2.3 Націєтворча функція Революції гідності

Євромайдан виник як, довготривала акція масового протесту з метою дотримання курсу на євроінтеграцію України, збереження і зміцнення її незалежності та спрямування на шлях правової демократичної держави. Він є актом утвердження суверенітету української нації та її консолідації через взаємодію громадян на Майдані, їхню організованість у протистоянні з владою, їхнє наполягання на необхідності повної трансформації суспільно-політичного життя в країні. Майдан стверджує, що незалежність України як держави базується на волі народу і не може розглядатися керівниками держави як розмінна монета у досягненні ними свої власних цілей у боротьбі за владу та збагачення. «Формально Україна є суверенною державою з 1991 року, – написав  Збігнев Бжезінський на Twitter 2 грудня 2013 р., –  але її народ зараз на барикадах, щоб зробити країну по-справжньому незалежною» [16].

Всупереч запевненням російських та проросійських ідеологів про те що, українці та росіяни – «єдиний народ», за роки української незалежності дуже виразно проявилась відмінність українців від росіян в аспекті соцієтальної (у тому числі й політичної) культури, тієї ментально запрограмованої комбінації цінностей, яка відрізняє один народ від іншого і робить кожен із них єдиним в самому собі. Від ідеальних уявлень і засадничих цінностей, які у колективній свідомості кожної нації скомбіновані по-іншому, залежить національний проект майбутнього, який українці  намагалися – поки що без великого успіху – витворити у своїй державі. Майдан, продемонструвавши здатність до спільного розуміння загального добра і бажаного майбутнього устрою, прагнення до його втілення всупереч обставинам, прояснює зміст української національної ідеї і вселяє надію на реалізацію українцями своєї місії [10].

Націєтворчу і націєстверджувальну місію Революції гідності соціальний психолог Ольга Духнич виразила так : «Сучасний майдан України не “діє”, він демонструє самим собі і зовнішньому світу тіло народу. Це мовчазний жест або знак. Майдан не говорить. Його слова гаснуть в тілі, яке, подібно до татуйованого тіла індіанця навахо, говорить за свого власника, – прапорами, гаслами, перепостами в соціальних мережах. Це мова до слів. … Майдан –  украй важливий для того, щоб відбувся народ, і [національне] тіло знайшло голос. … Зустрітися на Майдані, зрозуміти, що ти є, що цілий, що у тебе є надія. Це справді немало для людей, чия спільність часто під сумнівом для самих себе. Ось тому я теж іду на Майдан [10]

Отже продовження (з піднесенням на новий ступінь), інтенсифікація процесу творення громадянської української нації, діяльнісне окреслення національної ідеї, демонстрація впевненості у здатності створити свій проект майбутнього – це перший важливий урок Майдану, який матиме вплив на майбутнє українського народу й української держави.

Головний успіх Майдану полягає в тому, що він є, що він вистояв, вкорінився, зберіг сам себе і навчився функціонувати на основі громадської самоорганізації. Майдану вдалося відстояти своє право на довготривале існування, перетворитися на своєрідну соціально-психологічну лабораторію, в якій формуються нові громадяни України, які хочуть і можуть зайнятися очищенням політикуму й суспільства, переоблаштуванням суспільного життя. Як суспільне явище Майдан існує у трьох вимірах: фізичному (локально визначеному, «окупувавши» певний простір), організаційному (оформленому у вигляді руху) та віртуальному (у вигляді інтернет- і медіа-спільнот. Кожний із них у майбутньому може посилюватись або послаблюватись, набувати нових модифікацій або ж занепадати. Я вживаю тут слово «Майдан» в однині саме для означення цього феномену як цілісного і водночас диференційованого суспільного феномена, маючи на увазі і означені його прояви, і  його загальноукраїнський характер та присутність на площах різних міст України.

Майдан доводить, що наша історія, на яку всі звикли нарікати, дає нам не тільки від’ємні, а й позитивні уроки, містить зразки, варті наслідування: спонтанної демократичної творчості народу, народного волевиявлення і замозахисту. Як стверджують прихильники історичного неоінституціоналізму, ці зразки мають здатність до відтворення, і ми можемо припустити, що за нових умов – інформаційного, глобалізовагого, постмодерного суспільства – вони можуть дати інший ефект, ніж це було в минулому. Майдан може сприяти поновленню розірваної ниточки української історії, пронизаної демократизмом, який свого часу спочатку завадив українцям втримати, а потім і відновити свою державність. Не виключено, що нині ті самі форми допоможуть подолати надзвичайно важку спадщину недавнього тоталітарного минулого і створити оригінальні форми функціонування демократичних інституцій, прийнятних і придатних для функціонування в умовах постмодерного суспільства.

Прихильники історичного неоінституціоналізму стверджують, що історичний шлях певної соціальної інституції чи політичного ладу майже неминуче обумовлює його багаторазові повторення. У деяких випадках виникає нескінченний цикл самовідтворення певних зразків суспільної практики. Дії певного типу, до яких вдаються соціальні актори, породжують подальші дії цього ж типу. Розірвати ці залежності вдається лише у виключних випадках,  коли несподіваний збіг обставин відкриває шлях до швидких змін в час якоїсь великої кризи. Саме це останнє твердження залишало українським дослідникам певне «вікно сподівань», оскільки, звертаючись до поняття «стежки залежності», вони найчастіше посилалися на негативні практики українських еліт і народу, пропонуючи ті чи інші шляхи запобігання повторюваним зразкам поведінки, що знайшли вираз у формулах «пораженства», «де два українці – там три гетьмани», «моя хата скраю» тощо.

Людмила Харченко у своїй докторській дисертації «Становлення політико-управлінської еліти в Україні», наприклад, відзначає, що на усіх етапах суспільно-політичного розвитку України відтворювався один і той самий зразок самоствердження політико-управлінської еліти: спочатку опора на ініціативу широких верств населення і децентралізація, потім перехід до одноосібних форм здійснення влади і нівелювання демократичних інституцій (сувора централізація) і, зрештою, підпорядкування еліті іншої держави і розпад (я б сказала – занепад). Саме «повторюваність таких етапів розвитку української політико-управлінської еліти, відсутність взаємозв’язку народно-культурної мобілізації і діяльності провідної верстви суспільства негативно вплинула на реалізацію українського національного проекту», вважає дослідниця [27].

Революція гідності ще раз підтвердила, історія українського народу є джерелом таких рис української ментальності, які неминуче мають прорости сучасною моделлю демократії, яка відповідатиме духові й запитам постмодерної епохи – з горизонтальними зв’язками й вирішальним словом громади у розв’язанні найбільш гострих суспільних проблем. Привабливість цієї моделі допоможе подолати залишки синдрому меншовартості українців і додасть сили українській державності.

РОЗДІЛ 3.

ПОЛІТИЧНІ ТА ГРОМАДЯНСЬКІ ЦІЛІ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ І ПЕСПЕКТИВНІ ШЛЯХИ ДО СТВОРЕННЯ НОВОЇ ДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ