731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Журналiстика як галузь суспільно-політичної діяльності

ОМI необхідні розвинутому демократичному суспільству як самостійна сила, автономна від держави, тому що тільки

вцьому випадку вони здатні виконати свою інформаційну та інші функції. Парадокс полягає в тому, що інформаційна безпека демократичної держава полягає у відсутності контролю над ОМI, у якомога повнішому інформування населення про всі боки її внутрішнього i зовнішнього життя. Правда робить людину вільною, а ця правда про світ мусить бути виготовлена журналістами і надійти до аудиторії каналами масової комунікації. «Інформаційна безпека, – стверджував Я. М. Засурський, – це передусім гарне інформування»1. Усвідомлення зв’язку між знанням правди (істини) і здобуттям свободи – одне з найважливіших філософських надбань християнського світогляду. «І пізнаєте правду,– говорив Ісус у проповіді в храмі,– а правда вас вільними зробить!» (Євангеліє від св. Івана. 8, 32).

Зуявленням про спонукальну силу отриманої людиною інформації пов’язане розуміння журналістики як четвертої влади. За великим рахунком ці слова слід брати в лапки, оскільки влада журналістики непряма; а сам термін може вживатися лише

впереносному значенні. Якщо під владою розуміється право та можливість розпоряджатися, керувати ким/чим-небудь2, то масмедіа цими властивостями не наділені, безпосередньо нічим не керують і не розпоряджаються. На відміну від трьох головних гілок влади – законодавчої, виконавчої й судової – журналістика ніяких рішень не приймає й не організовує їх виконання.

Разом з тим поняття «журналістика як четверта влада» наповнене цілком реальним змістом. У цьому випадку йдеться про владу інформаційну. Інформаційна влада – це здатність журналістики шляхом добору, компонування, коментування та тлумачення інформації впливати на формування громадської думки, суспільної свідомості і тим самим спонукати політиків та суб’єктів гілок державної влади до прийняття безпосередніх рішень і дій у потрібному для суспільства напрямку. З цього погляду журналістика є носієм влади, оскільки спроможна домогтися виконання своєї волі (прагнення, бажання). Але це можливе лише в тому випадку, коли вона виступає від імені

1 Там само. – С. 6.

2 Словник української мови. – К.: Наукова думка, 1971. – Т. 1. – С. 701.

161

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

великої людської спільноти, вербалізуючи її волевиявлення. Журналістика лише тоді є «четвертою владою», коли виконує свою величну функцію – освідомлення за допомогою правди мас, перетворення мас з об’єкта на суб’єкт соціальної дії.

Влада журналістики реалізується через маси, тому вона така страшна для інших гілок влади, якщо вони проводять антинародну політику. Влада журналістики не може бути скасована, декретом уряду чи указом президента. Президент може усунути з посади навіть голову уряду, але не спроможний позбавити авторитету впливового журналіста. Безсилля влади перед пресою засвідчують наявність цензури, судові переслідування журналістів і фізичні розправи над ними. Журналістів убивають тому, що не спроможні іншими способами боротися з їх інформаційною владою. На жаль, це найкращий доказ її реального існування.

З проголошенням України незалежною державою перед журналістами відкрилася можливість репрезентувати власну українську національну журналістику, продовживши тим самим традиції «Літературно-наукового вісника» І. Франка та М. Грушевського, «Ради» А. Ніковського та С. Єфремова, «Української хати» П. Богацького та М. Шаповала, «Украинской жизни» С. Петлюри, «Вісника» Д. Донцова, «Арки» Ю. Шереха (Шевельова). Такі можливості розкрилися тільки зараз, бо за радянських часів журналістика в Україні була засобом панування партійної номенклатури й ідеологічної обробки населення з погляду ідеології панівної комуністичної партії. У тоталітарному суспільстві, нагадаємо, журналістика є коліщатком і гвинтиком загальнодержавного механізму, а не щонайважливішим елементом громадянського суспільства, через який вільна людина реалізує своє основне право – на свободу слова.

У реальних умовах України, коли напрям суспільного розвитку країни ще не визначився до кінця, а рівень реформування різних сфер життєдіяльності суспільства істотно відрізняється як за мірою охоплення, так i за глибиною, коли самі реформи доводиться здійснювати в умовах економічної, фінансової та соціальної кризи, вирішального значення набуває роль ОМI як гарантів політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як каналів вираження суспільних настроїв i найголовніше – як ак-

162

Журналiстика як галузь суспільно-політичної діяльності

тивних чинників формування громадської думки з усіх найбільш злободенних питань.

Так виникає ще одне надзвичайно важливе питання: про другу (після інформаційної) функцію журналістики – функцію формування громадської (суспільної) думки. Надалі для вербального оперування обираємо з цих формул термін «Громадська думка».

Громадська думка – явище історичне. З розвитком людської цивілізації й культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства, підвищується її роль, ускладнюються функції, розширюються сфери діяльності i т. д. Усі ці процеси знаменують собою перетворення громадської думки з простого судження мас, що має силу лише в обмежених рамках тих або інших спільнот чи регіонів, на політичний інститут життя суспільства в цілому.

Сучасна суспільна свідомість у світі відзначається особливо високим рівнем впливу громадської думки на всі сфери життєдіяльності суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень i закінчуючи дрібними побутовими проблемами.

Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі відношення (приховані чи відкриті) людей до фактів, явищ, подій, процесів, героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, що складає поточну історію.

А як відомо, історію сучасності створює журналiстика. Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо залежить від переконань людей i особливостей їхньої історичної свідомості. Громадська думка – це система зрозумілих i оцінених конкретних ситуацій поточного життя суспільства i виникаючих у зв’язку з ними уявлень про те, що, в ім’я чого i як мусить бути законсервоване або змінене в поточному житті.

Журналiстика в сучасному світі – головний, хоча й не єдиний, спосіб формування та існування громадської думки. Народження уявлень про необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможливий сьогодні без участі ОМI.

Громадська думка має такі атрибутивні ознаки:

1)об’єктом громадської думки є лише ті події i явища дійсності, що викликають суспільний інтерес i відзначаються соціальною значимістю й актуальністю;

163

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

2)проблеми, з яких висловлюється громадська думка, передбачають можливість плюралістичного підходу, розбіжності в оцінках, тобто містять в собі більший чи менший ефект дискусiйностi;

3)громадська думка функціонує практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства;

4)змiст суджень громадської думки визначається державнополітичною системою, соцiальними умовами, у яких їй доводиться дiяти, передусiм обсягом i широтою інформації, що рухається рiзноманiтними комунікаційними каналами, відкрита i доступна усім i кожному;

5)громадська думка складається й функціонує як у межах суспільства в цілому, так i в межах існуючих у ньому (групових чи масових) спільнот: соціальних, регіональних, професійних, політичних, культурних та iн.;

6)у межах кожної спільноти носієм громадської думки може бути як спільнота в цілому, так i її складові частини, залежно від змісту суджень; громадська думка може бути моністичною (одностайною) i плюралістичною (множинною, розмаїтою);

7)джерелами громадської думки є різноманітні форми суспільного досвіду, передусiм матеріали ОМІ, повідомлення з найближчого соціального оточення людей, а також наукові знання, офіційна інформація, відомості, що їх людина дістає в закладах освіти й культури. Громадська думка – це сума позицій окремих громадян з певного питання. А відтак на її формування та висловлення мають вплив світогляд, родинне виховання, рівень освіти й культури особи, її емоційний стан у даний момент. Оскільки кожне з джерел відображає дійсність з різним ступенем адекватності, громадська думка, що створюється на цій базі, також може бути «істинною», тобто відповідною до реальних інтересів соціального розвитку, або «хибною», ілюзорною;

8)у розвинутому демократичному суспільстві звичними каналами виявлення громадської думки є друковані, ефірні та електронні органи масової інформації, референдуми та опитування громадської думки, вибори органів вла-

164

Журналiстика як галузь суспільно-політичної діяльності

ди, безпосередня участь громадян в управлінні, збори, маніфестації, пікетування, страйки та інші способи виявити свою позицію;

9)активність функціонування i фактичне значення громадської думки в житті суспільства визначаються існуючими соцiальними умовами: соціально-економічним i

культурним рівнем розвитку суспільства, а також рівнем розвитку демократичних інститутів i свобод, у першу чергу свободи вираження думки – слова, преси, творчості, зборів, маніфестацій i т. д.

Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а головними каналами її формування й вираження – органи масової інформації.

У цьому й реалізує себе журналiстика в демократичному суспільстві як галузь суспільно-політичної діяльності.

Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки, найголовнішими з яких є:

1)отримання інформації про факт чи подію; за джерела інформації правлять, звичайно повідомлення друкованих, ефірних та електронних ОМI;

2)осмислення отриманої через журналістику інформації на основі особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого формуються індивідуальні позиції й погляди на події i факти;

3)обговорення відмінних i розмаїтих індивідуальних позицій, що також здійснюється через ОМI, обмін думками, їх зіткнення, дискусії, внаслідок чого відбувається зближення певної частини індивідуальних позицій;

4)складання в підсумку моністичної чи плюралістичної громадської думки, способом виявлення якої знову стає журналістика.

Складність ситуації в інформаційному просторі України виявляється, з одного боку, в прагненні суспільства до оновлення життя і в неможливості, з другого боку, негайно зліквідувати дію неґативних чинників минулого. Це й породжує істотні суперечності в становищі журналістики.

У сучасній інформаційній сфері України до числа першорядних піднялося питання про співвідношення у професії

165

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

журналіста інформації та аналітики як двох найголовніших складових масово-інформаційної діяльності. Це питання набуло програмової значущості, бо саме від його розв’язання залежить, якою засадничо бути нашій українській журналістиці, а відтак – і чому навчати майбутніх журналістів у наших вищих навчальних закладах, яке місце в цьому процесі може й повинна займати держава і т.д.

Перед українською журналістикою тут знову стоїть загроза потрапити в пастку рішень учорашнього дня, істотно відхилитися від нової парадигми доби. У нашій пресі і в науковій літературі час від часу висловлюється думка на захист інформаційної моделі журналістики. Аргументи на її користь зводяться в основному до таких:

•завдання журналістики полягає лише в інформуванні громадян з широкого кола суспільних подій;

•інформація повинна бути об’єктивною й безсторонньою;

•коментування журналістом новин неприпустиме, оскільки воно містить у собі елемент нав’язування своєї позиції читачам;

•думка журналіста нецікава для загалу, в очах якого він виглядає недостатньо компетентним і авторитетним спеціалістом;

•для коментування інформації працівник мас-медіа мусить запрошувати фахівців з даного питання, які мають спеціальні знання і спроможні здійснити кваліфіковане коментування новин; до числа таких фахівців належать професійні політики, урядовці якомога вищого державного рангу, громадські діячі, науковці, письменники та діячі культури і т. ін.;

•головне завдання журналістики – за допомогою інформації озброїти кожного читача мас-медіа для вироблення власної концепції подій, забезпечити йому свободу у виборі власної

позиції з того чи іншого питання.

Таким чином українська журналістика і журналістикознавство сьогодні поставлені перед необхідністю обговорювати й оперативно шукати шляхи розв’язання проблеми, що в інших національних системах вже втратила свою актуальність. Так, наприклад, у США в 1923 році американське товариство редакторів прийняло ухвалу про запровадження в журналістську прак-

166

Журналiстика як галузь суспільно-політичної діяльності

тику гасла «news not views» (новини без поглядів). «Необхідно проводити чіткий кордон між інформаційним повідомленням і висловленням думок, – так було сформульоване це правило. – Інформаційні повідомлення повинні бути вільними від висловлення будь-якої думки чи пристрасті в усякому вигляді»1.

Ця ухвала, актуальність якої зберігається й зараз2, покликана була захистити американського читача від журналістського волюнтаризму. Тривалий час у США вважалося, що робота в газеті не потребує ні спеціальних знань, ні моральної відповідальності. Головне – спритність, швидкість у подачі новин3. На боротьбу з такими журналістами-дилетантами, неспроможними до компетентних коментарів і об’єктивних оцінок, і було спрямоване правило «news not views». Його запровадження мало далекосяжні наслідки. Головний з них полягав у тому, що аналітична журналістика тут почала занепадати, а журналістська праця звелась на якийсь час до репортерства.

Відтоді в самій американській журналістиці багато що змінилося.

По-перше, було встановлено, що гасло «новини без поглядів» недосяжне в повному обсязі. За допомогою відбору фактів, просіювання повідомлень, але із збереженням їхньої уявної об’єктивності газети здійснювали обробку свідомості читача, причому у прихованій формі, декларуючи свою безсторонність.

По-друге, надбанням теорії журналістики стала думка про те, що новина – це не сам факт, а повідомлення про факт. Новина в процесі вербалізації втягує в себе оцінку автора, його ставлення до факту. Власне оперативною одиницею в журналістиці є не сам факт, а повідомлення про факт. Журналістика, займаючись виробництвом новин, прагнучи до об’єктивності у висвітленні подій, насправді не здатна уникнути суб’єктивності. Адже повідомлення – це вже вербальна формула, створена суб’єктом

1 Цит. за кн.: Москаленко А. З. Основи масово-інформаційної діяльності:

підручник/А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов. – К.: Б. в., 1999. –

С. 122, 398.

2 Див, наприклад, кн.: Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів, складена за французькою методикою вдосконалення працівників ЗМІ/Адаптація та упоряд. – Алла Лазарєва. – К.: Б. в., 1999, де пропонується правило: «Змішувати факти й коментарі в тексті неприпустимо!» (С. 27).

3 Див про це в кн.: Москаленко А.З. Теорія журналістики: підручник/А.З. Мос-

каленко. – К.: Експрес-об’ява, 1998. – С. 216.

167

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

і приналежна його свідомості, залежна від нього. Як відзначив професор В.В. Різун, «новина лежить не в площині реальності, а в площині відображення цієї реальності журналістом як соціальним суб’єктом, через що відображення і називається суб’єктивним, бо належить суб’єктові»1.

По-трєтє, до самих журналістів прийшло усвідомлення, що новий час вимагає від них не лише опису подій, але і їхнього пояснення, а останнє неможливе без аналітики. У силу цих обставин американська журналістика почала здійснення розвороту від інформаційної до аналітичної моделі масово-інформаційної діяльності.

Українській же журналістиці загрожує через вісім десятиліть повторити шлях американських колег. Принаймні позиції інформаційної моделі мас медіа в свідомості творців нашого інформаційного простору досить сильні. На мій погляд, це пояснюється кількома причинами:

1.Прагненням заперечити й відкинути досвід радянської журналістики. Як відомо, в радянські часи мас-медіа свідомо виконували ідеологічну роль, будучи в обов’язковому порядку органами партійних комітетів. Перед кожним журналістом відкрито ставилося завдання й рядовою інформаційною заміткою, і ґрунтовною аналітичною статтею здійснювати пропаганду партійної програми і рішень партійних з’їздів, роз’яснювати для читача партійну політику й показувати йому його місце в її реалізації. Авторитет аналітичної журналістики був рішуче підірваний у середовищі самих творчих працівників. Аналітичність ототожнювалася з пропагандою і агітацією фальшивих, як тепер стало зрозуміло, цінностей. Інформаційна журналістика розглядалася як альтернатива радянській пропагандистській моделі. Звільнившись від партійного нагляду, журналістика звільнилася й від обов’язкової пропагандистської аналітичності і відразу відкинула її.

2.Ці ж саме обставини послужили причиною компрометації аналітичної журналістики в читацькому середовищі і забезпечили інформаційній журналістиці авторитет у масовій свідомості. Читач не хотів знову стати жертвою маніпулятивної

1 Різун В. В. Маси: Тексти лекцій/В. В. Різун. – К.: ВПЦ «Київський універси-

тет», 2003. – С. 89.

168

Журналiстика як галузь суспільно-політичної діяльності

пропаганди й тому віддавав перевагу безсторонній інформації,

ане аналітиці.

3.Є в цього явища й третя причина, чисто ідеологічного характеру.Інформаційнамодельукраїнськоїжурналістикивиявляється надзвичайно вигідною концептуально для різного роду, не скажу ворогів, але несимпатиків Української держави. В основному вони складають дві групи. До першої належать комуністичні реваншисти, які прагнуть реанімувати комуністичну партію з її гаслами інтернаціоналізму, у межах якого українська національна свідомість кваліфікується не більше, не менше як «український буржуазний націоналізм». Другу групу складають прихильники «єдіной і нєдєлімой» Російської імперії, які не бачать свою державу повноцінною без присутності в ній України. Ці дві групи не тільки займаються пропагандою своїх ідей, але роблять це активно й агресивно, що дозволяє деяким політикам говорити навіть про інформаційну окупацію України. Їх журналістика зовсім не є інформаційною, а тенденційно аналітичною. Незважаючи на це, саме вони нав’язують українській журналістиці концепцію, згідно з якою інформаційна модель є нормативною для журналістики, а аналітика – то вже від лукавого. Гасло «news not views» сьогодні роззброює українську журналістику в обороні української державності, компрометує саму ідею контрпропаганди. Воно вигідне певним політичним силам, які й досі виношують мрію про знищення української незалежності. А відтак зі сторінок різних мас-медіа космополітичної орієнтації в масову свідомість запроваджується думка про те, що інформація – це добре, аналітика – це погано.

Як бачимо, це зовсім не порожнє питання для української журналістики. В умовах, що склалися, сама ідея аналітичної журналістики потребує свого захисту, реабілітації в очах громадської думки. Дана проблема набуває актуальності й з погляду футуристичної спрямованості української журналістики. Якою їй слід бути і на яку модель орієнтуватися, щоб не опинитися на маргінесах світових інформаційних потоків? Ось ті прагматичні питання, що входять в обсяг цієї великої проблеми. Тому далі свої завдання вбачаємо в апології аналітичної журналістики, у наведенні системи аргументів на її захист.

Першим аргументом у цій апології вбачається такий:

аналітика є способом подолання інформаційного хаосу.

169

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Усередовищі журналістів йдуть безкінечні розмови про глобалізацію комунікаційних процесів. Нагадаю дуже цікаву деталь: французьке слово «global» (загальний, всесвітній) в основі своїй має латинське слово «globus» (глобус, куля) і означає «поширений на всю земну кулю». Що ж у концепції глобальної журналістики виявляється поширеним на всю земну кулю? Будьяка інформація, виготовлена будь-якою особою. Такі можливості надає кожній суспільній і приватній людині комп’ютерна мережа Інтернет. Ми повертаємося в період персонального журналізму, але на іншому рівні технічного забезпечення.

Усвіті створюється якісно нова ситуація, яка характеризується інформаційним вибухом; повідомлення може виготовляти будьяка людина й безконтрольно поширювати їх на невизначену кількість користувачів системи. Комунікативними каналами всесвітньої мережі активно користуються інформаційні агентства, газети й журнали, не тільки знімаючи з них новини, але

йрозміщуючи тут свої електронні версії, створюючи мережеві варіанти видань. Щодня й щогодини розширюється блогосфера, яку творять своїми текстами приватні особи, прагнучи зробити свій внесок у формування інформаційної картини світу.

Слід чітко усвідомлювати дві речі. Перша: ми живемо в епоху інформаційної революції, що вже розпочалася. Друга: інформаційне суспільство може бути тільки суспільством аналітичної журналістики.

На користь цього висновку свідчать красномовні факти. У вступі до своєї праці «Моделювання і технологія редакторських систем» В. В. Різун навів такі дані: «У травні 1984 року на міжнародному семінарі в Балатонсеплаке (Угорщина), який відбувся з ініціативи Інституту досліджень і документації при Міжнародній організації журналістів і був присвячений проблемі нових технологій у масовій комунікації, прозвучала фраза, що протягом вісімдесятих років у світі розповсюджено інформації більше, ніж за всю історію людства. Обсяг інформації подвоюється через сім-вісім років»1.

Відтоді минуло понад два десятиліття, і за цей час не тільки ще в кілька разів зріс обсяг інформації, що нею володіє людство, але й різко збільшилися самі темпи її творення: кількість

1Різун В.В. Моделювання і технологія редакторських систем/В.В. Різун.– К.:

Б.в., 1995. – С. 3.

170