Ренесансно-реформаційні ідеї в українській культурі

Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств вперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти ка­толицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації. У братствах брали участь середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів, православне духовенство й дрібна шляхта. Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 p.), Брестське (1591 p.), Люблінське (1594 p.), Київське Богоявленське (1615 p.), Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства вели громадсько-політичну та культурну діяльність. Вони організовували лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

Братські діячі постійно боролися з православною церковною ієрархією, крити­кували зловживання духівництва, особливо вищого, добивалися виборності духівницт­ва світськими людьми, прагнучи контролювати діяльність кліру та знищити монополію духівництва на тлумачення Св. Письма. Зусилля братств, спрямовані на демократичну реформу релігійно-церковного життя, поряд з практичними заходами ренесансно-гуманістичного характеру (налагодження книгодрукування, організація науково-освіт­нього процесу і демократизація школи, поширення знань і розвиток світського пись­менства) становлять основні культурно-ідеологічні напрями їх діяльності.

Реформаційно-гуманістичний характер братського руху визначив і характер його ідеології, яка, зі свого боку, активно впливала на практичну діяльність братств. Серед братчиків культивувалися ідеї економічного підприємництва, справедливості, право­вого рівноправ'я, політичної свободи і громадянського служіння — тобто ідеї, які в су­часній науці прийнято називати громадянським гуманізмом, що визрів за первісного капіталістичного нагромадження, в епоху Відродження. Центральною для громадянського гуманізму була ідея спільного блага, яка слугувала критерієм моральної оцінки людини. Етика громадянського гуманізму утверджувала людину через особисту діяльність, спрямовану на благо суспільства.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особи­стості були не новими для філософських роздумів в Україні; починаючи з праць книж­ників князівської доби і відбившись повною мірою в "Повчанні Володимира Мономаха". Вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст. Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму як такого. Систематичне звернення до концепцій гуманізму найповніше проявилося саме в XVI – першій половині XVII ст.

У загальному процесі розвитку гуманізму в Україні можна виділити три періоди: до середини XVI ст. — типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою; з другої половини XVI ст. до по­чатку XVII ст. відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей в перепле­тенні з реформаційними, активне формування історичної самоусвідомленості українсь­кого народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму; з другої половини XVII ст. розроблюється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних.

Наведена періодизація розвитку гуманізму в Україні має умовний характер, оскіль­ки розчленування цілісного процесу не завжди піддається проведенню чіткої межі за­вершення одного і початку іншого періоду.

Ренесансний період як етап у поступальному розвитку українського мистецтва визначився притаманним цьому часові розумінням художніх засад, у яких втілилися суспільно-політичні та духовні проблеми епохи. Старі естетичні мірки і утилітарні ви­моги виявилися недостатніми для втілення нових ідей краси та задоволення зрослих запитів життя. Основним стимулом мистецтва стало прагнення художньо засвоїти ре­альний світ, і в цьому засвоєнні могутньо лунала пробуджена потреба в пізнанні, науці, що яскраво вказувала на звільнення людського розуму, всього єства людини від догм церковного світогляду. З пізнанням світу народжувалось усвідомлення людиною своєї сили і нове образно-художнє мислення, яке втілювалося в найрізноманітніших мис­тецьких формах. Звичайно, цей прогресивний процес не був раптовою зміною звичних форм, бо все те, що було доцільним і могло слугувати висунутим високим ідеям, пере­довсім національної самобутності, зберігалось, збагачуючись новими духовними цінно­стями.

Нові вимоги зумовили звертання до мистецтва Європи, насамперед, до ренесанс­ної культури Речі Посполитої, проте засвоювались лише ті художні явища, які відпові­дали національним потребам. При цьому слід зауважити, що антиренесансна католиць­ка контрреформація скеровувала основний удар проти ренесансної української культу­ри як основного вогнища антифеодальної і визвольної боротьби.

Ренесансне мистецтво в Україні пройшло кілька етапів. Які будь-який важливий період, воно пройшло початковий етап — проторенесанс, тобто зародження нових форм, що яскраво позначилось в живописі, час повного розквіту, який можна прослідкувати на всіх його видах в архітектурі, скульптурі, живописі та графіці, та, очевидно, завер­шальний етап, характерний процвітанням маньєризму.