5.5. Націоналістична ідеологія

Націоналізм як ідеологія виник у XVIII ст., у період створення величезних колоніальних імперій, як форма протесту поневолених народів проти національного гноблення і безправ'я. Надалі він проявився в розмаїтості форм і змісту. Діапазон його політичної конкретизації вбирає в себе як антигуманні, антилюдські доктрини (фашизм, расизм, нацизм), так і національно-демократичну спрямованість ідеологій пригноблених народів, найважливіша проблема для яких – етнічне виживання і запобігання насильницькій асиміляції. Спрямована проти національного гноблення, колоніальної залежності і різних форм національної дискримінації, націоналістична ідеологія відіграє важливу роль в історії народів: сприяє консолідації і звільненню націй, створенню самостійних держав, розвитку національної культури і захисту національних інтересів. Така прогресивна, творча сутність націоналізму особливо яскраво проявилася після першої і, особливо, після другої світової війни, коли в ході національно-визвольної боротьби, що розгорнулася, було зруйновано світові колоніальні імперії й утворилися десятки незалежних держав в Азії, Африці і Латинській Америці. Таким чином, націоналізм може носити прогресивний характер, коли він здатний створити сприятливі умови для суспільного розвитку свого народу, не ущемляючи інтереси і гідність інших народів (націонал-демократія).

Але націоналізм часто набуває агресивний, руйнівний, зоологічний характер, коли зміст його ідеології будується на протиставленні націй, визнанні винятковості і переваги власної нації над іншими і прагнення забезпечити її привілею за рахунок інших народів (расизм, нацизм, фашизм).

Фашизм – крайня, радикальна форма ідеології націоналізму, що сформувалася в Італії в 20-30-і роки XX в. під керівництвом Б.Муссоліні. До фашистської ідеології примикає націонал-соціалізм, що був офіційною ідеологією гітлерівської Німеччини. З'єднавши принципи фашизму з деякими ідеями соціалізму, Гітлер прагнув насильно здійснити головну мету фашизму – установити панування вищої “культуростворюючої” арійської раси. Найважливіші постулати фашизму:

– визнання нації як вищої і вічної спільноти, заснованої на єдності крові;

– розподіл націй на вищі і нижчі;

– визнання німців, що належать до арійської, нордичної раси, вищою, культуростворюючою нацією, тому що кров, що тече у їх жилах, є носієм героїчного духу, творчого генію, почуття відповідальності і достоїнства;

– винятковість німецької раси дає їй автоматичне право на здійснення месіанської ролі в історії;

– як найвища раса, німці повинні панувати над іншими народами, безжалісно придушуючи їх опір;

– проголошення деяких народів “неповноцінними” і підлягаючими фізичному винищуванню (євреї, цигани);

– у політичній сфері – антидемократичний (фашистський) режим, безмежна влада вождя (фюрера, дуче, каудильо), що керує жорстко централізованою, побудованої на принципах військової організації партією;

– мілітаризація економіки і політичної сфери.

Найбільш послідовно фашистська ідеологія здійснювалася в гітлерівській Німеччині; її сателітами були Італія на чолі з Муссоліні й Іспанія на чолі з Франко. Хоча антигуманні фашистські режими були засуджені рішенням ООН (10 грудня 1948 р.), у сучасному світі з фашизмом не покінчено: спроби його реставрації у формі неофашизму мають місце у багатьох країнах, у тому числі й у колишніх радянських республіках (Латвії, Естонії, Росії та ін.). Залишаючись на ідеологічних основах “класичного” фашизму, ідеологи його модифікованого варіанту відкидають на задній план гітлерівську тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами й акцент переноситься на спільність білих людей, які протиставляються “кольоровим” народам, що представляють “смертельну погрозу” цивілізованим націям. Для її подолання, вважають неонацисти, необхідно відновити єдність волі всіх “білих”, що неможливо досягти без ревізії підсумків другої світової війни, без розширення життєвого простору, установлення німецької гегемонії в Європі.

Одним з “м'яких” варіантів націоналізму є великодержавний шовінізм (від імені Н.Шовена – французького солдата, що плазував перед завойовницькою політикою Наполеона I). Шовінізм, як одна з крайніх форм націоналізму, характерний для великих держав, колоніальних імперій, що проводили агресивну, завойовницьку політику з метою розширення своїх територій. Для виправдання цієї політики, для утримання завойованих народів у лоні свого панування шовінізм використовує різні методи і засоби, що мають свої відмітні риси в кожній з великих держав (англійський шовінізм, французький шовінізм, російський шовінізм та ін.). Але визначальні принципи цієї ідеології – загальні для усіх: визнання винятковості і переваги своєї нації; зневага досягненнями й інтересами “малих” народів; виправдання своїх загарбницьких устремлінь “шляхетними” цілями прилучення “відсталих” народів до більш високої культури; використання у відношенні завойованих народів політики “батога і пряника” (від прямого насильства, придушення до різних форм “заохочення”), маніпулювання свідомістю та ін.