5.2. Лібералізм

Поява лібералізму відноситься до періоду кризи феодалізму, до епохи перших буржуазних революцій XVII–XVIII ст. і пов'язаний з боротьбою третього стану проти станового ладу, феодальних обмежень, утисків аристократії, абсолютистської держави, духовного панування церкви. Біля джерел ліберальної ідеології були англійські просвітники XVII ст. Т.Гоббс і Дж.Локк і XVIII ст. А.Сміт і І.Бентам, французькі Ш.-Л.Монтеск'є, Ж.Ж.Руссо, німецькі – Є.Кант і В.Гумболът, американські – Т.Джефферсон, Д.Медисон. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали в XIX ст. М.Драгоманов, Б.Кістяковський.

Саме поняття лібералізм ввійшло в суспільно-політичне життя на початку XIX ст. і пов'язано з подіями в Іспанії в 1812 р., де лібералами назвали групу делегатів-націоналістів у кортесах (іспанський парламент). Теоретичної систематизації і класичної завершеності ідеологія лібералізму досягла в XIX ст.

Сутнісні риси лібералізму визначаються етимологією самого слова (лат Liberaly – вільний). Найголовнішими принципами лібералізму є:

– свобода особи, пріоритет індивіда стосовно держави, визнання права всіх людей на самореалізацію. Слід зазначити, що в ідеології лібералізму індивідуальна воля збігається з політичною волею і “природними правами” людини, найголовніші з яких – право на життя, свободу і приватну власність;

– обмеження сфери діяльності держави, захищеність приватного життя - перш за все від сваволі держави; “приборкання” держави за допомогою конституції, що гарантує свободу дій особистості в рамках закону;

– розмежування сфери діяльності держави і громадянського суспільства, невтручання першого в справи останнього;

– в економічній сфері – свобода індивідуальної і групової підприємницької діяльності, саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку;

– у духовній сфері – свобода совісті, тобто право громадян сповідати (чи не сповідати) будь-яку релігію, право самостійно формулювати свої моральні обов'язки та ін.

У своїй завершеній класичній формі лібералізм затвердився у державному устрої Великобританії, США, Франції та інших європейських державах у другій половині XIX ст. Але вже наприкінці XIX початку XX ст. відбувається спад впливу ліберальної ідеології, що переріс у кризу, яка продовжувалася до середини 30-х років XX ст., що було пов'язано з новими суспільно-політичними реаліями цього періоду. З одного боку, залишена без державного контролю вільна конкуренція вела до самоліквідації ринкової економіки в результаті концентрації виробництва та утворення монополій, з іншого, необмежене право власності викликало могутній робітничий рух, економічні і політичні потрясіння. Усе це і змусило переглянути ряд ліберальних постулатів і ціннісних орієнтирів. Так у рамках класичного лібералізму формується неолібералізм, зародження якого багато вчених пов'язують з діяльністю американського президента Ф.Д.Рузвельта (1933–1945). Переосмислення стосується насамперед економічної і соціальної ролі держави.

Неолібералізм склався у другій половині XIX ст. Його основні риси:

– зберігається прихильність основним постулатам лібералізму: свобода і права особистості, рівноправність усіх громадян, конституціоналізм, приватна власність і підприємництво як основа господарського життя та ін.;

– допускається державне втручання для стабілізації ринкової економіки, тому що дія механізму вільної конкуренції не забезпечується автоматично (формування монополій, кризи в економіці, інфляція та ін. порушують механізм ринкового саморегулювання);

– державне втручання обмежується лише встановленням “рамок”, у яких розгортається економічна діяльність і які створюють сприятливі умови для дії конкурентних механізмів (тобто, неоліберальна концепція не припускає безпосереднє державне регулювання економічних процесів, а обмежується лише підтримкою механізмів ринкового саморегулювання);

– обмежене державне регулювання виявляється не тільки в економіці, але й у соціальній сфері: передбачається перерозподіл частини доходів через систему податків і державної допомоги на користь менш забезпечених прошарків населення, зміцнення в суспільстві соціальної справедливості.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що сучасний неолібералізм, зберігши прихильність основним принципам лібералізму, виявився здатним в умовах нових суспільних реалій скорегувати ряд важливих соціально-економічних постулатів, адаптувавши багато нових ідей, у тому числі і характерних для інших ідеологій – соціалістичної, соціал-демократичної, неоконсервативної.

Найбільш яскравий приклад втілення в політичну практику ідеології лібералізму є діяльність демократичної партії США.