34.Напад Німеччини на срср.

У 1940–1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з „планом Барбаросса", розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. Достовірна і незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів поступала до Сталіна. Але, замість відповідних заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво засуджувало „чутки" про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору. Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків.

21 червня 1941 р. на повідомлення радянського військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна розпочнеться 22 червня, Сталін написав: „Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його".

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

За планом „Ост" німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій „Південь" на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Чередніченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк – Рівне – Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці

Причини тяжких поразок у 1941 р. криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. Серед них варто зазначити такі:

– прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Радянський Союз;

– неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії). Нові командири були погано підготовлені, некомпетентні. На початку 1941 р. лише 7 % командного складу мали вищу освіту. Гітлер, обізнаний зі станом Червоної армії, глузливо називав її „глиняним колосом без голови";

Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

До найкрупніших оборонних боїв на території України належать також оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! (30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р.). Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь" окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план „блискавичної війни" був зірваний. Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер рятувати її. Спішно вживалися заходи органів радянської влади по мобілізації сил на відсіч агресору:

– 22 червня створено Ставку головного командування під керівництвом маршала С. Тимошенка (згодом перейменовано на Ставку верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним);

– 29 червня прийнято Директиву партійним і радянським організаціям прифронтових областей, яка містила план оборони і евакуації;

– 30 червня створено Державний комітет оборони на чолі зі Сталіним, що об'єднав у своїх руках усю державну, господарську і воєнну владу в країні. Розпочато формування дивізій народного ополчення, винищувальних батальйонів, мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд;

З України було евакуйовано на схід: понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів (зокрема понад 5 млн. голів худоби), Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців.

Все, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

І хоч окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю, але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух Опору в Україні.

Політика фашистського окупаційного режиму в Україні 1941-1944 рр.

Райхскомісаріат Україна був одним з 5 райхскомісаріатів, що мали бути створені на европейській частині території СРСР за планом Альфреда Розенберґа, якому 20 квітня1941Гітлер доручив підготувати план політичної перебудови СРСР після його окупації німецькими військами. Райхскомісаріат Україна мав становити незалежний від Росії край з українським (бодай тимчасовим) урядом, але з забезпеченням німецького контролю у політичній, військовій та економічній сферах. 17 липня1941 Гітлер призначив Розенберґа міністром окупованих територій Східної Європи, однак не вважав за відповідне створити український уряд. Для того, щоби послабити прагнення до незалежности, він виділив з планованого райхскомісаріату Галичину (яку було приєднано до т. зв. Генеральної Губернії), Північну Буковину і так зв. Трансністрію (їх передано до Румунії), а столицєю став не Київ, а місто Рівне. Підкарпатську Русь окупувала Угорщина за згоди Гітлера ще у березні 1939 р.

Адміністративна система

Право

В Райхкомісаріаті було скасовано радянське кримінальне право і введено німецьке. У цивільних процесах застосовувалися німецькі юридичні норми, однак користалися також звичаєвим правом і розпорядженнями німецької влади. Так, існувало як німецьке, так і так зване «власнокрайове» судівництво. В осідках тен. комісарів діяли німецькі суди, які були судами першої інстанції у кримінальних і цивільних справах, якщо до них були причетні німецькі громадяни або німці за походженням (т. зв. Volksdeutsche). У Рівному засідав німецький Верховний Суд (Deutsches Obergericht).

Економіка

Певний період нарівні з рейхсмаркою в обігу пребувалиь окупаційні гроші Рейхскомісаріату «Україна» в карбованцях за курсом 1 марка = 10 крб. Грошові знаки друкувалися Центральним Емісійним Банком України в місті Рівне починаючи з березня 1942 року, номiналами від 1 до 500 крб. Були в обігу лише на окупованій німцями території України паралельно з рейхс- та окупаційними марками. На території генерал-губернаторства (Польща) та Рейху не признавалися.

Культура

Величезних масштабів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. З України вивезено понад 330 тис. цінних музейних експонатів.

Населення райхкомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі й на культурно-освітньому фронті. Рейх-міністр східних територій Розенберг наказав «узяти під охорону» культурні цінності окупованих територій Сходу..

Переслідування інтелігенції

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Багато її представників було ув'язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.

Національне питання

Питання остаточних леґальних форм Райхкомісаріату Україна та правного статусу його мешканців Гітлер залишив неясними. Національні почування українців у Райхкомісаріаті Україна мали бути підтримувані настільки, наскільки така політика ділила українців та росіян, усуваючи небезпеку спільного протинімецького фронту. Це були головні мотиви, наприклад, для введення в Райхкомісаріаті Україна, поряд німецької урядової мови українську з виключенням російської; карбованця, замість рубля тощо. Поза тим нацистська політика ослаблювала та сповільнювала ті потенціальні чинники національної свідомости, які могли стати важливим елементом у змаганнях до незалежности взагалі.

Значення

Фактично Райхскомісаріат Україна являв собою колонію, яка входила до обсягу німецького «життєвого простору». Він був позбавлений міжнародного і автономного статусу. У повоєнний час райхскомісаріат мав бути з'єднаний з територією Третього Райху і більшість українців (непридатних до германізації) мали бути виселені за Урал, щоб звільнити місце для німецьких колоністів.

У зв'язку з поразками Німеччинина східному фронті Райхскомісаріат Україна було офіційно ліквідовано 10 листопада 1944 р.

35Основні напрямки руху опору фашистському окупаційному режимові

Кінець 1941 і початок 1942 рр. стали часом, коли з 'явилися досить помітні ознаки майбутніх змін у ході Другої світової війни. У грудні 1941 р. непереможні до того німецькі війська потерпіли відчутну поразку в битві під Москвою, яка разом з невдачами верхмату під Ростовом і Тихвіном поклала край надіям А. Гітлера на блискавичний розгром СРСР. Зимовий наступ Червоної армії у січні-лютому 1942 р. на західному та південно-західному напрямках значно погіршив стратегічне становище німецьких збройних сил. Лише залізна воля і непохитність духу фюрера зупинили катастрофу на Східному фронті.

Водночас напад Японії 7 грудня 1941 р. на США і наступне оголошення цій державі війни з боку Німеччини дали поштовх офіційному оформленню широкої антифашистської коаліції. Усі країни, що на цей час перебували у стані війни з фашистським блоком (а їх було 26), 1 січня 1942 р. проголосили себе у Вашінгтоні Об'єднаними Націями і зобов'язалися вести спільну боротьбу з агресорами.

До цього слід додати, що наприкінці 1941 р. під час зустрічі керівники США і Великої Британії, відомій як конференція "Аркадія", були погоджені основні методи дій на 1942 р., які мали послабити військову і економічну могутність нацистської Німеччини. У них невипадково важливе місце відводилось "підтриманню повстанського духу в окупованих країнах і організації підривних рухів".¹⁶⁴ А це засвідчило, що лідери країн антигітлерівської коаліції надавали важливого значення активним формам боротьби з нацистським окупаційним режимом.

Профілактично-поліційні заходи нацистів не викликали з боку організованого українства якоїсь протидії. Прагненням будь за що шукати компромісів з окупаційною владою був просякнутий лист "Слово Андрія Мельника, вождя українських націоналістів з нагоди Нового Року" (кінець грудня 1941 р.) У ньому, зокрема, говорилось: "Під ударами німецької збройної сили та під натиском поневолених народів валиться московська імперія. У німецьких вояках бачимо ми тих, що під проводом Адольфа Гітлера прогнали більшовиків з України; їм ми зобов'язані свідомо й організовано помагати в хрестовому поході проти Москви, незважаючи ні на які труднощі.

Втім, зазначені дії отамана, спрямовані на чинення опору нацистам, суперечили позиції Державного центру УНР. Його провідні діячі на чолі з А. Лівицьким, стоячи на ґрунті співпраці з окупантами, вважали, що саме уенерівці одержать дозвіл нацистської влади на створення українського уряду. У приватному листі від 19 січня 1942 р. на адресу вже згадуваного І. Рудичіва А. Лівицький писав, що немає чого журитися, бо "загляне сонце і в наше віконце". За його словами, "інформації з України свідчать, що наш народ з нами", тобто з Державним центром УНР.¹⁷³

Напружені стосунки, що склались на рубежі 1941/1942 рр. між антикомуністичними проводами українства та окупаційною владою, вимагали від останньої внести певну ясність у стан українсько-німецьких взаємин. І це було зроблено у досить оригінальний спосіб. На початку 1942 р. у новому нацистському пресовому органі для України "Дойче Україне Цайтунг" з'явилась публікація "Німеччина й українці".¹⁷⁸ Вже той факт, що у назві публікації замість слова "Україна" було вжито слово "українці", багато про що говорив. Треба віддати належне авторам цього матеріалу, які подали досить ґрунтовний аналіз українсько-німецьких зв'язків як у історичній ретроспективі, так і в новітню добу. Багато гарних слів було сказано про ставлення до українців у Австро-Угорщині, про допомогу Центральній Раді проти більшовиків у 1918 р., про умови для проживання української політичної еміграції на теренах Німеччини після поразки у перших Визвольних змаганнях 1917-1921 рр., про роль німецьких старшин у створенні УГА тощо.

Але найбільше уваги було приділено подіям напередодні та в перші роки нової війни. Підкреслювалось, що "повоєнна Німеччина, зокрема, націонал-соціалістична А. Гітлера, завжди ставилась поважно та з розумінням до української проблеми". Проте не всі це усвідомили, ворожі сили ("англо-французько-польські, жидомасонські сили") "бачили це й виписували фантастичні версії про українські плани Німеччини". Однак вони, на думку авторів публікації, не відповідали дійсності, бо у основі українсько-німецьких взаємин "лежала спільна свідомість конечности послідовної боротьби з версальським світом за його кращу перебудову і справедливий розподіл".

Звичайно, не можна обминути увагою українсько-німецькі "непорозуміння", викликані подіями 1939 р., долею Карпатської України, Галичини і Волині, які перебрали Угорщина і СРСР. Тому у згаданій публікації відмічалось, що "в історії повоєнних українсько-німецьких взаємин були ясні, але не бракувало й позначених зневірою моментів". З огляду на це "багато українців, прихильних Німеччині, заломилися в ті хмарні дні українського народу і почували глибокий жаль до німців".

Але в тому, що сталося, вини Німеччини не було. Українці, такі щирі наївні люди, "забули тоді, що така велика держава як Великонімеччина має свою, також і складну, закордонну політику, у якій для вищих майбутніх цілей та інтересів не завжди можна рахуватись з сентиментами та болісними жертвами навіть найбільших приятелів. Зневірені українські політичні кола забули тоді, що Німеччина могла теж мати задавнений жаль до української еміграції за те, що ця остання дала себе запрягти до воза англо-французьких змовників і не завжди вірила в німецьке відродження і перемогу".

Як зазначалось у згаданому матеріалі, саме тепер "українсько-німецькі взаємовідносини осягли свою золоту вершину". Німеччина - це єдина держава, котра здатна розбити "потвору сталінського червоного рабства". Німеччина як провідна держава жертвою своїх синів знищила головних ворогів України: Польщу і Москву. Тому простори України, здобуті кров'ю німецьких вояків, "в першу чергу мусять бути під її контролем". У новій Європі, організованій на нових політичних і господарських засадах, українцям, як й іншим народам, буде гарантовано право на чесну працю, винагороду, хліб.

Окрему позицію займали по відношенню до українського руху опору прихильники гетьмана П. Скоропадського. Не відділяючи себе від української справи, гетьманці вважали, що їх суверен є найбільш легітимною постаттю серед інших лідерів антикомуністичних проводів українства. Вони твердили, як і в довоєнні роки, що "коли гетьману Павлу не вдасться біля себе зібрати поважні українські сили, то нікому другому цього і поготів зробити не вдасться". Однак поширення серед українського загалу гетьманський рух не мав і це виключало можливість його самостійного впливу на події в Україні.

Державний центр УНР очікував від нацистів дозволу на формування українського уряду. В той же час, прихильно наставлений до А. Лівицького генерал-хорунжий В. Петрів вважав, що зараз українцям "тяжко думати про якусь самостійність, а треба лишень використати німецький організаційний хист, щоб організувати під їх керівництвом наше громадське, а головне економічне життя..."¹⁸¹

Щодо бандерівської ОУН, то вона була найбільш критично настроєна стосовно окупаційного режиму і з середини 1942 р. приступила до підготовки збройної боротьби за УССД за сприятливих умов. Якщо бандерівці й схилялись до співпраці з німцями у контексті опору більшовикам, то лише на платформі рівноправного партнерства, відкидаючи будь-яку політичну залежність від Третього Рейху. У відношенні Москви основні течії українського руху Опору, інші національно-патріотичні сили були одностайні у необхідності її безкомпромісного поборювання.

Весна 1942 р. і наступні літні місяці не віщували окупантам "спокійного" життя. Хоча 22 липня німецькі війська внаслідок блискучих перемог під Харківом і в Криму окупували всю територію України, опір загарбникам поступово зростав, набував більш організованих форм і цілеспрямованих дій. Найбільше турбував нацистів комуністичний підпільний і партизанський рух. Вже у січні 1942 р органи поліції безпеки і СД фіксують перші ознаки існування "нелегальних комуністичних організацій в Україні", котрі відновлювали свою роботу після тяжких втрат у попередній час.

Позиція ОУН стосовно радянського партизанського руху в цілому відповідала намірам німців. Тому останні, зі свого боку, докладали чималих зусиль, щоб усіма засобами компрометувати взагалі антифашистський Опір в Україні, всіляко роз'єднувати всі його сили, позбавляти їх активності, направляти одну проти іншої. І в цій площині нацисти мали певні успіхи, хоч, зрозуміло, побороти антифашистський збройний спротив вони не зуміли, добиваючись лише окремих тактичних результатів.

Підтверджували активність червоних партизанів й оунівські джерела. Так, в "Огляді суспільно-політичного життя за місяць червень 1942 р." (ЗУЗ) говорилось: "III. Партизанський польсько-більшовицький рух не припинився. Владі не вдалося його ліквідувати. Навпаки, він охоплює нові терени. Саме в червні він перекинувся вже і на терени Галичини (Радехів, Рава-Руська, Броди, Сокаль)".¹⁹⁹

36.Визволення Ураїни/1943-1944/. Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. Внаслідок проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбасу і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій і скоро мусять відійти за Дніпро. Німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контрудару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець. Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ. Звільнення України від німецької окупації відбувалося за дуже важких умов. Радянські полководці прагнули подолати німецьку оборону за будь-яку ціну, кидаючи в лобові атаки на німецькі кулемети та інші вогневі засоби десятки тисяч солдатів. Їхнє невміння маневрувати силами призводило до величезної кількості марних втрат. Німецькі з'єднання зазнавали незначних втрат і, стримуючи радянські війська малими силами, відходили на нову, заздалегідь підготовлену лінію оборони, де останнім доводилося починати все спочатку. На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угруповання вермахту. Однак його більшій частині вдалося вирватись з оточення через недбалі дії командувачів 1-м і 2-м Українськими фронтами Ватутіна і Конєва. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної і Центральної Європи, переможно закінчивши війну 9 травня 1945 р.

Битва за Дніпро

«У вересні 1943 р. бої на Україні були кровопролитні, виснажливі. Танкісти без відпочинку і сну, в роті й ріски не було, боєприпаси ось-ось закінчаться. Фашисти навісніють... Але ми вистояли. Вистояли й перемогли»

С.Ф.Ячник, Герой Радянського Союзу

Курська битва переросла в загальний наступ радянських військ — від Великих Лук до Чорного моря. Було завершено визволення західних областей Росії, Донбасу, Таманського півострова.

В результаті наступу з 26 серпня до 30 вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра майже на 750-кілометровому фронті від Лоєва до Запоріжжя, форсували річку, захопили 23 плацдарми.

До кінця вересня була звільнена майже вся Лівобережна Україна. Битва на Дніпрі — одна з яскравих сторінок війни. Оперативне блискавичне форсування такої великої водної перепони — видатний подвиг радянських воїнів.

Як свідчить відомий англійський військовий історик Б. Ліддел-Гарт, восени 1943 р. наступ радянських військ «...став усе більше схожим на приплив уздовж 1600-кілометрового «узбережжя».

Підрозділи військ Радянської Армії форсували Славутич на човнах і плотах, на паромах, налагоджували понтонні переправи. Вода в ріці кипіла від куль, снарядів і бомб. В небі фашистським льотчикам протистояли радянські аси. Ніякі зусилля гітлерівців не могли стримати наступ визволителів.

В ході битви за Дніпро нанесли серйозну поразку основним силам противника, звільнили більше 38 тисяч населених пунктів, у тому числі 160 міст. Були створені умови для наступу на західному та південно-західному напрямках.

В літньо-осінньому наступі було розгромлено 118 дивізій противника. Президент США Ф. Рузвельт, прем'єр-міністр Великобританії У. Черчіль, керівники інших держав, увесь світ визнав, що гітлерівська Німеччина зломлена.

Тільки керівники фашистського рейху ще намагалися знайти якийсь вихід з безнадійного становища. Але їхні надії не мали під собою реального грунту. Вони ще могли відтягнути закінчення війни, та ніщо вже не могло врятувати їх від катастрофи