Оксана Забужко Казка про калинову сопiлку

Вербо яра, вiдчинися, Ганна-панна йде, – шепотiла, заходячи в берег i розпускаючи пояса до купелi, а в думцi маючи – вiдчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пiсочку, розступися, глибока рiчко, – все, все довкруги мало податися їй назустрiч, розгортаючись на всю шир, смiючись-вiтаючись, плескочучи в долонi, берег – листом, рiка – хвилею, птахи – щебетом, i так воно й зчинялося на її появу, все приходило в рух аж до самих земних надр, де, мов бджоли в нiчному вулику, сонно дзумчали укритi джерела, – пiд такi хвилини їй здавалось, нiби чує всю землю ген до самого моря, якби припасти вухом, можна б почути i вершника в степу, i чумака на шляху, i, скупчившись думкою, завиграшки вiдвалити якому мандрiвцевi каменя з дороги або, навпаки, зненацька її загородити – цього вона, правда, нiколи не робила, але сама свiдомiсть такої спромоги, як i достоту безлiчi – цiлого всесвiту! – iнших, котрими можна було бавитися досхочу, сповнювала її всеньку, аж до кiнчикiв пальцiв (у пучках починало нетерпляче поколювати) несамовито буйною, шумуючою снагою, i на її гребенi вона з гострим криком шубовскала з берега в рiчку, негодна довше утримувати в собi безужиточно такого надмiру щастя, – з очерету їй пiдухкували дражнячись русалки – ух-ух, солом'яний дух, – i вода скипала довкруги тiла бiлою пiною, нiби од розжареного залiза, коли виринала на поверхню, – ба брешете! – закинувши голову в плавуче небо, вiдгукувалась до русалок, голос розлягався далеко над водою: бо й справдi брехало чортове насiння, дух од неї був не солом'яний – хатнiй, – а якраз навпаки, полиновий, вона давно взяла собi за звичку натиратися всюди полином, i при поясi носила пучечок, тим-то вони, вiдай, i сердилися, i навiть на очi нiколи не показувалися, тiльки ото пугукали з очерету, – але незло, скорше навiть сумовито – нiби теж, на свiй спосiб, її вiтали – вiддаючи данину її непереможностi.    Бо, солом'яний там чи нi, а дух рiдної хати i їй самiй робився осоружний – власне, по-справжньому добре вона чулася отак на самотi, коло рiчки, в лiсi чи в полi, а з людьми, хоч своїми, хоч чужими, все їй було недогода – нiби звiдкiлясь iз широкого свiту мали одного дня прийти привiтати її якiсь iншi люди, схожi на тих, що в дитинствi населяли казанi матiр'ю казки, i то задля тих iнших людей вона щодень убиралася й чепурилась – царiвна на вежi, а для цих, що довкола, слiпих i мiзерних, усього тiльки – розгiрштикана бабина дочка, що гордує та менджує найкращими на селi парубками, як циган кiньми, невiдь на кого чекаючи, – дiдова була iм вже ж що привiтнiша, чемна та добра дитина, еге ж, i роботященька, нiвроку, – послухати б отих вуличних теревенiв, то вуха зiв'януть. Ганнуся таки зовсiм щиро не вважала, нiби перебирає хлопцями, – старостам, що першої її дiвоцької осени, далебi, хатi не давали схолонути – однi з дверей, а другi в дверi, – вона вiдмовляла звичайненько i з решпектом, спасибi, люди добрi, за шану, а тiльки я в батька-матерi ще хлiба не переїла, – навiть правдивого гарбуза нi разу не вкотила, вбачаючи щось i для себе понижаюче в такому безецному виставляннi парубка на глум – буцiмто їй на тiм глумi залежало! – все те виглядало їй якимось несправжнiм, не на її мiрку шитим, хоч i на свiй лад утiшним, але десь так, гейби споглядання вертепчика, приставленого на ярмарку бурсаками на зимових рекреацiях, абощо: вiтер тобi ще, дiвко, в головi, – мовляли їй, скрушно хитаючи головами, старшi молодицi, – одначе то не був вiтер, то була, навпаки, тверда й цупка, як дукачик у разковi, певнiсть власної обречености якомусь iншому придiловi, котру всi довкола – крiм хiба матерi, в якiй завше чула мовчазну пiдтримку, – дружно волiли захитати, i, щоб тiй загрозi протиставитися, вона дедалi частiше згадувала бабу-прочанку, той вечiр, на якiм скiнчилося її дитинство й почалося дiвоцтво i який вiдтисся їй у пам'ятi так гостро, нiби на неблякнучому образковi, i одного дня вже зовсiм була зважилася пiти аж на третє село, до славної на цiлу округу ворожки, спитатися – що ж врештi вона має такого сповнити, аби наблизити свою справжню, а не ту, що їй раз у раз пiдсовують зi сторони на заманку, бляшкою замiсть злота, долю, – одначе саме того дня, нiби вмисне, щоб перебити, Оленцi розболiвся зуб, нагнало щоку, аж око запливло, потерпали, коли б не бешиха, отож її взято до знахурки, – в їхньому-таки селi, але вже Ганнусi не випадало зiйти з дому, треба було зоставатися на господарствi, доки Оленка оклигає, – i так виходило щоразу, мов Оленка ненарочито з неї глумилася, як ото коли малою пiдлiзала попiдруч, аби тiльки щось перебаранчити: щойно Ганнуся замiрялася зрушити кудись у свiт – хай не до ворожки, хай за дружку на сусiднє село, куди її прохано на весiлля й де, переказували мало не за пiвроку наперед, такого-то буде полкового люду, самого сотника сподiваються! – як у рiшучу хвилину – тиць, бабин Гриць! – безпремiнно устрявала Оленка з якою-небудь своєю долегливiстю, зазвичай нестак тяжкою, як марудною, що, одначе, на пню розбивала всi старанно нарихтованi замiри, ще й так, що не присiкаєшся, – не станеш же, справдi, докоряти бiдацi, що звихнула пальця або втяла серпом ногу, аж три днi вiдлежати мусила!… Виходило геть по-дурному, а проте Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як загнана скабка, вiдчуття, немов сестра її не пускає, – не вiд себе не пускає, бо замiж, либонь, вiддала б її дуже радо, всiх Ганнусиних старостiв пасла оком, аж, здавалось, шкура на нiй з уваги напинається, а – ото химородiя якась! – не пускає у її, Ганнусину, власну долю – нiби ревне пильнувала якоїсь межi, за котрою й мало починатися для Ганнусi щось своє, осiбне, до чого зась думкою доскочити i Оленцi, i всiм взагалi дiвчатам, i туй-туй сестра до цїї межi зближалася, як Оленка, повисаючи на нiй усiма своїми докуками, тягла її назад, у непролазнi хатнi буднi, як корову за налигач. i приверзеться ж таке чортiщо, злостилася Ганнуся сама на себе за цi думки: яких тiльки глупств не набреде в голову! – i йшла запарювати для меншої липовий цвiт: та, скулена пiд рядниною, по-собачому гулко бухикала на печi, примудрившись застудитися серед лiта – i акурат тодi, як Ганнусю мали виряджати з iншими жiнками й дiвчатами не куди-небудь, а до самого Києва – з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько. Ну та що ж, продадуть її роботу й без неї.    На людях, одначе, Оленка не бiдкалася нiколи, – трималася завжди рiвно й погiдно, мило всмiхалася до старших i ще милiше – до парубкiв: сором'язливо спускаючи очi й бгаючи в пальцях хустинку чи край хвартушка, – звiсно, молода ще, – особливо виразно нiяковiючи при тих, котрi засилалися до Ганнусi й дiстали одкоша: хто б подумав – чулася перед ними, за правом кревности, винуватою й так делiкатно прагнула загладити в iменi родини завдану iм уразу – мов, за старим звичаєм, безчестя сплатити. В недовгiм часi це й помiчено було – один iз недавнiх Ганнусиних сватачiв, що по сватанню зачастив до корчми, де всiм захожим виставляв корчика й розповiдав на все горло, яке то дурне дiло – сохнути за дiвкою, сього ж цвiту по всiм свiту, на котру свисне, та й побiжить, – раз у свято, теж, либонь, напiдпитку бувши, вхопив Оленку за руку: а ти – пiдеш за мене? – Оленка залилася буряковим рум'янцем по саму шию, вирвалася i втекла, змiшавшись iз гуртом дiвчат, а парубок, заломивши шапку, подався геть вулицею, голосно i з серцем виспiвуючи: а я з сестрою вечiр постою, не та розмова, що iз тобою, – що, власне, було образою, ще й немалою, i Ганнуся, обiймаючи збентежену Оленку за плечi й притуляючи до себе, – ото ще худобина, не вважай, сестричко (а здалеку розлягалося ще зухвалiше: не та розмова, не тїї слова, не бiлолиця, не чорноброва…), – почулася воднораз i прикро дiткнута парубковою безецнiстю – ич, потороча, зачемно ще я з тобою тодi обiйшлася, – i, вжеж не без того, таки в глибинi душi пiдлещена й загоджена, нестак у свому марнославствi, як у потребi справедливости: нарештi Оленцi недвозначно вказано, i то кимось сторонничим, на її при сестрi мiсце, щоб знала, – i тут Оленка, блискаючи на неї повними слiз очима, – нiколи ще Ганнуся не бачила її, тиш-ку-небришку, такою допеченою до живого, – видихнула їй зблизька просто в лице, аж Ганнуся почула на губах її слину: пожди-но, ще побачим, чиє буде зверху, – тьху, сплюнула Ганнуся щиросердо, – але все одно по тому довго ще чула в себе на губах, пропеченими цятками, бризки Оленчиної слини.    Про ту пригоду вона невдовзi забула – новий клопiт спав їй на голову: вже кiлька разiв її зачiпав, велеможно-недбало, Маркiянiв Дмитро – красун парубок, що й казати, надто як пiдпережеться в недiлю червоним поясом, що мов огонь горить, – вжеж, багацький син, ще й одинак, чи ж йому грошей позичати на парубоцькi примхи, – вийдеш увечерi? – питався, озираючи її прицiнно чiпким оком, так немов уже роздягнув i тепер примiрявся до голої, як турок у Кафi: валити прямо тут чи йти далi, – як вийдеш, то найму музики, – Ганнуся пiдбирала губи, вiдразу роблячись схожою на матiр: спасибi за ласку, в мене й своїх грошей стане, – це, либонь, чи не вперше вона почала хвалитися своїми зарiбками, i вiд того було якось неприємно, нiби вiн її до того змушував – виставлятися всiма своїми цнотами нараз, зокрема й тими, якими сама не аж надто дорожилася, вважаючи їх за щось для себе звичайне, – дiйсно, як на невольничiм ринку виставлятися, мовляв, не думай собi, парубче, i я ж не в Бога теля з'їла, – але iншого способу протиставитися його вродженiй i всепроймаючiй, з кожної бганки на поясi, здавалось, дишучiй погордi – от за цим, вiдай, таки справдi, котру свиснув, та й побiгла, сам бiгати не звик, – вона якось не знаходила i ще дужче сердилася на власну безпораднiсть, – не вмiла, та й годi, належне збити пихи багачуковi, якийсь вiн був з усiх бокiв гладенький, мов полив'яний, – не зачепиш, тiльки знай мруживсь ото на неї вдоволено, як кiт на сонечку, нiби наперед нею смакуючи, нiби, що тiснiше вона пiдбирала перед ним губи, що загонистiше скидала головою, пхекаючи, то дужче його бавила – як кривляння малої дитини, – музики, проте, чесно найняв: Ганнуся зумисне довго длялася й з'явилась на грище останньою, коли її вже мож було й не сподiватись, i посмiхнулася сама до себе, вгледiвши, як, перед хвилиною явно знуджений, вiн займається на її вид новою радiстю: ах ти бришка, – сказав тихо, пiдступаючись i боляче, по-парубоцькому стискаючи її за плечi, мов хотiв зiм'яти всю разом, як тiсто, вийняте з кадуба одежi, подих, що лоскотав їй вухо, був гарячий, розiгрiтий танцем, i Ганнуся вiдчула на мить солодку слабiсть у тiлi – подавшись наперед, вперлася, майже вдарилася щелепою в його плече i так заковтнула той прихований посмiх свого короткого торжества, – ну ходи, сказав просто, даючи парам знак розступитися, нiби заздалегiдь ясно було, як Божий день, що танцюватиме вона тiльки з ним, на те й вийшла, нiби вiн уже запопав її до рук наскiльки сам схоче, i це знов їй не сподобалось, так що, коли, кружляючи її в танцi – рiзко, до запаморочення, наче спитуючи кожним новим закрутом: не з нею танцював, а – нею, мов хизувався рух за рухом: а дивiть, що в мене є! – вiн нестак спитав, як звелiв, перехопивши її за стан i притисши до себе: виходь сьогоднi увечерi за леваду, ждатиму, – вона вже тiльки розсмiялася йому пiд самий борлак (вiдвернувши голову, щоб знов не дiстати плечем по зубах): з тобою, Дмитре, нiвроку, не напонедiлкуєшся! – вiн здивувався так, що аж вийшов з кола (i її потягши за собою): чи ти ба, яка мудрована! – стояв, i далi не випускаючи її з рук, збоку це виглядало й геть уже несвiтськи – наче вони прилюдно обiймаються, i Ганнуся легенько, але настiйно випручалась, – гляди не перемудруй, раптом сказав недобре, сливе з погрозою, i погляд його знов був прицiнний, але цим разом уже iнакше – не розбавлений, а гострий, холодний iз просинцем, як заволочена вiддихом сталь: ага, братiку, прокинувсь, вiдлунив той холодок i в Ганнусi – несподiвано ясним вдоволенням: збила-таки панцир багацької пихи, що здававсь непроникним, – але й кольнуло при тiм уразою, що, лелечко, оце ж тiльки тепер вiн, значить, уперше її побачив, досi бачив єдино – найкращу дiвчину на селi, нового клейнода, котрим випадає гiдно приздобити батькiвський хутiр, i їй зробилось уже направду холодно – пiт вистигав мiж лопаток, – од нагло розверзтої довкола неї безмежної, як зоряне небо, пустелi безлюддя; в цю хвилину вона могла б зовсiм простiсiнько сказати Маркiянчуковi, чиї думки вiдчитались їй так легко, мов видимi, – мов зграйка плотви в'юнилась у до дна прозорiй водi, – не пiду я за тебе, Дмитре, не втрачайсь-но ти марне, – та вiн однаково б не повiрив, бо, на здоровий розум зваживши, за кого ж, як не за нього, їй i йти?… Тож Ганнуся тодi змовчала – а небавом iз гризьким серцем упевнилася, що Маркiяни, скоро що забрали в голову, вiд свого вже не вiдступаються, – звiдусюди на неї стали сипатися значущi натяки, люди, наче змовившись, раз у раз знаходили оказiю згадати при нiй за Дмитра, дехто з кивом та моргом – то-то парубок, а поля ж, а худоби! – а дехто й навпрошки бухав – ну, то коли вже погуляємо на весiллi, чейже Маркiян не поскупиться для одинака, – ой щаслива ж ти, сестричко, простосердо зiтхали декотрi щирiшi i, звичайне, вбогiшi дiвчата, – багачки, тi бiльше вiдмовчувались, либонь, не одна з них i собi важила на Дмитра, i Ганнуся з того всього помалу починала здаватися собi – зi свистом i гиком гнаною мисливцями просто до ями звiриною: дорогою, авжеж, коштовною, безперечно, i звiдусюди все їй криком кричало, велiло, вимагало бути тим тяжко гордою, але й найкоштовнiшу-бо звiрину цiнують – лиш за хутро… А ще до того й мати (за батька не було що й згадувати, той ходив напушений мов i справдi перед весiллям, навiть сам до себе мугикати почав) якось перестала Ганнусю попирати – нiби незримо вiдсторонилася, мовляв, роби, дитино, як сама знаєш, – чи то згнiтилася духом на гадку, що дiвчинi, як-не-як, вiсiмнадцятий пiшов, i не довiку ж їй дiвувати, чекаючи на князя, а чи й так подешевшала, розсудивши, що хутiр – то теж, що не кажи, своє панство, – за те мiж ними мова не заходила, взагалi нiколи не заходило за Дмитра, обидвi уникали цеї балачки ретельно, мов вiкнину на болотi обминаючи, i Ганнуся не могла знати, що Марiя пiд ту пору чамрiла й спадала з лиця од чого iншого: їй знову став снитися покiйний батько – цим разом вiн лежав на лавi в їхнiй хатi, з запаленою, чомусь у ногах, свiчкою, i не було коло нього нiкого, крiм неї самої, а вона журилася, що не потрапить прочитати над ним акахвиста, бо ж тiльки одну зиму посилав вiн її до школи, i так щоночi зачиняла хату з мертвим тiлом i йшла кудись на безбач – шукати помочi. За той сон Марiя, змучившись – бо вже й у церквi була, й на частку давала, i заупокiйну службу вiдправив панотець, а вночi все вертало наново, – питалася i в знахурки, i та зливала на вiск, тiльки й вiск показував на та саме – то грiб, то церква, – маєте, Марiйо, якийсь старий грiх у хатi й не знаєте, як його винести, а воно, вiдай, пора, – ото й усе, що вона почула.    Тож вони нарiзно провадили кожна свою вiйну, Марiя – з мертвим, Ганнуся – з живим: їй-бо самiй цiла та придибенцiя з Дмитром дедалi менше виглядала на зальоти, – вiн просто брав її в облогу, нестак видиму – пальцем не виткнеш, – як вiдчутну, i за тим твердла, нiби непролам-ний мур зростав, не любов, а затятiсть, – я, дiвчино, казав їй перестрiваючи й, здавалось, випиваючи всю нараз очима, не люблю, коли не на моє мелеться, – а раз, вихопившись навперейми з-за кущiв, як ведмiдь, аж затрiщало, аж Ганнуся сахнулась, загородив стежку, мов бiлий день заступив собою: ти, кажуть, чаклувати вмiєш? а може, ти, чуєш, вiдьма – ану покажися, чи маєш хвоста, – i наступної хвилини – не встигла вона й звискну-ти, як дебела лапа тiсно защемила рота, – вони обоє вже качалися долi, й iнша лапа – та скiльки ж їх у нього! – рвала з неї запаску, заголюючи вище судорожно зцiплених колiн, якими вона билась, як риба хвостом, бо то не були звичайнi парубоцькi жарти – люта, нещадна сила пiдгрiбала її пiд себе, сила, геть до неї слiпа, знаюча тiльки власний навальний натиск, щось ґвалтовне, мокре й страшне, сказати б, i правда – звiр її напав, навалився, щоб не зрухнула рукою, гарчав i дер її, кiгтями й зубами: вовкулака! – зблиснуло в мозку, i, заки сама втямила, що чинить, Ганнуся враз завмерла, переставши опиратись, i з неї озвалося здушеним, i вiд того по-чужому соромiтно глибоким i хрипким, аж таки дiйсно вiдьомським якимсь, голосом: Дмитре, дурнику, нащо ти так, тож болить, – звiр од несподiванки й собi закляк, хрокнув стеряно, щось нiби: ото давно б так! – i, точно вицiливши цю хвилину послабки (мов цiле її тiло раптом зробилося чутким i видющим, як наструнений тисячоокий смок), Ганнуся вивинулась – i вгородила йому зуби просто в м'якоть пiдгорля – над тою самою ключицею, об яку недавнечко гримнулася щелепою в танцi, – Дмитро справдi завив вовкулакою, схопився, затискаючи шию, мiж пальцiв йому зачервонiлося цiвкою: а-а, курва ма!… – а вона вже лопотiла стежкою, аж курiло, i в устах їй горiв чудний, солонуватий посмак – немов од залiзної клямки, яку колись лизнула в дитинствi, тiльки та була холодна, а це гаряче й живе, i, може, тим його хотiлось лизати – вхлипувати – сьорбати – ще, i ще, i ще: противно до води, цей смак не гамував, а розпалював ним-таки й викликану спрагу… А небавом по тiм випадку на другому кiнцi села зiбралися копати криницю, i Ганнусю, як звичайне, прохано, – i там їй нагло вдарив у нiздрi, аж повен рот слини набiг, той самий солонкуватий i гострий, мов залiзна клямка, пах – був цим разом такий густий i масний, що, здавалось, земля в тiм мiсцi парує, забиваючи рiвномiрне прiсне оддихання води: отут, вихопилося з неї, звiдкись аж iз-пiд грудей, як iз колодязя, голос теж не її, а мов позичений: вона не показувала, вона велiла, i з того, як на її поклик усi кругом занишкли, спiзнала чудне вiдчуття, наче все повторюється як i в сутичцi з Дмитром: її тiло знов настренчилось хижо, i не вона ним правувала, воно й без неї знало, що робити, – отут копайте! – i, зараз-таки наступної митi: держiть! – вказуючи на непримiтного собi з натовпу чоловiчка, що зненацька посiрiв на виду й забiгав очима, а тодi метнувся навтьоки, – все сталося дуже швидко, i, якби не її (чи вже-й-не-її!) ловецьки напружена тисячоокiсть, якою тримала в полi зору все нараз – натовп, свiтло з неба, стару вербу з розсохою, душно б'ючий з-пiд неї масний червоний запах, – то чоловiчок певно що забiг би, а так його перейняли, скрутили, вiн трусився, криючись великими, як дрижкi намистини, краплями поту, а тодi тонко, як поранений пес, закричав, заскавулiв i обм'як, повисаючи лантухом на руках у дядькiв, бо з-пiд заступiв, чиє шурхання тiльки й було чути в тiй важучiй тишi, показалося, притрушене землею, щось довгасте, i люди подалися назад, затуляючи носи од смороду, хтось закашлявсь, когось вивернуло, копачi першими поскидали шапки й перехрестилися: iван! Бiгме-Боже, Теклин iван!., а казали, на заробiтки подався!… – Ганнуся востаннє глянула на ридма ридаючого чоловiчка, що вже не виривався й без слiв, цiлим своїм видом навiч показував, що то його рук робота, i щойно тут вiдчула сморiд – нудотно-солодкавий, аж нутрощi з тебе вигрiбаючий, – вiн iшов не вiд ями, а вiд убiйника, i, дивним чином, замiсть знатуритися, як люди довкола, вона жадiбно, хтиво сапнула роздутими нiздрями, вбираючи цей огидний дух, що був, одначе, нiби продовженням попереднього, парного духу пролитої крови, i серце в нiй на мить зависло, стиснуте необорною тоскною мукою, мов передчуттям невiдворотности, – згадався топельник, що колись привидiвся був пiсля сварки з сестрою, згадалась бiла панi на чумацькому возi серед ярмарку, i вперше ворухнулася думка – а чи не варт було послухатися тодi гостiпрочанки й пiти з нею до монастиря, хай би навiть тiльки на прощу, – зрештою, заспокоїла себе рештками сили, на прощу й тепер iще не пiзно, якось вибереться, треба б: негаразд воно, недобре – замiсть криниць, та мертвякiв викопувати.   Вибратись, проте, все не ставало часу – починалися жнива, й за цiлоденною, вiд свiтання до смеркання, роботою, слава Богу, дерев'янiли, притупляючись, i змисли, й помисли, – i прикра пригода з Дмитром теж затиралася потроху: не було коли живити її думкою, бо ж тiльки те має над нами силу, що ми самi своєю силою напоюємо, це Ганнуся того лiта втямила собi твердо, навiть якби їй нiхто нiколи того не казав, – з Дмитром, дарма що їх повсюдно уважано за пару, її лучив тепер тiльки на них двох подiлений острах: зарiвно перед ним – чи, радше, перед тим звiром, якого вiн iз себе так нагло випустив, – як i перед собою: перед тою лихою силою, що в нiй був збудив i що була акурат тому звiровi до пари – коли не дужчою за нього (а таки далебi, що дужчою! – в тiй своїй перевазi Ганнуся, попри все, знаходила якусь спорзну потiху – як у таємному побожному спогляданнi власної вроди…). Так замотеличенiй своїм, їй попервах уйшло було повз увагу й те, як несподiвано розквiтла Оленка – як вибухла в те лiто, просто-таки гарною зробилась, аж променилася молодiстю, аж, здавалось, тяглася – i як же по-новому зграбно та звинно! – кожною жилочкою навперейми сонцевi й людям, несучи в вигнутих кутиках набубнявiлих уст невiдомо кому призначений усмiх, – гов, сеструню, та чи не закохалась ти часом? – спиталася в неї жартома – й здивувалася ще дужче, коли та, замiсть, як звичайне, вiдґедзнутися, зареготавшись кинулася її обiймати й цiлувати, ховаючи лице їй на грудях, втуляючись так палко, мов дитина цицi шукала, – ану тебе, навiжена, пусти, задушиш! – смiялася й собi, Оленка ж, розходившись, вдавала цуценя й заливалася дзявкотом, пiдстрибуючи, щоб лизнути сестру в носа, заражаючи й її своєю непов-здержною, через край, молодечою пустотливiстю, i Ганнусi за тим бурхливим вовтузiнням устигло мелькнути, новим подивом, теж доти не завважуване: наскiльки ж сестра, з котрою зрослася як iз постiйним тягарем – з доважком, як iз нагнiткою незримою на своє життя, – насправдi, сама з себе, є легша за неї, не на тiлi легша, а – прозорiша, яснiша б то, чи що: чи без потайної думки, чи просто без гризоти, – як чисте плесо без латаття, на якiм око немовби надовго й не спочине, зате плавати по ньому – сама приємнiсть: аби тiльки днина погiдна, – а славна з неї молодиця буде, подумалося ще – нiби не вiд себе думала, а дивилась на сестру збоку, очима якогось невiдомого парубка, за якого вже була певна, що Оленка його має: якраз, дасть Бог, устоїться з роками на одну з тих сле-бiзуючих жiночок, тихих, та зарадних, що якось непримiтно, хамiль-хамiль, а все повернуть на свою руку i всьому потраплять дати лад.    Вона й гадки не мала, як близько була до правди. i правда не забарилася – вдарила громом з ясного неба тїї ж осени, коли небо справдi було ясне, мов умите, а навзаходi процвiтало горючими, аж душу виймало, самоцвiтними барвами, i погляд сягав, нiчим не перепинений, до самого обрiю, а над голими, занишклими, як дитя до сну, ланами леготiла тiльки павутинка бабиного лiта, – а по селу почали ходити старости, i першiтаки, що постукали до них у хату, були – та нiхто iнший уже й не наваживсь би засилатися! – од Дмитра Маркiянчука.

Попри те, що загодя поклала собi вiдмовити, Ганнуся – ото чудне те дiвоче серце, аж сама дивувалася! – чогось таки од того сватання сподiвалась – нiби не од неї залежало, пов'язати чи перепросити, а, навпаки, то їй мали принести од Дмитра якусь вiдповiдь про її долю, остаточно розв'язати її сум'яття, тож першої хвилини вона не второпала, що робить у свiтлицi причепурена Оленка – коли тiльки й похопилась уквiтчатися та намисто вкласти? – i якої бiди пiдпирає собою пiч, що й очей нi на кого не зведе, – вона вже наготувалася промовляти, виступити наперед, приклавши руки до грудей, iз глибоким уклоном, коли щось iз плутаної мови старшого свата стало, нарештi, дотиратися їй до свiдомости, – а вiдтак розгублено замимрив батько, що наче ж не годиться, ловцiмолодцi, через голову скакати, i що в нього, мовляв, старша дочка на черзi, а меншiй би не вадило й ще погуляти, дiвоцький вiк короткий, – щось там вони й далi мiж собою варнякали, торгуючись, але Ганнуся вже не чула, оглухла й ослiпла, бо вся кров прилила їй до голови: Дмитро сватав Оленку!… Знайшов-таки, чим їй допекти, – та нi, не просто допекти – вбити: нiби в хатi о багатьох кiмнатах валилася перед її внутрiшнiм зором, прийшовши в рух, стiна за стiною, оголюючи щохвилi все новий i новий крайобраз, один од другого лячнiший, – якщо Оленка засватається, вона, Ганнуся, зараз же, махом опиняється в свої вiсiмнадцять – серед перестаркiв, перебiрцiв, яким уже зась гребувати тим, що не до любови, гаразд, коли й удiвець трапиться! – оце, дiвко, й напанувалася, оце тобi й усенькi твої мрїї дiвочi, з роси та з води, – Божечку, а скiльки ж то буде поговору, а як завзято пащекуватимуть i жiноцтво, й парубота: до-гордувалася! – чи не вперше їй вiдкрилося навiч, за обвалом нової стiни, аж усерединi похололо, – як багатьом собою дозолила, що бiльмо в оцi: й знехтуваним-споневаженим парубкам, i матерям дорослих дочок, i дiвча-там-товаришкам, i все ж то незумисне, а як ще долучити всiх, хто точив на неї зуба, бо не в його садку з її руки криницю викопано, то й взагалi хоч топися, – не то на село, на всенький свiт слава стане, на вулицi тюгука-тимуть, ще й ворота, докупи зiбравшись, дьогтем вимастять! – ох, Дмитре, Дмитре, Маркiянiв сину, десь ти, либонь, не одну нiчку думав, заки вигадав на мене управу: твоя взяла, парубче, твiй чорт старший, бо твоє право панує, а я всього тiльки й можу, що винести на тарелi гарбуза, та й то, коли самi по нього прийдуть, – i так, промчавши, мов на мiтлi, палаючою думкою, вдарилася з розгону об нову стiну, аж сиком «асичала: Оленка!… Оленка, змiючка, сестричка рiднесенька, гадина з лiсу, змовлялася з Дмитром проти неї за спиною, нiби землю готувалася їй iз-пiд нiг вибити, – i вибила, i зяяло звiдти зимною пусткою, куди iно й лишається __    сторч головою, бо нема за що вхопитись, – стояла тепер, розпашiла й гарненька, i колупала стидливо пальчиком комина, ах у грудях тобi б поколупало! – вони стрiнулись очима, i погляд сестри до решти потвердив Ганнусину пiдозру: в ньому був блиск недосяжного – ага, не доскочиш! – торжества людини, яка щойно доп'яла головної перемоги свого життя.    Оленку засватали. Хоч i не так сталося, як гадалося, не проминув Василь випiмнути на запоїнах (йому теж не вельми до шмиги було, що Оленка пiде на хутiр, а Ганнуся зостанеться далi дiвувати), ну та дякувати Господу милосердному, аби на добро, – вже ж, повагом кивали старости, убранi, здавалось, у всеньку мудрiсть свiту нараз, – чоловiк каже, а Бог своє в'яже! – делiкатно пускаючи повз вуха не зовсiм ґречний натяк i чудово тямлячи, що кому б же то стало духа випустити з рук Маркiянiв хутiр!… Марiя натомiсть ходила як з хреста знята, тицялася то плакати до образiв, то сiкатися до меншої дочки: чи ж вiн тебе хоч любить? за тебе не питаюся, тобi ще, дурцi, аби штанi, ти за нього менi скажи, що в нього на серцi? – i врештi, не домiгшись врозумливої вiдповiдi (бо яка й вiдповiдь тут могла бути?), переломила свою гордiсть i подалася до Маркiянiв говорити з самим Дмитром, – а вже гуло по селу, як у дзвони задзвонили, i i аннуся не важилася пiткнутись iз хати на люди: недобре чиниш, Дмитрику, що менi дитину в неславу вводиш, – та яка неслава, мамо (її порнуло тим завчасним «мамо», мов глузував iз неї), – стояв навпроти й грав очима, гарний i невразливий, як скеля проти сонця, й замалим не пофоркував з утiхи на те все, чисто як жеребець, коли його чешуть, – яка неслава, або то я вашу Ганнусю вiнка збавив?… i Марiя сказала йому, чого зроду не казала нiкому: мiй грiх, хлопче, а твоя буде покута – i я з своїм Василем побралася зозла, бо не на моє вийшло, i нi своїй дитинi, нi чужiй такої долi не бажаю, не ступай же ти в мiй слiд, – на нього мовби й зробило враження, почути таке од старшої жiнки, ще й майбутньої тещi, але хутко й вiдзискав опертя, явно незвичний надовго губитися: Оленка мене любить, заявив iз тою певнiстю, що за iнших обставин могла б збудити повагу, – i, вiдай, випереджаючи вже нависле Марїї в устах питання «а ти ж її?», докинув сквапно, i вiд того сливе по-хлоп'ячому щиро: їй зi мною буде добре, мамо. i Марiя заламалася – якось одразу, всiм єством збагнувши, що справдi, так воно й буде, що їй i вже дуже добре, а далi буде ще краще, – повною панею на Маркiянових ґрунтах, обсадженою дiточками, вона чутиметься як риба в ставку i звiкує вiк як у Бога за пазухою, анi раз i гадкою не вколовшись, що цiле те щастя, як-не-як, дiсталось їй сестриним коштом i їй самiй би того ввiк не запопасти, аби Маркiяненковi Ганнуся не перейшла дороги, – i не буде на нiй грiха, а тiльки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, – в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як i батькiв син Дмитро, i бодай тим цi двiйко голуб'ят до себе пасували, а бiльшого й не знадобиться iм на голубиний вiк, – i Марiя опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той мiсяць на лобi, i чи ж на те тiльки обдаровано її кохану дитину понад людську мiру, аби завдяки їй менша знайшла собi вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марiйо, в сватiв гостювали-сьте? – уiдала голота з-за тину…), а в головi крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пiснi спiвається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долi не дає, – що ж це, виходить, воно й спервовiку так повелося?… Але ж чому, Господи, – невже ж Ти й сам своїй силi мiри не знаєш?    Од таких думок Марїї з незвички розболiлася голова, нiби ввередилася, пiднiмаючи тяжке над спромогу, – тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусi вдома, Василь сказав, що дiвчина пiшла до панотця, отже й їй тi самi думки голову переїли – мамина дочка, нiвроку, то чи ж трудно матерi, що не крок, упiзнавати в нiй себе, – тiльки, слава Богу, бистрiшу умислом, та й грамотi ж учену, що аж штири зимi до школи ходила, то чейже їй легше пiде така надсадна з Богом спiрка, – i з цим Марiя й вiдступила, в духовi, дочцi повне право судити Г себе, й сестру, i всiх людей, скiльки їх є на свiтi, – немов удiлила, раз i назавше, незримого благословення…    Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думцi, – до панотця її погнала вже просто незмога довше всидiти в до решти знавiснiлiй хатi, де, здавалось, iще трохи – й зачне дряпатися од безвиходi в стiни, рвучи на собi волосся, як мичку, тiльки ж iз власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, – на саму гадку, що в людських очах вона тепер не бiльше як шмата, ужита на постiлку Оленцi з Дмитром, її пекло всерединi вогнем, аж нiби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! – але до правди нiякого дiла нiкому не було, i з тою своєю правдою вона опинялася сама-самiська на печi, приречена на те саме, що й досi, – на тупий i виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, iз року в рiк – i так до сивої коси, з тою лиш рiзницею, що досi цей труд не виглядав марним, а вiдтак не виглядав i трудом, тодi як з Оленчиним майбутнiм замiжжям усе мало обернутися проти неї, – з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмiчена Божою ласкою, нiби так i було iм на роду написано, i Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тiльки дурила себе невiдь-звiдки забраними в голову химерами, i тепер, коли обман викрився, нiколи бiльше їй не знати тої чистої, нiчим не скаламученої радости буяння, якою звикла втiшатися на самотi, – в нiй-бо самiй, i це й було найстрашнiше, зайшла змiна, нiби вона постарiлася за один вечiр того сватання на десять рокiв, коли не на цiле життя, – щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєi непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бiгти, що з собою почати?! – i запахи вона чула все якiсь гнилi, немов усе в хатi й коло хати протхнулося смородом, i звук мучив цiлий час не пересiдаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тiльки нижче, глухiше, – дуднючий звук, нiби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготiння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї смiявся, який враг торжествував?… У панотцевiй господi, де було затишно й погiдно, мов по шовку ступаєш, i пахло, як у церквi, – воском, i проскурами, й старими книгами, i ще чимсь сухим i гарним, наче зiллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тiльки вона знала, що надворi вiн знов на неї чигатиме, – там уже вечорiло, уже й мiсяць зiйшов, у вiкно було видно – повний мiсяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тiней у тiм мiсцi, де брат брата пiдняв на вила, i щойно тут Ганнуся нарештi зрозумiла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мiрцi пшеницi й меду, нiби дiйсно на сестринi заручини зiбралася прохати! – i спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, – було собi два брати, Каїн i Авель, одного батька-матерi дiти, не вiд роду ж iм було придiлено, одному статися дороги, – i не буде на нiй грiха, а тiльки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, – в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як i батькiв син Дмитро, i бодай тим цi двiйко голуб'ят до себе пасували, а бiльшого й не знадобиться iм на голубиний вiк, – i Марiя опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той мiсяць на лобi, i чи ж на те тiльки обдаровано її кохану дитину понад людську мiру, аби завдяки їй менша знайшла собi вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марiйо, в сватiв гостювали-сьте? – уiдала голота з-за тину…), а в головi крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пiснi спiвається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долi не дає, – що ж це, виходить, воно й спервовiку так повелося?… Але ж чому, Господи, – невже ж Ти й сам своїй силi мiри не знаєш?    Од таких думок Марїї з незвички розболiлася голова, нiби ввередилася, пiднiмаючи тяжке над спромогу, – тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусi вдома, Василь сказав, що дiвчина пiшла до панотця, отже й їй тi самi думки голову переїли – мамина дочка, нiвроку, то чи ж трудно матерi, що не крок, упiзнавати в нiй себе, – тiльки, слава Богу, бистрiшу умислом, та й грамотi ж учену, що аж штири зимi до школи ходила, то чейже їй легше пiде така надсадна з Богом спiрка, – i з цим Марiя й вiдступила, в духовi, дочцi повне право судити i себе, й сестру, i всiх людей, скiльки їх є на свiтi, – немов удiлила, раз i назавше, незримого благословення…    Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думцi, – до панотця її погнала вже просто незмога довше всидiти в до решти знавiснiлiй хатi, де, здавалось, iще трохи – й зачне дряпатися од безвиходi в стiни, рвучи на собi волосся, як мичку, тiльки ж iз власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, – на саму гадку, що в людських очах вона тепер не бiльше як шмата, ужита на постiлку Оленцi з Дмитром, її пекло всерединi вогнем, аж нiби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! – але до правди нiякого дiла нiкому не було, i з тою своєю правдою вона опинялася сама-самiська на печi, приречена на те саме, що й досi, – на тупий i виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, iз року в рiк – i так до сивої коси, з тою лиш рiзницею, що досi цей труд не виглядав марним, а вiдтак не виглядав i трудом, тодi як з Оленчи-ним майбутнiм замiжжям усе мало обернутися проти неї, – з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмiчена Божою ласкою, нiби так i було iм на роду написано, i Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тiльки дурила себе невiдь-звiдки забраними в голову химерами, i тепер, коли обман викрився, нiколи бiльше їй не знати тої чистої, нiчим не скаламученої радости буяння, якою звикла втiшатися на самотi, – в нiй-бо самiй, i це й було найстрашнiше, зайшла змiна, нiби вона постарiлася за один вечiр того сватання на десять рокiв, коли не на цiле життя, – щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєi непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бiгти, що з собою почати?! – i запахи вона чула все якiсь гнилi, немов усе в хатi й коло хати про-тхнулося смородом, i звук мучив цiлий час не пересiдаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тiльки нижче, глухiше, – дуднючий звук, нiби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготiння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї смiявся, який враг торжествував?… У панотцевiй господi, де було затишно й погiдно, мов по шовку ступаєш, i пахло, як у церквi, – воском, i проскурами, й старими книгами, i ще чимсь сухим i гарним, наче зiллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тiльки вона знала, що надворi вiн знов на неї чигатиме, – там уже вечорiло, уже й мiсяць зiйшов, у вiкно було видно – повний мiсяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тiней у тiм мiсцi, де брат брата пiдняв на вила, i щойно тут Ганнуся нарештi зрозумiла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мiрцi пшеницi й меду, нiби дiйсно на сестринi заручини зiбралася прохати! – i спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, – було собi два брати, Каїн i Авель, одного батька-матерi дiти, не вiд роду ж iм було придiлено, одному статися жертвою, а другому вбiйником? Вже ж що нi, вiдказав панотець, чоловiк сам вибирає, по Божiй дорозi йти, чи по диявольськiй, – так-то воно так, панотченьку, тiльки ж i Святе Письмо каже, що то Бог уперве зглянувсь на Авеля i на жертву його, а на Каїна i на його жертву не зглянувся, а чи ж Каїн над своїм плодом не так само, як i брат його, гарував, може, й рук не покладаючи? Чи ж йому не кривдно було, що Бог його працею знехтував, а Авеля злюбив? – вона ще замiрялася додати, лиш завагалась, не вмiючи того одразу поправно вбгати в слова, – що, може, Каїн i нестак пiмститися братовi хотiв, як направити вчинену йому вiд Бога кривду: не супроти братовi вила пiднiмав, а Боговi давав до знаку, що порушена Ним у свiтi рiвновага, – нiби сам узявсь наступити на другу шальку терезiв, – але панотець i без того видимо загнiвався, насварив її за богозне-важнi речi, велiв прочитати на нiч десять отченашiв i десять богородиць, i вже як вiдходила, поцiлувавши його в руку, на порозi сливе, прояснiвши, сказав, наче самому щойно свiнуло: то ж то й ба, що Бог бачив Каїна, який вiн є, ото й учинив спит його гординi, понизивши в очах брата його, а той, замiсть покаятися, полiз iз Богом за барки братися, то й скоїв такий смертний грiх, що не буде йому прощення повiк-вiку, – мiсяць iз двома братами пiдбився вгору i мовчав звiдтiля, заливаючи яскравим, хоч голки збирай, а хоч письма слебiзуй, свiтлом – вiдкритий з дверей ґанок i стежку до ворiт, i Ганнусi раптом знов стислося серце, як було вже раз над ямою з забитим, – тою самою необорною, тоскною мукою, яку мусять вiдчувати – хiба приреченi на страту та непрощеннi грiшники: панотче, мало що не зойкнула благально, панотченьку мiй солодкий, скажiть же менi, чому зглянувсь Господь на Авлеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь? – Ну от, розвiв панотець руками, вже не сердито, а радше буркотливо, як на нерозумну дитину, я тобi – образи, а ти менi – гарбузи, – i наостанцi вицiлив на неї пальця, мов на торгу доважував: i десять «Вiрую»!…    …Завернувши в третю вулицю – а видно було, далебi, як удень, лиш чомусь на диво безлюдно, тiльки з дальнього кутка долинали голоси й вибухи смiху: парубки й дiвчата збиралися на колодки, i Оленка, певно, з ними, засватана та пишна, – Ганнуся стала як укопана: просто їй iз-пiд нiг пороснуло в очi сяйвом, мерехким розсипом iскор, аж скрикнула з зачудування, – на дорозi, в поросi лежав, розповившись плазом, гейби на ярмарковiй ятцi красувавсь, широкий та розкiшний парубочий пояс – вилискувавсь проти мiсяця коштовним шовком, рясною грою золотих, як лелiтки на водi, китиць, таких зблизька пушистих, що рука сама тяглася їх попестити, – гов, це ж хто потрапив упустити серед вулицi таке добро, та тут iз пiвштуки найдорожчого краму пiшло, на цiлу спiдницю стало б! – крiм Дмитра, бiльш нi на кого було й подумати, тiльки й Дмитровi пояси, навiть найсвяточнiшi, проти цього були що пiвень проти павича, – обережно, затамувавши подих, торкнулася Ганнуся делiкатної тканини (запекло при тiм, мало слiз не викресавши, далекою згадкою, як колись, ще повною сподiвань дiвчинкою, так само голубила в пеленi крамнi бинди, що батько привiз iз ярмарку: тату, тату, чи я ж вам не дочка!), – i на той дотик усе в нiй зненацька зайшлося, нiби чиясь тепла рука владно й нiжно зворухнула утробу: пояс одчувавсь як живий – прохолодний, але водночас мовби розпашiлий iзсередини, як її власна шкiра пiсля купелi, – з рвач-ким схлипом насолоди Ганнуся втопила в ньому лице, а тодi похапцем, озирнувшись, чи нiхто не бачить, згорнула й укинула за пазуху, засмiявшись – уперше за багато днiв! – од пролитого на груди, як вода, лоскоту свiжости… Удома вона чогось не стала хвалитися знахiдкою, навiть матерi змовчала, – хутенько попорала начиння, постелилась i лягла, тайкома тицьнувши пояса пiд подушку, – так i заснула на лавi пiд вiкном, не встигши проказати не то десять отченашiв, а насилу одного подужавши вимовити, – дуже вже її розморило, i сонна рука заклякла пiд подушкою, тримаючи в пальцях тяжкi й пушистi водночас китицiдармовиси.