психогігієна

Основна психологічна вимога до лікувально-охоронного режиму в лікувальному закладі – знешкодження негативних, шкідливих впливів на психіку хворого факторів лікувального середовища, які сприймаються як дискантними рецепторами (очі, вуха, ніс і ні.), так і через другу сигнальну систему хворого – посередництвом слова.

Стержнева задача лікувально-охоронного режиму – боротьба з болем і страхом болі.

Елементи лікувально-охоронного режиму:

-доброзичливість персоналу, чуйність і уважність при прийомі хворого у лікарню і під час всього перебування. Що сформує у хворого довіру доперсоналу і всього медичного закладу;

-впевненість хворого в високій кваліфікації лікарів і середнього медичного персоналу, в здатності і готовності надати йому кваліфіковану допомогу;

 

         Таким чином психологічний ефект більш високої платні за умови збереження дії шкідливих для факторів здоров’я нерідко перевищує усвідомлення необхідності збереження самого здоров’я. Подібного роду установка обумовлена особливостями спрямованості і рівнем загальної культури особистості і трудового колективу.

         В плані санітарної просвіти має значення психологія і спрямованість установок медичного працівника, наприклад, його погляди на шкідливі звички, які можуть вступати в протиріччя з відповідними задачами санітарної просвіти. Лікар, котрий багато курить, навряд чи буде ефективно вступати проти паління, лікар котрий зловживає спиртні напої не зможе переконливо впливати на хворих алкоголізмом. Адже психологічний контакт лектора з слухачами органічно включає в себе поєднання розумних аргументів з емоційним і сугестивним впливом, оцінку інформованості слухачів про лекцію, оцінку відношення слухачів до теми і до самого лектора цікавість, згоду, протест, недовір’я), тактовність і переконання лектора. Деякі лекції можуть викликати нездоровий інтерес до невдало розкритої теми, або викликати необгрунтовані страхи. В цьому зв’язку В. Франкл ставив питання про колективні ятрогенні неврози, які викликаються неадекватними по стилю і змісту лекціями і порадами, котрі передаються по радіо, телебаченню і через інші засоби масової інформації без належного зворотнього зв’язку.

         Профілактика психічних захворювань поділяється на первинну, вторинну і третинну.

 

1)      Первинна профілактика – це система заходів, яка забезпечує попередження появи: психічної хвороби чи формування дисгармонічної структури особистості. Серед цих заходів основним є:

а) первинна провізорна профілактика – головною метою є охорона психічного здоров’я наступних поколінь. Вона грунтується на громадських заходах, спрямованих на оздоровлення побуту, праці, життя, створення умов для формування здорової сім’ї та вдосконалення виховання підростаючого покоління, досягнення гармонії розвитку у всіх послідуючих поколіннях;   

б) первинна генетична профілактика – головною метою має науковий прогноз можливих наслідків спадкових психічних захворювань для психічного здоров’я  наступних поколінь. Вона створює умови для керування спадковістю та оздоровлення спадковості без шкоди і дискриминації особи. Безпосередньо здійснюється медико-генетичними консультаціями.

         В) первинна ембріологічна профілактика – спрямована на оздоровлення жінки (гігієна шлюбу і зачаття, гігієна вагітності, охорона процесу зародкового розвитку та виключення потенційно небезпечних шкідливостей, організація високої якості допомоги в родах). Ці заходи забезпечуються жіночими консультаціями, та закладами рододопомоги.        

Г) первинна постнатальна профілактика – здійснюється з метою раннього виявлення вад розвитку у новонароджених, своєчасної їх корекції і включає проведенням системи заходів, які забезпечують поетапний розвиток дитини, підлітка, юнака. Поряд з педіатричною службою в організації цього виду профілактики приймають участь дитячі психіатри, психологи та спеціалісти в області фізіології розвитку.

1.     Вторинна профілактика – система заходів, спрямованих на попередження небезпечного для життя або неблагоприємного перебігу психічного захворювання. До цих заходів відносяться:

-         рання діагностика, прогноз та попередження небезпечних для життя хворого станів;

-         ранній початок лікувально-коригуючих заходів, швидке досягнення максимально повної ремісії або повної редукції хвороби;

-         виключення можливості рецидивуючого перебігу;

-         довготривала підтримуюча корекція психіки хворого після хвороби та в період ремісії.

2.     Третинна профілактика – система заходів, спрямованих на попередження психічної інвалідизації при затяжному, хронічному перебігу хвороби. Це здійснюється шляхом застосування медикаментозних і інших коригуючих методів терапії для переривання хронічного перебігу хвороби, оздоровлення умов життя і побуту хворих, систематичного використання засобів реадаптації та активного праце- і побуто влаштування в період ремісії.

 

 

                                         Психотерапiя

Психотерапія, як напрямок роботи, має безліч визначень, так як методів впливу на людську психіку багато і всі вони різні. Загальноприйнятовважати, що психотерапія — це корекційна робота, спрямована на вирішення проблем в емоційній, поведінковій та міжособистісній сфері людини.

Психотерапія буває медична, яка розглядає психічні захворювання та методи нормалізації людської психіки з точки зору медицини та фармакології, і психологічна, яка розглядає стан людини через призму його переживань та індивідуальних проблем. Головним завданням медичної психотерапії є зникнення симптомів психічних захворювань і повернення людині соціальних та індивідуальних функцій. Метою психологічної терапії є дозвіл внутрішніх особистісних проблем, покращення якості життя та особистісний ріст пацієнта.

За кількістю пацієнтів, що одночасно беруть участь в сеансі психотерапії, психотерапія класифікується як: індивідуальна та групова.

Техніки, які застосовує психотерапевт, мають різну спрямованість, залежно від того, через який з аспектів особистості відбувається вплив, розрізняють психотерапію:

1.    сугестивну (навіювання);

2.    аналітичну (аналіз того, що відбувалося і виявлення причин, що призвели до даного станом);

3.    поведінкову (біхевіоральної) вплив на поведінку людини;

4.    когнітивну (пізнавальну) засновану на знаннях людини;

5.    екзистенціальну (смислове) спрямовану на пошук смислових значень;

6.    раціональну (що впливає на розум людини).

Класичний психоаналіз включає 5 базових психотехнік:

1) метод вільних асоціацій, передбачає породження мимовільних, таких, що випадково спадають на думку, висловлювань, зміст яких може відображати будь-які переживання клієнта. Для психотерапевта важливими є зміст і послідовність висловлювань;

2) тлумачення сновидінь. У сновидіннях розрізняється маніфестований і латентний зміст (останній включає в себе витіснені і неусвідомлювані, втілені в алегоричну форму, переживання). Враховується те, що під час сну послаблюються Ego-захисні механізми і виявляються приховані від свідомості переживання, а також те, що сновидіння - це процес трансформації переживань у більш прийнятну для сприйняття і оволодіння форму;

3) інтерпретація, тобто тлумачення, пояснення, що включає три процедури: ідентифікацію (позначення, роз'яснення), власне тлумачення і переклад на мову повсякденного життя клієнта;

4) аналіз опору, забезпечує усвідомлення клієнтом своїх Ego-захисних механізмів і прийняття необхідності конфронтації щодо них;

5) аналіз перенесення (трансферу). Перенесення є неодмінним атрибутом психотерапії у психоаналізі. Аналіз перенесення сприяє усвідомленню фіксацій, які визначають поведінку і переживання клієнта .

В аналітичній психотерапії Карла Юнга центральне місце посідають наступні ідеї: 1) подолання будь-якої однобічності у розвитку особистості, особливо пов'язаної зі схильністю до обстоювання свідомих патернів та ідеалів і заперечення "темного боку" особистого й громадського життя; 2)індивідуації як всебічного, повного розвитку самості, що синтезує свідоме і несвідоме.

Сам К. Юнг підкреслював емпіричний, досвідний характер психотерапії, яку розлядав як різновид освітнього процесу. Він говорив про "загальний невроз віку", а не про хворобу клієнта. Метою психотерапевтичної допомоги є навчити розумінню внутрішнього світу і самопізнанню через переживання всієї повноти свого буття, що в перспективі веде до поглиблення повноти гармонійного буття.

У цьому напрямку психотерапії відсутня будь-яка фіксація позиції психотерапевта. Він будує свої психотерапевтичні стосунки з клієнтом через використання перенесення і контрперенесення, прийняття клієнта у роботі з його внутрішнім світом. Важливим моментом є допомога клієнту у розмежуванні усвідомлюваних і неусвідомлюваних інстанцій та встановлення комунікацій між ними.

Індивідуальна психотерапія Альфреда Адлера (за О. Ф. Бондаренком) обстоює необхідність сприйняття світу з позиції "системи відліку" клієнта, при цьому не заперечується об'єктивне зумовлення поведінки, але воно вважається менш важливим, ніж цінності, цілі, уявлення, висновки, якими керується людина. Особистість виступає неподільною цілісністю, яка є інтегральною частиною соціуму. Звідси і значна увага до міжособистісних проблем, і твердження, що вся людська поведінка має цілеспрямований характер. Почуття неповноцінності, його компенсація й соціальне середовище - ось ті три змінні, результативна сила впливу яких сприяє формуванню в особистості прагнення до значущості й зверхності.

.

3. Гуманістичний напрям психотерапії

Гуманістичний напрям психотерапії базується на цінності актуальної ситуації, відчуттів і досвіду клієнта, з вірою у його конструктивні сили. Як зазначає Г.Онищенко, в центрі гуманістичного підходу є людина, її особистість. Але увага приділяється її сьогоденню, вірі клієнта в свої сили .

У межах цього напрямку розрізняють три основні течії: власне екзистенційну ("переживальну"), центровану на клієнтові (роджеріанську) та гештальт-терапію.

Головною метою екзистенційної психотерапії є допомога клієнтові у пошуку сенсу життя, усвідомленні своєї особистісної свободи та відповідальності і у розкритті своїх потенцій як особистості в повноцінному спілкуванні. Одночасно завданням екзистенційної психотерапії виступає безумовне визнання особистості клієнта та його долі надзвичайно важливим, унікальним явищем, існування якого є самоцінним.

Позиція психотерапевта відзначається розумінням клієнта в семантиці його власного внутрішнього світу, образу "Я" та дійсності. Головна увага приділяється теперішньому моменту життя клієнта та його актуальним переживанням, як зазначає О. Ф. Бондаренко. Складність позиції психотерапевта полягає в тому, що психолог повинен уміти поєднувати своє розуміння клієнта із здатністю до конфронтації з тим, що називається "обмеженим існуванням" у клієнті.

Представники європейської та американської екзистенційної психології заперечують значення будь-яких психотехнік у психотерапії, а лише підкреслюють значення процесів розуміння, усвідомлення й прийняття рішень, тобто тих особистісних дій, які заперечують "методику" психотерапії, не вимагаючи нічого, крім уміння вислуховувати й співпереживати.

К. Роджерс у центр своєї психотерапевтичної практики поставив особистість клієнта, що почуває свою безпорадність, закритість для істинного спілкування тощо. Основною гіпотезою К.Роджерса стало те, що стосунки між клієнтом та психотерапевтом є каталізатором, умовою позитивних особистісних змін. К.Роджерс визначає головну мету психологічної допомоги як забезпечення становлення "цілковито діючої особистості", допомога особистісному зростанню, завдяки якому людина сама розв'язує свої проблеми, а другорядна мета - створити відповідний "психологічний клімат", терапевтичні стосунки. Увага концентрується не на проблемах людини, а на її особистості.

Основна вимога до психотерапевта при цьому - відмовитися від програвання будь-яких ролей і намагатися бути самим собою.

Структура психотерапевтичного процесу складається з семи етапів:

1) заблокованість внутрішньої комунікації, заперечення наявних проблем, відсутність бажання змін;

2) самовираження, коли клієнт в атмосфері прийняття починає потроху відкривати свої проблеми, почуття;

3) розвивається саморозкриття і прийняття себе клієнтом в усій своїй складності і суперечливості, обмеженості та незавершеності;

4) відбувається процес ставлення до власного феноменологічного світу як до свого, тобто долається відчуженість від власного "Я" і, як наслідок, зростає потреба бути самим собою;

5) розвиток конгруентності, самоприйняття й відповідальності, встановлення внутрішньої комунікації; поведінка і самовідчуття "Я" стають органічними, спонтанними. Відбувається інтегрування особистісного досвіду в єдине ціле;

6) особистісні зміни, відкритість собі й світові, клієнт стає конгруентним зі світом і собою, відкритий власному досвіду .

Роджеріанський підхід знайшов широке застосування у розв'язанні конфліктів, у роботі з підлітками.

Гештальт-психотерапія спрямована на посилення психологічних позицій особистості, розширення особистісної самосвідомості та має яскраво виражену

функціональну спрямованість.

Фредерік Перлз-засновник методу гештальтерапії

Головною метою гештальт-терапії є допомога людині у повній реалізації свого потенціалу. У ній виділяються допоміжні цілі:

1) забезпечення повноцінної роботи актуальної самосвідомості;

2) зміщення фокусу контролю всередину, заохочення незалежності і самодостатності; 3) виявлення психологічних блоків, які заважають зростанню і подолання їх.

О. Ф. Бондаренко зазначає, що у гештальт-терапії психотерапевт розглядається як "каталізатор", "помічник" і співтворець інтегрованої в єдине ціле, в "гештальт" особистості клієнта. Психотерапевт намагається уникати безпосереднього втручання в інтимні почуття клієнта, намагається полегшити виявлення цих почуттів.

Когнітивний напрям психотерапії почав виділятися в останні десятиліття XX століття. Він пов'язаний з розвитком когнітивної психології, яка приділяє головну увагу пізнавальним структурам психіки, займається особистісними конструктами та логічними здібностями. Когнітивний напрям, на думку О. Ф. Бондаренка, об'єднує три основні підходи: раціонально-емотивну терапію (PET) А. Елліса, когнітивну терапію А. Бека, реалістичну терапію У. Глассера.

Раціонально-емотивна терапія (PET) передбачає, що джерело психологічних порушень при всій їх різноманітності - система ірраціональних уявлень про світ, що засвоюється звичайно у дитинстві від значущих дорослих. Серцевиною емоційних порушень є, як правило, самозвинувачення.

Центральним поняттям у PET є поняття "пастка", тобто всі ті когнітивні утворення, які викликають необгрунтовану (невротичну) тривогу, роздратування тощо.

Головною метою психотерапевта є допомога у перегляді системи переконань, норм і уявлень. Окрема мета - звільнитися від ідеї самозвинувачення, формування соціального інтересу, інтересу до себе, саморегулювання, терпимості, гнучкості, самоприйняття, здатності до ризику, реалізму тощо [9].

Позиція психотерапевта - директивна. Він роз'яснює, переконує. Він - авторитет, який спростовує помилкові судження, вказуючи на їх неточність, довільність тощо.

Цей психотерапевтичний напрям знаходить широке застосування серед соціальних працівників, у сімейному консультуванні та на промислових підприємствах.

Когнітивна психотерапія Л.Бека головну увагу приділяє емоційним розладам, зокрема депресіям. Мета, прийоми роботи та вихідні передумови, на думку О. Ф. Бондаренка, в цілому збігаються з РЕТ. Процедура психотерапії полягає у спеціальній організації спілкування з психологом, коли ставляться питання: "Що ти втрачаєш, якщо?..." або "Звідки ти знаєш, що безглуздо спробувати ?.." тощо. Потім визначається більш складна програма дій, на основі якої встановлюється співробітництво з психологом. Вживаються заходи для зниження рівня самокритики й самозвинувачення, вироблення альтернативних рішень і способів дій. Велике значення має гумор, іронія, за допомогою яких досягається когнітивне зрушення у сприйнятті ситуації.

Реалістична терапія призначалася для психокорекційної роботи з молодими правопорушницями з метою навчання відповідальної і реалістичної поведінки у конкретних ситуаціях. Може використовуватися у випадках, коли потрібне нетривале психологічне втручання: у суїцидологічнихцентрах, у сімейному консультуванні, при підготовці менеджерів і в різних центрах психологічної допомоги.

Головною метою психотерапії, як зазначає О. Ф. Бондаренко, є допомога клієнтові стати розважливим та емоційно витривалим, досягнути особистісної незалежності, піднесення рівня самосвідомості й розробити план особистісного вдосконалення.

Позиція психотерапевта близька до позиції вчителя. Потрібні такі цілком певні професійні якості: сенситивність, емпатичність, здатність бути вимогливим і виступати моделлю поведінки .

 

 ВИСНОВКИ

Проблема ефективного пропагування психогігієнічного виховання і

здорового способу життя серед сучасної молоді є незаперечною та

надзвичайно актуальною. Наукові дослідження з формування культури

здоров’я молоді у галузі педагогічної, культурологічної й валеологiчної

освіти та виховання страждають обмеженістю, фрагментарністю, що не дає

можливості представити цілісну картину наукових поглядів на цю проблему.

Психологічне обґрунтування заходів подібного пропагування є

недостатнім. Разом з тим, саме психологічна обґрунтованість заходів

пропагування психогігієнічного виховання і здорового способу життя серед

сучасної молоді має суттєве значення для їх ефективності та досягнення

кінцевої мети, оскільки надає можливість адекватно підібрати різні заходи,

узгодити їх та визначити особливості їх використання в залежності від

поставлених завдань, особливостей певних цільових вибірок, на які

розраховані окремі заходи, та конкретних умов.

У найбільш загальному змісті “здоровий спосіб життя” розуміють як

життєдіяльність особистості, яка ґрунтується на культурних нормах,

цінностях, формах та способах діяльності, що зміцнюють здоров’я, адаптивні

можливості організму людини і сприяють її гармонійному фізичному,

духовному і соціальному розвитку, виконанню нею соціальних функцій і

досягненню активного довголіття. Здоровий спосіб життя є багатогранним

явищем, що включає фізичне, психічне, соціальне, культурне, духовне

здоров’я. Він включає такі основні елементи: раціональний режим праці і

відпочинку, викорінювання шкідливих звичок, оптимальний руховий режим,

особисту гігієну, раціональне харчування і т.п.

Ставлення до здоров’я являє собою сукупність індивідуальних

вибіркових зв’язків особистості з різними явищами оточуючої дійсності, які

сприяють або, навпаки, загрожують здоров’ю особистості, а також

відповідну оцінку індивідом свого фізичного і психічного стану, оптимально

організовану самою людиною життєдіяльність, яка сприяє збереженню

здоров’я, особистому розвитку, творчому функціонуванню.

“Здоров’язберігаюча компетентність людини” являє собою певний

рівень її медично-валеологічної грамотності, стан соціального благополуччя,

ступінь розвитку творчих сил, фізичних, психічних і розумових здібностей,

виражених в організації її життєдіяльності, у ставленні до самої себе, інших

людей, до природи Основним критерієм здоров’язберігаючої компетентності

є стан оптимальної відповідності, гармонії між біологічним, психологічним і

соціальним у житті й діяльності людини.

Існують два основних вектори дослідження проблеми психогігієнічного

виховання і здорового способу життя - особистісний та соціальний. Перший

орієнтує на формування установок особистості на здоровий спосіб життя,

набуття знань, умінь і навичок, необхідних для реалізації цих установок;

138

другий – на створення “екології середовища”, зокрема його природної,

соціальної, культурної складових. Таким чином, заходи пропагування

здоровий спосіб життя серед молоді, насамперед, мають бути спрямованими

на досягнення цілей особистісного вектору цієї проблеми.

В структурі психогігієнічного виховання і здорового способу життя

виділяються такі основні компоненти: рухова активність, заняття фізичною

культурою і спортом; профілактика шкідливих звичок та захворювань;

виконання гігієнічних вимог; загартування; дотримання оптимальних для

здоров’я режимів дня, навчання, відпочинку та харчування; раціональна

навчальна і трудова діяльність з елементами наукової організації; культура

спілкування; культура сексуальної поведінки; самопідготовка і саморозвиток

особистісно важливих якостей (сили волі, цілеспрямованості, активності,

самодисципліни); психофізична регуляція організму; психологічна

підготовка як основа попередження стресів і вироблення позитивних емоцій,

навчання методикам психорегуляції свого стану; повноцінний сон, який

попереджує фізичну та розумову перевтому; загальний гармонійний

фізичний, психічний, культурний та духовний розвиток особистості.

Виділення зазначених компонентів надає можливість зробити висновок,

що пропагування психогігієнічного виховання і ЗСЖ серед сучасної молоді

має бути спрямоване як на пропагування психогігієнічного виховання і ЗСЖ

взагалі, так і на пропагування всіх його окремих компонентів. І, природно,

що заходи пропагування кожного із зазначених компонентів мають

базуватися на відповідному їх психологічному обґрунтуванні. Тобто мають

бути виділені найбільш психологічно дієві для молоді аргументи за кожним

компонентом, які вже надалі будуть використовуватись при здійснені

пропагування. Але й форма у якій це пропагування буде здійснюватись має

також враховувати психологічні особливості цільової вибірки, на яку вона

спрямована – молодь.

До специфічних особливостей соціалізації сучасної української молоді

відносять: трансформацію основних інститутів соціалізації; деформацію

ціннісно-нормативного механізму соціальної регуляції і становлення нової

системи соціального контролю; дисбаланс організованих і стихійних

процесів соціалізації в сторону стихійності; зміну співвідношення

суспільних і особистісних інтересів в сторону розширення автономії

особистості, її самодіяльності, творчості та ініціативи.

Актуальність проблеми психічного здоров'я молоді визначається такими

основними чинниками як: ускладнення у сучасних умовах виробничої

діяльності; зміна характеру праці і способу життя населення; виникнення

постійних стресових ситуацій. Переважна більшість молодих людей

відзначаються низьким рівнем психічного здоров'я, що зумовлює виникнення

поведінкових порушень афективно-емотивного, психастенічного,

психопатичного, шизоїдного та іпохондрично-депресивного типів.

Основними чинниками, що порушують психічне здоров'я у шкільні роки

139

є екзаменаційна ситуація, необ'єктивність вчителів, велике розумове

навантаження, страх відповідати на уроці, відсутність інтересу до навчання,

незадоволеність методикою викладання предметів, втома. Серед факторів

ризику, що впливають на школярів, виділяються: фактори НТР (прискорення

темпу життя, гіподинамія, інформаційні навантаження, монотонія); соціальні

(нездорове харчування, шкідливі звички, невміння регулювати напругу і

розслаблювати організм); шкільні (перевантаженість учнів, велика

наповнюваність класів, неуспіх, занижений рівень успішності, невихованість,

неблагополуччя психологічного клімату в колективі).

В молоді здебільшого відсутнє єдине (а тим більше наукове) розуміння

сутності здоров’я і здорового способу життя. Для молодих людей характерні

однобічні погляди: не курити, не вживати алкоголь та наркотичні речовини,

раціонально харчуватися, мати достатній сон, не нервувати, дотримуватися

гігієни тіла, одягу, займатися фізичною культурою. Більшість з них не

володіють необхідними знаннями, вміннями й навичками про основи

здоров’я і здорового способу життя.

Позитивна мотивація досягнення у галузі фізичної культури і спорту

ефективно формується в молоді на засадах методів цілепокладання. До

домінуючих мотивів молоді до систематичних занять фізичною культурою і

спортом відносять: вдосконалення стану здоров’я; досягнення впевненості в

своїх можливостях; розвиток спортивної обдарованості; вдосконалення

конституційних особливостей тіла, статури; етичні та естетичні параметри,

компоненти фізичної культури і спорту; активна форма відпочинку;

випробовування своїх можливостей в екстремальних умовах, професійно-

прикладне значення фізичної культури і спорту

Результатом формування здорового способу життя у людини є його

сформованість як складне особистісне інтегральне утворення, що включає

позитивну мотивацію до здорового способу життя, наявність знань, умінь та

навичок звичок здорового способу життя, психічні та характерологічні

особливості.

Виділяють чотири рівні сформованості основ здорового способу життя

молодої людини: високий, середній, низький. Особи з високим рівнем

відзначаються активним ставленням до здорового способу життя і добрим

станом здоров’я; з середнім рівнем - невисоким рівнем мотивації на

зміцнення здоров’я і дотримання здорового способу життя, із задовільним

рівнем - невисоким рівнем мотивації на зміцнення здоров’я і дотримання

здорового способу життя; з низьким - відсутністю мотивації до здорового

способу життя та відхиленнями у стані здоров’я. Для більшості є властивим

третій рівень.

Стосовно ставлення до здорового способу життя, молодь поділяють на

п’ять груп: 1) з активно-позитивним; 2) пасивно-позитивним; 3) байдужим; 4)

пасивно-негативним; 5) активно-негативним ставленням.

Основними причинами, що негативно впливають на формування ЗСЖ

140

молоді називають: недосконалість навчально-виховної діяльності та