Тема 7 Міжнародні інвестиції
Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу
Міжнародний рух капіталу здійснюється у вигляді міжнародних інвестицій
Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку, підприємницького доходу та соціального ефекту
Риси інвестицій:
Відображають рух підприємницького капіталу, тобто вкладень у виробництво чи активи зарубіжних компаній з метою отримання прибутку чи підприємницького доходу;
Передбачають взаємодію донорів інвестицій, які здійснюють зарубіжні інвестиції за кордон, та реципієнтів інвестицій, які отримують іноземні інвестиції;
Передбачають участь суб’єктів інвестування, до яких належать фізичні особи, підприємства (корпорації) та уряди;
За цільовою орієнтацією поділяються на прямі інвестиції та портфельні інвестиції.
Мотивація інвестиційної діяльності
Результатом будь-якої інвестиційної діяльності є отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту. Інакше кажучи, всі учасники інвестиційного процесу повинні бути зацікавлені в його організації та ефективному завершенні.
Отримання більшого прибутку за кордоном;
Мотивація прямого іноземного інвестування як засобу оволодіння значною ринковою часткою країни — імпортера капіталу компанією-інвестором;
Забезпечення стійких довготривалих інтересів в країні або регіоні;
Зниження ризику шляхом географічної диверсифікації виробництва;
Можливість ефективності виробничої діяльності через прямий доступ до національних ринків ресурсів;
Поширення новітніх технологій та домінування окремих країн у розвитку цих технологій;
Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.
Форми іноземних інвестицій.
Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:
- прямі іноземні інвестиції;
- портфельні іноземні інвестиції.
Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний доход. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.
ПІІ за міжнародною класифікацією поділяються на :
а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);
б) реінвестування прибутку;
в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.
Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобов’язання; інструменти грошового ринку та інші).
Позитивні особливості портфельних інвестицій: висока ліквідність, мобільність, керованість Негативні :низький рівень дохідності у порівнянні з прямими
Міжнародний інвестиційний ринок, його структура і особливості розвитку
Міжнародний інвестиційний ринок - механізм регулювання сукупності економічних відносин, що виникають між продавцем і покупцем інвестиційних ресурсів, котрі є резидентами різних країн.
особливості розвитку:
Концентрація великих обсягів прямих іноземних інвестицій у промислово-розвинених країнах;
Помітне зростання портфельних інвестицій в порівнянні з прямими через розвиток світових фінансових центрів, сек’юритизації запозичень, розвиток ринків євроакцій та єврооблігацій;
Зростання ролі ТНБ, які виступають основними гравцями на ринку синдикованих кредитів, андеррайтерами при випуску акцій та облігацій;
Велика чутливість світового інвестиційного ринку до чуток, зміни валютних курсів, політичної орієнтації країн, інтеграційних процесів між країнами;
Мінливість в географічному, функціональному та інституційному аспектах;
Здійснення переважної кількості ПІІ транснаціональними компаніями.
Мотивація та стратегія залучення іноземних інвестицій у глобальному середовищі
Теорії міжнародних інвестицій
Першою теорією міжнародного інвестування вважається теорія руху капіталу, яка базується на припущенні, що існує чиста конкуренція, і стверджує, що суб’єкти зовнішньоекономічних відносин здійснюють зарубіжне інвестування з метою отримання за кордоном прибутків вищих, ніж від діяльності на внутрішньому ринку.
Теорія руху капіталу бере свій початок з вчень класичної політекономії. Фактично усі представники зазначеного напрямку економічних вчень приділяли особливу увагу проблемі міжнародного руху капіталу. Саме класики започаткувала макроекономічний підхід до аналізу міжнародних інвестиційних процесів, який згодом був розширений та конкретизований в рамках неокласичних, кейнсіанських та підходів. Проте, їх позиція мала певну специфіку. По-перше, міжнародний рух капіталу не розглядався відокремлено від проблеми зовнішньої торгівлі. Для цього була низка об’єктивних підстав, а саме: в умовах золотого стандарту зовнішньоторговельні операції здійснювались на основі руху золота, що трактувалось як рух капіталу, хоча сам рух капіталу у вигляді інвестицій дедалі істотніше відокремлювався від зовнішньої торгівлі. По-друге, проблема ввозу-вивозу капіталу у формі інвестицій розглядалась з позиції взаємної обумовленості між виробництвом, споживанням та заощадженнями, що визначало нестачу чи надлишок ресурсів для здійснення інвестицій всередині країни. По-третє, норма прибутку та величина позичкового проценту визначались факторами, що призводять до руху капіталу між країнами. При цьому, на зазначені детермінанти міжнародної інвестиційної діяльності безпосередньо впливали баланс між виробництвом та споживанням і заощадженнями та інвестиціями в кожній окремій країні.
Так, А. Сміт, обстоюючи тези про дію вільних ринкових сил, відзначав, що вільне переміщення капіталу між країнами сприяє його загальному здешевленню. При цьому, експорт капіталу призводить до його подорожчання в країні-донорі, а імпорт – здешевлення в країні-реципієнті. В результаті вільного переливу капіталу не існуватиме ні його надлишку, ні нестачі, оскільки рівень прибутковості капіталу буде кореспондувати з його спожитою кількістю. Він чи не вперше звернув увагу на проблему взаємозв’язку між зовнішньою торгівлею та міграцією капіталу. Якщо зовнішня торгівля базується на абсолютних перевагах, то перевищення імпорту над експортом означатиме вивіз капіталу. При вивезенні капіталу, країна-реципієнт отримує додаткові переваги, зокрема і щодо своєї, яка посилюватиме приплив товарів до країни-донора і продовжуватиме стимулювати вивіз капіталу з неї доти, доки його нестача не призведе до підвищення норми його продуктивності. Саме тому необхідно забезпечити спрямування капіталів у галузі з абсолютними перевагами з метою підтримання такої величини експорту, який би не був нижчим за величину імпорту.
Д. Рікардо розвинув ідеї Сміта про роль вільного руху капіталу у забезпеченні балансу між виробництвом та споживанням. Так, нарощування капіталу в країні пов’язується з підвищенням норми заощаджень. Зростання продуктивності виробничих факторів (внаслідок підвищення капіталомісткості продукту) та орієнтація торгівлі на відносні переваги в тенденції могли призвести до надлишку заощаджень, зниження прибутковості такого виробничого фактора як капітал, утримання від інвестування та до зниження темпів розвитку економіки. Проте, міжнародна інвестиційна діяльність розглядається Рікардо як своєрідний канал, по якому надлишок капіталів спрямовується до країн з його нестачею, через що проблема надвиробництва в одній країні не виникає. Механізмом, що призводить у дію рух міжнародного капіталу знов таки виступає норма прибутку та процента, коливання яких в розрізі країн відображають ситуацію відносної забезпеченості їх капіталом.
Відомий французький представник класичної політекономії Ж.-Б. Сей чи не вперше розглядав проблему міжнародного руху капіталів з позиції її взаємозв’язку з монетарною та інвестиційною політикою в країні. Зокрема, він відзначав можливість відхилення рівня інвестицій від рівня заощаджень, оскільки частина перших фінансується за рахунок кредитів, що пов’язані з грошовою емісією. Однак остання є фактором зниження процентних ставок та зростання цін, що може у відносно короткостроковому періоді сприяти споживанню інвестицій, тоді як в довгостроковому – виступити фактором надлишку інвестицій і втечі їх закордон. Саме по собі вивезення капіталів розглядалось ним як потенційно негативне явище, що звужує споживчий попит в середині країни. Відповідно, контролюючи внутрішню грошову пропозицію, можна запобігати вивезенню капіталу з країни.
Інший французький економіст Ф. Бастіа розглядав процес руху капіталів з позиції відносних рівнів добробуту в країнах експортерах та імпортерах капіталу. На його думку принциповим для приведення в дію механізму міжнародного руху капіталу є не стільки дисбаланс між заощадженнями та інвестиціями, скільки різниця в рівнях доходів. Так, країна, в якій доходи високі, споживає більшу кількість товарів, що призводить до розширення попиту на капітал. Внаслідок підвищення норми прибутковості та проценту спостерігається приплив капіталу з-за кордону. Проте, даний підхід до аналізу міжнародних інвестицій є непридатним для пояснення, зокрема, такого феномену, як вивіз капіталу з країн, в яких спостерігається вищий рівень добробуту, порівняно з країнами-реципієнтами інвестиційних надходжень.
Специфічне уявлення про причини міжнародного руху капіталу сформував англієць Н. Сеніор. Своєрідне, як на той час, бачення ним інвестиційного процесу пов’язується з детермінантами, що визначають величину капіталу в економіці. Якщо більшість тогочасних економістів розглядали інвестиційну активність з позиції взаємозв’язку між виробництвом, споживанням, заощадженням, нормою прибутку на виробничі фактори та рівнем проценту, то Сеніор запропонував вважати чинником інвестицій утримання від споживання. Відповідно, чим більшою мірою економічні агенти мотивуються до утримання від споживання, тим вищим є обсяг інвестицій. Що ж стосується міжнародного руху капіталу, то його визначає різний рівень утримання від споживання в різних країнах. Окрім утримання як такого, Сеніор визнавав важливими фактори грошової експансії, які, призводячи до зниження норми проценту, по-перше, знижують мотивацію до утримання, по-друге, – знижують ефективність інвестування. Як і у Сея, монетарний фактор детермінації міжнародного руху капіталу визнавався згаданим економістом важливим. Проте, залишаються незрозумілими чинники, що визначають масштаби утримання як альтернативи споживанню. Якщо такими чинниками є тільки процентна ставка, то різницю в рівнях утримання в різних країнах важко пояснити, спираючись виключно на логіку економічних аргументів.
Класична теорія міжнародних інвестицій
Неокласичний підхід
Правильо Вальраса
В міжнародній торгівлі вважалося, що єдиним джерелом фінансування імпорту є експорт, тобто, щоб купити щось за кордоном, країна повинна продати за рубіж товар або послугу. У реальному житті існує ще один, і досить серйозний, джерело фінансування — приплив капіталу з-за кордону.
Країна може одержувати і давати міжнародні позики, приймати й інвестувати за рубіж підприємницький капітал. Леон Вальрас сформулював правило, що пізніше лягло в основу аналізу міжнародної платіжної позиції будь-якої держави Правило Вальраса — вартість імпорту країни дорівнює сумі вартості експорту і чистих закордонних продажів активів і відсотків по них:
IM=X+NA+NR, де ІМ— імпорт, X — експорт, NA — чисті продаж активів (різниця вартості активів, проданих іноземцям і куплених у них), NR — чисті платежі відсотків (різниця вартості відсотків на вкладений капітал, отриманих з-за кордону і виплачених іноземцям). Продаж активів у будь-якій формі (права власності, цінні папери, золото й ін.) означає приплив капіталу в країну. Платежі відсотків являють собою плату за користування капіталом, отриманим у минулому. Чим більше продаж активів сьогодні, тим вище будуть платежі відсотків по притягнутому капіталі в майбутньому. Отже, чим вище чистий продаж активів (NA) сьогодні, тим нижче розмір одержуваних чистих відсотків (NK) у майбутньому. Тоді маємо: IM-X-NR=NA., де ліва сторона - поточний баланс - баланс товарів і послуг плюс чисті виплати процентів на капітал, які розглядаються як торгівля капітальними послугами, а права-баланс руху капіталу. Таким чином, відповідно з правилом Вальраса баланс торгівлі товарами і послугами повинен бути рівний з протилежним знаком балансу руху капіталу. Якщо ця рівність не дотримується, то залишок називається пропусками і помилками.
Альтернативні теорії міжнародного інвестування: монополістичної конкуренції,індустріальної організації , міжнародної конкурентоспроможності галузі
Теорія монополістичної конкуренції (монополістичної переваги чи ринко-зої влади) С. Хаймера та різні її модифікації стали однією з теоретичних основ "парадигми Даннінга".
С. Хаймер та його послідовники обґрунтовували головну тезу про те, що транснаціональна компанія виступає як суб'єкт ринкової влади. Така ринкова влада спричиняє зростання фірми шляхом злиття і поглинання, збільшення концентрації виробництва. Проте на певній стадії підвищувати концентрацію ринкової влади в масштабах країни стає неможливо, що мотивує інвестування за кордоном. Експансія транснаціональних корпорацій веде до інтенсифікації конкуренції у глобальній економіці.
Теорія монополістичної конкуренції розрізняє горизонтальні та вертикальні іноземні інвестиції. Горизонтальні інвестиції — це інвестування у виробництво основної продукції, яка виробляється компанією. Вертикальні інвестиції здійснюються у послідовні стадії виробництва спеціалізованих продуктів (комплектуючих), які використовуються для виробництва кінцевої готової продукції транснаціональної кооперації. Вертикальні закордонні інвестиції — це домінуючий спосіб експансії олігополій у базових галузях обробної промисловості та гірничодобувній галузі, які залежать від доступу до джерел сировини.
Інновації та знання включають нематеріальні активи, якими володіє фірма і які забезпечують їй перевагу в таких видах діяльності: технологічні, управлінські та організаційні знання й інновації, досвід та технології маркетингу. Ці активи трансформуються в додаткові можливості інвестицій та ефективності з відносно низькими витратами.
Використання переваг внутрішньокорпоративного обміну (інтерналізації) для набуття конкурентних переваг визначає зміст теорії інтерналізації, розробленої в працях Агарвала, Ругмана та Баклі.
Внутрішній обмін у структурі транснаціональної компанії дає змогу їй трансформувати особливі активи (інформацію, інновації, досвід менеджменту та маркетингу та ін.) у специфічні власні активи. Транснаціональна компанія використовує такі активи та переваги на глобальних ринках.
Теорія індустріальної організації виходить з того, що створення філії транснаціональної компанії має певні конкурентні недоліки порівняно з місцевими компаніями, а саме: труднощі управління на значній відстані від материнської компанії, соціокультурні відмінності, відмінності в правових і технічних умовах діяльності, різні уподобання споживачів та ін. Але такі недоліки є значно меншими порівняно з конкурентними перевагами компанії, такими як наявність відомої торговельної марки, переваги технології, маркетинг, доступ до ринків, більш дешеве фінансування. За рахунок цих переваг транснаціональна компанія як структура отримує переваги діяльності на ринку певної зарубіжної країни.
Суть теорії інтерналізації полягає в тому, що транснаціональна компанія замінює ринкові трансакції своїми внутрішньокорпоративними трансакціями, за рахунок чого отримується як економія на трансакційних витратах, так і використовуються переваги індустріальної організації.
концепція міжнародної конкурентоспроможності галузі пояснює ПІІ посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів. Згідно з моделлю циклу життя продукту (Р. Вернон), після початкової, інноваційної, фази розвитку продукту в міру досягнення ним зрілості фірма дедалі більше розглядає розгортання зарубіжного виробництва як важливий засіб збереження своїх позицій на ринку. Так, на першій стадії розвитку товару виробництво продовжує концентруватись у країні походження, навіть якщо витрати виробництва в інших країнах є нижчими. Але коли у фазі зростання виробничий процес стандартизується, фірма починає інтенсивно інвестувати за кордон, аби скористатися перевагами місцевих ринків і зберегти експортний потенціал. З метою запобігання імітації нового продукту зарубіжними виробниками і підтримки власних філій фірма вдосконалює товар, здійснює патентний захист та відповідну рекламу;
Прямі іноземні інвестиції та їх причини
Підприємства з іноземними інвестиціями
Підприємство з іноземними інвестіціямі- акціонерне або неакционерное підприємство, в якому прямому інвестору-резиденту іншої країни належить більше 10% звичайних акцій і голосів (в акціонерному підприємстві) або їх еквівалент (в неакціонерне підприємстві).
Підприємство з іноземними інвестиціями може мати форму: дочірньої компанії-підприємстві, в якому прямий інвестор-резидент володіє більше 50% капіталу; асоційованої компанії-підприємства, в якому прямий інвестор- нерезидент володіє менше 50% капіталу; філії-підприємства, що повністю належить прямому інвестору.
Кордон для підприємств з іноземними інвестиціями в 10% капіталу, що належить іноземному інвестору, встановлено міжнародними організаціями умовно з метою забезпечення порівнянності обліку руху прямих інвестицій. Зроблено це було на основі численних досліджень, які показали, що в сучасних умовах 10% -це частина капіталу підприємства, контроль над яким необхідний і достатній, щоб здійснювати контроль над підприємством у цілому. Проте деякі країни світу відносять до числа підприємств із прямими інвестиціями й ті підприємства, в яких іноземний прямий інвестор володіє менше 10% звичайних акцій у разі, якщо він, тим не менш, контролює управління цим підприємством. І навпаки, навіть якщо іноземний інвестор володіє більш ніж 10% акцій, але не володіє правом впливати на прийняття рішень, таке підприємство може бути виключено з числа підприємств з іноземними інвестиціями. Більшість підприємств з іноземними інвестиціями є або філіями, або дочірніми компаніями іноземного прямого інвестора.
Основні чинники прямих іноземних інвестицій.
Маркетингові чинники:
1. Розмір ринку.
2. Зростання ринку.
3. Прагнення утримати частку ринку.
4. Прагнення домогтися на успіх експорті материнської компанії.
5. Необхідність підтримувати тісні контакти з покупцями.
6. Невдоволеність існуючим станом ринку.
7. Експортна база.
8. Наслідування за покупцями.
9. Наслідування за конкуренцією.
Торгові
1. Торгові бар'єри.
2. Перевагу місцевими покупцями вітчизняних продуктів.
Стоимостные чинники
1. Прагнення бути ближчі один до джерелам постачання.
2. Наявність трудових ресурсів.
3. Наявність сировини.
4. Наявність капіталу і технології.
5. Низька вартість праці.
6. Низька вартість інших витрат виробництва.
7. Низькі транспортні витрати.
8. Фінансові (та інші) стимули з боку держави.
9. Більше сприятливі рівні цін.
Інвестиційний клімат
1. Загальне ставлення до закордонним інвестиціям.
2. Політична стабільність.
3. Обмеження на власність.
4. Регулювання валютних курсів.
5. Стабільність іноземної валюти.
6. Структура податків.
7. Гарне знання країни.
Загальні
1. Чекання високих прибутків.
2. Інші.
Економічні та соціальні наслідки для краї-донорів та реципієнтів міжнародних інвестицій
Прямі іноземні інвестиції істотно впливають як на соціально-економічний розвиток країн-інвесторів (звідки відходить капітал) і приймаючих країн (куди спрямовується капітал), на становище різних соціальних груп у цих країнах, так і на стан та динаміку розвитку світового господарства в цілому та окремих його регіонів.
Вплив ПІІ на приймаючі країни і країни-інвестори звичайно розглядається за такими напрямами: накопичення капіталу; оволодіння сучасною технологією та управлінськими ноу-хау; стан платіжного балансу; рівень зайнятості та заробітної плати; реалізація національних економічних планів; культурні зміни; урядова соціальна та економічна політика тощо.
За всіма цими напрямами вплив іноземних інвестицій може бути як позитивним, так і негативним, різним для приймаючих країн і країн базування, для розвинутих країн, країн, що розвиваються, країн з перехідною економікою.
Більшість - економістів поділяють думку, що потенційна вигідність ПІІ, найбільш очевидна для промислово розвинутих країн, незалежно від того, виступають вони в ролі інвесторів чи в ролі приймаючої країни.
Що ж стосується країн, які розвиваються, а також країн з перехідною економікою, то більшість із них потребують ПІІ. Більше того, для деяких з них країн іноземні інвестиції - єдиний шанс вийти із "зачарованого кола бідності'*.
Для країн, шо розвиваються, та країн з перехідною економікою ПІІ це:
§ робочі місця і, отже, зростання добробуту почасти як наслідок навчання і підвищення кваліфікації робочої сили;
§ залучення не використовуваних ресурсів до економічного обігу;
§ можливість оволодіти новою технологісю і новими методами управління, підготувати кадри, що відповідають вимогам ринкової економіки;
§ можливість брати участь у міжнародному поділі праці, скорої и і и імпорт та розширити експорт.
Негативний вплив ПІІ на країни, шо розвиваються, може мати місце в таких напрямах:
1) технологічна залежність;
2) порушення економічних планів;
3) культурні зміни;
4) втручання ТНК в діяльність уряду приймаючої країни.
Масштаби міжнародних прямих інвестицій та їх розподіл у світовому господарстві
Методи здійснення прямого іноземного інвестування.
Прямі інвестиції за джерелом походження відповідно до системи національних рахунків (СНР) ООН набирають такі форми:
- первинні вкладення компаніями за кордон власного капіталу (поглинання чи злиття компаній, створення спільних підприємств, філій, дочірніх та асоційованих компаній, придбання пакетів акцій розміром понад 10%);
- реінвестиції (частка доходу об'єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові, а залишається на території приймаючої країни);
- внутрішні корпоративні перекази у формі кредитів та трансфертів між прямим інвестором (головною компанією) та філіями, асоційованими й дочірніми компаніями.
Методи інвестування:
- розвиток контрактних форм співробітництва;
- створення власних зарубіжних фірм;
- злиття і придбання підприємств.
До контрактних (неакціонерних) форм ПІІ належать експорт-імпорт товарів та послуг; ліцензування; франчайзинг; контракти на управління; підрядне виробництво; "проекти під ключ".
Привабливість контрактних форм інвестування полягає у тому, що вони здатні захистити активи фірм. Недоліки: втрата контролю; можливе неадекватне використання ліцензій; можуть породжувати майбутніх конкурентів. Тому, набуваючи досвіду, фірми збільшують свою безпосередню участь у міжнародних операціях через поширення інвестиційної діяльності, головним чином, через створення власних зарубіжних фірм та спільних підприємств.
Власні зарубіжні фірми створюються за кордоном у вигляді дочірньої компанії, асоційованої (змішаної) компанії, філії (відділення), спільного підприємства.
Спільні підприємства та їх роль в залученні іноземного капіталу.
Спільне підприємництво (СП) - це діяльність, яка базується на співробітництві з підприємцями, підприємствами й організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів та ризиків від цього співробітництва; це організаційно-правова форма поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності. Переваги СП - реальний спосіб функціонування на ринках країн, в яких заборонена або обмежена діяльність іноземних фірм без участі місцевого партнера; можливості об'єднання капіталів, отримання пільг й переваг місцевого партнера; можливості швидкого пристосування, розуміння місцевого середовища за допомогою місцевого партнера; можливості мінімізувати ризик за умов мінливої політичної та економічної ситуації в різних країнах, загострення конкуренції на світових ринках. Недоліки СП - зіткнення інтересів партнерів; суперечності поєднання двох і більше корпоративних культур тощо.
Спільні підприємства - перевагами цього способу проникнення капіталу на інші ринки є мінімізація ризиків, необхідність меншого обсягу витрат, ніж у разі створення власної виробничої філії. Недоліком є необхідність високо деталізованої контрактної роботи та складність реалізації управлінських функцій.
Державна підтримка прямих інвестицій.
Державна підтримка ПІІ є необхідним напрямком промислової політики, націленої на модернізацію господарства та економічне зростання.
Державне стимулювання ПІІ, зокрема, включає: - Надання державних гарантій. Гарантії можуть надаватися як країною базування, так і приймаючою країною.
Надання податкових, митних та адміністративних пільг в приймаючій країні.
Страхування зарубіжних інвестицій. Сенс полягає в придбанні прямим інвестором страховки від обумовлених у страховці ризиків, яка зазвичай становить до 1% від суми інвестиції. Національні агентства та страхові компанії страхують лише своїх прямих інвесторів.
Врегулювання інвестиційних спорів. Теоретично можливі врегулювання інвестиційних спорів на базі національного законодавства приймаючої країни, національного законодавства країни базування прямого інвестора або міжнародного арбітражу.
Виняток подвійного оподаткування. Якщо підприємство оперує в декількох країнах, то існує небезпека то-го, що уряд кожної з них побажає обкласти його прибуток своїм національним податком на прибуток. Корпорація платить в приймаючій країні тільки ту частину податку, яку вона не заплатила в країні базування.
Адміністративна і дипломатична підтримка. Прямі інвестори звичайно є предметом опіки з боку державних органів країни базування: уряд проводить переговори з зарубіжними країнами про створення найбільш сприятливих умов за кордоном для національних інвесторів.
Тема 7
Суб’єкти міжнародного бізнесу
Суб'єкти міжнародного бізнесу - це реальні учасники його як процесу взаємодії (окремі особи, контактні групи або складні соціальні структури), яким притаманні внутрішні мотиви, інтереси, цілі та здатність до їх реалізації у певній сфері міжнародної економічної діяльності.
Головними ознаками суб'єкта міжнародного бізнесу є наявність у нього внутрішніх мотивів, цілеспрямованості, волі та здібностей діяти для досягнення власних стратегічних цілей.
Згідно з такими критеріями визначення суб'єктами міжнародного бізнесу можуть виступати окремі особи, підприємства, транснаціональні структурні утворення, міжнародні організації й асоціації, інтеграційні (регіональні) угрупування та держави.
Відповідно до Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", до суб'єктів міжнародного бізнесу в нашій державі належать:
фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають громадянську дієздатність і правоздатність);
юридичні особи (які зареєстровані в Україні та мають на її території постійне місцезнаходження);
об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб (які не є юридичними особами згідно із законами України, але мають постійне місцезнаходження на території України);
структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);
спільні підприємства (які мають постійне місцезнаходження в Україні).
Міжнародний бізнес має суттєві особливості у порівнянні з національним.
Міжнародні корпорації: транснаціональні, багатонаціональні корпорації
Міжнародні корпорації являють собою великі об'єднання промислових, торгових, транспортних або банківських фірм і компаній, діяльність яких виходить далеко за межі країн базування і забезпечує їм сприятливі позиції у виробництві, збуті, закупівлі товарів і наданні послуг. Міжнародна корпорація — форма структурної організації великої корпорації, що здійснює прямі інвестиції у різні країни світу.
транснаціональні корпорації (ТНК) - національні монополії із зарубіжними активами, виробнича і торговельно-збутова діяльність яких виходить за рамки однієї держави. Правовий режим ТНК передбачає ділову активність, здійснювану за допомогою утворення в них філій, дочірніх компаній, які можуть мати форму змішаних підприємств з переважно національною участю. Основні риси ТНК: інтернаціональний характер функціонування і застосування капіталу; величезний матеріальний і фінансовий потенціал; можливість здійснювати значні витрати на НДДКР; є багатоно-менклатурними фірмами, діяльність яких дуже диверсифікована; їм притаманна висока незалежність руху власного капіталу порівняно з процесами, що відбуваються в національних межах.
Критеріями, за якими визначають міжнародний статус компанії, є питома вага продажів за межами країни базування, обсяги закордонних активів та їхня частка в загальних активах. Однак в економічній літературі всі великі компанії, що володіють значними потужностями, здійснюють прямі капіталовкладення і стратегічні інтереси за кордоном, називають ТНК.
Переваги ТНК:
доступ до додаткових джерел засобів виробництва;
уникнення митних бар'єрів;
долання обмеженості внутрішнього ринку країни базування;
використання відмінності в економічному становищі країн за рахунок швидких господарських маневрів із зосередженням виробництва в країнах з дешевою сировиною і низькою оплатою праці;
одержання більш високого прибутку в країнах з низьким рівнем оподаткування;
оптимізація виробничих і збутових програм у специфічних умовах національних ринків;
маніпулювання балансами закордонних філій з підпорядкуванням політики доходів і витрат інтересам центральної штаб-квартири.
Різновиди прямих інвестицій ТНК залежно від суті вкладання коштів:
1. Прямі інвестиції "зеленої зони" (greenfield FDI) здійснюються як будівництво підприємства "під ключ". За останні роки цей вид становить менше 20% від усього обсягу прямих іноземних інвестицій. Оплата таких інвестицій здійснюється переважно готівковими грошима.
2. Трансграничні злиття і поглинання (cross-border mergers and acquisitions M&A). У випадку трансграничного злиття функції управління активами й операціями передаються від колишньої національної компанії до іншої (закордонної) компанії, причому перша компанія стає дочірньою компанією / філією компанії, що зробила поглинання.
Позитивні наслідки діяльності ТНК: приплив капіталу; залучення технологій; розвиток виробництва; забезпечення зайнятості.
Негативні наслідки: можлива однобічна спеціалізація національного виробництва, спеціалізація на добувних галузях промисловості, екологічно шкідливому виробництві; вивіз капіталів і прибутків з країни, що приймає.
Шляхи протидії негативним сторонам іноземного інвестування: прийняття міжнародного кодексу поводження транснаціональних корпорацій, зміцнення й удосконалення національного законодавства щодо інвестицій, розробка взаємних договорів між країнами, що регулюють порядок інвестування, захист іноземних інвестицій тощо.
багатонаціональні корпорації (БНК) - міжнародні корпорації, які об'єднують національні компанії низки держав на виробничій і науково-технічній основі.
Багатонаціональна компанія є однією з найбільш складних форм організації міжнародного бізнесу. Вона використовує міжнародний підхід у пошуку закордонних ринків збуту, розміщення виробничих потужностей тощо.
Організація, форми, структурні особливості БНК можуть бути різними, проте можна виокремити такі основні принципи, які лежать в їх основі і виділяють їх з-поміж інших форм міжнародного бізнесу, а саме:
корпоративна цілісність, заснована на принципах акціонерної участі;
орієнтація на досягнення єдиних для компанії стратегічних цілей і вирішення загальних стратегічних завдань;
наявність однієї управлінської вертикалі (з різним ступенем жорсткості) і єдиного центру контролю у вигляді холдингової компанії, банку чи групи взаємопов'язаних компаній;
безстроковий характер існування БНК.
Специфіка та масштаби діяльності транснаціональних компаній
Основні критерії ТНК:
структурний – присутність в декількох країнах, а також різне громадянство управлінського персоналу
результативності – в від питомої ваги активів, цінних паперів, доходів за кордоном
поведінковий – менеджмент ТНК повинен думати інтернаціонально.
Окремо виділяють глобальні компанії та багатонаціональні компанії. Глобальні – використовують стратегію стандартизації виробництва. Багатонаціональні компанії відрізняються більшою диференціацією продуктів, з метою повного врахування специфічних маркетингових факторів країн та регіонів.
На сьогодні за даними ООН нараховується бл.10000 ТНК. ТНК справляють дуже потужний вплив на економіку країн, що розвиваються. Інвестиції ТНК в багатьох випадках позитивно вплинули на структурну перебудову економіки цих країн,її диверсифікацію, підвищили їх рівень життя.
Формування і реалізація стратегії ТНК залежить від того, на якому етапі розвитку знаходиться фірма. Виділяють :
початковий – вибір заруб.ринків, заруб.діяльність як доповнення до внутрішньої, перехід від етноцентризму.
локальної ринкової експансії – підвищення результативності діяльності на зарубіжних ринках, внутрішня та зовнішня діяльність, перехід від полі центризму
транс націоналізації – глобальна організація виробництва та забезпечення енергії в діяльності підрозділів, міжнародна діяльність.
Правила міжнародного інвестування
1. Право входу. Це правила, при дотриманні яких ТНК дозволяється створити філія на території суверенної держави. В ідеалі вони припускають відсутність необхідності одержання дозволу на інвестиційну діяльність від влади приймаючої країни. Кращим шляхом регулювання права входу є встановлення списку виключень, при яких іноземні інвестиції забороняються.
2. Справедливий і недискримінаційний режим. Передбачає надання іноземним інвесторам такого ж правового режиму, як і національним інвесторам, тобто свободу репатріації прибутку, переказу зарплати й ін. платежів, право на компенсацію втрат у результаті визначених обставин.
3. Припинення контракту. Означає право приймаючої країни націоналізувати філія ТНК за умови дотримання діючого законодавства і виплати нормальної компенсації інвесторові. Компенсація вважається нормальної якщо вона є достатньою (ринкова вартість підприємства), ефективної (у прийнятній для інвестора валюті за ринковим курсом на день перекладу), швидкої (без необґрунтованих затримок, або з ринковим відсотком по затриманих сумах). Компенсація може не виплачуватися за рішенням суду у випадку грубого порушення ТНК законів приймаючої країни і злочинної діяльності ТНК. У цьому випадку ТНК може звернутися в арбітражний суд.
4. Врегулювання споровши. Кращим способом є переговори між ТНК і приймаючою країною. У противному випадку спор вирішується судом приймаючої країни на основі свого законодавства або незалежним арбітражем (Міжнародна конвенція по врегулюванню інвестиційних суперечок під егідою МБ).
Вплив міжнародних корпорацій на країни, що приймають та на країни базування
Вільні економічні зони як інструмент залучення прямих іноземних інвестицій
Вільна економічна зона - частина території держави, на якій встановлюється пільговий, у порівнянні із загальним, режим господарської діяльності для іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інвестиціями.
Прямі інвестиції – основна форма експорту приватного капіталу, що
забезпечує встановлення ефективного контролю і надає право
безпосереднього розпорядження над закордонною компанією. За визначенням
МФВ, прямі іноземні інвестиції є в тому випадку, коли іноземний власник
володіє не менше чим 25% статутного капіталу акціонерного товариства.
Іноземним інвесторам та підприємствам з іноземними капіталами, що здійснюють господарську діяльність у вільних економічних зонах, крім прав і гарантій, передбачених чинним законодавством, можуть надаватися додаткові пільги.
Іноземним інвесторам та підприємствам з іноземними інвестиціями, що здійснюють господарську діяльність у вільній економічній зоні, крім загальних прав і гарантій, встановлених федеральним законодавством, регіональні та місцеві органи можуть надавати додаткові пільги в межах своїх повноважень.
До них відносяться:
- Пільговий податковий режим: іноземні інвестиції та підприємства з іноземними інвестиціями можуть оподатковуватися за зниженими ставками. При це ставки податків не можуть становити менше 50% діючих на території РФ податкових ставок для іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інвестиціями;
- Знижені ставки плати за користування і землею іншими природними ресурсами; надання прав на довгострокову оренду до 70 років з правом суборенди;
- Спрощений порядок вїзду та виїзду іноземних громадян, зокрема і безвізовий.
Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в наступних
формах:
участь іноземних інвесторів в підприємствах України;
створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;
придбання діючих підприємств;
придбання рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, будинки,
обладнання, транспорт і т.п.).
Міжнародні стратегічні альянси
Міжнародні стратегічні альянси (МСА) — це відносно тривале за часом існування міжорганізаційні угоди ізспівпраці, які передбачають сумісне використання ресурсів і/або структур управління два або самостійніших організацій, розташованих в двох або більше країнах, для сумісного виконання завдань, пов’язаних з корпоративною місією кожної з них.
Під терміном стратегічний альянс на відміну від звичайного альянсу (союзу) безпосередньо направленого на досягнення загальних тактичних цілей партнерів, розуміються міжорганізаційні угоди, які:
компенсують слабкі сторони або створюють конкурентні переваги учасників;
відповідають довгостроковим стратегічним планам партнерів;
мають цілеспрямовані раціональні цілі для зв’язків однієї фірми з іншою.
Альянси часто використовують аутсайдери, щоб відповідати місцевому законодавству про національну приналежність фірми, а союзники можуть спільно використати дилерську мережу й мережу розподілу, тим самим зміцнюючи свій доступ до споживача. Крім того, альянси впливають на конкуренцію: вони не тільки можуть компенсувати невиграшні моменти в конкуренції, але можуть також привести до того, що компанії, які об'єдналися, направлять свої зусилля більшою мірою проти загальних конкурентів, ніж один проти одного. Багато які розвинуті компанії в спробах наздогнати в конкурентній боротьбі провідні компанії, і в той же час бажаючи зберегти свою незалежність, вступали в альянси.
На думку американських вчених, основні стратегічні цілі створення МСА це:
— приріст вартостей (збільшення прибутку);
— зміцнення стратегічних позицій через отримання знань від іншої сторони;
— збереження гнучкості діяльності (підвищення реагування, адаптації до змін в оточуючому середовищі);
— збереження своїх основних стратегічних переваг, які можуть бути привласнені партнерами (через спільну діяльність).
До міжнародних стратегічних альянсів відносяться: функціональні угоди за спільними науково-дослідними та дослідницько-конструкторськими роботам (далі НДДКР); з розвитку та вдосконалення виробництва (консорціуми); угоди про участь в активах із створенням нової організації (спільні підприємства) і без створення нових організацій (придбання частки участі, обмін акціями).
Злиття та поглинання у міжнародному бізнесі
Злиття – об‘єднання двох компаній, при якій створюється нова фірма, суб‘єкти об‘єднання зупиняють діяльність, яку проводили до моменту об‘єднання і розпочинають в якості нової компанії.
Поглинання – злиття двох компаній, при якому одна компанія купляє частину активів іншої та зберігає позицію керуючого, може супроводжуватись реалізацією частини активів.
Міжнародні злиття і придбання (М&А), особливо за участю гігантських транснаціональних корпорацій (ТНК), які витрачають величезні суми для захоплення фірм в інших країнах, — це аспект глобалізації. Нині такі угоди — це форма прямих іноземних інвестицій; за обсягами залучених коштів вони значно випереджають інвестиції у нові підприємства («greenfield» investments). У різних галузях компанії перетворюються в холдинги, здобуваються активи, проходять реорганізація й збільшення компаній.
Більшість угод М&А заключають індустріально розвинені країни, збільшується їхня роль і для країн, які розвиваються (найчастіше у формі придбань, тому що злиття з місцевими фірмами трапляються рідко). Найактивніше ці процеси розгортаються в країнах Західної Європи і США, меншою мірою — в Азії і Латинській Америці.
Нині М&А є життєво важливою стратегію розвитку компаній, при цьому вміння успішно використовувати інформаційні технології гарантує життєздатність компанії в умовах конкуренції на міжнародному і на національному ринку. Розвиток компанії уже неможливо уявити без погодженої взаємодії існуючих і нових інформаційних систем, які супроводжують бізнес-процеси компаній.
Збільшення кількості угод зі злиття спричинене поліпшенням економічної ситуації в розвинених країнах. Практично усі великі компанії незабаром змінять тактику і переорієнтуються на експансію.
Під час економічного росту керівництво компанії прагне розширити бізнес. З іншого боку, власники цільових компаній, тобто тих, які поглинаються, можуть отримати вищу ціну при угоді. Крім тою, у період бурхливого економічного росту компанії, як правило, мають достатньо коштів на балансі для здійснення угод; причому отримати кредит під час економічного зросту значно простіше.
Форми і методи регулювання міжнародного інвестування на національному і міжнародному рівнях
Форми стимулювання іноземної інвестиційної діяльності
|
Форми |
Інструменти |
|
Фінансово-кредитне стимулювання |
Безпроцентні кредити, пільгові кредити, інвестиційні гарантії |
|
Податкове стимулювання |
Зниження ставки податку, податкові угоди з іншими країнами, зняття податків на реінвестиції, безмитний імпорт обладнання та / або сировини, прискорена амортизація, податкові кредити |
|
Стимулювання інфра-структурного забезпечення |
Надання землі у безкоштовне користування або на пільгових умовах, надання будівель і споруд у безкоштовне користування або за пільговими цінами, субсидії на користування енергією, транспортні гранти, пільги щодо фрахту |
|
Стимулювання конкретних інвестиційних проектів |
Гранти (цільове фінансування) ресурсо- і приро-дозберігаючого обладнання; гранти проектів, орієнтованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів; поліпшення умов праці; сприяння в проведенні техніко-економічних обґрунтувань проектів; гранти на науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи |
|
Протекціоністьські заходи |
Тарифи та нетарифні інструменти |
Адміністративні та економічні методи та інструменти
- надання державних гарантій.Гарантії можуть надаватися як країною базування, так і приймаючою країною. Уряди, зацікавлені в стимулюванні експорту капіталу, можуть надавати національним корпораціям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або якоїсь його частини за рахунок державних джерел у разі націоналізації, стихійних лих, неможливості переведення прибутку за кордон, не конвертованості місцевої валюти й інших непередбачуваних обставин;
- страхування зарубіжних інвестицій може здійснюватись як приватними, так і державними агентствами;
- урегулювання інвестиційних суперечок;
- виключення подвійного оподаткування. Держави, корпорації яких особливо активно здійснюють взаємні прямі інвестиції, нерідко укладають угоди про виключення подвійного оподаткування прибутку підприємств з іноземними інвестиціями. Корпорація платить у приймаючій країні тільки ту частину податку, яку вона не заплатила в країні базування;
- адміністративна і дипломатична підтримка. Прямі інвестори звичайно є об'єктом опіки з боку державних органів країни базування: зокрема, уряд може проводити переговори із зарубіжними країнами про створення найсприятливіших умов для національних інвесторів;
- створення вільних економічних зон. Досягти сприятливого за усіма параметрами інвестиційного клімату і, особливо, постійно утримувати його на високому конкурентному рівні досить важко навіть для розвинутих країн, а для більшості країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою - майже неможливо. Тому урядом підтримується створення локальних зон сприятливого інвестиційного клімату. Найбільш ефективною й апробованою в багатьох країнах формою таких зон є вільні (спеціальні) економічні зони (ВЕЗ) різних типів.
Портфельні закордонні інвестиції: причини їх здійснення та тенденції вивозу
Портфельні іноземні інвестиції (ПрІІ) - це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не надає інвесторові реального контролю над об'єктом інвестування, і метою якого є виключно отримання доходу у формі дивідендів, відсотків чи спекулятивної курсової різниці.
Головна мета інвестора при портфельному інвестуванні - знайти в міжнародній економіці варіант розміщення капіталу, який дозволить йому максимізувати прибуток при оптимальному співвідношенні "доходність - ризик - ліквідність".
Головними портфельними інвесторами на і посередниками світового фінансового ринку є універсальні та спеціалізовані транснаціональні банки та інституціональні інвестори, операції яких як з боку попиту, так і пропозиції визначають ринкові ціни фінансових інструментів.
Причини закордонних портфельних інвестицій
У цілому вони близькі до причин прямих закордонних інвестицій з виправленням на те, що в результаті здійснення портфельних інвестицій інвестор не здобуває права контролю за підприємством, у яке вкладений капітал. Однак у той же час ліквідність портфельних інвестицій, тобто здатність швидко перетворити цінні папери в наявну валюту, значно вище, ніж у прямих інвестицій.
Головна причина здійснення портфельних інвестицій — прагнення розмістити капітал у тій країні й у таких цінних паперах, у яких він буде приносити максимальний прибуток при припустимому рівні ризику.
Портфельні інвестиції розглядаються як засіб захисту грошей від інфляції й одержання спекулятивного доходу. При цьому ні галузі, ні типи цінних паперів, у які здійснюються інвестиції, особливого значення не мають, якщо вони дають бажаний доход за рахунок росту курсової вартості і виплачуваних дивідендів.
Переваги та недоліки портфельних інвестицій
Перевагами, на його погляд є зниження рівня імпортозалежності, стимулювання розвитку експортного потенціалу, прискорення темпів структурної перебудови економіки та впровадження ринкових реформ, упровадження сучасних технологій, поліпшення платіжного балансу, збільшення обсягів капітальних вкладень та скорочення строків їх нагромадження, підвищення рівня зайнятості та кваліфікації робочої сили, забезпечення зарубіжного організаційного та управлінського досвіду.
Також слід відзначити, що недоліками іноземного інвестування є збільшення залежності країни від іноземного капіталу, трансферт частини прибутків за кордон, витіснення з ринку внутрішніх виробників і постачальників, підвищення рівня конкуренції на ринку жорстка експлуатація місцевих сировинних ресурсів.
Структура портфельних інвестицій
Аналіз структури ПрІІ здійснюється за критеріями:
- за напрямком руху (експорт, імпорт);
- територіально-географічним;
- за суб'єктом інвестування (підприємства, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, інституціональні інвестори, приватні особи, державні фінансові установи, міжнародні фінансові організації);
- за інструментами інвестування (цінні папери, що дають право на участь в капіталі (акції), боргові цінні папери, вторинні цінні папери);
- за терміном (короткострокові - до 2-х років, середньострокові - до 10 років, довгострокові - понад 10 років) тощо.
До 80-х років ХХ-го сторіччя частка портфельних інвестицій у структурі валових міжнародних інвестицій була відносно стабільною та становила приблизно 20%. Починаючи з 90-років вона стрімко зростає і лише за два десятиріччя збільшується до 60% (2004 р.). Комп'ютерна революція, створення глобальної інформаційної мережі значно полегшують процеси моніторингу міжнародного ринку цінних паперів, роблять можливим майже миттєве реагування на зміну його кон'юнктури та прискорюють процедуру переказу грошей між країнами та континентами.
Основні портфельні інвестори ( інвестиційні фонди, пенсійні фонди, страхові компанії, ТНК, банки)
Міжнародні банки й фонди. Особливе місце в інституціональній структурі світового ринку капіталів посідають міждержавні банки й валютні фонди, серед них - створений у 1930 р. Банк міжнародних розрахунків (БМР) (Базель, Швейцарія), який сприяє співробітництву центральних банків держав, надаючи допомогу тим з них, що беруть участь у проведенні взаємних розрахунків, виступає як центр економічних та грошово-кредитних досліджень, спостерігає за станом євроринку й забезпечує регулювання валютних і кредитних відносин в усьому світі.
Великими суб'єктами міжнародних фінансових відносин виступають транснаціональні компанії. Вони мають у своєму розпорядженні гігантські внутрішньокорпораційні нагромадження й покривають за рахунок самофінансування більше половини власної потреби в капіталі. Проте одночасно ТНК постійно потребують капіталу для обслуговування постійно зростаючого виробництва й збуту продукції. Їхні фінансові операції значною мірою інтернаціоналізовані, а нерідко вони поширюються на весь світ.
Інвестиційні фонди є посередниками в інвестиційному процесі між громадянами та емітентами. Випускаючи власні сертифікати, інвестиційний фонд акумулює грошові кошти різних груп інвесторів (в основному громадян) і вкладає їх у цінні папери інших емітентів. Таким чином, інвестиційний фонд мінімізує інвестиційний ризик своїх акціонерів.
Серед страхових компаній основною групою з погляду інвестування є компанії страхування життя, на які припадає близько 80 % активів цієї групи інвесторів. Такі компанії, як правило, інвестують з метою хеджування своїх боргових зобов’язань. Зобов’язання компаній визначаються страховими полісами, котрі вони виписують. Компанії страхування життя можуть знизити рівень свого ризику шляхом інвестування в активи, що забезпечують більшу дохідність у випадку, якщо покриття страхових полісів виявиться дорожчим.
Спільним у цілях основних груп інституційних інвесторів — пенсійних фондів та страхових компаній — є необхідність хеджування передбачуваних довгострокових зобов’язань. Інвестиційні стратегії, як правило, передбачають хеджування цих зобов’язань облігаціями з різними термінами погашення.
Ринок цінних паперів та його інструменти
Ринок цінних паперів складається з акцій, облігацій, казначейських векселів, депозитних та інвестиційних сертифікатів, комерційних паперів, що є інструментами даного ринку. Певною мірою до цінних паперів належить комерційний вексель, однак його слід розглядати насамперед як інструмент комерційного кредиту. Крім того, є так звані деривативи — похідні інструменти (опціони, ф’ючерси та ін.), які відображають різні види контрактів з торгівлі цінними паперами. У зв’язку з цим, як правило, розрізняють ринок цінних паперів і ринок похідних інструментів. Однак останній за своїм змістом не відображає самостійних фінансових ресурсів, а показує форми і методи торгівлі ними.
Інструменти РЦП
|
Акціонерні (пайові) цінні папери - цінні папери, що обертаються на ринку, засвідчують участь їх власника у формуванні статутного фонду акціонерного товариства та надають майнове право і право на отримання відповідної частки доходів у вигляді дивідендів. | |
|
Боргові цінні папери - цінні папери, що обертаються на ринку та засвідчують відносини позики між власником документа та емітентом (особою, яка випустила цей документ). |
Облігації - цінні папери з граничним терміном погашення, що надають право власникові отримувати фіксований доход від їх номінальної вартості. |
|
|
Прості векселі - письмові боргові зобов'язання, що надають беззаперечне право їх власникові по закінченні терміну зобов'язання вимагати від боржника сплати визначеної на векселі суми. |
|
|
Боргові розписки (ноти) - короткострокові грошові інструменти (3-6 місяців), що випускаються позичальником на своє ім'я за домовленістю з банком, який гарантує їх розміщення на ринку, придбання нереалізованих, пролонгацію кредиту та надання резервних коштів. |
|
Інструменти грошового ринку - грошові документи, що надають їх утримувачу безумовне право на гарантований грошовий доход на певну дату (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти). | |
|
Фінансові деривативи - похідні (вторинні) фінансово-грошові інструменти, що засвідчують право їх власника на купівлю або продаж первинних цінних паперів. |
Передплатні сертифікати - особливий вид цінних паперів, що випускаються разом з облігаціями чи привілейованими акціями і дають їх власнику право на покупку визначеної кількості звичайних акцій за обговореною ціною протягом визначеного періоду. |
|
Опціони - цінні папери, які дають право, але не зобов'язують купити або продати пакет цінних паперів протягом визначеного терміну. | |
|
Ф'ючерси - зобов'язання (як правило, короткострокові) продати пакет акцій з отриманням оплати через певний час після підписання угоди за ціною, визначеною в контракті. | |
|
Свопи - зобов'язання з купівлі - продажу цінних паперів за поточним курсом з одночасним заключенням угоди про зворотну продаж-купівлю активів через певний термін. |
Інвестиційні та кредитні цінні папери
Інвестиційні цінні папери — цінні папери (акції, облігації та ін.), які виступають засобом інвестування, засвідчують участь у власності і перебувають в обігу. Вкладення в І.ц.п. здійснюється з метою привласнення доходу, а також досягнення ліквідності, збереження коштів, мінімізації банківських ризиків та ін. Ринкова вартість банківського портфеля інвестицій коливається залежно від зміни відсоткових ставок. Банки намагаються підтримувати відповідну структуру строків погашення цінних паперів. Немало комерційних банків в інвестиційній діяльності намагаються діяти так, щоб суттєва частка інвестиційного портфеля складалась з довготермінових зобов'язань, зрівноважених короткотерміновими цінними паперами, за наявності незначної кількості або навіть відсутності облігацій з середніми термінами. На регулювання портфеля інвестицій суттєво впливає те, що власники депозитів можуть вимагати від банків тримати певну кількість відповідних видів цінних паперів під забезпечення їхніх депозитів. Це зв'язує певну частину активів і, отже, знижує інвестиційні можливості банку.
Кредитування цінними паперами на розвинутих фондових ринках являє собою стандартну фінансову послугу – видачу кредитів у цінних паперах в обмін на узгоджену оплату. Тим самим «генерується» додатковий дохід на наявні портфелі цінних паперів без будь-яких обмежень інвестиційної політики учасників ринку. Операції з кредитування цінними паперами (securіtіes lendіng transactіon) можна поділити на такі види: - позички, позики, кредити цінними паперами (securіtіes loan transactіons); - угоди РЕПО (repurchase agreements); - угоди з продажу та зворотної купівлі (sell-buy/back arrangements). Операції з кредитування цінними паперами і пов'язані з ними операції з надання забезпечення відбуваються відповідно до підходу передачі права власності (a tіtle transfer approach) або підходу, заснованого на заставі цінних паперів (a pledge of the securіtіes). При підході, заснованому на передачі прав власності, цінні папери віддаються проти зобов'язання приймаючої сторони повернути еквівалентні цінні папери по завершенні терміну операції.
Цінні папери на євроринку
Євроринок — частина світового ринку позичкових капіталів, на якому банки здійснюють депозитно-кредитні операції в євровалютах. Єврооблігації – це облігації, що емітовані на міжнародному фондовому ринку і деноміновані в євровалютах – іноземних стосовно країни-емітента. Одним з нововведень міжнародного ринку капіталів стала сек’юритизація євровалютних позик. Оскільки спочатку вони набували форми єврооблігацій, то і зараз емітуються у вигляді, насамперед, короткострокових цінних паперів, наприклад, європолісів, з терміном погашення до 1 року, але їх можна перетворити й у довгострокову позику. Єврокомерційні папери – інша форма короткострокових цінних паперів, що емітуються компаніями, які швидко розвиваються. Євроакції – нові емісії / первинні випуски звичайних і привілейованих акцій та інших часткових цінних паперів, що розповсюджуються на міжнародному фондовому ринку. До інших акцій належать вторинні емісії, що розміщуються шляхом закритої підписки і за допомогою інвестиційних фондів закритого типу. Емісії євроакцій також користуються великою популярністю.
Міжнародна інвестиційна діяльність України
Україна стає активним учасником міжнародної інвестиційної діяльності та міжнародного ринку інвестицій, оскільки потребує значних капіталовкладень. Згідно із Законом України "Про режим іноземного інвестування", під іноземними інвестиціями розуміють усі "цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту".
Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в таких формах:
участь іноземних інвесторів у підприємствах України;
створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;
придбання діючих підприємств;
придбання рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт тощо).
Основними кредиторами України до останнього часу були міжнародні фінансові організації та уряди розвинутих країн. Так, МВФ працює з українським урядом за трьома програмами: програма трансформації економіки; програма короткострокового фінансування, спрямована на досягнення макроекономічної стабілізації; програма розширеного фінансування.
Позитивні фактори залучення іноземних інвестицій в Україну: вигідне географічне розташування, потенційно великий ринок, висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна; низький курс національної валюти; правове забезпечення сприятливого інвестиційного клімату; захист інвестицій; можливість вивезення прибутку; система компенсації збитків тощо.
Несприятливі фактори для інвестицій в українську економіку: незбалансованість економіки; нерозвинута інфраструктура; відносно слабка банківська і фінансова система; недосить гнучка податкова система; низька культура праці; невідповідність організаційних управлінських форм світовим; економічна і політична нестабільність.
Головні фактори, що стримують приплив іноземних інвестицій в Україну, такі:
недостатня ефективність законодавства в частині захисту прав приватних інвесторів;
недосконалість механізму реалізації наявних нормативних актів;
неточність податкового регулювання і його непередбачува-ність;
дефіцит ефективної інфраструктури для іноземного підприємництва.
За надійністю інвестування згідно з різними оцінками Україна займає 143 місце серед 170 країн світу. Тому, в першу чергу, постає питання про створення сприятливого інвестиційного клімату для вітчизняних та іноземних інвесторів.
Україні за останні роки не вдалося отримати мінімально необхідний рівень іноземних інвестицій, а потреба в них за різними оцінками сягає 40-50 млрд дол. США. На перший погляд, при рівних умовах залучення іноземних інвестицій в Україну вкладається їх значно менше в абсолютному відношенні і в розрахунку на душу населення.
Україна залишається в переліку 30 країн, які є перспективними для залучення капіталу. Найбільш високу зацікавленість іноземні інвестори приділяють наступним видам економічної діяльності в Україні: фінансова діяльність, оптова і роздрібна торгівля, операції з нерухомістю, харчова промисловість. Основними змінами в потоках ПІІ в країну можна вважати зростання інвестицій в хімічну промисловість, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки. Однак, світова фінансова криза стала додатковим фактором втрат для інвестиційного ринку України.
Умови активізації притоку іноземних інвестицій в Україну:
вдосконалення законодавства, яке має забезпечувати державні гарантії захисту вітчизняних та іноземних інвестицій протягом тривалого часу;
- створення сприятливого інноваційного клімату для реалізації пріоритетних державних програм та інвестиційних проектів у виробничій сфері;
сприяння залученню прямого продуктивного іноземного капіталу у сферу матеріального виробництва та встановлення державного контролю за його використанням;
створення сприятливих умов для розвитку СП, які займаються виробництвом. При цьому важливі: заборона ввезення СП застарілої продукції та технологій, удосконалення законодавчої бази щодо страхування їх ризиків та розмежування в СП частки українських та іноземних партнерів стосовно валюти та контролю за рухом української частки валюти.
ТЕМА 8
Міжнародний кредит та його функції в сучасній економіці. Принципи міжнародного кредитування
Міграція позичкового капіталу в сфері зовнішньоекономічних зв'язків відбувається у формі міжнародного кредиту.
Міжнародний кредит - міждержавний рух капіталу в формі надання валютних і товарних ресурсів на умовах зворотності, строковості та платності.
Як економічна категорія він виражає відносини між кредиторами та позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики разом із відповідними відсотками.
Міжнародне запозичення - зворотна сторона міжнародного кредитування.
|
Принципи міжнародного кредиту: | |
|
атрибутивні (обов'язкові): - зворотність; - терміновість (строковість); - платність |
варіативні (необов'язкові): - цільова обумовленість; - забезпеченість; - плановість |
Функції міжнародного кредиту:
- мобільний та ефективний перерозподіл фінансових коштів та матеріальних ресурсів між країнами для забезпечення потреб розширеного відтворення міжнародної економіки;
- стимулювання зовнішньоекономічної діяльності країн;
- сприяння інтенсифікації процесів накопичення капіталів, надання можливості окремим країнам або долати внутрішні наявні ресурсні обмеження, або вирішувати проблему перенагро-мадження капіталу і падіння його прибутковості;
- коригування ціни капіталу - світової ставки відсотка;
- прискорення процесів капіталізації через зменшення термінів реалізації товарів і послуг у національних економіках та в міжнародній економіці в цілому;
- зниження витрат обігу і виробництва (наприклад, за допомогою впровадження нового придбаного в кредит імпортного ресурсо-заощадливого обладнання, зменшення відсотків за залучені кредитні ресурси тощо).
Підсумковий позитивний ефект міжнародного кредиту проявляється у створенні передумов для зростання валового глобального продукту, стимулювання його реалізації та прискорення світового обігу капіталу.
Негативні наслідки міжнародного кредитування:
- кредит поглиблює диспропорції, які вже є в економіці країн - позичальниць, оскільки сприяє розширенню виробництва в найбільш прибуткових галузях і посилює прірву між ними та тими галузями, до яких він не залучається;
- міжнародний кредит служить економічним механізмом для вилучення коштів у країн-позичальниць. Вони втрачають значну частину доходів від перекачування процентів і дивідендів за кордон, що пригнічує сукупний попит та внутрішнє виробництво;
- надмірне залучення зовнішніх позик, їх неефективне використання може породжувати загрози для макроекономічної стабільності, оскільки підвищується вразливість національної фінансової системи до дії зовнішніх шоків. Нарощування зовнішньої заборгованості супроводжується підвищенням валютних ризиків, ризиків рефінансування боргу і провокує боргову кризу;
- розвинуті країни часто використовують міжнародний кредит з метою створення вигідної для себе економічної й політичної ситуації в країнах-імпортерах. Якщо останні стають на шлях непокори, то кредитори вдаються до їх кредитної дискримінації чи блокади.
Методи кредитної дискримінації:
- обмеження розмірів кредиту;
- скорочення всього терміну чи пільгового періоду;
- підвищення процентних ставок, комісійних премій і зборів;
- вимоги додаткового забезпечення;
- раптове призупинення використання кредиту чи скорочення його суми;
- додаткові вимоги політичного та економічного характеру.
Теорії кредиту
Натуралістична теорія кредиту
Суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:
об’єктом кредиту визначається тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних речових благ які можуть бути позичені одним економічним агентом іншому;
кредит розглядається як форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;
позичковий капітал співпадає з реальним капіталом;
банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позику;
пасивні операції є первинними порівняно з активними.
Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль.
А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не позичковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, - це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого. Він підкреслював: "Кредит є засобом, який чергово переноситься від однієї особи до іншої для використання фактично наявного капіталу; він не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований".
На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти розвитку виробничої діяльності в суспільстві не тим, що збільшують капітал, а перетворенням більшої частини існуючого капіталу в активний і продуктивний капітал, чого не було б при відсутності банку.
Погляди на кредит класиків політекономії згодом підтвердили такі відомі економісти, як Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршал, та інші.
Капіталотворча теорія кредиту
Суть капіталотворчої теорії кредиту можна звести до таких основних положень:
кредит, як і гроші, безпосередньо являє собою капітал, багатство, тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;
банки - це не посередники в кредиті, а "фабрика кредиту", творці капіталу;
активні операції є первинними з пасивними.
Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Дж. Ло. Згідно його поглядів кредит не залежить від процесу відтворення, і йому належить важлива роль в розвитку економіки.
Поняття кредиту поєднувалось з грошима і багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух всі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство і капітал.
Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього достатньо активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу грошей (Дж. Ло пропонував випускати нерозмінні грошові знаки.
Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну, зробити її квітучою. Однак, ці ідеї на практиці провалились. Так, будучи міністром фінансів Франції Дж. Ло в 1720 р. реорганізував свій приватний емісійний банк у державний Королівський банк, який випускав банкноти в порядку дисконту векселів і розмінював їх на срібло, все відбувалось нормально. Як тільки цей банк розпочав випуск нічим не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінились і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції прихильників натуралістичної теорії.
Позитивна та негативна роль міжнародного кредиту
Капіталотворча теорія кредиту
Позитивна роль міжнародного кредиту полягає у прискоренні розвитку виробничих сил шляхом забезпечення безперервності процесу відтворення та його розширення. Міжнародний кредит грає роль пов’язуючої ланки та передавального механізму, що впливають на зовнішньоекономічні відносини і в решті решт на відтворення. Будучи продуктом зростання виробництва, міжнародний кредит одночасно є необхідною умовою і каталізатором розвитку ринкової економіки. Він сприяє інтернаціоналізації виробництва та обміну, утворенню та розвитку світового ринку.
Міжнародний кредит сприяє прискоренню процесу відтворення за наступними напрямками. По-перше, кредит стимулює зовнішню торгівлю, утворюючи додатковий попит на ринку. Зовнішня торгівля в кредит стала міжнародною нормою, особливо для товарів, які мають тривалий цикл виготовлення, попит та високу вартість. В умовах зростання цін продукції та збільшення частки машин та обладнання в світовій торгівлі імпортери та експортери зацікавлені у використанні зовнішньоторгових кредитів. Будівництво підприємств за кордоном також здійснюється за рахунок кредиту, що використовується для сплати імпортного обладнання, особливо технологічного та енергетичного. По-друге, міжнародний кредит створює сприятливі умови для іноземних приватних інвестицій, так як пов’язаний з потребою надання пільг фірмам країни-кредитора; використовується для створення інфраструктури, необхідної для функціонування підприємств, в тому числі іноземних та змішаних. По-третє, міжнародний кредит використовується для вилучення прибутку з країн-позичальників, посилюючи позиції фінансового капіталу. В той же час щорічні платежі по поверненню позик з відсотками, перевищуючи певний розмір чистого прибутку суспільства, за рахунок якого формуються накопичення, які забезпечують зростання виробництва, негативно впливають на джерело формування цих накопичень в країнах-боржниках. По-четверте, міжнародний кредит сприяє утворенню та закріпленню в країнах-боржниках вигідного для іноземних монополій економічного та політичного режимів.
Негативна роль міжнародного кредиту полягає в поглибленні та загостренні диспропорцій в економіці. Міжнародний кредит сприяє перевиробництву товарів, перерозподіляє позиковий капітал між країнами та сприяє стрибкоподібному розширенню виробництва в періоди підйому та періодичним його спадам. Міжнародний кредит посилює диспропорції суспільного відтворення, полегшує розвиток найбільш прибуткових галузей та затримує розвиток галузей, в які не залучається іноземний капітал; міжнародний кредит є важелем спекуляції та фактором загострення економічних та валютних криз. Має місце посилення конкурентної боротьби за ринки збуту, сфери застосування капіталу, джерела сировини. Монополії активно використовують кредит для придбання джерел сировини, розширення ринків збуту, сфер застосування капіталів. По каналах світового ринку позикових капіталів відбувається переміщення “гарячих” грошей, яке посилює нестійкість грошової сфери та кредиту, валютної системи, платіжних балансів та економіки в цілому.
З метою закріплення своїх позицій країни-кредитори, міжнародні та регіональні валютно-кредитні та фінансові організації можуть проводити політику кредитної дискримінації та кредитної блокади. Кредитна дискримінація – це встановлення гірших умов отримання, використання або погашення міжнародного кредиту для певних позичальників в порівнянні з іншими з метою вчинення на них економічного та політичного тиску. Основні заходи кредитної дискримінації: кредитні обмеження; підвищення відсоткових ставок, комісійних винагород та зборів; скорочення всього строку кредиту або пільгового періоду; вимога додаткового забезпечення; раптове скорочення суми кредиту; обумовленість його надання заходами економічного та політичного характеру.
Міжчасова торгівля
Міжчасова торгівля — процес міжнародного переміщення фінансових засобів, за якого країна-кредитор скорочує своє поточне споживання, але у майбутньому розширить його у разі повернення кредиту і відповідної плати (відсотка) за нього. Своєю чергою, країна, яка отримала міжнародний кредит, нині може споживати більше, ніж виробляє, але в майбутньому після повернення боргу з відсотками вона споживатиме менше, ніж виробляє. Тому країна, що має великі потенційні можливості для виробництва споживчих благ у майбутньому, матиме низьку відносну ціну майбутнього споживання й високу реальну відсоткову ставку і їй вигідно брати кредит за кордоном у країнах, які мають гірші інвестиційні можливості (зокрема, де рівень відсоткової ставки низький).
Форми міжнародного кредитування, їх класифікація