Чарівник поетичного слова

Чарівник поетичного слова: До 80-річчя від дня народження А.С.Малишка

"Повів народної творчості невідступно супроводить поезію Малишка"

М.Рильський

Народився Андрій Самійлович Малишко у невеличкому містечку Обухові на Київщині 14 листопада 1912 року в сім’ї шевця. "Сім’я наша, - писав пізніше поет в "Автобіографії", - була велика - одинадцятеро дітей, та батько з матір’ю, та старенька бабуся". Щоб прогодувати одинадцятеро дітей батько не лише займався шевцюванням, а й в особливо тяжкі роки ходив на заробітки в південні області України. Дитинство майбутнього поета було таким же, як у багатьох тисяч бідняцьких дітей у ті роки. 3 перекинутою за спину полотняною торбою з книжками хлопчик бігав до сільської семирічки.

Вірші почав писати ще дитиною. Побудником цього була народна пісня, яка, гостюючи вечорами в співочій сім’ї Малишків, розпалювала фантазію хлоп'яти, виводила його душу з тісної хатчини на простори незвичного, часто героїчного життя, давала відчуття щастя, яке людина спроможна зазнати лише в стані співу. Ще хлопчиком він самотужки навчився грати на гармонії, бував музикою на весіллях.

Бував я гармоністом на весіллях веселих.

Гримів ладами високо в долинному краю,

А небо виливало дощів зелений келих,

Щоб остудити голову збентежену мою. ("Гармоніст").

Отже, на самісінькому початку Малишкової творчості була пісня. Співаючи одного разу з матір’ю сумну пісню, малий Андрій захотів, щоб вона щасливо закінчилася, і сам переробив її трагічний кінець:

Чорний ворон опівночі

Не клює козацькі очі.

З цього заперечення (а в пісні - "Чорний ворон опівночі виклював козацькі очі") і почалася творчість Малишка. Він ніби вийшов з глибин вікової української народнопісенної культури, його дитяче милосердя було першим виявом активної, гуманної позиції, яку поет займатиме протягом усього свого життя.

Дитинство Малишка було коротким. В 1927 році він закінчує семирічку і вступає до Київського медтехнікуму. Та не медицина була його покликанням. Юнака владно кликало живе слово, поезія, тож і стає він студентом Інституту соціального виховання /згодом Інститут народної освіти - ІНО, а зараз це - Київський державний університет імені Тараса Шевченка/. Вступний іспит з літератури приймав у Андрія Малишка М.К.Зеров, який одразу ж помітив у вступника літературні здібності і не тільки допоміг йому переступити всі інші "пороги" ІНО, але й представив його згодом своїм товаришам.

Після закінчення літературного факультету ІНО в 1932 році деякий час вчителює в Овручі, служить в армії, працює в газеті "Комсомолець України", і в журналі "Молодий більшовик", де і з’являється його перший друкований вірш "На зсипний пункт", в якому звучить тема здачі хліба державі.

В 1935 році вихопить спільна збірка поезій Л.Андрусенка, М.Білецького і А.Малишка під назвою "Дружба"

Під літнім широченним небокраєм

Мене стрічають друзі і знайомі,

І кожен добрим словом пригощає.

Пахучим хлібом, яблуками в домі.

Навік ту дружбу, чесну і єдину,

не розіб’є огонь у громовину. ("Учитель").

А вже першою власною збіркою віршів "Батьківщина" 1936 року А.Малишко заявив про себе як про молодий і свіжий талант.

Як тебе на голос не впізнати?

Серце, і життя моє, і кров,

Найсвятіше слово наше - мати,

Рідна земле, правда, і любов! ("Батьківщина").

Але із справжньою інтенсивністю літературна діяльність Малишка розгортається в другій половині 30-х років. Протягом п’яти років побачили світ сім оригінальних поетичних книжок: у 1938 р. - "Лірика" та "З книги життя", в 1939 р. - "Народження синів", в 1940 - "Жайворонки", "Листи червоноармійця Опанаса Байди", "Березань", "Зореві дні". Тоді ж були написані і поеми "Ярина", "Кармалюк” "Дума про козака Данила".

І чим моє слово для тебе привабне?

Ні меду, ні ласки і ні пристані тихої...

Я сіяв рядок, і зіходить він рівно.

А люди посвідчать: зерном колоситься. (Із збірки "Березань").

Буквально за кілька років ім’я Андрія Малишка стало в один ряд з іменами П.Тичини, М.Бажана, М.Рильського. І воно не просто поповнило цей ряд, а Й засвідчило появу яскравої індивідуальності зі своїм баченням світу, художнім мисленням.

Наприкінці 30-х рр. у творчості поета з’являються і поступово наростають тривожні мотиви, пов’язані з думкою про можливість війни. Невдовзі загриміли розриви фашистських бомб над мирними оселями. Почалася Велика Вітчизняна війна.

Одіває сіру шинель й поет Андрій Малишко. Понад два роки працює він військовим кореспондентом у фронтових газетах "Красная Армия", "За честь Батьківщини", в партизанській газеті "За радянську Україну".

Написані по гарячих слідах війни нариси й статті, палкі вірші підіймали бійців у атаку, кликали до перемоги. Наче закличний звук сурми, звучать назви книг Малишка, написані у роки війни: "До бою вставайте" /1941/, "Україно моя" /1942/, "Понад пожари" /1942/, "Слово о полку" /1943/, "Битва" /1943/, "Ярославна" /1946/.

Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність по краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. ("Україно моя").

Цикл "Україно моя" став серцевиною не тільки воєнної лірики, але й усієї творчості Малишка, навколо якої зосередились ідейно і тематично близькі поезії - "Київ", "Мати", "Моєму батькові", "Боженко", "Понад пожари". Вони відкрили поета великого, надали його постаті характерних і неповторних обрисів.

Після війни почався новий етап у творчості Андрія Малишка. Вийшли у світ збірки "Весняна книга" /1949/, "За синім морем" /1950/, "Книга братів" /1954/, "Що записано мною" /1956/, "Серце моєї матері" /1959/. Образ матері поет навік проніс у серці, тому мотив материнства органічно вріс в його поезію на всіх етапах творчості

...Мати моя, мати,

Стара голубко в сяйві сивини...

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести. ("Мати").

Зворушливо і ніжно оспівав у своїх творах Андрій Малишко образ жінки - матері. Цей образ один із найулюбленіших у народній пісні. Він оповитий ніжною синівською любов’ю, зігрітий теплом народної шани.

Чародійство Малишкової поезії в її відкритості і прозорості, пісенності, вона проста й рідна, як пейзаж, знаний з дитинства. У спадщині митця - не тільки поетичні твори, є й художні переклади, публіцистика, літературно-критичні статті, оперні лібрето, пісні.

Напевно немає більшої радості для поета, ніж почути свій твір з уст народу. Малишко мав таку радість - його поезії "Білі каштани", "Стежина", "Пісня про рідну землю", "Ми підем, де трави похилі", "Рідна мати моя", з ніжною музикою П.Майбороди, стали народними піснями, Багатьом творам митця дали нове життя композитори Л.Ревуцький, П.Козицький, Г.Майборода, А.Штогаренко. Завоювала народне визнання пісня "Цвітуть осінні, тихі небеса", до якої написав музику О.Білаш.

Хто не знає "Пісні про рушник"? Яка вона проста і разом з тим глибока, щира і ніжна. Материнський рушник... Поет розстеляє його, наче долю, і на ньому оживає - і дитинство, й розлука, й материнська любов, і рідні поля та гаї. А задушевна музика видатного нашого композитора Платона Майбороди послужила крилами, що понесли пісню про матір по всьому білому світі.

"Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті траві в щебетанні дібров,

І на тім рушникові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов,

В останній період творчості А.Малишко невтомно вдосконалював свою художню майстерність, він почав наполегливо працювати в жанрі філософського вірша. Одна за одною виходять його поетичні збірки - "Віщий голос" /1961/, "Листи на світанні" /1961/, "Прозорість" /1962/, "Дорога під яворами" /1964/, "Рута" /І966/, "Синій літопис" /1968/, і збірка "Серпень душі моєї", що побачила світ у 1970 році, коли Андрія Самійловича вже не було серед живих.

У глибоко символічному заголовку - "Серпень душі моєї" - автор висловив своє ставлення до останньої книги, визначив її місце у власному поетичному надбанні.

Тепер усе по-іншому бринить.

Русяве поле під промінням теплим.

Земна глибінь і далечінь життя,

Й трава черлена дишуть триєдино.

Тепер його зряче серце у щедрості парує - все, що спромігся донести, немов святиню, на своїх руках.

Мій серпню чорнобровий, все віддай,

Не приховай, не прихитруй нічого...

Поет відчував, що йому під силу тепер творити велику поезію:

Серпень душі моєї

Вийшов у путь щасливу –

Понад обвали світу

Сіять безмежну ниву...

Талановита пісня поета обірвалась на високому злеті. Помер Андрій Малишко 17 лютого 1970 року,

Творчі здібності провели поета шляхом бойового сурмача, трудівника слова і воїна. Він вибрав свій самобутній стиль, свою манеру, яка відповідала гостроті тем, які він розробляв. Працюючи над словом, він намагався, щоб воно звучало точно і сильно і можна було відчути доброту і тепло.

Та з собою самим не в згоді я,

Рву те слово напополам.

Обізвися ж, моя мелодіє,

Я за тебе й життя віддам...

Праця поета відзначена урядовими нагородами.

За книгу „Далекі орбіти" в 1964 році А.Малишко дістав звання лауреата Державної премії Української РСР імені Т.Г.Шевченка.

З метою відзначення 80-річчя від дня народження Андрія Самійловича Малишка та пропаганди серед читачів його літературної спадщини радимо оформити книжкові виставки, тематичні полички, проводити літературні вечори, читацькі конференції за творами письменника. Масові заходи радимо проводити спільно з клубними установами, разом з школою, залучаючи до участі в них вчителів та учнів.

В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоту народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.

У книгах «Дорога під яворами», «Рута», «Серпень душі моєї» звучать тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:

У круглястім беретику,

Лиш похилений трохи,

Мій малий амулетику

На краєчку епохи.

(«Соняшник»)

Образ Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, — гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої, — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений між «мною, тобою і кимось третім», поділений і неділимий.

Творчість Андрія Малишка розвивалася в руслі української народнопісенної лірики. "Повів народної творчості невідступно супроводить поезію Малишка", — так схарактеризував поетику автора Максим Рильський. Тому його вірші ніколи не втрачають зв'язку з народною творчістю, але ми знаємо також, що твори Малишка, у свою чергу, ставали народними піснями, будучи покладені на музику. І причина тут не тільки в тому, що формою поезії Малишка нагадують народні пісні, не тільки в широкому використанні фольклорних образів чи в сюжетних перегуках з фольклорними творами, що часто може бути просто стилізацією. Спорідненість його творів з народною поезією найперше виявляється в самому характері почуттів, характері художнього мислення. Та й естетичний ідеал поета формувався під значним впливом народних уявлень про красу як гармонію людини й природи. Світогляд Малишка також формувався на ґрунті народного розуміння моральності, справедливості. Провідними поняттями його поезій є такі, як совість, порядність, чесність. Саме вони стали визначальними для багатьох його віршів 1 розглядає ці поняття митець крізь призму народного вікового досвіду, досвіду селянського роду. Правильність своїх позицій поет перевіряє відповідністю їх до материних і батькових заповітів:

Мене навчила мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті.

Скупі два слова. Нелегкі два слова.

Рання поезія Андрія Малишка позначена почуванням щастя, та й слово це повсякчас повторюється в різних його віршах:

...Розгорнулося щастя

Над землею моєю...

...Тільки нам все жити, не вмирати,

Зерно сіять, зацвітати знов,

Тільки щастя нам дано багате,

То велике щастя наше — мати,

Батьківщина — правда і любов!

Зростаючи у творчому плані, поет все частіше звертається до поетичних медитацій, роздумів, філософської лірики (особливо в останній період), він створює вражаюче-прекрасні картини природи в прекрасних віршах "Бусел", "Липневий день мандрує пішки", "Соняшники", "Струмок", "В далекім полі тануть журавлі...", "Жайворонок" та інших. Для його поетичного мислення характерна чистота сприйняття, яскравість відтворення дійсності, зануреність у фольклорний образ:

В далекім полі тануть журавлі,

Як видиво навіки неповторне,

Лише вітрів притишені валторни

Возродять звук, даруючи землі...

Шукаючи відповіді на болючі питання сьогодення, А. Малишко часто звертається до історії, до визвольної боротьби рідного народу, та історичні вірші його суголосні з сучасністю.

Цікавими з естетичного погляду є поезії А. Малишка періоду війни. Вони різноманітні за своєю настроєвістю, змістом, художніми засобами. Тут і безпосередні заклики до боротьби з ворогом, і розповіді про фронтові будні, і твори пісенного жанру, і панорамні картини боїв, гіркого відступу та переможного наступу. Дмитро Павличко так схарактеризував творчість поета цього періоду: "Багатство тематичне, різноманітні настрої і почуття переплелися в циклі "Моя Україно!". Ніде Малишко не досяг такої багатоплановості в показі життя українського народу, такої епічної масштабності і разом з тим мимовільної метафоричності ювелірності, ніде не був таким ускладненим і мінливо різним, як у цьому творі. Розмаїття настроїв і почувань розливалося тут широко, але й збиралося інколи, як течія ріки у вузькому плесі, в одній строфі:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла!"

Серед віршів воєнного періоду також вражає своєю глибокою образністю вірш "Україні (І крик, і полум'я руде)". В ній органічно зливаються в одне художнє ціле думки и почуття автора, і навіть ритм твору сприяє поглибленню його образності, підкреслює ідею твору, сформульовану в останніх рядках. Вірш побудований як монолог, що притаманно загалом творчості Андрія Малишка, його вмінню розгортати образи, зчеплюючи їх і поступово нарощуючи емоційну напругу. Епітети, порівняння, метафори спрямовані на те, щоб привернути увагу читача своєю непередбачуваністю, смисловою об'ємністю, посилити роботу його уяви. Наприклад, хочеться звернути увагу на такі рядки:

І синь заканівських висот,

І даль закиївських долин

Журба плодюча, як осот,

Не обплела на чорний згин.

Для пізньої творчості А. Малишка характерна глибока філософічність, повернення до істинних основ життя, пошуки його сенсу, відчуття своєї відповідальності за творче слово:

Лише немногі з тисячних писань,

Із нервів роджені, у лютій муці,

Покладені рядками на папір

І пульсом серця скровлені до краю, —

Пекучі й строгі в мудрості своїй,

Живуть з людьми...

Андрій Малишко любив рідну мову, рідне слово і пісню понад усе. Цією любов'ю опромінена його поезія останніх років. Загалом же вірші поета відрізняються надзвичайною музикальністю, тому й покладені на музику деякі його поезії, а інші ще чекають свого композитора: "Ти мене накличешся ночами", "Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...", "Я забув, що і плачуть з поцілунку..." та інші. Поетична палітра майстра багата й різноманітна, тому й привертає увагу читачів вже не одне десятиліття.

оглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок — «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970), яка вийшла вже після смерті поета. Пристрасний лірик дещо поступається поетові-мислителеві, поетові-філософу, хоч лірична амплітуда віршів не спадає. Частіше трапляються характерні назви віршів: «Роздум», «Медитація», «Дума», «Пам'ять».

Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується першопричин, витоків усього, що діється у світі. У циклі віршів про складний, насичений болями, злочинами, війнами двадцятий вік поет-гуманіст із надією вдивляється в те, як він, цей жорстокий вік, «гойдає мільйони колисок, Щоб дітей не збудити», закликає його прийти в світ орачем, а не будувати «тюрем за гратами».

Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам'яті народу. Ряд поезій на цю тему — «В завійну ніч з незвіданих доріг...», «Приходять предки, добрі і нехитрі...» — здаються написаними у наші дні — настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет свій, наш обов'язок перед далекими пращурами, котрих непокоїть, якими ми стали.

— Чи ти не став розщепленим, як атом,

Недовірком, схизматом чи прелатом,

Ярижкою нікчемним, псом на влові?

Дитино наша, ягодо з любові!

Поет почуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим, — чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... «А вже найбільше, чуєте ви, мамо, Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга за перше рідне слово...» — признається поет. Оцей мотив боргу, обов'язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить у поезії останніх літ. Про це чудесна медитація — вірш «Роздум» («Чи встигну я цей камінь обтесати»).

Уже десь на останньому прузі замислився митець: а чи віддав я всі борги, «чи встигну я цей камінь обтесати?», бо «поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати...» А з каменя витесує він Людину — наче Бог творить Всесвіт. І ось «уже на камені засяли очі і налились блакиттю», вже «уста людські жагою затремтіли і ожили...» Та все одне — це ще мертвий камінь. Як же вдихнути в нього душу, життя? «Витесати слово хоч єдине і вкласти в очі, в губи кам'яні», — ось чого домагається поет. Без мови все мертве. Без мови немає життя.

Тож і любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», яким відкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», її нічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вона насамперед — «діло совісне».

Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...» Кохання — немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш і віриш:

Крикну: прийди! — і прийдеш неминуче,

Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно «Рідна мати моя...» Це — гідний пам'ятник Матері вкраїнській, який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов'язано все — від народження до останнього шляху. Хто буде судженим дівчині? «— А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане».

Рушниками перев'язували молодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу — чи то добру, а чи й лиху, воєнну, — то ніс із собою материне благословення — рушник вишиваний... І нарешті — «рушниками, що надбала, спусти мене в яму». І червоніє він на хресті над могилою... От тому й говорить поет, що на ньому оживає «все, знайоме до болю», все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча б російською: «Песня о полотенце...» Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір.

У більшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, живе краса природи, краса людини праці. Ось «Вогник». Ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, а головне — батько й мати, «ота, що на світі одна». Як багато говорить ця пісня вдячному серцю.

Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували — та й зараз супроводжують — молодість цілих поколінь. «Ми підем, де трави похилі...», «Київський вальс», «Запливай же, роженько весела», «Пісня про Київ» («Білі каштани»), «Цвітуть осінні тихі небеса» (чудову музику до якої написав О. Білаш)... Зворушливою піснею «Вчителько моя» А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу.

У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.

Сочинение: Стихи Малишко, которые стали песнями

Поезiя А. Малишка — глибоко лiрична, щира, безпосередня. Поет глибоко переживає те, про що пише. Його творам притаманна лiричнiсть, емоцiйнiсть, простота, прозорiсть змiсту. Тому однiєю з особливостей поезiї А. С. Малишка є її музикальнiсть. Поет був сам музично обдарованою людиною, мав чудовий голос (баритон), добре спiвав.

На слова А. Малишка написано понад сто пiсень композиторами О. Бiлашем, Платоном та Георгiєм Майбородами, Л. Ревуцьким та iншими. Це передусiм «Пiсня про рушник», «Учителька», «Ми пiдем, де трави похилi», «Київський вальс», «Стежина», «Цвiтуть осiннi тихi небеса», якi стали народними, принесли їх автору заслужену славу.

Неперевершена краса природи i повінь людських почуттiв, освячених коханням, лiричнi спогади про батькiвський дiм i фiлософiчнi мiркування про сенс людського життя — такий тематичний дiапазон пiсень А. Малишка.

Любов до пiснi в А. Малишка вiд його матерi. Вона спiвала разом із сином багато пiсень. Кажуть, нiхто з письменникiв не знав стiльки пiсень, як А. Малишко. А першi пiснi написав поет на пропозицiю О. Довженка ще в перiод ранньої творчостi до кiнофiльму «Щорс». «Богунська четверта» («Гей, за Десною люди веселi») звучить до сьогоднi. У роки вiйни спiвали його пiснi «Партизанська», «Як збирались хлопцi до загону».

Поєднання задушевних iнтонацiй, загальнолюдської теми материнської любовi, традицiйного народнопоетичного мотиву чекання сина поет вiдтворив у «Пiснi про рушник» («Рiдна мати моя»):

Я вiзьму той рушник, простелю наче долю,

В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров.

I на тiм рушниковi оживе все знайоме до болю,

I дитинство, й розлука, i вiрна любов.

Поет говорить насамперед про материнську любов, вiд якої немає у свiтi нiчого святiшого. А. Малишко змушує кожного згадати своє дитинство, молодi лiта, прощання з отчим порогом i матiр’ю, вiдтворити i бiль розлуки, i передчуття майбутнiх незвiданих дорiг, i материнську тривогу за долю дитини. Матiр вiрить у щасливу долю свого сина, тому дарує вишитий нею рушник, що символiзує життєву дорогу людини i материнське благословiння. Цю пiсню А. Малишко написав разом із композитором П. Майбородою.

Чудовi пiснi на вiршi А. С. Малишка написав композитор-пiсняр Олександр Бiлаш. Серед них слiд вiдзначити лiричнi пiснi «Цвiтуть осiннi тихi небеса» та «Стежина». Нi кiнця, нi краю немає стежинi людського життя, бо однi поколiння змiнюють iнші, але незмiнним залишається почуття вдячностi рiдному дому, отчому порогу. Роздумами лiричного героя про людське життя, його духовнi цiнностi сповнена пiсня «Стежина»:

Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серцi стiльки лiт

Ота стежина в нашiм краю,

Одним одна бiля ворiт.

А. Малишко i П. Майборода оспiвали i працю скромної сiльської учительки:

Учителько моя, зоре свiтова,

Звiдки виглядати,

Де тебе знайти?

На столi лежать зошитки малi,

Дiтвора щебече золота, золота…

У спiвавторствi з П. Майбородою був написаний цiкл пiсень про Київ («Пiсня про Київ», «Київськi зорi», «Київський вальс»):

Знову цвiтуть каштани,

Хвиля днiпровська б’є,

Молодiсть мила, ти щастя моє.

У пiснi «Бiлi каштани» («Пiсня про Київ») поет прославив знаменитi київськi каштани:

Бiлi каштани —

Щастя моє.

Київськi ночi,

Зустрiчi в саду

— В серцi, куди

не пiду.

Темi кохання присвячена пiсня «Ми пiдем, де трави похилi»:

Ми пiдем, де трави

похилi, Де зорi в яснiй

далинi, I карiї очi, i

рученьки бiлi Ночами

насняться менi.

Ось такi вони, пiснi на вiршi А. Малишка. Щирi, емоцiйно наснаженi, сповненi любовi i теплоти.

Сочинение на тему: Песенное творчество Малишко

Найкращою подругою в житті Андрія Малишка була пісня. Змалечку полюбив її, почувши від своєї матері, і не розлучався з нею всі свої напружені літа.

Слова А. Малишка приваблювали Л. Ревуцького, М. Дремлюгу, О. Білаша, В. Кірейка. А композитори Платон і Георгій Майбороди стали його побратимами. Вони гаряче полюбили поета за його неповторний поетичний талант, за народнопісенну основу його поезії. Понад сто віршів поета були покладені композиторами на музику.

Любов до пісні в А. Малишка від його матері Ївги Остапівни. Від неї перейняв ці скарби народу, переклав у рядки своїх поезій і поніс у світ.

А я, мов хлопчик, сню і мрію.

Усе шукаю день при дні

Ту пісню-матір, і надію,

І рідну посестру мені.