8.2 Міжнародна трудова міграція як основний вид міжнародної міграції населення сл.6

Переміщення трудових ресурсів між країнами розглядається як міжнародна трудова (МТМ).

Під міжнародною трудовою міграцією слід розуміти добровільні переміщення (переселення) працездатного населення з однієї країни в іншу з з метою пошуку роботи і реалізації відповідних інтересів в іншій країні. Визначальною ознакою МТМ, окрім зміни країни знаходження трудових ресурсів (перетин державного кордону), є вступ мігранта у трудові відносини (отримання місця роботи) за кордоном у пошуках більш високої заробітної плати і кращих умов життя. Строки МТМ при цьому можуть коливатись від 1 дня до декількох років, що передбачає повернення мігранта на батьківщину (однак можлива і зміна постійного місця проживання).

В економічній науці дотепер не склалася єдина система класифікації видів МТМ, але вона обов'язково включає такі ознаки: СЛ.8

• за напрямками міграції (країнами або групами країн): МТМ між розвиненими країнами; МТМ між країнами, що розвиваються; МТМ із країн, що розвиваються, в розвинені країни; МТМ між країнами з перехідною економікою;

• за територіальним охопленням: внутрішньоконтинентальна (у тому числі внутрішньорегіональна) і міжконтинентальна (у тому числі міжрегіональна);

• за терміновими параметрами: безповоротна (постійна); тимчасова (у тому числі сезонна й маятникова);

• за ступенем легальності (та за ступенем прозорості): легальна (явна); нелегальна (прихована);

• за характером причин: змушена; добровільна (природна);

• за мотивами: потоки, обумовлені економічними мотивами; потоки, обумовлені мотивами безпеки; потоки, обумовлені різними мотивами;

• за характером поновлення міграцій: проста; циркуляційна;

• за рівнем кваліфікації мігрантів: МТМ висококваліфікованого персоналу; МТМ низькокваліфікованого (некваліфікованого) персоналу;

• за віковими категоріями мігрантів: відповідно до обраної методики диференціації вікових груп, у тому числі міграція молоді;

• за гендерною ознакою диференціації мігрантів: міграція чоловіків; міграція жінок;

• за зміною секторів зайнятості: зі зміною секторів зайнятості; без зміни секторів зайнятості;

• за кількістю виїздів: уперше; повторна (як різновид кругової);

• за типом міграції: трудова; сімейна (пов'язана із трудовою); гуманітарна (може трансформуватися в трудову); змішана (включає трудову);

• за каналами міграції (легальної): звичайна; внутрішньокорпоративна;

• за приналежністю до прикордонної зони (до еміграції): міграція із прикордонної зони (малий міграційний рух); міграція з основної території країни (великий міграційний рух).

Міжнародні мігранти, що перетинають границі країн у пошуках роботи, мають особливий статус – міжнародний трудовий мігрант. Міжнародна організація праці поділяє трудових мігрантів на наступні види:

1) сезонні робітники-мігранти;

2) працюючі мігранти, пов'язані з реалізацією проекту;

3) працюючі мігранти, що працюють за контрактом;

4) тимчасові працюючі мігранти;

5) працюючі мігранти, що влаштувалися;

6) висококваліфіковані працюючі мігранти.

Згідно із класифікацією міжнародних трудових мігрантів ООН від 18 грудня 1990 р., розрізняють такі основні групи міжнародних трудових мігрантів: СЛ.7

1. Прикордонні працівники – залишають за собою своє звичайне місце проживання в сусідній країні, у яку вони вертаються щодня або, хоча б, раз у тиждень.

2. Сезонні працівники – мігранти, робота яких залежить від сезонних умов і виконується протягом певної пори року.

3. Моряки й рибалки – трудові мігранти, найняті на роботу на судні, зареєстрованому в країні, громадянами якої вони не є.

4. Працівники, задіяні на прибережній установці – трудові мігранти, найняті на роботу на прибережній установці, яка перебуває под. юрисдикцією країни, громадянами якої вони не є.

5. Працівники, робота яких пов'язана з переїздами – трудові мігранти, які, проживаючи в одній країні, залежно від характеру виконуваної ними роботи, змушені переїхати в іншу країну на короткий проміжок часу (пілоти, водії й ін.)

6. Трудящі на проекті – мігранти, які допущені в країну для наземної праці на певний проміжок часу для роботи винятково в рамках конкретного проекту, який реалізується в цій країні.

7. Працівники цільового наймання – трудові мігранти, які відряджаються своїми наймачами на обмежений проміжок часу в певну країну з метою виконання в ній конкретних обов'язків або функцій.

8. Працівники, які працюють не по найманню – трудові мігранти, які займаються оплачуваною діяльністю, відмінною від найманої роботи, і які забезпечують за рахунок такої діяльності кошти для існування, працюючи, як правило, самостійно або зі членами своїх родин.

Практично всі країни світу беруть участь в обміні економічними (у тому числі трудовими) ресурсами в якості експортерів (донорів) і/або імпортерів (реципієнтів). Критерії обґрунтування статусу країни як донора або імпортера трудових ресурсів представлені в табл. 1.

Таблиця 1

Критерії обґрунтування статусу країни як донора або імпортера трудових ресурсів

Критерії надання країні статусу країни-реципієнта трудових ресурсів

Критерії надання країні статусу країни-донора трудових ресурсів

Не менш 2% населення країни є особами іноземного походження й у країні перебуває не менш 200 тис. чоловік, що мають іноземні паспорти; не менш 1% економічні активного населення країни (або 100 тис. чоловік) є особами іноземного походження; відтік грошових переказів мігрантів із країни перевищує 2% ВНП (якщо статистика мігрантів ведеться на основі іноземного походження) або 1% ВНП (якщо статистика мігрантів ведеться на основі громадянства й у країні присутнє значне число тимчасових мігрантів, що не є громадянами)

не менш 2% населення країни перебуває за кордоном і їх кількість становить не менш 200 тис. чоловік; не менш 1% економічно активних громадян (або 100 тис. чоловік) перебувають за кордоном; приплив грошових переказів від працюючих за кордоном мігрантів перевищує 1% ВНП

В останні роки збільшується кількість географічних напрямків трудової міграції, однак основними залишаються:

• рух мігрантів з країн, що розвиваються, й постсоціалістичних країн у промислово розвинені країни;

• рух мігрантів між країнами, що розвиваються, й постсоціалістичними країнами;

• рух мігрантів між промислово розвиненими країнами;

• рух мігрантів із промислово розвинених країн у постсоціалістичні країни та країни, що розвиваються.

Виділяють п'ять основних світових центрів трудової міграції: СЛ.9

Північна Америка – цей центр міграції є лідером з кількості щорічно прибуваючих іммігрантів. Історично трудові ресурси цього регіону склалися за рахунок іммігрантів. Зараз Америка залучує як висококваліфіковані та науково-технічні кадри, так і низькокваліфікованих працівників з усього світу. При цьому низько кваліфіковані робітники емігрують переважно з Мексики та країн Карибського басейну до США. Висококваліфіковані працівники прибувають з Західної Європи, Латинської Америки, Росії.

Європа – значну роль в формуванні цього центру міграції стало створення Європейського Союзу, однією із цілей якого є створення єдиного ринку робочої сили. Так, на частку Європейського Союзу припадає біля чверті обороту світового ринку робочої сили. У наслідок цього в Європі спостерігається внутрішньоконтинентальне міждержавне переміщення робочої сили. Абсолютними лідерами з кількості іммігрантів є Франція та Німеччина. Іммігранти знаходять роботу здебільшого в сфері обслуговування, будівництві, на забруднених та небезпечних виробництвах. У Європу емігрує здебільшого молодь, яка не досягла 25 років. У рамках європейських міграцій слід виділити три основні напрями: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греція, Іспанія, Туреччина, Польща, Угорщина та ін.) до високо розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франція, Англія, Німеччина, Швеція тощо); з країн Північної Африки, Індії, Пакистану до Західної Європи; рух робітників між високорозвиненими країнами. Також до Європи прибуває багато робітників з країн СНД.

Близький Схід – іммігранти становлять велику частку робочого населення цього регіону, у деяких країнах більш 50%. Нафтодобувні країни цього регіону (Саудівська Аравія, Лівія, ОАЕ, Кувейт, Катар, Бахрейн) залучують людські ресурси переважно з бідніших арабських та азіатських країн (Єгипту, Ємену, Йорданії, Судану, Індії, Пакистану, Бангладешу та Шрі-Ланки). Незначна кількість робітників прибуває також з Європи, Філіппін, Таїланду, Південної Кореї. Такі країни, як Ємен, Ірак та Лівія є одночасно й експортерами й імпортерами трудових ресурсів.

Латинська Америка – приймаючими країнами Латинської Америки є в основному Аргентина та Венесуела. Міграція носить здебільшого сезонний характер, коли мігранти прибувають для виконання сільськогосподарських робіт. Багато робітників приїжджають працювати на філіалах ТНК. Для Латинської Америки бажаними іммігрантами є робітники зі Східної Європи.

Азіатсько-тихоокеанський регіон – приймаючими країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону є Бруней, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Японія, Пакистан, Тайвань. Сюди зазвичай приїжджають працівники з країн, що розвиваються, особливо з Мексики та країн Азії (Китаю, В'єтнаму та Лаосу). Також багато іммігрантів прибуває до таких країн та регіонів, як Австралія, Росія, Африка. Здебільшого іммігранти переїжджають з бідних у багаті країни.

За даними ООН кількість міжнародних мігрантів постійно збільшується (табл. 2), але за регіонами ця тенденція коливається (табл. 3 [7], табл. 4).

Таблиця 2