istoria_teatra

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття). Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія. У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ’яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

Зарождение украинского театра

Первые образцы драмы произносили публично ученики киевских Братской (Киево-Могилянская Академии) и Лаврской школы (XVI-XVII века). Важными центрами развития религиозной драмы в настоящее время считалась также Львовская братская школа и Острожская академия.

Среди явлений художественного быта Украины ХVII-ХVIII веков особого внимания заслуживает театр, истоки которого уходят еще во времена синкретического единства древнейших фольклорных жанров: обрядовых песен, хороводов, театрализованных действ, которые неразрывно соединяли слово, музыку, танец, актерскую игру.

Однако постепенное развитие образования, культуры народа привело к компромиссным решениям этой проблемы. Этому способствовали также контакты с европейским театром XVI- ХVII века, где наряду с пьесами религиозного содержания, которые исполнялись в храмах по случаю Рождества, Великого Поста, Пасхи, приобретал широкое распространение народный ярмарочный театр. Сформировались типичные сюжетные коллизии бытовых представлений с характерными персонажами-масками: ревнивый старый муж, кокетливая молодая женщина, любовник, монах, Арлекин, Коломбина и др.

Главным центром созидания, исполнения и распространения этих основных форм театральной жизни ХVII-ХVIII ст. была Киево-Могилянская академия, ее профессора были авторами драматических произведений, теоретиками театра, а студенты-бурсаки - актерами и основными носителями этого искусства.

Музыкальность украинского театра была органичной - песня, хор, танец, инструментальное сопровождение выполняли в спектаклях важную драматургическую функцию: характеристики места действия, исторической ситуации, действующих лиц, завязки и кульминации сценического конфликта. Две основные жанровые разновидности театрального искусства эпохи "украинского барокко" - школьная драма и вертеп в исполнительской практике тесно переплетались между собой. К антрактам "высокой драмы" относились народно-бытовые сценки - интермедии, а вертеп после первого действия религиозного содержания переходил к колоритному жанровому действу.

Зародження і становлення Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття). Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія. У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стацінарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька. 20 століття Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів. З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

1. Поняття вертеп та вертепна драма

Вертеп (зі старослов'янської - печера) - старовинний український мандрівний театр маріонеток, що виник в Україні, в барокову добу (друга половина 17-18 століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому - механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали "свята", мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібностей й дотепності вертепника.

Інше подібне значення вертепу - старовинний ляльковий театр, де ставилися релігійні і світські п'єси. [9]

В українському вертепі - старовинному театрі ляльок, дуже подібного до польської шопки або до білоруської батлейки - вистава за змістом і насиченістю дійства поділялася відповідно до ярусної структури вертепної скриньки на світську та духовну частини.

Існує три форми вертепу:

Вертепна композиція - відтворення сцени Різдва з використанням об'ємних фігур або фігурок виконаних з різного матеріалу.

Механічний вертеп - розвиток форми вертепної композиції, в якій окремі фігури анімовані за допомогою прихованого механізму.

Вертепний театр - різдвяне дійство засобами лялькового театру, іноді також за участю людей-акторів. Вертепом в цьому випадку називають також особливий ящик, в якому показують лялькову виставу. Живий вертеп - вертеп, в якому роль всіх або деяких персонажів або деяких персонажів виконують живі люди.

Усі види вертепів пов'язані зі святом Різдва. Як правило, скульптурно-декоративні композиції виставляють для перегляду, а театральні вистави розігруються тільки в період різдвяних свят.вертеп українська культура драма.Вертепи походять від містерії - західноєвропейської середньовічної релігійної драми, що в 17 столітті розповсюдилась на польські, а згодом і українські землі.Вертепна драма - художній твір, що складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії; перша частина ("свята") - більш-менш стійка, друга ("народна") змінюється залежно від місцевих умов, історичного періоду, здібностей самого вертепника. [9]Тексти вертепної драми дійшли до нас тільки з другої половини XVIII століття. [9]В основу релігійного дійства вертепної драми покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа. [9]

2. Історія виникнення вертепу

Перша письмова згадка про вертеп датується 1666 роком, вона міститься в матеріалах львівського ставропігіального братства. Існують і інші припущення щодо першого вертепу: це 1591 і 1639 рр., також скомороші "игры, глаголемыя куклы" побутували ще в Київській Русі, а звичай "ходіння з куклами" відомий з 1573. [5,100]

Вертеп не є суто християнським "винаходом". Відомо, що в його основу покладені дохристиянська традиція шанування Нового Сонця, Нового Хліборобського Року, що починається з поворотом сонця на весну. Відповідно до цього, різдвяна обрядовість тісно в'яжеться з віруваннями в щасливий почин та з магічними діями, що мають забезпечити в тому наступному році добрий урожай.

Елементами, що вплинули на формування вертепу є іконографічні образи візантійської культури, іспанське ретебло (вівтар-шафа), середньовічна західноєвропейська містерія, польська шопка. [5,52]

Велике значення для розвитку вертепу мала шкільна драма. У зв'язку з її розвитком в Україні велику роль відіграли братські школи в Острозі та Львові ще наприкінці XVI ст., єзуїтські колегіуми у Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку. [5,53]

Перебуваючи під опікою колегіумів і користуючись всебічною підтримкою ордену єзуїтів, шкільна драма в XVI ст. набуває значного поширення в Польщі, а незабаром дістається й до України. В. Резанов наголосив на тому, що "єзуїти застали в Польщі розвинуту театральну традицію, на цей час поляки полюбляли сценічні вистави - шкільні, церковні, релігійно-полемічні. Враховуючи ці обставини, єзуїти в перші тридцять років своєї діяльності дозволяли учням розігрувати трагедії, комедії, містерії Різдва Христа, Страсті Господні і свято Євхаристії".

Найбільш поширилися вертепні вистави в другій половині 18 століття, особливо, в добу занепаду Києво-Могилянської академії, коли число вертепників поповнювалося її вихованцями, що йшли в народ популяризувати українські вистави в формі лялькового театру. Ця форма була найзручнішою для поширення в маси правди про історичні події (наприклад, добу козацтва - вертеп "Запорожець") чи збереження національних традицій (в тому числі, колядок) в період переслідування з боку Російської імперії. В цей час вертепи поширилися на етнічно російські території, наприклад, в Сибірі, і вторинно набули популярності у Польщі. [7,96]

Вертепна драма як адаптований варіант різдвяної шкільної драми XVII-XVIII ст. виявилася дуже живучою. Ще в 1936 р. було повідомлення про новознайдений куп'янський вертепний театр. Компактність скриньки, демократизм тексту забезпечили вертепові довговічність. Все описане знайшло свій відбиток і у вертепному дійстві сьогодення, яке ще збереглося в українському селі. Вертеп прикрашає і збагачує святкування празника Різдва Господа нашого Ісуса Христа.

3. Роль вертепу в становленні української культури

Розвиток української науки й культури XVI-XVII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України була розділена між Річчю Посполитою, Угорщиною і Туреччиною. В умовах національного, соціального та релігійного протистояння культура українців зазнавала постійних утисків.

Однак навіть ці негативні чинники не змогли припинити духовного життя українців. Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок книгодрукування - усе це сприяло швидкому розвиткові української літератури та театру. [9]

Українська культура - як культура, тривала в часі і позначена впливами різних етносів і часів, сфокусована у вертепному дійстві. Вертеп є символом цілісності світобудови українців. Сакральне і профанне, релігійне і побутове, об'єднані дашком вертепного будиночка.

Середньовічні актори були осілі та мандрівні. Мандрівні актори об'єднувалися в трупи, переходили з місця на місце й давали вистави на вулицях, площах, ярмарках просто неба. Вони поширювали байки, казки, народні пісні одних територій на інші, в тому числі за допомогою вертепу.

Розвиток і поширення вертепу на українських землях значною мірою вплинуло на розвиток сучасного мистецтва, зокрема театрального.

За твердженням дослідників театрального мистецтва (І. Франка, М. Возняка) прадавні форми театру стали прикладом для творців перших літературних українських драматичних творів, зокрема вертепної драми. Іван Франко називає її найвищою художньою формою українського театру і робить висновок, що маючи давні історичні традиції, які беруть початок від народних обрядів і звичаїв, через вертеп давнє українське театральне мистецтво стало одним із джерел українського театру XIX ст. [2,60]

Вертеп зберігся в кількох оригіналах, власне сама скринька та варіанти тексту вертепу. Про популярність адаптованої різдвяної драми свідчать драматичні твори XIX-XX ст., автори яких під час роботи свідомо орієнтувалися на вертеп. Це "Уродова морока" П. Куліша, "Вертеп" В. Шевчука, "Вертеп" і "Милостиня Божа" Л. Старицької-Черняхівської. У цей час, 1876 р., з'являється Емський указ, згідно з яким забороняється друкувати українською мовою будь-які твори, крім художніх творів та історичних документів, ставити театральні спектаклі, не дозволялося прилюдне читання українською мовою будь-яких дисциплін. [8,69]

Користуючись вертепом, українські письменники XIX-XX ст. в найбільш несприятливих для нашої культури умовах порушували важливі проблеми національної ідентичности, боротьби за збереження мови, літератури, народу, держави. [8,112]

Усіх драматургів XX ст. приваблювала й сама характерна особливість вертепної скриньки - можливість паралельного синхронного показу подій: народження і смерти, любови і ненависти, земного і небесного, реального і уявного. [8,130]

4. Будова вертепу

Вертепна скриня схожа на будиночок, що має два, а іноді три поверхи, які за християнською традицією трактувалися як "підземелля", "небо" і "земля". Виготовлений із дерева або картону, відкритий з боку глядача, будиночок мав різний розмір (до двох метрів заввишки і одного метра завширшки). У дні скрині і в полиці, що розділяла поверхи, робилися прорізи - доріжки для руху ляльок. Поверхні полиць обклеювали хутром або тканиною. На другому поверсі показували різдвяну драму релігійного змісту; на першому - прив'язана до неї сатирично-побутова інтермедія. Зазвичай на верхньому поверсі вертепу знаходилася нерухома фігура діви Марії з немовлям, а на нижньому - трон царя Ірода. Вертепні ляльки рухалися за допомогою прикріплених до них знизу дротів. Вертепник, який стояв позаду скрині, водив ляльку по прорізах у підлозі, спостерігаючи за дією у спеціальні віконечка. Лялькар говорив і співав за всіх героїв, змінюючи голос для надання певної характеристики персонажам. Ляльок у вертепах могло бути до 40. Незважаючи на видиму простоту, вирізьблені з дерева ляльки були справжнім витвором національного прикладного мистецтва. Різьбярі створювали образи, звертаючись до народних уявлень про героя (Запорожець), міфологічних персонажів (Смерть, Чорт), обрядових тварин. Крім того, частина вертепних ляльок мали певну механізацію: Смерть замахувалася косою, Козак танцював, присідаючи, у царя Ірода голова злітала з плечей. Кожна лялька мала свій ігровий простір і рухалася строго в його межах. Персонажів біблійної частини вистави одягали у канонічне вбрання, решту героїв - відповідно до соціального положення і національних ознак. Проте зовнішній вигляд ляльок змінювався під впливом часу і завжди залежав від матеріалів та фантазії власника. Вертепну виставу щедро наповнювали музичним супроводом. У першій частині дії звучали народні колядки і канти (вид церковної музики, що виник внаслідок реформи наприкінці XVI сторіччя). Друга частина була насичена народною музикою. Запорожець з'являвся під гопак, красуня Дарія Іваніна "випливала" на сцену в ритмі російського танцю, поляка супроводжував краков'як. Поруч із вертепником знаходився музикант чи гурт музикантів, які грали на скрипці, сопілці, бандурі, цимбалах, колісній лірі. [7,98]

5. Основні сюжети

Сюжет верхнього поверху вертепу був традиційним (незмінним): цар Ірод дізнається від волхвів, що народився Христос, претендент на його престол. Бажаючи позбутися суперника, він кличе воїна і наказує йому перебити всіх віфлеємських дітей віком до 2 років. Воїн виконує наказ, але одна жінка Рахіль не дає свою дитину, тому озлоблений Ірод наказує вбити дитя. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло.

Сюжети нижнього поверху були щоразу різними. Проте повсякчас мали однакову мету - зображення реалій життя того часу. Тому обов'язковими героями були: дід, баба, коза, смерть, циган, циганка, жид, жидівка (термінологія XVII ст.), шляхтич, шляштанка, москаль, козак. [9]

Індивідуалізація образів досягалася зовнішністю ляльки, її одягом і особливо мовою. Відповідно, кожен з героїв займався традиційною для нього справою: дід і баба зображують сімейні стосунки, цигани обдують, жиди обманом заробляють гроші, шляхтичі розважаються, козак і москаль сваряться і б'ються, смерть приходить у будь-який час і до будь-кого, а коза вмирає для того, щоб воскреснути. Персонажі інтермедій змагалися в дотепах, співали, танцювали тощо, кожен діяв згідно зі своїми соціальними, становими, віковими ознаками та інтересами. Це створювало повчальне і веселе динамічне видовище, типізоване за законами поетики народної творчості. [9]

Проте був і "живий" вертеп, його виконавців інколи іменували машкаратами. Ця назва походить від слова машкара, що означає маска, личина. З звіздами ходили колядувати діти й підлітки, а в машкарати приймали лише дорослих парубків. Це був такий собі український варіант маскараду, - діти бути одягнуті в звичайний одяг, а дорослі, котрі грали серйозніші ролі (смерть, царя, янголів) були в масках. [9].

З часом лялькарі, ставали професійними бродячими виконавцями. Зазвичай ляльковод був власником і вертепу, і ляльок, пам'ятав текст напам'ять і міг його змінювати залежно від умов виступу.

Під час ходіння з вертепом, крім лялькаря і діти співали духовні пісні або всі разом співали різдвяний ірмос. Бувало, що вертепи ніхто не носив, а ставили їх в середині храму, прибирали квітами і хвойними гілками, всередину ставилиікону Різдва Христового. Дуже раділи парафіяни такому святковому диву.

Отже, вертеп - це вид народної драми, усної народної поетичної творчості, поєднання містерійних і народних мотивів. Вертеп це комедійні різдвяні вистави на побутову та релігійну тематику. [9]

Своїм корінням вертеп сягає грецької культури - театру Діоніса. Свято на його честь супроводжувалося гучними забавами, танцями і прелюдіями. Іконографічні образи візантійської культури, іспанське ретебло (вівтар-шафа), середньовічна західноєвропейська містерія, польська шопка вплинули на формування вертепу.

Українська культура формувалась в складних умовах, під впливом різних часів і народів. Вертеп відіграв велику роль у розвитку українського театру та літератури, адже був символом цілісності світобудови українців.

Сценарії вертепу записували, запам'ятовували селяни і передавали з покоління в покоління, а так як вони були засновані на реальних історіях з побуту українців 16-18 років, за допомогою вертепу ми отримали безцінну інформацію про життя наших пращурів. У період переслідування української культури, українські діячі звертались до мистецтва вертепу для збереження традицій та поширення української мови.

Вертеп представляв собою доволі велику, приблизно у ріст людини, скриньку, яку обтягували матерією чи обклеювали різнокольоровим папером, та навіть образками святих. Такі скриньки, зазвичай, поділялися на два, іноді на три яруси. На цих ярусах були сцени, під якими перебував ляльковод, який керував маріонетками через спеціальні прорізи у сцені. Декорації були, зазвичай, із тканини чи паперу. Але траплялися і вертепи, де були намальовані справжні картини масляними фарбами.

В українському вертепі вистава за змістом і видовищністю дійства поділялася відповідно до ярусної структури вертепної скриньки на світську та духовну частини. На другому поверсі двоярусного вертепу відбувалися події, пов'язані з народженням Ісуса Христа. У основі сюжетів були релігійно-містерійні, різдвяні тексти. На нижній сцені жили персонажі різних національностей: українські селяни - дід і баба, запорожець, солдат-москаль, жид, поляк, циган. Усі вони раділи народженню Спасителя і смерті Ірода, танцювали під гру музик. Зважаючи на зрозумілість та простоту сюжету, а також легкий виклад, вертеп феноменально пройшов випробування часом, дійшовши у дещо зміненому вигляді і до нас. І знов набирає популярності і вигляді живих вертепів або вертепних композицій в костелах, на площах та вдома. Тісно пов´язана з шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом XVIII ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

Вертепна драма — художній твір, що складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії; перша частина («свята») — більш-менш стійка, друга («народна») змінюється залежно від місцевих умов, історичного періоду, здібностей самого вертепника.^[1]

Тексти вертепної драми дійшли до нас тільки з другої половини XVIII століття.^[2]

В основу релігійного дійства вертепної драми покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа.

Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII — першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.

Шкільний репертуар у кожному окремому випадку диктував сценічне обладнання сцени. Найбільша частина його вимагала містеріальної сцени для виставлення різдвяних і великодніх драм, у яких відповідно до тогочасної барокової естетики зображувались різні місцевості на землі, уявні картини неба, раю і пекла в алегоричних образах. Історичні п´єси обмежувалися доволі скупими декораціями. Інші види п´єс — декламації і діалоги — виставлялися взагалі без сценічних пристосувань, за наявності лише завіси.

Алегоричні постаті українського шкільного театру одягалися відповідно до античних і середньовічних уявлень про одяг міфічних, біблійних та історичних осіб. Кожна постать мала в руках характерні символи, які відрізняли один образ від іншого.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Патріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).

У трагікомедії «Владимер» розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

В одних із перших інтермедій, що дійшли до нас, сюжет був простим, а в інших він взагалі нерозвинений. В основі одних лежать мандрівні анекдоти й казки, в основі інших — веселі бувальщини з народного життя, але всі інтермедії за своєю природою близькі до імпровізаційного театру різних народів — від грецького міма до італійської комедії масок. Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були в інтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступають українські селяни, козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводиться в основному до суперечок, які здебільшого закінчуються бійками. Сперечаються іудеї з християнином, батько з сином, німець з українським селянином, польський шляхтич з козаком, циган і єврей з селянином тощо.

У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сатирою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гнобителі народу — шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі священики.

Українські інтермедії та інтерлюдії надавали виконавцям надзвичайно широкі можливості для відтворення різноманітних, індивідуалізованих рис зображуваних персонажів, для застосування різнобарвних художніх засобів і виразних сценічних прийомів акторської майстерності.

Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави.