Семчик Зем право

Розділ 4. Земельні правовідносини

До норм матеріального права належать земельно-правові норми, якими встановлюється обсяг земельної правоздатності і дієздатності особи (громадянина чи юридичної особи) в разі отримання земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва, ведення фермерського господарства, особистого селянського господарства, розміщення промислового підприємства, транспортної організації, адміністративної будівлі, садівництва, а також при виконанні інших обов'язків щодо цільового використання землі.

Одним з елементів правового механізму реалізації земельно-правових норм є норми земельного процесуального права. їх складає система норм, якими регулюються суспільні відносини у сфері здійснення суб'єктами правовідносин своїх прав та обов'язків, визначається процедура, регламент, процесуальний порядок реалізації належних особі матеріальних прав. Процесуальне право в системі права розглядається як право в дії.

У науці права найбільш повно розроблена теорія і концепція цивільнопроцесуального і кримінально-процесуального права, нормами яких регулюються відносини у сфері здійснення правосуддя у цивільних і кримінальних справах.

Згрупування в одному законодавчому акті, перш за все в ЗК України, норм матеріального і процесуального права притаманне і для земельного права. Об'єднання в одному кодифікованому законодавчому акті земельних матеріальних і процесуальних норм цілком виправдане. Земельні відносини настільки різноманітні, правовий режим земель різних категорій і навіть окремих земельних ділянок має такі особливості, що роз'єднання прав на землю і порядку здійснення цих прав набагато ускладнило б можливості їх реалізації, негативно вплинуло б на ефективність земельного законодавства.

Правову реалізацію права на землю не можна зводити лише до визначення земельного процесу. Правове регулювання різноманітних земельних відносин здійснюється не лише земельно-процесуальними нормами, а й процесуальними нормами, якими забезпечується діяльність органів державної влади й управління, місцевого самоврядування, правосуддя, спеціальних землевпорядних органів тощо. Навіть плата за землю забезпечується спеціальним Законом України «Про плату за землю».

Так, правоздатність суб'єктів земельного права визначається Конституцією України (ст. 13, пункти 29, 36 ст. 85; пункти 5, 7, 13 ст. 19; пункти 3, 5 ст. 116; п. 5 ст. 138, ст. 142). Законом України «Про місцеве самоврядування» визначається компетенція органів місцевого самоврядування в галузі регулювання земельних відносин. Компетенція органів місцевого самоврядування, державного управління, Верховної Ради України і суду в галузі регулювання земельних відносин і реалізації земельного права визначена в спеціальному законі — ЗК України. Наведемо декілька прикладів. Згідно із п. 29 ст. 85 Конституції України «встановлення і зміна меж районів і міст» належить до повноважень Верховної Ради України. Статтею 118 ЗК України встановлено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. У разі відмови органу виконавчої влади чи

101

Загальна частина

органу місцевого самоврядування у переданні земельної ділянки у власність громадян або залишення заяви без розгляду питання вирішується судом.

З метою гарантування права на землю механізм його реалізації передбачає цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення земельного законодавства (ст. 211 ЗК України) і порядок розгляду земельних спорів (ст. 158 ЗК України). При цьому земельне законодавство встановлює перелік правопорушень, за вчинення яких застосовується один з перелічених видів юридичної відповідальності. Так, ст. 210 ЗК України встановлено, що угоди, укладені із порушенням встановленого законодавством порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними. Кримінальна відповідальність встановлена за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197і КК України). Згідно зі ст. 158 ЗК України земельні спори вирішуються органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. При цьому встановлено, що виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Земельне законодавство передбачає випадки та умови відшкодування збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам, а також втрат сільськогосподарського виробництва, без вини особи, якій надається земельна ділянка. Такі збитки і втрати відшкодовуються у разі їх заподіяння вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок (статті

156, 157 ЗК України).

Отже, поняття правового механізму реалізації норм земельного права більш широке, ніж земельно-правовий процес. Він розглядається як сукупність організаційно-правових форм, методів і засобів, спрямованих на ефективну реалізацію і застосування норм земельного права в усіх сферах земельних правовідносин чи в окремих його сферах.

Складовими правового механізму реалізації земельного права є: правотворча і правозастосовча діяльність, правові форми і методи правового регулювання земельних відносин, форми і засоби (зокрема процесуальні) реалізації норм земельного права: форми і методи правового впливу на учасників земельних правовідносин, відновлення порушених прав, юридична відповідальність за порушення норм земельного права або ж у разі заподіяння збитків.

Отже, правовий механізм реалізації земельного права — це єдиний комплекс взаємопов'язаних елементів правового регулювання земельних відносин, що охоплює узгоджену систему земельного права, взаємозв'язок між нормами, інститутами і підгалузями земельного права, якими встановлюються правила поведінки фізичних і юридичних осіб у сфері земельних відносин, а також діяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, управління і контролю, а також правосуддя, земельний процес (процедуру) реалізації норм земельного права з метою створення організаційно-правових, економічних і соціальних умов для

102

Розділ 4. Земельні правовідносини

безперебійного і стабільного забезпечення впорядкованого здійснення земельних правовідносин.

Правовий механізм реалізації земельного права містить у собі як всі основні елементи механізму правового регулювання і

103

Загальна частина

реалізації, що діють в інших сферах суспільного життя, так і ті, що виходять за межі комплексу загальноприйнятих елементів. Вони визначені земельним законодавством і відтворюють ті особливості правового регулювання і правозастосовчої діяльності, спеціальних процесуальних дій, які притаманні земельно-правовим відносинам і забезпечують гарантії прав громадян і юридичних осіб на землю, .рівні умови захисту прав на землю відповідно до ст. 152 ЗК України. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки через механізм реалізації правових норм здійснюється шляхом: визнання прав на земельну ділянку, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом способів.

104

• РОЗДІЛ 5

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

І о Конституційні засади права власності на землю в Україні

У Конституції України закладена концепція правової системи України, правова база розвитку всіх галузей законодавства, зокрема земельного законодавства, в основі якої — забезпечення прав і свобод людини, розвиток демократичної, соціальної і правової держави. Питання права власності взагалі і права власності на землю вирішуються в Основному Законі держави крізь призму прав людини. У Конституції України закріплюється право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси (ст. 13), забезпечується державний захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом, гарантується непорушність права власності на землю, яке набувається й реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, право громадян України на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних та інших інтересів, право на підприємницьку діяльність, визначається механізм реалізації захисту права власності, зокрема на землю, інших прав майнового характеру.

До проголошення незалежності в Україні існувала законодавча система СРСР, за якою право власності людини зводилося лише до її права на житло та інші об'єкти споживацького харак

105

Загальна частина

теру. Земля, її надра, води і ліси були у виключній власності держави (ст. 11 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 p.).

Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. на території України запроваджена дія виключно Конституції та законів України. Це означало, що Конституція і закони СРСР на території України перестали застосовуватися. У зв'язку з цим до Конституції УРСР були внесені певні зміни, приймалися нові закони, які відповідали концепції розвитку держави, передбаченій в Акті про проголошення незалежності України, зокрема переходу до ринкової економіки і розвитку підприємництва. Законом УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української PCP» від 24 жовтня 1990 р. була призупинена дія глави 2 «Економічна система», глави 16 «Державний план економічного і соціального розвитку Української PCP» і глави 17 «Державний бюджет Української PCP» до прийняття нової Конституції України.

В Україні деякий час не було чіткого конституційного положення щодо форм права власності, зокрема на землю, правового режиму землі і нерухомого майна, гарантій права приватної власності. Виникла потреба заповнити цей вакуум прийняттям ряду економічних законів, внесенням змін

ідоповнень до ЦК України, оновленням земельного законодавства.

Зсерпня 1990 р. був прийнятий Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP»1, яким визнавалися різноманітність і рівноправність різних форм власності, проголошувався їх захист державою. Цим Законом було встановлено, що в країні існують державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова) форми власності. 18 грудня 1990 р. був прийнятий Земельний кодекс УРСР, яким були внесені суттєві зміни до норм про регулювання земельних відносин. Замість права громадян на постійне користування земельними ділянками впроваджувалося право довічного успадковуваного володіння. З цього часу суб'єктами права землеволодіння могли були громадяни, які виявили бажання займатися селянським (фермерським) господарством. Тим самим створювалися умови для розвитку ви-

робництва товарної сільськогосподарської продукції на засадах приватного

1 ВВР УРСР.— 1990. — №34. — Ст. 499.

підприємництва. 7 лютого 1991 р. було прийнято Закон УРСР «Про власність», яким були підтверджені згадані вище форми власності1, а 7 липня 1992 р. у тексті цього Закону слова «індивідуальна власність» були замінені словами «приватна власність»2.

Приватна, колективна і державна форми власності на землю були визнані Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. Вони підтверджувалися ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. У зв'язку з прийняттям цього Кодексу інститут права довічно успадковуваного володіння, встановлений попередньою редакцією ЗК УРСР, втратив свою чинність.

106

_______________________________ Розділ 5. Право власності на землю

Законодавче визнання поряд із державною приватної і колективної форм власності на землю створило правове поле та умови для реформування земельних відносин і економіки в цілому, для проведення приватизації державного майна і землі. Окремі питання земельних правовідносин були вирішені в законах України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р.3, «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.4, «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р.5 та інших законах.

Окремі норми цих та інших законів тою чи іншою мірою стосуються і питань права власності на землю.

Конституція України (1996 р.) проголосила землю та інші природні ресурси об'єктом права власності Українського народу (ст. 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14). Посилаючись на світовий досвід, П. Ф. Куликич поділяє структуру інститутів земельної власності на два основних інститути: публічну власність і приватну власність на землю. Він вважає, що публічна власність охоплює державну і комунальну власність, а приватна — приватну власність фізичних і юридичних осіб1.

1ВВРУРСР. —1991. — №2 0 . —Ст.249.

2ВВР. — 1992. — №3 8 . —Ст. 569.

3ВВР.— 1993. — №3 2 . —Ст. 341.

4ВВР. —1991. — №4 1 . —Ст. 546.

5ВВР. — 1992. — №3 8 . —Ст. 560.

З огляду на зміст конституційних норм треба виходити з такого.

Відомо, що земля у суспільних відносинах виступає як просторовий базис, територія, екологічний ресурс і засіб виробництва. Право власності на землю має значення лише в разі, коли вона використовується як засіб виробництва, виступає об'єктом економічних відносин, товаром, об'єктом купівлі-продажу, тобто об'єктом відносин, що регулюються нормами цивільного й земельного права. Об'єктом таких відносин виступає не земля в абстрактному її розумінні, а частина земельної території країни, що перебуває у власності держави, а також земельна ділянка чи її частина, яка може бути відмежована від інших земельних ділянок.

Земля як об'єкт надбання Українського народу пов'язана з правом на всю територію, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, з правом територіального верховенства народу, від імені якого виступає держава. Конституція України (ст. 13) відображає ставлення Українського народу до землі, як до території, а не об'єкта права приватної власності, визначає просторові межі державної влади і закріплює право територіального верховенства народу як вираження політичного панування держави над певною частиною земної кулі.

Конституційна норма про землю як об'єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на регіони: Автономна Республіка Крим, райони, області, міста, селища і села. Кожне з цих адміністративно-територіальних утворень має свою територію, яка

1 0 7

1 Кулинич П. Ф. Ефективність правового зебезпечення земельної реформи в Україні / / Аграрне законодавство України: проблеми ефективності / За ред. В. І. Семчика. — К: Наукова думка, 1998. — С. 93, 94.

Загальна частина

відмежовується від території інших територіальних утворень, що створюються в межах регіонів. Наприклад, села — в районах, села, міста і райони — в областях, Автономній Республіці Крим, області і міста — в Україні в цілому. Земля, яка складає основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному адміністративно-територіальному утворенню правовий режим, який базується на інших правових засадах, ніж земля, яка використовується як об'єкт (базис) будь-якої господарської діяльності, відповідно до цивільного і господарського законодавства.

Така позиція права територіального режиму земель України і відповідних адміністративно-територіальних утворень відтворена в Конституції України, у ст. 13 якої записано, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право територіального верховенства Українського народу на землю, право на землю органів державної влади та органів місцевого самоврядування є інститутом конституційного, державного права, норми якого належать до публічного права.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють не лише політичне управління відповідними територіями, а й господарське управління землями, що належать до державної власності. У системі цих земельних відносин вони здійснюють правомочності власника землі. Саме у сфері господарських земельних відносин право державної власності на землю є інститутом земельного права, норми якого також належать до публічного права.

Зі змісту статей 13, 14, 41, 116, 142, 143 Конституції України видно, що в ній визначаються такі основні правові позиції відносин власності в Україні:

1)визнається право власності Українського народу, власність поділяється на державну і комунальну (статті 13,116);

2)стосовно землі і земельних ділянок визнається власність громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14);

3)визнається право приватної власності (ст. 41);

4)визначається право комунальної власності (статті 142,143);

5)до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, областей і районів належить право розпорядження землею спільної власності територіальних громад у межах території Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад (статті 7, 8,10 ЗК України).

2. Поняття та зміст права власності на землю

Власність — це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) певній фізичній чи юридичній особі або ж державі чи територіальній громаді. При цьому для однієї особи належні їй матеріальні блага будуть «своїми», а для іншої — «чужими». Власність задовольняє потреби людей в матеріальних благах (засобах для існування — в житлі, одязі, їжі, транспортних засобах, зброї, знаряддях праці тощо). Відносини власності — це переважно майнові відносини, які складаються між людьми у певному суспільстві щодо

108

_______________________________ Розділ 5. Право власності на землю

конкретних видів майна, предметів, речей, землі і земельних ділянок, а також результатів інтелектуальної власності.

Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння — суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна, як до «свого».

Користування означає виробниче чи особисте споживання засобів і продуктів виробництва, землі, інших об'єктів природи, використання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язане з використанням землі, на якій розташована нерухомість.

Для розпорядження характерним буде визначення, вирішення долі майна, землі, інших матеріальних об'єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових і земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому майном чи земельною ділянкою, як їх набути чи позбутися, яким чином і з якою метою їх використати. За його бажання здійснюється переведення майна, земельної ділянки з одного економічного стану в інший, з однієї категорії в іншу. При цьому власник розпоряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Особливістю громадянського суспільства є те, що економічні та інші суспільні відносини між людьми опосередковуються, регулюються правом. Регулюючи відносини власності, право тим самим юридично закріплює можливість і порядок ставлення окремої особи (фізичної чи юридичної) до конкретного майна, конкретних речей, конкретних матеріальних благ, конкретної земельної ділянки. За допомогою правових норм встановлюється зміст правовідносин власності, визначаються права та обов'язки суб'єктів права щодо певних конкретно виражених предметів матеріального світу, конкретної земельної ділянки.

За допомогою цивільно-правових норм встановлюється право власності певної особи, її право володіти, користуватися і розпоряджатися певними, конкретно визначеними об'єктами власності. Цивільно-правові норми одночасно встановлюють обов'язок усіх інших осіб не перешкоджати власникові вчиняти правомочності власника щодо майна, яке йому належить на законних підставах, утримуватися від посягання на будь-яке майно, яке їм не належить. Отже, право власності пов'язане з правом на майно певної фізичної чи юридичної особи, держави та територіальної громади як суб'єктів права.

Виходячи з цих позицій, цивілісти в об'єктивному значенні визначають право власності як сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, зокрема визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ1.

У сучасних умовах право власності опосередковується не лише нормами цивільного права, хоч для регулювання відносин власності вони є визначальними. Відносини власності більшою чи меншою мірою

1 0 9

Загальна частина

регулюються нормами різних галузей права. На думку Б. В. Єрофєєва, норми права, якими регулюються відносини власності, можна поділити на три групи.

До першої групи норм він відносить конституційні правила, земельноправові, цивільнота адміністративно-правові норми про підстави виникнення і припинення прав на майно і землю.

1Цивільне право: Підручник: У 2 кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцо-вої. —

К: Юрінком Інтер, 1999. — Кн. 1. — С. 300-301.

До другої — земельно-правові і цивільно-правові норми, якими визначаються правомочності власників.

Третя група правил охоплює норми земельного, цивільного, адміністративного і кримінального права щодо захисту відносин власності1.

Погоджуючись із такою класифікацією норм, що стосуються права власності на земельну ділянку як специфічний об'єкт права власності, треба виділити спеціальну групу правил, що належать до земельного, а в окремих випадках — ще й до екологічного права, якими визначаються порядок та умови використання власниками земельних ділянок і землі, розподілу земель на різні категорії і встановлення для них спеціального земельно-правового режиму, дотримання екологічних правил. Остання група норм є визначальною для віднесення права власності на землю до інституту українського земельного права.

Наведене свідчить, що сукупність норм, якими регулюються відносини власності, зокрема власності на землю, має комплексний характер. З цих позицій право власності на землю охоплюється нормами більш загального інституту речового права. Проте в земельному, як і в цивільному, праві відносини власності на землю регулюються не лише за допомогою норм інституту права власності, а й за допомогою норм таких інститутів, як право володіння, право земельного сервітуту тощо2.

1Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С. 162163.

Сервітут — обмежене право користування за певних умов чужою землею; узуфрукт — право користування чужою земельною ділянкою із одержанням доходів від неї, яке надається власником земельної ділянки певній особі на визначений строк. Наприклад, надання земельної ділянки власником землі у користування іншій особі на період служби власника в армії; емфітевзис — довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Наприклад, надання земельної ділянки в довгострокову оренду; суперфіцій — право власника земельної ділянки надати земельну ділянку або ї ї частину в користування суперфіціарію — фізичній чи юридичній особі — для будівництва в установленому порядку промислових, побутових, соціальнокультурних, житлових та інших споруд і будівель безоплатно або за обумовлену плату.

Право власності на землю, як і будь-яке інше право, може розглядатися в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності на землю в

110