- •1. Методологічні основи дисципліни
- •1.1. Предмет і завдання дисципліни
- •1.2. Культура як предмет культурології
- •1.3. Основні концепції культурології
- •2. Культура на ранніх етапах розвитку
- •2.1. Культура первісного суспільства як історичний тип
- •2.2. Світосприйняття первісної людини
- •3. Культура народів стародавнього сходу
- •3.1. Культура Стародавнього Сходу
- •3.2. Культура Месопотамії, її основні досягнення
- •3.3. Культура Стародавнього Єгипту
- •3.4. Стародавня культура Індії
- •3.5. Культура Давнього Ізраїлю
- •3.6. Культура Стародавнього Китаю
- •3. Культура народів стародавнього сходу
- •3.1. Культура Стародавнього Сходу
- •3.2. Культура Месопотамії, її основні досягнення
- •3.3. Культура Стародавнього Єгипту
- •3.4. Стародавня культура Індії
- •3.5. Культура Давнього Ізраїлю
- •3.6. Культура Стародавнього Китаю
- •4. Антична культура
- •4.1. Культура античного світу, її характерні риси й особливості
- •4.2. Давньогрецька культура
- •4.3 Елліністична культура
- •4.4 Давньоримська культура
- •5. Культура в епоху середньовіччя
- •5.1. Загальна характеристика культури Середньовіччя
- •5.2. Культура Візантії
- •5. 3.Середньовічна культура Західної Європи (V – XV ст.)
3.3. Культура Стародавнього Єгипту
(2900–300 рр. до н.е.) – наочний цьому приклад. Одним з вирішальних факторів розвитку давньоєгипетської цивілізації були природно-географічні умови – це вузенька смуга родючої землі, що тягнеться за течією Нілу на північ до дельтового оазису та безплідна пустеля навкруги. Як у давні часи, так і тепер, у плідній частині, що складає лише 3,5 відсотка території, проживало 99,5 відсотка населення. Давньоєгипетська держава виникла в останні століття IV тис. до н.е. На цей час сформувалася ієрогліфічна (священна) та ієратична (спрощена) система писемності, художній канон, релігійні уявлення.
Визначальним фактором давньоєгипетської культури була насичена магією й тотемістичними пережитками релігія. Боги забезпечували впорядковане існування світу, складовою якого була людина. Єгиптяни розробили вчення про безсмертя душі. Вони вважали, що смерть – це лише тимчасовим розлучення душі з тілом, а тому намагалися якнайдовше зберегти його завдяки бальзамування. Фараон для єгиптян як предмет поклоніння, був живим божеством. Саме слово “фараон” у перекладі означало “великий дім” – він міг брати у потойбічне життя усіх, хто був йому там потрібен, решта відходила у небуття.
В епоху Старого царства (2755–2255 рр. до н.е.) розпочинається будівництво знаменитих єгипетських пірамід. Перша грандіозна царська усипальниця у формі ступінчатої піраміди, яка отримала назву мастаба, що означає лавка, була побудована для фараона Джосера його верховним сановником, а також архітектором і лікарем славнозвісним мудрецем Імхотепом. За фараонів Хеопса, Хефрена й Мікеріна було здійснено будівництво найвеличніших пірамід Єгипту. Так, висота піраміди Хеопса становила 146,5 м, а довжина сторони платформи – 230 м, вона складалася з 2 млн. 300 тис. кам’яних блоків середньою масою 2,5 тонни. Точність припасування блоків була такою, що між ними й зараз не можна просунути лезло ножа. З часом, будівництво пірамід поступово занепадає, але у Фаюмській оазі, за античними джерелами, було побудовано грандіозну споруду під назвою Лабіринт з тисячею приміщень, галерей і коридорів. Це відбувалося уже в епоху Середнього царства (2134–1784 рр. до н.е.), яка несла у собі й інші зміни. Канонічність художнього мислення в образотворчому мистецтві спочатку розвивалася у ритуально-релігійному контексті, наприклад, статуя сидячого фараона втілювала, передусім, священну силу і могутність, а не портретну індивіду-альність, зображення простої людини виконувалося схематично – голова та кінцівки зображувалися у профіль, тулуб і очі в анфас, фігури чоловіків замальовувалися чорнуватим (теракотовим) кольором, жінок – білим або жовтим. Поступово скульптура втрачає канонічну офіційність, зображення фараонів тепер уже не образи божества, а правителів, стурбованих долею своєї держави. Аналогічні почуття передають скульптурні портрети сановників та нижчих адміністраторів. Таким чином, було започатковано нову мистецько-культурну традицію – “художній реалізм”. У цю епоху учені обчислили поверхню кулі, сформулювали уявлення про функції мозку в організмі.
Епоха Нового царства (1570–1070 рр. до н.е.) була найвищим піднесенням Єгипту. Самобутнім явищем цього періоду стала так звана “давньоєгипетська Реформація”, пов’язана з ім’ям фараона Аменхотепа IV. Прагнучи обмежити владу жерців, він звів складну релігійну систему до культу єдиного бога Атона й узяв собі офіційне ім’я Ехнатон (“бажаний Атону”), переніс столицю держави з Фів у збудоване за власним планом місто Ахетатон. Змінився і характер мистецтва: посилилася увага до окремої людини, зазвучали мотиви милування природою й насолоди життям. Образи людей стають більш живими й динамічними. Це скульптурні зображення самого Ехнатона та його родини й цариці Нефертіті. Події цих часів яскраво описані у романі польського письменника Болеслава Пруса “Фараон”. Але вже за життя наступника Ехнатона – Тутанхамона жерці повертають свій статус, відновлюється культ Амона, столиця держави повертається до Фів. Занепали новаторські тенденції культури.
Таким чином, традиційність, самодостатність і консерватизм давньоєгипетської культури зумовили майже незмінний характер цієї цивілізації протягом трьох тисячоліть її існування.