ppp

соціальної сфери.

Усучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Основними критеріями професіональності е знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією. Науково-технічний прогрес, зокрема комп'ютеризація усіх галузей науки й техніки, перебудова соціально-економічної й політичної систем в Україні насичують мову сучасними поняттями, термінами, зумовлюють динаміку творення нових власне українських слів і запозичення іншомовних, здебільшого англійських. Разом із зростанням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються й вимоги до їхньої мови.

Узв'язку з поширенням використання української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, соціально-політичною лексикою..

Знати мову своєї професії - вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови - один із основних компонентів професійної підготовки. Оскільки вона виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах. Одним із найголовніших лексичних масивів професійної мови є термінологія. Слова "термін, термінологія" походять від імені латинського божества меж і кордонів - Термінуса. Термін - це слово чи словосполучення, що вживається для точного вираження поняття у різноманітних галузях знань.

Термінологія є надзвичайно динамічним шаром лексики, 90 % нових слів становлять терміни. За статистичними даними мовознавців, лише в хімії використовують 2 млн термінів.

Створюються терміни засобами власної мови, запозичуються або конструюються з власне українських та іншомовних складників. Так, наприклад, від загальновживаних слів стіл, шафа, ваги шляхом додавання прикметників із термінологічним значенням утворюються нові поняття лабораторний стіл, сушильна шафа, аналітичні ваги.

Характеризуються терміни такими ознаками:

o системністю (кожен термін належить до певної терміно-системи або коли входить до кількох терміносистем, то в кожній з них має своє значення);

o наявністю дефініції (термін не тлумачать, а визначають);

o відсутністю експресивного забарвлення, суб'ективно-офіційних відтінків значення; o стилістичною нейтральністю.

Кожна галузь науки оперує своїми термінами, що становлять суть термінологічної системи певної науки. У складі термінологічної лексики маємо такий поділ термінів:

1. Загальнонаукові, тобто ті, що використовуються в різних галузях науки й належать до наукового стилю в цілому. Наприклад: еквівалент, експеримент, проблема, прогресувати, теорія.

2. Спеціальні, тобто закріплені за певними науковими дисциплінами. Серед них розрізняють: o історичні (палеоліт, середньовіччя, нова історія, епоха тоталітаризму);

o мовознавчі (крапка, іменник, лексика, синтаксис);

o літературознавчі (ямб, хорей, роман, драма, епітет, метафора);

o філософські (апейрон, діалектика, буття, свідомість, екзистенціалізм); o математичні (плюс, знаменник, сума, прямокутник, гіпотенуза);

o ботанічні (хлорофіл, цитрусові, розоцвіті);

o медичні (ін'єкція, аспірин, бронхіт, ефералган, фтизіатрія) тощо.

3. Технічні (наприклад, конвеєр, статор, самоскид, метрополітен, відвантажу вач).

В українській мові є багато термінів, які в різних галузях науки позначають різні поняття. Наприклад, термін "гіпербола" в математиці означає "графік функції у = -, а у літературознавстві - стилістичну фігуру перебільшення ("Я тобі тисячу разів казав!"). Це потрібно враховувати під час написання наукової праці, щоб забезпечити однозначність і точність вислову. Тому до вживання термінів ставляться такі вимоги:

1. Терміни повинні вживатися лише в одній, зафіксованій условнику формі. 2. Кожен термін має лише одне значення у певній науці.

3. Використовуючи той чи інший термін, фахівець повинен дотримуватися правил утворення похідних від нього форм. Так, наприклад, не можна від терміна "кабель" утворити дієслово "кабелювати"; слід говорити "прокладати кабель""

4. Якщо певний термін, ужитий утексті документа або наукової праці, викликає сумнів, то слід перевірити його написання чи тлумачення за словником.

Отже, головне правило, якого потрібно дотримуватися при вживанні термінів: використовувати утексті лише ті терміни, значення яких можете впевнено пояснити.

Унеофіційному професійному мовленні можливо також вживати професіоналізми. Професіоналізми - слова та словосполучення, характерні для мови людей певних професій. Оскільки їх використовують на позначення спеціальних понять лише у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми є неофіційними (а отже, експресивно забарвленими) синонімами до термінів.

Навідміну від термінів, професіоналізми не мають чіткого наукового визначення й не становлять цілісної системи.

Професіоналізми широко використовуються літераторами з метою створення професійного колориту, відтворення певного професійного середовища у своїх творах.

Умежах одного колективу, підприємства, відомства може виникати безліч нових професіоналізмів, які творяться шляхом словоскладання, префіксації та суфіксації.

Найпопулярнішими префіксами є:

до- (доукомплектувати, дообладнати); недо- (недопромисел, недовнесок); над-, серед- (надбудова, середвідомчий)', за- (задебетувати, заорганізувати). Найбільш продуктивні суфікси:

-їсть (пливучість, в'язкість, стійкість); -ат (ректорат, деканат, преципітат); -ація (абревіація, фіксація); -аж, -ент (монтаж, кілометраж, фактаж).

Такі професіоналізми з'являються здебільшого в усному мовленні. На письмі, зокрема діловому, вживання таких слів небажане. Проте вони суттєво поширені в художній творчості, де їх використовують з метою мовної характеристики персонажів, відтворення мовного колориту різних професійних груп, емоційного увиразнення мовлення.

Нейтральність термінології та емоційно-експресивне забарвлення професіоналізмів - межа, яка відокремлює ці лексичні масиви наукової (ділової) та художньої (розмовної) лексики.

Стилі мови, які поєднуються в межах професійного спілкування, характеризуються домінуванням одних частин мови й меншим використанням інших. Як уже було зазначено раніше, для наукового стилю властиве поширене використання іменників і прикметників, меншою мірою застосовуються дієслівні форми. Однак у мові офіційно-ділового стилю прикметник не є переважаючою частиною мови, а натомість посилюється роль дієслова як засобу забезпечення лаконізму викладу та вираження дій, які треба виконати згідно з документом.

Умові професійного писемного спілкування, зокрема в науковому стилі, велике значення мають іменники зі значенням речовинності, застосовувані для називання речовини, яка не підлягає обрахунку, її можна лише виміряти, а потім порахувати одиниці виміру (хліб, картопля, шовк, пшениця, нафта).

Родові форми іменників у професійному мовленні також різняться залежно від стилю, в якому їх ужито. Особливо це стосується назв осіб за професією та родом занять. Офіційно назви посад, професій - це іменники чоловічого роду, тому в наукових працях (у дослідженнях персоналій) та ділових паперах слід уживати саме їх. Застосування форм жіночого роду - ознака текстів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Наприклад: учитель - учителька, касир - касирка, лаборант - лаборантка, лікар - лікарка, фізик - фізичка, працівник - працівниця, викладач - викладачка, артист - артистка. Залежні від назв професій слова узгоджуються у формі чоловічого роду.

Специфіка вживання прикметників у професійному мовленні передбачає усвідомлене використання правильних форм утворення ступенів порівняння (вищого та найвищого), правильне написання складних прикметників і узгодження в одному реченні прикметників різних розрядів - якісних, відносних і присвійних.

Ні в науковому, ні в офіційно-діловому стилі мовлення не можна обійтися без числівника. Ця частина мови потребує спеціального оформлення в текстах обох стилів. Наприклад, однозначні числа, які не мають посилань на одиниці виміру, зазвичай записуються словами. Наприклад: середня довжина дефініції терміна дорівнює семи словам; Кафедра Іноземних мов планує закупити сорок відеофільмів англійською мовою. Коли ж число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно записується цифрами: до святкового столу було закупленою пляшок шампанського, ЗО пакетів фруктового соку. Пробіг 10 метрів. Період обертання Землі навколо своєї осі становить 24 години.

У професійному спілкуванні надається перевага використанню різних форм і розрядів займенників множини, зокрема особових: ми запланували, ми підписали; вони використали; нам повідомили.

34 питання. Правильність мовлення в лінгвістичному розумінні означає добре володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, стилістичними нормами сучасної літературної мови. Правильність у риторичному розумінні тлумачиться значно ширше. Крім лінгвістичної правильності вона містить насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне вживання їх, зв'язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу. Правильним є запитання, яке спонукає до думки і пошуку істини. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об'єктивні, достовірні).

Правильність досягається ґрунтовним вивченням мови у школі, виконанням вправ і щоденним вправлянням (тренінгом) у гарному мовленні, виробленим чуттям мови (М. В. Гоголь називав його "мовним вухом"), вмінням і звичкою користуватися граматиками, правописом, словниками і мовними довідниками.

Правильність завжди вважалася обов'язковою умовою й ознакою риторики, а не якимось її особливим досягненням. Цицерон писав:"... вміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти — вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина"1.

35 питання. Точність мовлення досягається вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу для певної ситуації форму відповіді чи розповіді.

Точність — одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: адекватне мовне вираження дійсності, тобто несуперечливе життю; і вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, які володіють нормами цієї літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги: 1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, із знанням предмета мовлення, вмінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них і цим найістотнішим воно представлене у свідомості мовців. Тому точність мовлення — це передусім точність слів, точність добору їх.

2. Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності "свій", своя міра мовної правди й неправди, і мовець мусить відчувати цей рівень.

Точність мови — це відповідність мовного змісту предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи виразу, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище, слово і поняття про них.

При цьому треба враховувати, з яким значенням нині вживається це слово, а не вживати його з будьяким із інших значень, які також йому були властиві чи й нині рідко вживаються.

Поняття "точність" практичної (щоденної) мови не збігається з поняттям точності у науковій, офіційноділовій і художній мовах.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому — через систему образних засобів мови.

Точність передбачає граматичну правильність. Без граматичної правильності важко досягти точності, але граматична правильність не є гарантією точності.

36 питання. Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи

думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки — все це необхідні умови логічності мовлення, про які йшлося вище, а отже, і високої його культури, адже без культури думання не може бути культури мовлення. Видатний український письменник Олесь Гончар писав: "Убога стилістика найчастіше є породженням убогої думки".

Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв'язність мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі матеріалу, тобто кожен мовець повинен володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки та мовними засобами, якими цього можна досягти (слова з семантикою причиново-наслідкових відношень, відповідні граматичні форми, службові частини мови і синтаксичні конструкції). Логіка викладу думки залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування. Вона досягається за допомогою внутрішнього плану відповіді: задум — основна думка — її членування — висновки. Потім необхідно сформулювати тези відповіді, тобто основні положення, закономірності, правила, які ще треба буде аргументувати, розкрити або довести, "одягненими" у відповідну словесну форму: дія відбувається, результат такий, де?, за якої умови?, чому?, коли?, як? За логічної послідовності слова розміщуються так, що між ними не виникає смислових суперечностей.

Кожна теза (якщо це не аксіома) потребує доказів, підстав, тобто таких пояснень, які підтверджують, доводять істинність думки. Кожне наступне положення має органічно випливати з попереднього й бути підґрунтям для наступного. Проте крім положень з послідовним зв'язком можливі й положення з паралельними зв'язками, які оформляються структурами синтаксичного паралелізму. Докази підтверджуються демонструванням дослідів (якщо це можливо), явищ, викладом фактів, кількісних показників, ілюструванням схем, карт, прикладів.

Логічність підкреслюється логічним наголосом основних (ключових або домінантних) слів, інформативних стосовно даної теми. Логічний наголос — це виділення за смисловим значенням якогось слова чи словосполучення. Логічно наголошувати слово можна високим або низьким тоном, повільним або пришвидшеним темпом, більшою силою голосу, тривалішою паузою перед важливим словом.

37 питання. Різноманітність і багатство мови можна вважати однією ознакою, бо різноманітність — це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство мови — це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють різні тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну і граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації і т. ін.).

Одноманітне мовлення втомлює слухачів, різноманітне — активізує увагу. Проте слід пам'ятати, що надто барвисте мовлення відволікає увагу слухачів від змісту, змушує захоплюватися не ним, а тільки формою.

38 питання Чистота мови уявляється насамперед як відсутність у мові чужих їй елементів. До чужих літературній мові елементів відносимо неосвоєні запозичення з інших мов, невластиві українській мові форми, що з'являються під впливом інших мов. Засмічують літературну мову не тільки чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає вихований мовний смак, гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

Чистота мови має простежуватися на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії — літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії — грамотне письмо; на рівні лексики — відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, невмотивованих повторів; на рівні граматики — правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи.

Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.

39 питання. Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення-це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назвати комунікативною доцільністю.Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна,

емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність - це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, намагання бути тактовним. Мовознавець Н. Бабич пропонує розкривати поняття доречність з усвідомлення значення часто вживаної сполуки "до речі": "Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним"8. Стильова, контекстуальна, ситуаційна доречність свідчитиме про правильну мовленнєву поведінку.

40 питання. Виразність є ознакою культури мови всіх мовців і виявляється через їх уміння користуватися всіма стилями мови. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, професійною лексикою і фразеологією. В офіційно-діловому стилі для цього використовують адміністративно-управлінську термінологію, сегментування тексту, різні рівні стандартизації, кліше. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою,

ідеол41питання.

Слово "орфоепія" запозичене з грецької мови і означає правильну вимову. Українська і російська мови мають різні правила орфоепії. Російською мовою можна недомовляти закінчення слів, пропускати склади, ненаголошені Овимовляти як А, і це не буде вважатись неграмотною орфоепією. Українська мова вимагає вимовляти все точно і чітко, так, як написано. Виняток представляє одна літера Щ, яка є складовою, двозвучною в усіх словах і вимовляється як ШЧ. Іван Франко власноруч писав: "Вічний революціонер - Дух, шчо тіло рве до бою, Рве за поступ, шчастя й волю, - Він не вмер, він щче живе." В часи І. Франка українська мова не мала ще літери Щ. Вона запозичена з російського алфавіту в радянські часи, але орфоепія - вимова

залишилась давня. Отже, сучасна літературна орфоепія слів із літерою щ така: щчастя, шчука, шчогла, шчавель, шчур, нешчастя, якшчо, тому шчо, шчоби, шчоб, шчось, ну тай шчо, тільки шчо, шчодня, шчотижня, шчоночі, шчороку і т. д. Це і є перше правило української орфоепії. Друге правило української орфоепії, стосується ненаголошеноі літери О. В російській мові ненаголошена О вимовляється як А, і це є ментальністю, характерною властивістю російської орфоепії. Коли мовці чи мовляни, тобто люди, що говорять, промовляють українські слова на російський лад, то ось який орфоепічний парадокс з того виходить: кампазітари, афтапартрети, паети, транспарт, падарунак, паштова скринька, періад, прагрес . Українська мова просить Вимовляти всі ненаголошені О як О: композитори, автопортрети, поети, кохана і т.далі. Попробуйте вголос вимовляти правильною орфоепією написані слова і слухайте, щоби з ваших уст звучало кругле О. Третє правило стосується орфоепії української літери В. В російській мові літера В в закритих складах вимовляється якФ, така російська орфоепія. В українській мові підміна звуку В на Ф звучить надзвичайно неприємно, неграмотно, немилозвучно: кампазитаріф, паетіф, музикантіф, героіф, тюльпаніф, автаритетіф, текстіф, здабуткіф, слухачіф, прафесіаналіф, наукофціф і т.д. Таку вимову можна почути не тільки на побутовому рівні. Вона неприємна для сприйняття. Але коли вголос правильно озвучувати написані слова, то зразу відчувається краса української орфоепії: композиторів, поетів, музикантів, героїв, тюльпанів, авторитетів, текстів, здобутків, слухачів, професіоналів і т.д. Четверте правило буде стосуватись вимови йотованої української літери Ї, якої немає в російській мові. Правило п'яте М'яке и після к, х, г. Люди, що рідко послуговуються українською мовою, припускаються зросійщених звуків: письменний, варений, хлопчікі-гаропчікі, марякі, виснафкі, кідати, трохі, трошкі, гіирогі, хітра. Треба вимовляти так, як написано і слухати себе, щоби буквосполучення - ки, - хи, - чи звучали м'яко: письменники, вареники, хлопчики-горобчики, моряки, висновки, кидати, трохи, трошки, пироги, хитра . Це саме стосується жіночих іменників у родовому відмінку. Треба вимовляти не класикі, рубрикі, Америкі, економікі, а м'яке й: класики, Америки, економіки. Якось в одній із передач на Українському радіо на всю Україну прозвучало таке речення: "Пает Шефченка буф здібний да наукі". Таке звучання української мови "дуже неприємне для слуху, неграмотне, психологічно несприйнятливе, образливе. Говорімо грамотно: "Поет Шевченко був здібний до науки". Це правило стосується часто вживаних прислівників: такім чінам, мофчкі, я такі буду. Це написано неграмотно, то і говорити так не треба. Пишемо і говоримо: таким чином, мовчки, я, таки буду.Правило шосте. Українське м'яке и після ч. Часто вживане, неконтрольоване мовцями зросійщене звучання: їх вчінкі, великі чісла, чін, чімалий, чінність, вчітель, чітати, лічільнік, нафчі нас! - невластиве, непритаманне українській мові. Слід вимовляти так, як написано: їх вчинки, великі числа, чималий, вчитель, читати, лічильник, навчи нас! Це правило стосується орфоепії дієприслівників, в яких закінчення - чи, не можна підміняти на - чі: не чітаючі, питаючі, навчаючі, а читаючи, питаючи, навчаючи. Є множинні дієприкметники, що закінчуються на -чі: відпочиваючі люди, дрімаючі верби, ридаючі жінки, блимаючі зорі. Правило сьоме.Українське м'яке є після ч треба вимовляти як е, а не як є. Приклади, почуті від людей: Шефчєнка,

фчєна ступінь, чєргавий випуск, Чорнобиль, Чернігіф, червона калина, астаннім чясом, тяжкі чяси. Треба

переймати правильне звучання на слух від людей, що досконало озвучують українську мову. Аналогічно: не чютка, а чутка, не чюжина, а чужина; не чюб, а чуб, не чюдо, а чудо. Правило восьме. В кінці слів поданих прикладів українська дикція вимагає вимовляти йотоване -я (йа), а не зросійщене - а. Не вірно: лініа,

позициа, міліциа, прапазициа, конструкциа, Алімпіа. А вірно: лінія, позиція, міліція, конструкція, Олімпія.

Слухаймо, що звучить з наших уст!Правило дев'яте. Українське йотоване -йе=є в дієсловах. Не спотворюймо української мови зросійщеними закінченнями: мае, дбае, грае вважае, виконуе, пам'ятае, вражае поздравляема вас, стосуеться, виявляеться. Неприємно і боляче слухати! Обов'язково треба вимовляти йотовано: має, дбає, вважає, виконує, пам'ятає, вражає, вважаємо; пропонуємо, вітаємо вас, поздоровляємо,

стосуеться виявляєтьсяПравило 10. Закінчення -ого у родовому відмінку множинних прикметників чоловічого роду треба вимовляти повністю, не ковтати букву=звук г: Неправильно: украінськоо народу,

кійфськоо патріархату, севастопольськоо свята, сьогоднішньоо номеру. Правильно: українського народу, київського патріархату, севастопольського свята, сьогоднішнього номеру. Правило 11. Всі йотовані голосні в українській мові треба вимовляти через йот=й: є=йе, ї=йі, ю=йу, я=йа. Власне йотовані голосні звуки надають українській мові приємного милозвуччя, а йотованого звуку ї нема в російській мові. Правило 12. Стосується вимови різних прикметників, що вимовляються на російський лад. Неправильно, неграмотно звучить в українському ефірі: невеличкій будинак, творчій працівник, біленькій хлопчік, невеликій штат, високій гість і т.д. Грамотно писати і правильно вимовляти так: невеликий будинок, творчий колектив, біленький хлопчик,

високий гість . Правило 13. Про пропуск цілих складів, неприпустимий у грамотному українському мовленні. Приклади: бато, взалі, сьодні, прально, тікі, стін, тікі що, нічо нема, я нічо не знаю, Кочубей не одне знав, чо знати не треба. Як неприємно читати такі неграмотності, так неприємно їх і чути. Українська мова не

любить скоромовки, треба все вимовляти: багато, взагалі, сьогодні, правильно, тільки, стільки, тільки що, нічого нема. Кожен інтелігентний українець повинен себе контролювати. Правило 14 Стосується займенників паразитів: . інфляція вана має природу, вани ваювали, заканадафча влада вана відсутня. Людям, що так говорять тільки здається, що вони володіють українською мовою. Вони порушують не одне, а всі правила української орфоепії. Правило 15. В українську мову прокралося дуже багато русизмів і полонізмів. Особливо вони проявляються на побутовому рівні: вапше, вроді, раді бога, не нада, пашті, чуть-чуть, по-любому, карочє, ну тай що, шарфік, садік, тіліфон, тілівізор, халадільнік, шьочік, сапожкі, штанішкі, тіпа курткі і т.п. Люди думають про те, що вони говорять і не думають як вони говорять. Правило 16. Українська мова має чудову форму звертання. Клична форма, яка відсутня в російській мові: Миколо Петровичу! Іване Дмитровичу! Євгеніє Івановно! Любове Павлівно! Пане! Пані! Донечко! Синочку! Дівчино! Хлопче! Хлопчику! Водичко! Дощику! Краю мій! Яворе! Дубе! Луже! Вкраїно-Україно! Вітчизно кохана! Криме чорноморський! Севастополе любий! Звертання не може бути вимовлене скоромовкою, невиразно, і з пропуском складів "Дргі дрзі! Вітаема вас!" Клична форма, правильно орфоепічне і інтонаційно вимовлена, створює особливу теплу атмосферу, виявляє етику і естетику звертання.

42 питання

Насамперед варто розрізняти такі два поняття як заперечну частку не, яка завжди пишеться окремо, і префікс не-, який завжди пишеться разом. Заперечна частка нещось заперечую, а префікс не-, як і будь-який інший префікс, допомагає створювати інші слова, здебільшого з заперечним значення їх первісного тлумаченя.

Іменники[ред. • ред. код]

Разом:[ред. • ред. код]

якщо слово без не не вживається: неук, небога, недолік;

у префіксах недо-, що мають значення неповної, незавершеної дії: недоробок, недооцінка;

коли до слова можна добрати синонім: нещастя (лихо), неволя (рабство).

Окремо:[ред. • ред. код]

у випадку заперечення лексичного значення слова. Часто в подібних реченнях зустрічаються протиставлення: Не сум, а жаль мене бере великий. (П. Куліш);

протиставлення можуть бути відсутні, але можливі натяки на них: Не борода робить чоловіка мудрим.(Нар.

творч.).

Через дефіс:[ред. • ред. код]

коли вживана як префікс в іменниках – власних назвах: не-Європа.

Прикметники[ред. • ред. код]

Разом:[ред. • ред. код]

якщо слово без не не вживається: негайний, невгамовний;

коли до слова можна добрати синонім: невисокий (низький), невеселий (сумний);

з прикметниками дієприкметникового походження, що закінчуються на -анн(ий), -янн(ий), -

енн(ий): неподоланний, незрівнянний, незліченний.

Окремо:[ред. • ред. код]

якщо не вживається для заперечення наявності ознак предмета: не веселий хлопець, а сумний;

якщо між не і прикметником-присудком за змістом речення можна вставити слова є, був, була тощо: Після дощу капелюх не потрібний (не буває потрібний). (Нар. творч.);

якщо прикметники мають пояснювальні слова з ні або далеко, аж ніяк, зовсім: нікому не відомий, далеко не приємний.

Прислівники[ред. • ред. код]

Разом:[ред. • ред. код]

якщо слово без не не вживається: негайно, невинно;

коли до слова можна добрати синонім:негайно, невинно;

коли прислівник закінчується на -анн(о), -янн(о), -енн(о): несказанно, незбагненно, незрівнянно;

у складі префікса недо-, який означає якість, що виявляється неповною мірою: недороблено, недосказано.

Окремо:[ред. • ред. код]

при наявності протиставлення: Роби не кревно, а певно.(Нар. творч.);

коли у реченні присутнє заперечення: Говори не пишно, щоб на зле не вийшло.(Нар. творч.);

з підсилювальними прислівниками та незмінними присудковими словами: не дуже, не зовсім, не можна;

при словах, що пишуться через дефіс: не по-людськи, не по-українському.

Дієприкметник[ред. • ред. код]

Разом:[ред. • ред. код]

якщо слово без не не вживається: невблаганий;

у складі префікса недо-, який означає якість, що виявляється неповною мірою: недочутий;

якщо дієприкметник виступає означенням без пояснювального слова: лежав незаповнений бланк, знявся нестихаючий шум.

Окремо:[ред. • ред. код]

при протиставленні: не шанований, а зневажений;

якщо при дієприкметнику-означенні є пояснювальне слово: не знаний (де?) тут, не полоханий (ким?) ніким;

коли дієприкметник виступає присудком: Поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий. (Нар. творч.).

Дієслово[ред. • ред. код]

Разом:[ред. • ред. код]

якщо слово без не не вживається: незчутися, ненавидіти;

коли до слова можна добрати синонім: непокоїтися (хвилюватися), неславити (ганьбити);

у складі префікса недо-, що означає неповноту дії: недобачати, недочувати.

Вінших випадках дієслова з не пишуться окремо.[ред. • ред. код]

З чотирма дієсловами не пишеться разом або окремо, залежно від їхнього значення: нездужати (хворіти) - не здужати (не змогти); неславити (ганьбити) - не славити (не прославляти); непокоїтися (хвилюватися) - не покоїтися (не спочивати); нестямитися (втратити самовладання) - не стямитися (не прийти до тями).

Дієприслівник[ред. • ред. код]

Разом:[ред. • ред. код]

коли слово без не не вживається: нехтуючи, ненавидячи;

у префіксі недо-, який указує на неповноту дії: недобачаючи.

Вінших випадках не з дієприслівниками пишеться окремо: не знаючи, не сказавши.[ред. • ред. код]

З чотирма дієприслівниками не пишеться разом або окремо, залежно від їхнього значення: нездужаючи

(хворіючи) - не здужавши (не змігши); неславлячи (ганьблячи) - не славлячи (не прославляючи); непокоячись

(хвилюючись) - не покоячись (не спочиваючи); нестямившись(втративши самовладання) - не стямившись (не прийшовши до тями).

43 питання.

Українська мова славиться своєю милозвучністю, яка досягається уникненням скупчення кількох приголосних. В більшості випадків в словах зустрічається, в основному, два приголосних звуки підряд. Однак при утворенні похідних слів суфіксальним способом (тобто шляхом додавання суфіксів) на межі кореня і суфікса почали збігатися три і більше приголосних. Для зручності і милозвучності вимови деякі з приголосних в таких групах почали опускати (не вимовляти). Це явище частково закріпилося в графіці і отримало назву спрощення в групах приголосних.

Групи приголосних, де найчастіше відбувається спрощення:

-ждн – жн (тиждень – тижневий);

-здн – зн (проїздити – проїзний);

-стн – сн (честь – чесний);

-стл – сл (стелити – слати)

-слн – сн (ремесло – ремісник)

-стц – сц (містити) – місце);

-лнц – нц (сонце – від «сълньце»);

-рдц – рц (серденько – серце);

-сткл – скл (скло від стъкло);

-рнч – нч (горно – гончар;

-скн – сн (тріск – тріснути);

-зкн – зн (бризкати – бризнути).

Увага: на письмі спрощення спрацьовує лише для української лексики.

Винятки: шістнадцять, кістлявий, хвастливий, пестливий, хворостняк,

зап’ястний і похідних від них.

Увага: в словах іншомовного походження і у винятках спрощення приголосних відбувається лише у вимові, тобто спрощення треба показати лише у фонетичній транскрипції. Наприклад: зап’ястний – [запйáсниǐ]; студентський [студéнс'киǐ]. Цей факт слід враховувати при розв’язанні завдань на кількість звуків і букв, а також на голосні/глухі приголосні.

44 питання .

Відмінювання та написання кількісних числівників

Відмінювання та правопис кількісних числівників досить складні. Треба запам’ятати такі правила:

1. Числівник один (одна, одно, одне, одні) змінюється за родами й числами. У родовому та орудному відмінках однини жіночого роду виступають п а р а л е л ь н і ф о р м и : однієїі одної, однією і одною.

2.Особливістю відмінювання числівників три і чотири є вживання м’якого знака в родовому, давальному, орудному (крім форми чотирма) і місцевому відмінках. Форма знахідного відмінка числівників два, три, чотири залежить від поєднання з іменником: (бачу) два стільці (неістота), двох хлопців (істота).

3.У числівниках п'ять — тридцять, п'ятдесят —вісімдесят при відмінюванні

вживаються п а р а л е л ь н і ф о р м и в родовому, давальному та місцевому відмінках: семи

(сімох), семи (сімом), сьома (сімома), на семи (сімох).

4.Числівники дев'ять — двадцять і тридцятьвідмінюються як п'ять або шість.

Складні числівники шістдесят, сімдесят, вісімдесятвідмінюються як п'ятдесят; триста, чотириста — як двісті;шістсот — дев'ятсот — як п'ятсот. В орудному відмінку вживаються п а р а л е л ь н і ф о р м и : п’ятьмастами іп'ятьомастами, сьомастами і сімомастами.

5.Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон відмінюються як іменники відповідної відміни:мільйон, мільйона, мільйонові (мільйону), мільйон, мільйоном, на мільйонові (на мільйоні).

6.У складених кількісних числівниках відмінюються всі складові частини: п’ятисот сімдесяти чотирьох.

7.Числівники сорок, дев'яносто, сто в родовому, давальному, орудному й місцевому відмінках мають закінчення -а: сорока, дев’яноста, ста.

8.Збірні числівники двоє, обоє, троє та неозначенокількісні числівники кілька,

багато відмінюються як два; четверо —одинадцятеро відмінюються як відповідні числівники чотири —одинадцять.

Увага! В українській мові не відмінюються числівникові слова niв,півтора, півтори, півтораста,

мало, немало, чимало та здрібніло-пестливі форми двійко, семірко, восьмірко.

45 питання Написання числівників і відчислівникових слів

У складних числівниках у кінці першої частини м'який знак не пишеться: п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, п'ятсот, шістсот, дев'ятсот; а також: п'ятнадцять, шістнадцять.

Порядкові числівники на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний пишуться одним словом, і перша частина в них стоїть у родовому відмінку (крім сто і дев'яносто): двохсотий, двохтисячний, трьохтисячний, двадцятип'ятитисячний, трьохсотп'ятдесятимільйонний (але: стотисячний).

У порядкових числівниках, утворених від назв десятків, перша частина не змінюється: п'ятдесятий, шістдесятий, сімдесятий, вісімдесятий.

На початку складних слів (прикметників, іменників) числівники один, два, три, чотири мають відповідно форми одно-, дво-, три-, чотири-: однозвучний, двоповерховий (не «двохповерховий»), триярусний (не «трьох'ярусний»), чотирикутник (не «чотирьохкутник»). Форми двох-, трьох-, чотирьохвживають ся тільки перед частинами, що починаються з голосного: двохелементний, трьохактний, чотирьохосьовий (і чотиривісний). Числівники п ять і більше (крім сто і дев’яносто) на початку складних слів мають форму родового відмінка: п'ятиденний, п'ятдесятирічний, п'ятисоткілограмовий (але: стодоларовий). Це стосується й числівників два, три, чотири, якщо вони є частиною складеного числівника: двадцять два роки — двадцятидвохрічний (але: дворічний), тридцять три дні — тридцятитрьохденний (але: триденний).

Якщо перша частина відчислівникового слова записується цифрами, то кінцева частина приєднується безпосередньо до цифр через дефіс: 49-мільйонний, 12-поверховий, 86-відсот-ковий, 250-квартирний, 125річчя (читається: сорокадев'ятимільйонний, дванадцятиповерховий, вісімдесятишестивідсотковий, двохсотпятдесятиквартирний, стодвадцятип'ятиріччя).