2.2. Світосприйняття первісної людини

На первісному етапі розвитку людини й формування людського суспільства зароджується культова свідомість, в основі якої лежали первісні вірування – тотемізм, фетишизм, магія.

Тотемізм – культ священних предків. Кожне плем’я мало своїх священних предків, які частіше за усе ототожнювалися з тваринами. Така система називалася тотемізм. Тотем – це не просто тварина, а божественна тварина, від якої пішли і реальні тварини й люди.

Фетишизм – обожнення предмета, який сприймається носієм демонічних сил і пов’язується з долею всього племені. Наприклад, індійці пуабло, визнаючи себе дітьми Сонця, відкривають у своєму житті перспективу, що виходить далеко за межі їх обмеженого існування.

Магія. У міфах людина не лише залежить від всесвіту, а й навпаки, може впливати на світ. Таким чином, доля одних істот або речей, пов’язана з іншими. Отже, магія – це спосіб впливу на предмет через використання не їх об’єктивних якостей, а містичної причетності одне одному, де містичний зв'язок виступає знаряддям людської волі. Магія не могла фізично впливати на якість предметів і явищ, але магічні слова і обряди справляли вплив на людей, уселяючи відчуття єдності, оптимізму,

Первісні вірування формували уявлення людей про самих себе, про природу й світ, які систематизувалися у міфології, що відігравала в той час роль суспільної ідеології. Міфологія (< гр. mythos – оповідання, передання + logos – поняття, вчення) – це форма суспільної свідомості, зображення усього світу наповненого живими істотами, наділеними чудесними й фантастичними якостями. Це також спосіб людського буття й світосприйняття, що ґрунтується на спорідненості людини й природи. Засобом виживання людини в жорстокій природі могло бути лише відчуття її спорідненості із грізними стихіями. Таке світосприйняття складало першооснову міфу, що допомагав людині відчути себе частиною космосу – упорядкованої системи всесвіту, на відміну від хаосу. Міфологію складали міфи. Як відомо, міфи (< гр. mythos – передання) – це фантастичні символічні уявлення людей про світ, а також оповідання про поганських богів і надприродних героїв. Компенсуючи недостатність знань про природу, вони становлять першу історичну форму культури. Міф не давав об’єктивної картини світу, а лише наділяв його певним смислом. Це, насамперед, одухотворені сили та явища природи, яких бояться та приносять жертви, покладаючи на них свої надії. Кожне плем'я створювало своїх богів та міфологічних персонажів, тому релігія первісних людей і називається “язичництво” або народна релігія.

Міфологія та міфотворчість у зародковому вигляді містили у собі всі основні форми суспільної свідомості, релігії й філософії, розвивали фантазію, формували поетичне мислення, отже, епоху первісного суспільства не без підстав називають “дитинством людства”, без пізнання якого неможливо усвідомити сутність сучасної цивілізації.

Міфологія була своєрідним ембріоном не тільки первісної культури, а й культури взагалі, основним способом сприйняття, розуміння й пізнання світу, що оточував первісну людину. Опора на могутню міфологічну традицію була і дотепер залишається головним засобом консервації культури та збереження її протягом довгих тисячоліть із майже невідчутними змінами. Головним призначенням міфів була побудова картини світу й з’ясування у ній місця самої людини, що відображує типологія міфів.

Найбільш розповсюдженим типом міфів є етіологічний, або причинно-пояснювальний, що трактує причини й обставини виникнення різних природних явищ, культурних рис, соціальних об’єктів. Це розповіді про походження тварин і рослин, суші й моря, небесних світил, форм господарчої діяльності й т.п.). Космогонічні міфи оповідають про походження космосу як цілісної системи, його структуру – вертикально-лінійну, що складається з підземного, земного та небесного світів, пронизаних єдиним стрижнем – світовим деревом або світовою горою, та горизонтально-концентричну, що складається з вузького кола “домашнього” світу та безкраїх просторів “чужого”, ще неосвоєного культурою, про перетворення хаосу в упорядкованість і розширення культурного світу. Логічним продовженням космогонічного міфу є міф антропологічний, присвячений обставинам походження першої людини або першопредків племені чи роду. Астральні міфи розповідають про зірки й планети, обставини їхньої появи на небосхилі й стосунки між ними. Есхатологічні міфи (< гр. eskhatos – останній, кінцевий), де йдеться про загибель, “смерть”, або “кінець світу” (всесвітній потоп у “Епосі про Гільгамеша”, біблейському Апокаліпсисі, давньогрецькому міфі про “Девкаліона й Пірру”). Календарні міфи трактують зміну сезонів року як циклічний процес умирання й відродження природи.

Першопращури – група персонажів, що уособлюють прабатьків ранніх людських співтовариств, прабатьки, яким нащадки завдячують своїм існуванням, або тотемні істоти, що набувають поступово антропоморфного (людиноподібного) вигляду.

Культурні герої – це персонажі, які вперше створюють для людини різні культурні чи побутові атрибути – вогонь, житло, їжу, одяг, знаряддя праці й полювання, різні види мистецтв, правила пове-дінки, закони. У слов’янській та українській міфології це – Велес – бог скотарства і багатства, заступник тварин, Сварог – бог небесного вогню, опікун ковальства і шлюбу, Дажбог – бог сонця і жнив; Дана – берегиня води, Лада – берегиня весни і любові, покровителька шлюбу та домашнього вогнища, Купайло – бог земних плодів, родючості та добробуту.

Духи – міфологічні істоти, що нібито постійно взаємодіють з людиною, допомагають або перешкоджають їй у різних видах діяльності, наповнюють життя позитивом чи негативом Це – русалка – діва, що живе у воді і часто виходить на сушу, мавка – діва, що живе у лісі, Віла – володарка криниць і озер, Лісовик – лісовий дух, покровитель звірів, Домовик – хатній дух, покровитель дому, дідько – нечистий дух, Відьма та відьмак – чаклунка та чарівник, упир – дух, що п’є з людей кров, вовкулака – обернена на вовка людина.

Боги й напівбоги – могутні надприродні істоти, що створюють світ людей і керують ними. З розвитком релігійних уявлень образи богів еволюціонують від політеїзму до монотеїзму у напрямі абсолю-тизації суттєвих ознак до всемогутності й безсмертя, всевладдя й всевідання. Серед них усемогутній слов’янський Перун – бог війни, блискавки і грому.

Міф відігравав роль консолідуючої сили людини з общиною, порядок якої був таким же священним, як і закони природи. Міфологія – це стійка й консервативна система, але вона не вічна. Причиною її руйнування є не просте накопичення знань, а внутрішнє звільнення людини. Міф не може регулювати життя вільної людини, тому реалізація свободи, з одного боку, підриває основи міфології, а з іншого – стає джерелом виникнення нової форми культури, де міф трансформується у релігію, мистецтво й філософію.

Із міфів виділяється мистецтво. Його коріння сягає міфологічних церемоній і ритуалів, де людина переживає зміст і красу, натхнення життям, як втілення божественних сил. Це видовищні та ігрові форми мистецтва, танці, пісні та форми музичної творчості.

Форми образотворчої діяльності людини, що сприймаються, як мистецтво, виникли близько 30 тис. років тому. Це – трафаретні зо-браження людської руки, зображення звірів, маски, що викори-стовувалися у відповідних ритуалах. Прикладом може бути поліхро-мний живопис печери Альтаміра в Іспанії. У печері Трьох братів (Труа Фрер) у Франції є зображення людини з оленячими рогами. Примітивні музичні інструменти лише могли відбивати такт, диктуючи виконавцям ритм їхніх рухів. Танок мав театралізований характер і відтворював сцени різноманітних трудових актів. Однак ритуали ще продовжують носити магічний характер й направлені не на естетичні, а на містичні цілі поєднання з богами.

Важливим було подолання міфів філософією. Якщо міф виражав нераціональну мудрість у символічних образах, то філософія намагається зробити мудрість предметом раціонального мислення.

Пам’ятки стародавньої культури та мистецтва на території України

Найбільш давні стоянки первісної людини періоду раннього палеоліту було віднайдено у Закарпатті, на Житомирщині, уздовж середньої течії Дністра, у Донбасі та в Криму.

В епоху мезоліту (9–6 тис. до н.е.) природні умови на українських землях стали нагадувати теперішні. Виділилися чотири природно-ландшафтні зони: лісова – Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного й Лівобережного лісостепу; степова зона; регіон гірського Криму. Цікавою пам’яткою вважається печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої були розмальовані зображеннями людей, звірів, мисливців та танцюючих чаклунів.

У 6–3 тис. до н.е., коли на території України настала епоха неоліту, у житті людини відбувається перший якісний поворот – перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворюючих видів діяльності – обробітку землі й розведення домашніх тварин, що знаменувало собою перший великий суспільний поділ праці.

Формування аграрної та тваринницької культур викликало відповідні соціальні зміни. Якщо збирачі та мисливці вважали здобуте продовольство спільним для усіх членів роду, то тепер воно вважається власністю лише окремих груп або осіб. Надлишки продовольства стимулювали формування касти військових, адміністративного персоналу, служителів культу та інших соціальних категорій людей, які не мали відношення до здобуття чи виготовлення харчів.

На півночі та північному сході України проживали племена, що займалися мисливством та рибальством, а у південно-західній частині населення віддавало перевагу землеробству й тваринництву. Нині на території України археологами знайдено не більше десяти неолітичних культур, аналіз яких свідчить про те, що у людей ускладнився світогляд, з’явилися нові релігійні культи, у тому числі культ черепів, пов’язаний з ушановуванням предків. На поселеннях та у могильниках епохи неоліту виявлено також численні зразки образотворчого мистецтва. У той час, як на північній частині Східної Європи знайдені перші антропоморфні статуетки, вирізьблені з кістки чи дерева, у Маріупольському могильнику археологи розкопали декілька зображень тварин, виконаних у такій само техніці різьблення по кістці. Але справжнім досягненням образотворчого мистецтва епохи неоліту є зображення на плитах Кам’яної Могили поблизу Мелітополя.

Перехідною епохою від кам’яного віку до епохи бронзи був енеоліт (у перекладі з латинської – мідний камінь). Ця епоха на території України припадає на 4–3 тис. до н.е. То був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих віднину та оволоділи першим металом – міддю. У цю історичну епоху з’явилася добре відома нині Трипільська культура, що існувала на території від осин первісного суспільства, час подальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства – землеробства та скотарства. Племена освоїли нову сировсучасної Республіки Молдова до річки Псел на Сумщині. Її елементи відшукав у 1893–1906 рр. на територіях Обухівського й Кагарлицького районів, вулиці Кирилівській у Києві археолог-аматор В.Хвойка. Свою назву ця культура отримала від села Трипілля під Києвом, де було знайдено найбільше її поселення.

З другої половини епохи бронзи, тобто за 2750–1200 рр. до н.е., на території України з’являються землеробсько-скотарські племена Середнього Подунав’я, пізніше – народи північноєвропейського походження. Вони розселялися у верхів’ях Прип’яті, Західного Бугу, Дністра і використовували у боях з автохтонним населенням бойові кам’яні сокири. Водночас на сході та півдні з’являються численні тваринницькі племена, що прийшли з Поволжя та Північного Кавказу. Вони змішалися з місцевим населенням і, освоївши степові та лісостепові області, дійшли до Балкан. Головною особливістю епохи було відділення тваринницьких племен від землеробських. З появою запасів продовольства виникла необхідність охороняти його від нападників, виникли нові види наступальної та оборонної зброї: мечі, удосконалені списи, панцири, щити та ін. Виділилася племінна верхівка, ускладнилися суспільні відносини в середині родів і племен, удосконалилися владні функції, поглибилася соціальна стратифікація. Деякі етнографи вважають, що наприкінці цього періоду уже остаточно сформувалися спільноти прагерманців, правенедів, прабалтів та праслов’ян.

Кіммерійці. Скіфсько-сарматська епоха. Наприкінці 2 тис. до н.е. територію південної України населяли кіммерійці. Вони займалися табунним тваринництвом, добре володіли обробкою бронзи та заліза, постійного житла кіммерійці не мали, вони жили у тимчасових таборах й зимівниках, одними з перших навчилися виплавляти залізо, кували мечі завдовжки понад метр, залізні наконечники для стріл. Згадки про них зникають після 570 р. до н.е. Форми суспільного життя кіммерійців у подальшому наслідували скіфи.

Скіфи мігрували на територію України у першій половині VII ст. до н.е. За згадками стародавніх істориків, спочатку вони перебували у Середній Азії або в степах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом. Потім, під натиском сусідів, відійшли у Північне Причорномор’я, трохи згодом частина їх мігрувала у Передню Азію. Північний Кавказ довго залишався для них надійним тилом, де вони були забезпечені продуктами харчування, кольоровими металами, поповнювали свої війська. Завдяки походам до Малої Азії скіфи потрапили під сильний вплив східних культур Ассирії, Вавилону, Мідії. Поселившись на землях нинішньої України, вони поступово змішувалися з місцевим населенням, переймали його побут і звичаї. Апогеєм могутності скіфської держави зі столицею, яка перебувала на території нинішньої Запорізької області, стало ІV ст. до н.е. Скіфи вели жваву торгівлю з Ольвією, Херсонесом, Тирою, Пантикопеєм, Македонією, Істрією, а також римськими провінціями. На той час у них уже склалася патріархальна система общини з чіткою соціальною диференціацією. Кожний повнолітній скіф був передусім воїном, що володів різноманітними видами зброї.

На той час скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму (< полі… та гр. theos бог), тобто багатобожжя або віри у багатьох богів, і фактично відповідала рівню, що передував створенню релігії з загальнодержавним пантеоном богів

У другій половині ІІ століття до н.е. Північне Причорномор’я заселило іраномовне плем’я сарматів, що прибуло з-за Уралу й Поволжя. В основній масі вони були кочовиками-скотарями, їх житла та зброя майже не відрізнялися від скіфських. У первісних суспільствах зародилися такі досягнення культури, як виготовлення знарядь праці, привласнююча та відтворююча форми економіки, релігійні уявлення, мова та сигнально-знакові системи. Практична необхідність створення сховища для збереження свого життєвого простору призвела до виникнення архітектури. З’являється кераміка – улюблений предмет дослідження археологів. Людина навчилася розводити худобу, обробляти землю, жити у злагоді із сусідами й навіть торгувати.

Завдання і запитання для самоконтролю

1. У чому полягає значення первісної культури для подальшого розвитку світової культури ?

2. Які основні здобутки первісної культури мали велике значення для подальшого розвитку світової культури ?

3. Які первісні вірування було покладено в основу міфології ?

4. Розкрийте роль і значення міфу в первісній культурі ?

5. Дайте визначення міфу й розкрийте його типологію.

6. У чому полягає роль і значення міфу як першої історичної форми культури ?

7. У чому полягає роль і значення міфології як першої форми суспільної свідомості ?

8. Розкрийте типологію міфологічних персонажів.

9. Які причини виникнення релігії, мистецтва й філософії у первісному суспільстві ?

10. У чому полягають особливості первісного мистецтва ?