Дума восьма
У ЯКІЙ МИ ПРИДИВЛЯЄМОСЯ БЛИЖЧЕ ДО КРАСИ КАРПАТ,
БАЧАЧИ ЇХ ОЧИМА ІЛЬКА, ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ГЛУХОТУ СВЯТОГОРА ДО ДЕЯКИХ ЗВУКІВ
ТУТ ЖЕ МИ СТАЄМО СВІДКАМИ СМЕРТІ
СТАРОРУСЬКОГО З БОГА ТУРА
Не плач, матінко, та й не журися,
Бо твій синочок уже вженився:
Взяв він собі у царя дочку,
У царя дочку — підмуравочку.
Колядка.
Карпати сиві! О, полонини!
Високі гори, стрімкі стремнини!
Мілкі річечки в камінних ложах,
високі гори, на дзвони схожі.
Турми овечок, мов рій бджолиний.
Трембіт розмова через долину —
Ілля аж мліє од розкошоньки,
од щастя волі, од бесідоньки
із побратимом, що через літа
Русі старої приніс привіта,
хоч дідо втратив потяг до герцю,
та відчиняє в минуле дверці.
Йому й самому цікаво стало
згадувать свари,
згадувать чвари,
і повідає Іллі як свідок.
Русі колишні побіди й біди.
Та нетерплячка Ілька поймає —
і він до діда якось мовляє:
“Мені вже, брате мій Святогоре,
пора прощати гостинні гори,
куди мене ти заніс зі сходу
від мого Богу, від мого роду”.
“Ільку, побудь ще зі мнов хоч днину —
закриєш очі, як я спочину.
Не відмовляють, мій брате милий
тим, що ступили
на край могили”.
Та і самому Ількові добре —
погляне — гори на всенький обрій,
і все так гарно Ількові здасться —
зайдеться серце йому від щастя,
від тої вроди, від того зела,
від тої рути, того джерела,
що, ніби око Земнеє, грає,
що ніби просить ще й припрошає
ту вроду зріти,
ту воду пити,
що із самого серця Бескида.
“Спасибі тобі за твою ласку,
що сподобъв ще топтати ряску
після отого
сидіння мого,
коли не мав я, сливе, нічого,
крім пісні-думи,
і слова-мислі,
хіба я думав,
хіба я мислив,
що я доскочу, що я долину
в отсей гайочок, в отсю долину?!
Що Святогорів коник ступає,
Іллі кобилка басує-грає.
Стежками їздять собі крутими
стежками тими
два побратими.
Буває стануть де над Бескидом,
де вітер хмари зі сходу кида —
Ілля примовкне, наставить вуха,
наставить вуха,
і слуха, слуха.
Питає: “Чуєш сю пісню, брате?
Се йде за плугом Микола-ратай”...
Та Святогору не чути пісні,
насупить брови і вуса грізно:
“Ільку, се, мабуть, речеш для глуму?
Нема нічого, крім вітру шуму
в зелених кронах старющих тисів,
що піднялися в небесні висі”.
Ілля сердито відповідає:
“І все ж у краю
такий ратай є!
А як мені вже не ймеш ти віри —
гайда проїдем та й перевірим...”
“Ільку, хіба вже мені до зводин?
Та й по ріллі я ходить не годен...
Та й ті селяни псують земельку,
аби лиш тільки набити пельку...
А є — то й добре. Бо кожен має,
що йому доля дарує-дає”.
Ілько все рідше згадує хату,
де довелося вік пролежати.
Все рідше долю свою питає,
чому такая,
а не іная.
Та як згадає — серце зайдеться,
не дай Бог знову теє вернеться,
і я позбавлюся розкошоньки
отак скакати через гороньки,
через міжгір’я перелітати,
орла у небі переганяти,
на полонині ряст приминати,
рукав сорочки в потік мачати.
Та якось бачать перед собою
серед дороги, ішли якою,
труну велику,
дошки дубові,
а збоку віко
лежить готове...
“Ого, дивися, мій побратиме,
чи не для нас ця могила зрима,
отсе віконко, ся кладка вічна
у світ північний,
у потойбічний?
То може й справді ступнем на кладку?
Ану ж бо, братку,
примір спочатку
до свої спини
сю одежину!” —
сказав так твердо, так одержимо,
що аж Ількові серденько крає,
але — залазить в труну, лягає.
Всміхнувся велет: “Таких бриластих
з десяток треба б сюди покласти!”
Ілля вилазить, легше зітхає,
і Святогору місце звільняє.
Ізняв той пояс з мечем роздумно,
поклав на землю і ліг до трумни,
“Нум і я, брате, зіб’ю оскому.
О, сі хороми
по тілу мому!
Ільку, ти знаєш, мені тут файно,
як наче в лоні було у мами.
Чи у колисці — ніде не тисне,
як хто по мені міряв навмисне!”
Заплющив очі, лежить, зітхає.
А далі знову Іллі моргає:
“А якби віко зверху накласти —
се було б, мабуть, із верхом щастя!
Та не кривися! Покладь-но, брате!
Чи... нема сили віко підняти?!”
Ілля взяв віко таки тяженьке.
Поклав на трумно. Лягло щільненько.
Саме мов стало, мов прикипіло.
Ілля — зсувати. Немає діла!
“Натисни знизу! — кричить охрипло, —
бо щось се віко наче прилипло!”
“Не можу, брате,
і я підняти.
А спробуй, брате,
мечем рубати.
Ах, так, у тебе ж немає свого,
візьми тим часом поки що мого!”
Ілля мечем лиш може гойднути,
а не махнути,
не рубонути.
“Не можеш, брате? А нахились-ко,
сюди, де щілка, бо наче блиска.
Вдихну я в тебе своєї сили,
щоб меч підняти рука зуміла!”
Ілля схилився, знайшов щілину,
вдихнув силищі десь половину...
“Ага, чудово! Тримайся, брате,
я зараз буду труну рубати!”
Він дужі плечі ще розправляє,
він чує сила незвична грає,
якої досі не чув у собі,
мечем змахнувши, рубнув — та пробі!
На тому місці, де він рубає
крицевий обруч вмить виростає!
Рубнув утретє! Рубнув вчетверте!
“Ні, брате, мабуть, мені тут вмерти.
Скільки не бити —
смерть не відбити!
Нічого більше не тра робити”.
“Та як же, брате!” — Ілля ридає,
нігтьми, зубима віко здирає.
“Покинь, Іллейку, вже не здереш ти!
Схились, я сили віддам до решти”
Ілля, зітхнувши, говорить: “Брате,
всю твою силу не хочу брати:
земля не буде мене носити.
Мені ж ще жити,
ворога бити”.
“Розумно, брате, вчинив тепер ти:
в моїм диханні — вже подих смерти...
Тож і не всі ти мої поради
май за останню, найвищу правду:
я сіяв здуру в твоє світання
своє старече розчарування...
Роби, що небо тобі веліло
твоє то буде священне діло.
Мій меч тобі я заповідаю.
А кінь зі мною нехай лишає
Твоя кобилка родить повинна
від мого коня для тебе сина.
Ото вже буде коник нівроку
товариш вірний на довгі роки.
А я вже, брате, угомонюся...
Та ось, нарешті, і оженюся:
ясні зірочки —
то світилочки,
чорні тучечки —
та то свашечки,
а берестоньки —
то старостоньки,
а крутояри —
мої бояри,
холодна вода —
моя молода,
сирая земля — то мати моя,
то мати моя, мене прийняла...”
Ілля при трумні сидів довгенько,
кінь вороненький став жалібненько,
копитом землю все вириває,
господаронька тай викликає...
Почав Іллейко могилу рити,
могилу рити,
землю носити,
могилу сипать таку високу,
щоб було видно з кожного боку,
з кожного боку, з кождого віку,
як Святогір був — таку велику.
16.01.89