Дума друга

В ЯКІЙ ІДЕТЬСЯ ПРО ДИТИНСТВО ІЛЛЕЙКА,

З БОГА ТУРЕЙКА,

ПРО ЙОГО ЛЮБОВ ДО ПІСНІ І ДО КОБЗИ,

ПРО ВОЛИНЬ І ПРО РІЧКУ Б О Г,

ПРО БОЇВ-ВОЇВ

ПРО ДИКІ ОРДИ, ЩО ЙДУТЬ ЗІ СХОДУ,

ТА ПРО КОЖУМ’ЯЦТВО ІЛЬКА

А в ліску, ліску, на жовтім піску

Виросла сосна золоторясна.

Золоторясна, тонка, висока,

тонка, висока, в корінь глибока,

в корінь глибока, а в лист широка.

У лист широка, в кору багрова,

в кору багрова, а вверх кудрява,

Ой у тім кудрі є колисочка,

в тій колисочці гордоє дитя,

В кості іграє, краще співає...

Колядка.

Ой у світлоньці,

у колисоньці

лежав Іллейко біля віконця.

Дідова кобза над ним висіла —

з Іллейком струни та й говорили,

так озивались на хлопця голос,

як гори — крику, як вітру — колос,

як вітру колос, леготу — листя,

ході жіночій черлен-намисто.

А коли дідо бува заграє —

Ілько в колисці аж завмирає,

і слуха, слуха — почне сміяться,

очененята аж променяться,

упивається цілими днями

тими піснями

діда і мами.

А коли дідо кобзу підсуне

під його руки, вкладе на струни,

і, сам загнувши малі пальчата,

почне ті струни перебирати —

про радість хлопця сусіди знають:

так він гукає,

дзвіночком грає!

І раз за разом Ількові пальці

таки навчились трохи згинаться,

тоненькі жили перебирати,

чарівні звуки видобувати,

видобувати чарівні звуки

що далі краще уміли руки.

Підрісши трохи, просив у тата,

аби дозволив той кожі м’яти,

щоб краще пальці його згинались,

щоб м’язи твердли і розроблялись...

Внизу від хати

ріку видати,

і хлопець часто імив питати,

любив питати

у діда й тата.

чому цю річку та й Богом звати?

Казали тато: “Тому, синочку,

що там жіночки

перуть сорочки.

тож, коли хрестять об камінь ними,

кладуть поклони неізлічимі...”

Сердились дідо на жарті тії:

“Самі радії,

що ми дурнії!

Ще коли люди Христа не знали,

то вони в о д у Богом вважали.

і був він Богом

води, вологи...”

“Так Бог — людині обмъва ноги?” —

Ілько подумав собі тихенько,

а дідо далі казав любенько:

“Ще інші звали в о д и ц ю ДАНА,

Цим словом стільки річок названо:

на захід сонця — ДУНАЙ, ДАНАСТРІС,

а на схід сонця — ДОНА, ДАНАПРІС...

Колись я стрінув

купця персина

(плоди привозив нам диковинні) —

він дивувався, вчувши про Бога,

що БІГ ще значить ВОДА до того.

Казав, що ДАНА в країнах сходу

Теж БІГ означа, не тільки ВОДУ!

Та я вважаю — ця річ не дивна,

бо раз ВОДИЦЯ — БІГТИ повинна.

Нам РІЧка завжди була за БОГА —

ще за Стрибога і за ДАЖДЬбога,

вона нам рідна, вона нам мила,

вона поїла,

вона нас мила,

Як воріженьки ішли на села —

ховались руси в печери, скелі,

а інші в рота брали тростину,

та й опускались в ріки глибини,

пережидали у водній глибі

і лиш молили: спаси, спаси Біг!

Але ховались не всі божани —

бували гідні любові й шани.

То Бога вепрі, то Бога Тури,

що не втікали в хліви, мов кури,

вони давали усім урока,

як зустрічати врагів наскоки,

вони ставали за рід горою,

тому їх звали Б о ї чи в о ї,

колись богари

тепер бояри

Бога Турами ще звали встар їх.

“А що то значить В о л и н ь, дідусю?

Що вона важить помежи Руссю?”

“Волинь, онучку, величне слово

воно орлове,

воно чолове:

В о л и н ь в о л і л а і її в о л я

була залізна для всіх в околі.

В о л и н ь в о л а л а — всі відкликались,

і в о л о д і л а — всі підкорялись.

Це лиш недавно Київ піднявся,

З часів Гатила в пір’ячко вбрався”.

Іллі не треба давати хліба —

про б о ї в — в о ї в слухать волів би,

як злі, недобрі

жорстокі обри

залили кров’ю весь край по обрій,

та правда-мста їх усе ж постигла —

і зникли обри у часу тиглі!

Так час помалу собі минає.

Іллейко шкіри все виминає.

Від кобзи руки стають вправніші,

від шкір вминання стають сильніші...

Тоді в країні чутка лунала,

що нове лихо на край упало,

що йдуть, як води,

орди зі сходу,

що йдуть татари,

як божа кара,

що то є гніву Божого вияв,

що нападають вони на Київ.

Мов нові обри на сході краю

грабують, палять і убивають,

а князь не в змозі оборонятись,

щоразу мусить лиш відкуплятись...

Ілько, те чувши,

шкір десять мнувши,

бувало разом

їх рве одразу!

Їх рве з досади аж на ремінці

за свої люди, одноплемінці,

що так учора були хоробрі,

бо ж повбивали жахливих обрів,

учора дужі — слабкі сьогодні,

бо й захистити себе не годні!

Ой Русь широка, ой Русь розлога,

тебе прокляли колишні боги,

а з новим Богом ще не зріднилась,

що не спізналась, що не злюбилась!

Та що поробиш, коли не владен,

коли прикутий, ходить не ладен,

ото й спосібен, що кожі м’яти,

та побалакать, та поспівати,

та ще бандура,

розрада-жура,

і радість-мука,

що в срібних звуках...

Бодай тебе, бодай мене, бодай нас обоє,

що ми собі покохались на лишенько своє.

Ой ви річки бистренькії, уже не стікайте,

коли ви нас розлучили, то й життя не дайте.

Ой ви Боги, ой ви Боги з високого неба,

вкоротіте життя мені, більш мені не треба.

Вкоротіте життя мені, доки в смутку буду

Лучче мені умирати, то я все забуду...

Д У М А Т Р Е Т Я

З ЯКОЇ МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ЮНІСТЬ ІЛЛЕЙКА, З БОГА-РІЧКИ

ТУРЕЙКА, ПРО ЙОГО ДУШЕВНІ МУКИ ВІД НЕМОЖЛИВОСТІ

СТАТИ НА ЗАХИСТ СВОГО РОДУ І СВОЄЇ КРАЇНИ

ВІД ОРДИНЦІВ, ЩО НАПАДАЮТЬ ЗІ СХОДУ НА РУСЬ-КРАЇНУ

Чи ти спиш, чи лежиш,

чи ти стружки стружеш?

Я не сплю, не лежу

і стружки не стружу.

Ой ти спиш та дрімаєш,

а про ворогів не знаєш,

що вже тії вороги

і наш город облягли.

Наш город обняли,

наших діток забрали.

Колядка.

Так і минає за літом літо.

Уже Ількові й борідку збрито.

і як у руса —

чуприна руса,

і як у руса —

сіються вуса.

Нарешті виріс Ілько на мужа.

У нього пальці були так дужі,

що з ним змагатись було не варто:

він шкір десяток помне для жарту,

да так, що кожна стає шовкова,

тонка, прозора, сафіянова...

Скінчить роботу Ілько в чинбарні

і вже в сорочці вишитій, гарній,

ведуть-виносять його до саду,

зручненько вмостять, під дуб посадять,

під руки кобзу кладуть зручненько,

Всміхнеться вдячно Ілько до неньки

і вже співає —

підіграває,

усе, що вміє, усе, що знає.

Та так — аж серце зайдеться в грудях,

красою, чаром озветься в людях.

А як не грає,

то все питає

у діда й баби, що вони знають.

Щодня до нього ходили діти

і старші люди погомоніти.

порозмовляти

та поспівати,

Ільковій долі подивувати.

І тільки ненька

чула одненька

розлуку — муку

в бандури звуках...

Бо коли сам він на сам лишався —

не величався,

не усміхався,

журби гадюка в серце жалила,

воно з безділля

пекло-боліло.

Яка то мука — сиднем сидіти,

на рівних ніжках не походити,

яка то мука — лежнем лежати,

не повернутись, не походжати!

Душа ширяє понад дороги —

а ти не годен зігнути ноги,

душа літає понад хатами —

а ти не годен змахнуть руками!

Душа готова світ обійняти —

а кволе тіло не вийде з хати.

Гарячі очі шлють блискавиці —

а ти безкрила, підбита птиця,

блискучі очі спалити ладні —

а тіло волі геть непідвладне!

Батьки у праці марніють-гнуться —

а ти не годен перевернуться,

батьки всю душу вкладають в тебе —

а ти лиш смерті благаєш в неба...

Вже тридцять років Ільку минає,

зотлілу душу гризь роз’їдає,

журба журная,

печаль їдкая

Ількову душу не покидає.

Лежить він якось собі в садочку

на муравиці, у холодочку.

Вітрець повіє — зелене листя

з Ільком мов хоче розговориться,

а хмарка в небі

пливе, мов лебідь,

а там другая,

мов гусей зграя.

Ой гуси-гусоньки-гусенята,

чом на крилята

мене не взяти,

щоб я на землю згори поглянув,

щоб я, мов хмара тая, розтанув,

щоб і розтанув понад землею,

або дощами зійшов над нею,

полив садочки, полив городи,

додав хоч краплю земної вроди.

Якби міг стати промінням сонця —

я б всім нетягам залляв віконця,

проник до хати, промінив скроні,

зігрів їм серце, якщо холоне,

крізь очі я їм проник би в душу,

ачей там полум’я розворушу,

щоб розгорілась

колишня сила,

що вороженьків упень косила.

Якби я леготом перетворився,

я б з кожним дубом розговорився,

овіяв квітку, билину кожну,

вдихнув би в хлопців міць переможну,

я б їм повіяв чимдуж у спину,

аби у герці не знали спину!

А якби міг я на ноги стати —

я б всього себе зумів оддати

своєму люду, своєму краю,

що понад міру його кохаю!

Мій роде красний,

такий нещасний,

немає сили,

щоб тя хистила.

Яка б збудила твій дух заснулий,

закоцюбілий, мов потонулий.

Лиш знаєш пісню, ярмо і рало,

а цього мало,

а цього мало!

Ти панував тут колись, а нині

усім забродам даєш данину.

Ти, як теля те, що тупо стало,

а пси сусідські його обпали,

гарчать і брешуть зусібіч сміло,

воно ж від ляку оторопіло,

і хоч, буває,

бодне рогама,

і хоч, буває,

хвицьне ногама —

то нетерплячка лише теляча,

то безоглядність лише воляча,

то не всевладність

бика чи тура,

самодостатність

його натури,

якої досить і без хвицання,

і без ричання,

і без буцання,

щоб собачня всі хвости підбгала,

угнула шиї, позадкувала,

і поховалась попід ворота,

не смівши навіть розкрити рота!

Лежить Іллейко, тяжко зітхає,

та струни кобзи злегка торкає.

Закладався орел з конем

А за тиї криличеньки:

— Ой ти скорий, ти добіжиш,

Мені крильця постинаєш.

— Ой ти скорий, ти долетиш,

Мені ноги постинаєш,

Ой кінь біжить — земля дрижить,

Орел летить — перо дзвенить.

Ой кінь біжить все ярами, Орел летить все лугами,

Кінь до води прибігає,

Орла-брата виглядає.

Орел летить і не сміє,

Кінь брата не познає,

Даруй, коню, крилечками,

А хто ходить ніжечками.