Коваленко Є.І., Бєлкіна Н.І. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія. — Київ, 2006.
Мішель монтень
Мішель Монтень (1533—1592) — видатний французький просвітитель епохи Відродження, один із представників філософського скептицизму, що стверджував відносність людського пізнання, залежність його від багатьох умов.
Скептицизм як течія у філософії епохи Відродження є своєрідним продуктом гуманізму, що звернув увагу на оточуючий людину світ і піддав критиці схиляння перед авторитетами. У епоху М. Монтеня, коли середньовічна схоластика уже починала втрачати своє панування, а дослідні науки нового часу тільки ще починали складатися, скептицизм прокладав дорогу прогресу людського пізнання.
Піддаючи сумніву різні звичаї і погляди сучасного йому суспільства, заперечуючи віру в надприродне, М. Монтень виступав проти феодалізму і схоластичної науки середньовіччя, що витрачала всі свої сили на коментування невеликої кількості визнаних церквою творів.
М. Монтень, виступаючи за дослідну науку, яка вивчає самі речі, проникаючи в їх сутність, висуває вимогу впровадження розвивального навчання, яке не завантажує пам'ять механічно завченими догмами, а сприяє виробленню самостійності мислення, привчає до критичного аналізу. На думку М. Монтеня це досягається шляхом вивчення гуманітарних та природничих дисциплін. Останні в сучасних М. Монтеню школах майже не вивчались.
Як і всі гуманісти, М. Монтень висловлювався проти суворої дисципліни середньовічних шкіл, фізичних покарань, вимагав уважного ставлення до дітей.
Виховання, на думку М. Монтеня, повинно бути всебічним, теоретична освіта повинна доповнюватися практичними вправами, виробленням естетичних смаків, вихованням високих моральних якостей.
Багато ідей М. Монтеня було розвинуто педагогами XVII—XVIII ст. Так, ідея пріоритету морального виховання перед розумовим детально розвинута Локком, а висока оцінка виховного впливу сільського середовища і відмова від примусу в навчанні є своєрідною основою теорії природного виховання Руссо.
Досліди
Уривки
Схоластичне навчання не дбає про розвиток розуму та нехтує виховання чесноти
При тому методі, за яким ми вчимося, не дивно, що ні учні, ні вчителі не стають спритнішими, хоч і стають більш вченими. Насправді все піклування й витрати на нас у наших батьків обмежуються бажанням напхати наші голови знаннями; при цьому не потрібно ні правильного судження, ні чесноти. Крикніть нашому народові про якого-небудь перехожого: «О, вчена людина!»— і про іншого: «О, хороша людина!»— на останнього він не зверне уваги; ось де було б доречно третьому крикнути: «О, дурні голови!» Ми залюбки запитаємо: а чи знає він грецьку та латинську мови? Як він пише — прозою чи віршами? Але чи став він кращим і більш тямущим, що і найголовніше, не цікавить нікого. Треба питати про те, хто кращий, а не про те, хто вченіший.
Ми працюємо тільки для того, щоб напхати пам'ять, а розуму та сумління не сповнюємо. Як інколи птахи летять шукати зерна і, знайшовши їх і не скуштувавши, несуть, щоб покласти в дзьоб пташенятам, так і наші педанти виберуть мудрість з книг, умістять її на кінчик язика, щоб знову її віддати й пустити за вітром.
Схоластичні вчителі не озброюють учнів наукою
Але найгірше в тому, що їх учні й пташенята не годуються й не підкріплюються наукою; її передають з рук до рук тільки для того, щоб попишатися нею, щоб інших розважити і примусити говорити про себе, — зовсім як розмінна монета, яку вживають тільки для лічби.
Ми вміємо сказати: так каже Ціцерон, така манера Платона; це слова самого Арістотеля. Але самі ми що говоримо? Як міркуємо? Як чинимо? Адже просто ляпнути язиком зуміє й папуга!
Це нагадує мені багатого римлянина, який, роблячи величезні витрати, збирав навколо себе вчених людей з усіх галузей науки і тримав їх постійно при собі для того, щоб у разі, якщо йому доведеться говорити про що-небудь у колі своїх друзів, то кожен виручав би його то промовою, то сентенцією, кожний із своєї спеціальності. Він уважав, що це знання належить йому, бо є в головах його людей, цілком так само, як бувають люди, в яких знання полягає в дорогій бібліотеці. Я знав одного, який на моє запитання про те, що він знає, завжди просить книгу, щоб у ній вказати на те, що йому відомо.
Ми збираємо думки та знання інших і цим і обмежуємося замість того, щоб зробити їх своїм надбанням. Ми схожі на людину, яка, потребуючи вогню, йде до сусіда і, знайшовши у нього великий, яскравий вогонь, сідає погрітись, зовсім забувши про те, що йому треба взяти вогню з собою. Яка користь з їжі, що не перетравлюється, не перетворюється на кашку, не засвоюється нашим організмом? Невже ми думаємо, що Лукулл, який завдяки освіті став великим полководцем, хоча йому й не вистачало досвідченості, вчився по-нашому?
Ми занадто покладаємося на інших, унаслідок чого наші сили слабнуть. Коли я хочу подолати жах смерті, я повинен вчитися цього у Сенеки. Коли я хочу знайти втіху собі або іншому, я повинен запозичати її в Ціцерона. Я б, може, знайшов її і в самому собі, коли б мене до цього привчили. Я не люблю такого неспроможного та виблаганого знання. Якщо ми завдяки ученості інших і можемо стати вченими, то все ж таки не станемо мудрими, бо такими робить нас тільки власна мудрість.
Діонісій підсміюється з учителів, які намагаються вивчити страждання Одіссея і не знають своїх власних; з музикантів, що настроюють флейту і не звертають уваги на свою вдачу; з ораторів, які намагаються виголосити промову добре, а не намагаються робити те, що добре. Якщо, незважаючи на заняття, наша душа не спрямована на кращий шлях, якщо наше судження не стало здоровішим, то, на мій погляд, нехай краще мій вихованець бавиться м'ячем, принаймні, його тіло стане гнучкішим. Варто тільки подивитися на юнака, що повернувся зі школи через 15— 16 років: він ні до чого не здатний. Найбільше впадає в очі в даному випадку те, що латинська та грецька мови зробили його дурнішим і гордовитішим, ніж він був спочатку. Він мав би принести наповнену душу, а приніс надуту — він її роздув замість того, щоб наповнити знанням. Протагор пропонував своїм учням на вибір: заплатити йому стільки, скільки він вимагав, або заприсягтися в храмі, що вони у стільки-то цінують користь від його навчання, і заплатити відповідно до цього за його пращо; якби це правило виконувалося досі, наші педагоги розорилися б вкрай, коли б поклалися на мою досвідченість. Мої невчені земляки називають жартома цих високовчених панів «переучками» (Lettreferite), неначе науки вдарили їх молотом; та й справді, часто здається, що вони зовсім втратили глузд. Мужик і швець звичайно йдуть своїм шляхом і ясно говорять про те, що знають; а ці, бажаючи добитися високого становища та побрязкотіти своїм знанням, яке плаває в них тільки на поверхні мозку, говорять неясно й заплутано. У них ллється красива мова, але нехай інші її розуміють; вони чудово знають приписи Галена, але зовсім не знають стану хворого; вони вже напхали вам голову законами, а самі не знають суті справи; вони знають теорію всіх речей, але треба знайти кого-небудь, хто вмів би застосувати цю теорію на практиці.
Хто уважніше придивиться до людей такого сорту, яких дуже багато, той подібно до мене побачить, що вони не розуміють ні себе, ні інших, що в них добра пам'ять, але розум зовсім нерозвинений.
Не треба надягати на душу знання, як який-небудь одяг, треба його перетворювати на плоть, не треба тільки ґрунтувати її, треба міцно зафарбовувати; якщо наука не змінює і не поліпшує недосконалого стану душі, то краще все кинути — це небезпечний меч, який заважає своєму господареві і навіть ранить його, якщо в нього слабка рука і якщо він незнайомий добре з його вживанням.