1.2. Історія написання п’єси «Тригрошова опера»

1728 року англійський драматург Джон Гей написав „ Оперу злиднів” – веселу пародію на помпезні оперні сюжети тих часів і гостру сатиру на Англію XVIII століття. Замість величних королів, князів та герцогів у п’єсі Гея діє „ король злидарів” – спритний і безсоромний ділок Пічем, та „ король злодіїв” – благородний розбійник Макхіт, прототипами якого були знамениті злочинці Джек Шепард та Джонатан Уальд.

Рівно через двісті років після Гея – 1928 року – Брехт написав свою „ Тригрошову оперу”. П’єсу написано у 1928 році, а повний текст було надруковано у 1931 році. Прем’єра відбулася 31 січня 1928 року на кону Берлінського театру на Шіффбауердамм. Музику до вистави написав Курт Вейль, а постановку здійснив Еріх Енгель. Оформив виставу художник Каспар Неєр. З цієї прем’єри почалася багата сценічна історія «Тригрошової опери». Згодом Брехт на основі п’єси створив кіносценарій, а потім і «Тригрошовий роман».

Сюжет майже повністю запозичив у Гея: ввів лише одну дійову особу – священика Кімбла, а тюремного наглядача Локіта замінив начальником лондонської поліції Брауном. Крім того, дію п’єси Брехт переніс із XVIII століття у XIX, до вікторіанської Англії. Однак найсуттєвішою зміною була нова інтерпретація образу Макхіта, що дало нове спрямування усьому творові в цілому. Макхіт залишився розбійником, але розбійником-буржуа, розбійником-ділком, який не лише організовує свою банду на зразок комерційного підприємства, а й мріє про ширшу розбійницьку діяльність „ чесного купця”. Брехт намагався переконати читача в думці – якщо світ поганий, його необхідно революційно перебудувати.[1, С.29].

Цьому була підпорядкована й брехтівська „ Тригрошова опера” (Die Dreigroschenoper), яка принесла йому світове визнання. Наступного дня після прем’єри увесь Берлін співав знамениту пісеньку про Мекі-Ножа, а самий спектакль став одним із найбільш „ касових”. Проте сприйняття її режисерами і театральними критиками, політичними діячами і навіть керівниками країн було вкрай неоднозначне. Діапазон думок про п’єсу був надзвичайно великий: від беззаперечного визнання – до менш беззаперечного засудження. Про „ Тригрошову оперу” говорили як про сенсацію сезону, а Брехта оголосили переможцем. Щоправда, до цієї сенсації було більш ніж неоднозначне ставлення. І якщо одні вважали, що Брехт переміг, то інші не менш категорично стверджували: „ Брехт і Вайль (Курт Вайль написав музику до вистави) сповнені більшовицькою одержимістю”. Проте поступово тон театральних рецензій почав змінюватися. Спочатку з’явилися просто буркотливі статті, потім – відверто ворожі: буржуазна критика зрозуміла, що основним пафосом брехтівської „ опери” є пафос антибуржуазний. «Тригрошову оперу» намагалися ,як, наприклад тодішній кельнський бургомістр Конрад Аденауер, редагувати, або припасувати до вимог католицької моралі. А пізніше фашистський режим узагалі заборонив Брехтові ставити цю драму, як, утім, і всі інші його твори. Така реакція з боку буржуазної преси цілком зрозуміла. Адже, за образним висловом соратника Брехта Б. Райха, «Тригрошова опера» впритул стріляє по типу людини-буржуа, по найосновніших засадах його існування.[1, С.30].

Але якщо відкинути крайнощі тогочасних політичних оцінок і гру слів стосовно переможця і переможених, то „ Тригрошова опера” сягла вічності не в останню чергу і передусім як витвір мистецтва, а не як політичної боротьби.

У тексті п’єси , надрукованому для театрів у жовтні 1928 р., «Тригрошова опера» розпочиналася з увертюри. У першому виданні «Тригрошової опери» у 1931 р. (Versuche, Heft 3) Б.Брехт дещо змінив текст п’єси, зокрема, відмовився від увертюри.

Не випадково у примітках до «Тригрошова опери» Бертольт Брехт писав: «Відсутні будь-які підстави змінювати епіграф Джона Гея до його «Опери» − «Nos hoes novimus esse nihil» («Ми ж знаємо, що це – ніщо») для „ Тригрошової опери”[4, С.13]. Якщо ж ідеться про текст, то він майже не відрізняється від сценічної редакції п’єси, яку повністю передано театрам, а отже, адресовано швидше фахівцеві, ніж споживачу. Проте зазначимо, що перетворення на фахівців якомога більшої кількості глядачів і читачів слід вітати і такий прогрес відбувається на наших очах»[5, С.94].

В основу «Тригрошової опери» Брехта покладено, як мовилося, «Оперу жебраків» Джона Гея. Звичайно, сучасник Джонатана Свіфта був далекий від тих думок, які вклав у його твір Брехт. Якщо у Джона Гея й діяли розбійники, то вони були романтизовані, здатні на благородні поривання і людські співчуття. А герої Брехта про забули, коли вони були благородними: вони ладні ліпше «загинути за метал», ніж поступитися хоча б часткою здобичі. І куди там Шейлоку до Мекі-Ножа. Перший − лише початківець у тій одвічній людській погоні за примарою великих грошей, а отже, і влади.

Проте було б перебільшенням стверджувати, що «Опера жебраків» Дж. Гея перебудована Брехтом до цілковитої непізнаванності. Навпаки, Брехт зберігає фабулу твору-основи. Але, зберігаючи у недоторканності фабульні вузли, Брехт прагне використати їх не для того, щоб створити дублікат уже відомого, а щоб вибудувати принципово новий за авторською пристрасною думкою твір і в такий спосіб ущент зруйнувати твір-основу.

Зберігаючи «матеріальну вартість» твору-основи у вигляді фабули, Брехт прагнув міфи світу, в якому жив. Він передусім провокує глядача на роздуми і висновки із давньої історії, яку переказав на новий лад, стосовно блюзнірської суті світу, в якому живе людина. Світу, в якому годі шукати добропорядності, оскільки «прописні істини» так і лишаються «прописними», але недієздатними, оскільки за прописними істинами людина в цьому безумному світові не може не те що просто жити – вижити[1, С.14].