3. Велика хартія вільностей про впорядкування судово-адміністративного апарату.

Тема правосуддя – одна із центральних у хартії. Їй присвячені ст. 17-22, 21, 34, 36, 38-40, 45, 52, 54-57. Вони підтверджували і закріплювали судово-адміністративні інститути, що вже сформувалися (особливо в період реформи Генріха ІІ), обмежували сваволю чиновників і суддів у центрі і на місцях. Саме ці статті відображали в основному одностайні і найбільш однозначні вимоги опозиції, як серед баронів, так і рицарів, фрігольдерів та міщан. Так, у ст. 20 записано, що вільна людина за провину буде штрафуватися відповідно до провини, але її основне майно мало залишатися недоторканим. Згідно ст. 38 чиновникам заборонялося притягувати когось до відповідальності на підставі лише усної заяви і без свідків, що заслуговували довір’я. В ст. 45 король обіцяв не призначати на посади суддів, констеблів, шерифів і бейліфів осіб, які не знали законів Англії і не бажали добровільно дотримуватися їх. Король також зобов’язувався “нікому не продавати права і справедливості” (ст. 40), заборонялося стягувати самовільне і непропорційне мито. Ст. 18-20, 38 офіційно закріпили порядок розслідування цивільних і кримінальних справ з допомогою присяжних.

Найвідоміша стаття Великої хартії вільностей – стаття 39, направлена проти свавільних дій короля, незаконних арештів, накладення покарань адміністративним розпорядженням без суду, свавільного позбавлення прав володіння майном, перш за все землею. Розбіжності в оцінці цієї статті стосувалися передусім питання про те, на кого поширювалися її гарантії: на всіх вільних англійців чи тільки на баронів? Вираз про “суд рівних“ (перів) стосувався, безсумнівно, тільки баронів, означаючи їх захист від незаконних посягань з боку короля. Вимога ж суду “законами країни” означала визнання правосуддя, передбаченого загальним правом Англії. Вона стосувалася всіх вільних людей країни, закріплюючи тим самим принцип, – “нема покарання без суду”, що стало важливим кроком до майбутнього утвердження інституту прав людини в Англії.

4. Історичне значення Великої хартії вільностей.

Велика хартія вільностей не стала законом чи програмним документом уряду Іоанна Безземельного. Юридичну силу вона мала лише кілька місяців (у серпні папа римський, що помирився з Іоанном, анулював її своєю буллою). В 1216 р. Іоанн помер, не виконавши обіцянок. Ряд баронів, залишаючись вірними королю, відкрито ігнорував хартію, не відмовляючись, правда, від записаних у ній прав і привілеїв. Сумніви у визнанні хартії як діючого джерела права зумовили потребу періодичного підтвердження. Перше таке підтвердження відбулося вже в 1216 р. від імені малолітнього Генріха ІІІ. Друге перевидання документа відбулося в 1217 р. (до варіанту 1216 р. були внесені незначні зміни). Останнє перевидання хартії відбулося в 1225 р. Однак в силу сумнівів у її законності була знову підтверджена королем після досягнення ним повноліття в 1237 р. Ще раз текст хартії був визнаний і проведений через парламент Едуардом І у 1297 р. (в латинській редакції він отримав тоді назву “Статут про заборону податків”). У цьому акті було проголошено, що ніякі податки, пільги і збори не будуть надаватися і стягуватися без волі і спільної згоди архієпископів, єпископів, графів, баронів, міщан та інших вільних людей країни.

Далі хартія постійно модифікувалась, її зміст тлумачився і змінювався відповідно до нових історичних умов. Особливу увагу привертала ст. 39. Між 1331 і 1363 рр. парламент багато разів інтерпретував цю статтю, надавши їй майже сучасного звучання. Так, “законний вирок рівних” отримав трактування “судова процедура з участю суду присяжних“; термін “закон країни” набув вигляду “належної правової процедури”; слова “ні одна вільна людина” були спочатку замінені словом “ніхто”, а потім словами “ні одна людина, до якого б стану вона не належала”.

Доля хартії продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. З політичних інститутів, передбачених хартією, утвердилася тільки Велика рада королівства, яка з середини ХІІ ст. стала часто іменуватися парламентом, хоча тоді вона не була ще ні становим, ні представницьким органом.

Положення Великої хартії вільностей набули особливого політичного значення в період підготовки і проведення революції середини ХVІІ ст. в Англії. Вона стала головним аргументом таких революційних документів як “Петиція про право” 1628 р., Велика ремонстрація 1641 р., як “великий аргумент” прав людини, як перший в Англії акт конституційного значення. Російський письменник М.Карамзін у “Листах російського мандрівника” (1790 р.) так відгукнувся про хартію після знайомства з нею: “Запитайте в англійця, у чому її головні висновки? Він скаже: “Я живу, де хочу; упевнений у тому, що маю; не боюся нічого окрім законів…”.

8