3 Б. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати

Після того, як розроблено задум публічного виступу, починається наступний етап діяльності – «запуск» задуму в аудиторію.

Першим законом цього етапу є закон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяє досить повно вивчати тих, на кого треба орієнтувати загальний задум. Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб’єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.

Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший рівень вивчення аудиторії, спрямований на розкриття «зовнішньої оболонки» людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіта, професія, склад сім’ї тощо. Для того, щоб ці ознаки не перетворилися на формальні характеристики, необхідно не лише займатися фіксацією цих ознак, але й співвідносити ознаки, займатися їх аналізом, вичитувати ту інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою.

Соціально-психологічні ознаки характеризують поведінку декількох суб’єктів одночасно.

До них можна віднести такі:

мотиви поведінки;

потреби;

ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає;

рівень розуміння предмета.

Мотив поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб’єктів (відповідає на запитання: що збудило суб’єкта до дії).

Охарактеризуємо три мотиви:

-морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб’єкта;

-емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб’єкта; звідси «скороминучість» цього мотиву);

-інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб’єкта до пізнання).

Стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто запуску в ній активного внутрішнього фактора.

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб’єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо.

Є кілька правил формування запитань:  

оптимальна лаконічність у викладі думок;

 відмова від уживання слів з подвійним значенням та фраз, які можна неправильно тлумачити.

У запитання потрібно вводити слова «чому», «для чого», «як», «яким чином», «коли», «де», «звідки» тощо. Це змусить співрозмовника відповідати широко, а не обмежуватися лаконічними «так» або «ні».

Інша ознака культури сприйняття публічного виступу, поряд з умінням ставити запитання, – уміння слухати.

Дослідження процесів комунікації свідчать, що понад 70 % активного дня люди проводять у спілкуванні. При цьому приблизно 42 % цього часу відводять слуханню, 32 % – мовленню, 15 % – читанню і 11% – писанню. Тобто людина в повсякденному житті слухає більше, ніж говорить.

Слухання – вид комунікативної діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації. Будучи інтенціональним процесом, слухання не може відбуватися автоматично.

Тобто семантикою дієслова слухати позначається активний процес; семантика дієслова чути фіксує лише процес сприйняття, тобто «пасивно сприймати слухом».

Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, запам’ятовування. Сприйняття слухом.. Швидкість людського мовлення становить приблизно 100 – 150 слів   на  хв. Водночас людина здатна сприйняти й зрозуміти до 400 – 500 слів на хв., тобто потенціал сприйняття людиною мовлення значно більший, ніж можливості породження мовлення. Уважність. Це явище психологічне. Людська психіка сприймає звуки селективно (від лат. вибраний, дібраний). Явище підбору потрібних звукових, зорових тощо сигналів – це селективна увага. Вона активно використовується учасниками спілкування тоді, напр., коли кілька осіб говорять одночасно. Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (усе, що людина може фізично сприйняти), рівні зацікавленості та мотивації. Усе, що перебуває поза мінімальним порогом, як правило, не сприймається й не інтерпретується.

Експериментально встановлено: чим нижчий рівень індивідуальної зацікавленості й мотивації учасників спілкування, тим нижчий їхній поріг сприйняття, тим менша увага до самого процесу комунікації й відповідно менший обсяг сприйняття інформації. Запам’ятовування. Це процес зберігання інформації для пізнішого її використання. Буває короткотривалим (оперативним) і довготривалим.

Короткотривале запам’ятовування дає змогу учасникам орієнтуватися у плині комунікації, пам’ятати попередні репліки, аргументи, цифри, факти тощо.

Довготривале – сприяє орієнтуванню у світі загалом, підтримуванню контактів з людьми, збереженню в пам’яті важливих подій, слів, учинків.

За даними досліджень психологів, відразу після почутої інформації людина запам’ятовує лише 50 %, через вісім годин – 35 %, за два місяці – ледве 25 %.

Ці 25 і називають осадовою інформацією.

Типи слухання.

Слухання є активним складним процесом і має різне спрямування.

З огляду на це виділяють чотири його типи:

Слухання заради задоволення: слухання музики, трансляцій спортивних матчів, вистав тощо; розмови на дружніх вечірках, товариські дискусії.

Інтелектуальна або ж інша користь від такого слухання є не запланованою.

Уважне, вдумливе слухання: слухання лекцій, новин по радіо, інструкцій з певних проблем тощо.

Мета такого слухання – розуміння й запам’ятовування..

Критичне слухання: наявне в разі невпевненості в достовірності інформації, її тенденційності й однобічності; критично слухають людину, погляди якої відверто неприйнятні тощо.

Емфатичне (з англ. співчуття, співпереживання) слухання: має місце в тому разі, коли слухач прагне увійти в ситуацію мовця і його слова сприймає крізь призму його (мовця) досвіду, почуттів тощо; сприяє дружнім стосункам між людьми, робить слухача «гросмейстером» спілкування.

Як бачимо, під час виголошення публічного виступу реципієнт сприймає слухом мовні знаки, зіставляє відрізки мовлення, щоб зрозуміти загальний задум оратора. При цьому слухач може бути уважним чи неуважним (це зумовлено передусім соціально-психологічними, індивідуально-особистісними ознаками аудиторії), застосовувати такі типи слухання, як вдумливе чи критичне, чи поєднувати їх.

Якщо публічний виступ яскравий, оригінальний, співзвучний з думками аудиторії, то він запам’ятається надовго.

Отже, основою міжособистісного спілкування, вербальної комунікації загалом є породження й сприйняття мовлення. Обидва процеси є когнітивно зумовленими, інтенціональними й передбачають один одного. Результатом породження адресантом мовлення є тексти (дискурси); результатом процесу сприйняття – інтерпретація їх адресатом.

Старший викладач Стежко С.О.