4.“Що таке мовленнєва надмірність і мовленнєва недостатність?”

Відповідь подано в навчальному посібнику “Стилістика ділової мови”, виданому Міжрегіональною академією управління персоналом (МАУП) 2002-го року. Зазначається, що точність вираження думки — одна з важливих ознак культури мовлення. Найтиповіше порушення цієї вимоги — вживання слів без урахування їхнього значення. Невміння автора чітко висловитися виявляється також у таких вадах, як мовленнєва надмірність (або багатослів’я) і мовленнєва недостатність. Формами мовленнєвої надмірності є плеоназм і тавтологія. Плеоназмом (від грецьк. pleonasmos — надлишок) називають частковий збіг значень лексем, що утворюють словосполучення: пам’ятний сувенір (сувенір — “подарунок на пам’ять”), передовий авангард (авангард — “ті, хто попереду”), спільна співпраця (співпраця — “спільне розв’язання проблем, спільна робота”), народний фольклор (фольклор — “народна творчість”), прейскурант цін (прейскурант — “довідник цін”), вільна вакансія (вакансія — “вільна, незайнята посада”), основний лейтмотив (лейтмотив — “провідний мотив, основна думка твору”), дублювати двічі (дублювати — “повторювати”), демобілізуватися з армії (демобілізуватися — “увільнитися зі збройних сил”); “у березні місяці одержав 200 гривень грошей” (слова місяць і гроші тут зайві). Плеонастичними є звороти на зразок: на полях кипить гаряча робота; треба взаємно допомагати один одному; ви повинні написати свою автобіографію; п’єсу виконувало тріо з трьох виконавців; він уперше дебютував 1989 року.

До плеоналізмів належить також немотивоване поєднання у вузькому контексті синонімів, які дублюють значення один одного: схвалити рішення одностайно й однодушно, виявляти до когось неповагу і непошану; неослабно і пильно контролювати тощо.

Деякі плеонастичні словосполучення закріпилися в мові й не вважаються сьогодні порушенням лексичних норм. Це такі вислови, як букіністична книга (від фр. bouquin — стара книга), експонат виставки (від лат. expono — виставляю напоказ), монументальний пам’ятник (від лат. monumentum — знак пам’яті), реальна дійсність (від лат. realis — дійсний). Тавтологія (від грецьк. tauto — те саме, logos — слово) — змістові повтори, котрі виникають тоді, коли в реченні вживають поряд спільнокореневі слова, наприклад: користь від використання цих приладів є незаперечною; приймаючи на роботу нових працівників, слід при їх прийомі враховувати знання іноземних мов; тривалість лекційної пари у нашому вузі триває одну годину двадцять хвилин. У наведених прикладах досить легко уникнути тавтології, вилучивши одне із спільнокореневих слів або замінивши його синонімом чи займенником: вигода від використання цих приладів є незаперечною; коли приймають на роботу нових працівників, обов’язково враховують знання іноземних мов; лекційна пара в нашому інституті триває одну годину двадцять хвилин.

Не кожне повторення спільнокореневих лексем може вважатися мовною помилкою. Є чимало словосполучень, у яких тавтологія неминуча, приміром: вимити мийку, загадати загадку, закрити кришкою, зупинитися на зупинці, розмовна мова, словник іншомовних слів, чорне чорнило і т. ін.

Тавтологічний характер мають стійкі вислови, уживані в розмовній мові: поїдом їсти, сидьма сидіти, горе горювати, усяка всячина, книжний фразеологізм святая святих. У художньому і публіцистичному стилях тавтологія може використовуватися як стилістичний засіб, котрий посилює виразність та експресивність мови, надає висловлюванню афористичності. “Карналь мав би вже давно переконатися, що належить до людей, яким щастить і в найтяжчих нещастях” (Павло Загребельний); “Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини” (Василь Симоненко); “Чи людством бути люди ще спроможні?” (Ліна Костенко); “Я знову мушу йти до Чоломбитька і... бити йому чолом” (Василь Шкляр). Отож треба розрізняти тавтологію, спричинену неувагою автора до вибору слова, і тавтологію, якої не можна уникнути або яку використовують з певною стилістичною метою.

Досить поширеною помилкою є мовленнєва недостатність, що виявляється у випадковому пропущенні слів, потрібних для точного вираження думки. Це породжує абсурдність і комізм. Така вада найчастіше трапляється в усній мові, але нерідко її бачимо і на письмі. “У зв’язку з моєю відпусткою обов’язки мої покласти на Гладкого Івана Івановича, а Івана Івановича — на Людмилу Федорівну Кобзар” (з наказу); “Ці сувеніри зроблені з шкіри косівських майстрів” (з листа); “У приміщенні Підлісецької школи о 17 годині відбудуться загальношкільні батьківські збори. Батькам 1-го класу мати документи для вступу в школу. Дирекція” (з оголошення).