2.Церковна політика більшовиків у 20-ті роки

Політика більшовицької партії з релігійного питання і її наслідки

(20-30-ті роки)

Однією з найтрагічніших сторінок історії України в XX ст. є реалізація політичного курсу Комуністичної партії щодо релігії та церкви впродовж 20-30-х років. Відомо, що спочатку вона займала демократичні позиції у релігійному питанні. Так, у першій програмі Російської соціал-демократичної партії (більшовиків), прийнятій II з'їздом у 1903 р., ставилось за найближче завдання таке: «Необмежену свободу совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок... Скасування станів і повну рівноправність усіх громадян незалежно від статі, релігії, раси і національності... Відокремлення церкви від держави і школи від церкви» [І].

На початку XX ст. РСДРП (б) розгорнула боротьбу по втіленню в життя вимог свободи совісті. В.Ленін особисто обґрунтував політику ставлення більшовицької партії і майбутньої держави нового типу до релігії та церкви. У статті «Соціалізм і релігія» він писав: «Релігія повинна бути оголошена приватною справою — цими словами передають звичайно ставлення соціалістів до релігії. Але значення цих слів треба точно визначити, щоб вони не могли викликати ніяких непорозумінь. Ми вимагаємо, щоб релігія була приватного справою щодо держави, але ми не можемо вважати релігію приватною справою щодо нашої власної партії» [2]. Оскільки, на думку В.Леніна, партія більшовиків є союзом свідомих, передових борців за звільнення робітничого класу, то «такий союз не може і не повинен байдуже ставитися до несвідомості, темноти або мракобісництва у вигляді релігійних вірувань. Ми вимагаємо цілковитого відокремлення церкви від держави, щоб боротися з релігійним туманом чисто ідейною і тільки ідейною зброєю, нашою пресою, нашим словом. Але ми заснували свій союз, РСДРП, між іншим, саме для такої боротьби проти всякого релігійного обдурювання робітників. Для нас же ідейна боротьба не приватна, а загальнопартійна, загально пролетарська справа» [3].

Вимога непримиримого ставлення партії більшовиків до релігії зумовлювалась тим, що програма «комуністів побудована на науковому і, до того ж, саме матеріалістичному світогляді. Тому роз'яснення нашої програми неодмінно вимагає і роз'яснення справжнього історичного і економічного коріння релігійного туману. Наша пропаганда неодмінно вимагає і пропаганду атеїзму...» [4].

Сказане не викликає ніяких принципових заперечень. Дійсно, будь-яка громадсько-політична організація, партія має повне право ввести у свою програму питання про боротьбу з релігією, внести у статут вимогу до членів організації вести пропаганду тих чи інших ідей, котрі не закликають до насильницьких дій та не суперечать чинному законодавству.

У царській Росії заклик до ідейної боротьби з релігією був історично виправданий, оскільки свободи совісті як невід'ємного права громадянина імперія не знала.

На початок 1917 р. у країні брали верх буржуазно-демократичні, антимонархічні настрої середніх та радикально-революційні вимоги нижчих верств населення. Такі настрої переважали і серед духовенства. Після повалення самодержавства Тимчасовий уряд Росії 20 березня 1917 р. приймає постанову про відміну віросповідних та національних обмежень, якою проголошувалася рівність усіх церков ти анулювалися Їх попередні привілеї. Це був перший крок па шляху до прийняття закону про свободу совісті. Тимчасовий уряд надавав широкі права конфесіям в їх богослужбовій, місіонерській, громадсько-політичній, педагогічній діяльності. В Російській православній церкві передбачалося відновити патріаршество, переглянути стосунки церкви і держави. Та наступив жовтень 1917 р., а за ним захоплення влади партією більшовиків. Він започаткував нову сторінку і в сфері державно-церковних стосунків. Більшовицька партія отримала всі можливості для реалізації програмних установок з релігійного питання.

Проте па практиці вийшло інакше. Факти свідчать, що уже з перших місяців після жовтневого перевороту 1917 р. більшовики, хоча й... прийняли декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, грубо розтоптали законні права десятків мільйонів власних громадян, особливо прихильників православ'я. Партійні комітети залучали, вірніше, зобов'язували державні органи займатися антирелігійною роботою, яка фактично перетворилася у боротьбу із релігійними організаціями, з Російською православною церквою, з дійсно широким втягуванням у неї силових органів. В окремі періоди боротьба набувала крайніх форм і велась за такими основними напрямками:

1) економічні утиски духовенства, знищення матеріальної бази конфесії;

2) розкольницька діяльність серед духовенства та віруючих;

3) постійні переслідування церковнослужителів та репресії проти них.

Спробуємо аргументувати нашу позицію, посилаючись, в основному, на факти, котрі мали місце в Україні, зокрема на Полтавщині.

У перші роки існування радянської влади найбільш злочинною виявилася кампанія по вилученню церковних коштовностей у 1922 році, проведена під гаслами допомоги голодуючим Поволжя. Останнім часом стали відомими документи, які підтверджують, що вилучення коштовностей було формою боротьби проти могутньої на той час РПЦ, інших релігійних об'єднань. Найголовнішим є лист В.Леніна членам політбюро ЦК РКГІ(б) від 19 березня 1922 року, розісланий під грифом «Суворо таємно». Тотальне вилучення церковних коштовностей, па наш погляд, мало на меті, по-перше, остаточно принизити церкву як духовну структуру, а по-друге, хоча це й не афішувалося, саме за рахунок церкви поліпшити економічне становище держави. Свідчення цьому - повільність у прийнятті постанови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету 23 лютого 1922 р. А в Україні аналогічну постанову прийняли аж 8 березня, коли голод уже охопив переважну більшість губерній і люди гинули тисячами.

До речі, постанова ВУЦВК слово у слово повторила постанову ВЦВК, змінено було хіба що сполучення «у Поволжі». Симптоматично, чи не так? Впровадження постанови ВУЦВК почалося ще пізніше. У Полтаві до вилучення цінностей приступили, наприклад, 23 квітня, у Ромнах - 16 травня, у Зінькові - 1 червня, у Гадячі - 7 червня [5]. Загалом кампанія в Україні пройшла без особливого ентузіазму, мляво, про що з жалем писав у своєму листі 8 листопада 1922 року секретар ЦК КП(б)У Д.Мануїльський [6].

Коштовне майно у кращому випадку передбачалося вилучити протягом місяця. Якщо взяти до уваги необхідність його доставки у центр, закупівлю та транспортування хліба, іншого продовольства за умов ущент зруйнованого залізничного транспорту, то стає очевидним, що золото і срібло для врятування голодуючих Поволжя навряд чи були потрібні, у всякому разі їх тотальне вилучення із церков та монастирів.

Думка про те, що допомога голодуючим не є головною у кампанії, підтверджується і пунктом затверджених 20 березня 1922 р. політбюро ЦК РКП(б) директив, у якому практично заборонялося замість коштовностей вносити їх вартість грошима чи продовольством. Рішення центрального партійного органу негайно продублювали на місцях. Ця директива політбюро ЦК ще раз підтверджує справжню мету вилучення церковних речей — нанести удар по так званому політичному противнику, принизити його в очах мас, особливо сільського населення. Водночас ця акція відволікала народ, зокрема рядових партійців, від невдач внутрішньої та зовнішньої політики.

Ще одну причину розправи з церквою московський автор В.Алексєєв убачає у засиллі тодішніх лівацьких настроїв у партійних і радянських органах. «Ліваки у надії на швидку світову революцію, - пише автор, - намагались швидше зруйнувати «бастіони реакції» у післяжовтневій Росії, що стала, за словами Троцького, «плацдармом прийдешньої світової пожежі». Одним із таких «бастіонів» ліваки вважали релігію» [7]. Вилучення із церков та монастирів виробів із золота, срібла, коштовного каміння мотивувалося в першу чергу політичними потребами. У бажанні встановити монополію на безмежну владу, а відтак право панувати в усіх сферах життя суспільства і кожної людини, зокрема і в її духовному світі, об'єдналися інтереси тодішніх партійних і державних чиновників та лівацьких ультрареволюціонерів. їх жертвою стала церква. Секретар ЦК КП(б)У Д.Мануїльський у листі губкомам партії відверто писав, що вилучення коштовностей було підходом до «розкладання церкви» [8].

Архівні матеріали не засвідчують факту повсюдного у масштабах республік опору духовенства вилученню коштовностей, що впродовж десятиліть стверджувала офіційна ідеологія. В атеїстичній літературі, як правило, наводились одні і ті ж факти про контрреволюційну позицію церковників. На нашу думку, треба говорити про те, що духовенство без ентузіазму зустріло постанову, але більшість з них не виявляла відвертої ворожості діям органів влади. Хоча ще у 1927 р. журнал «Антирелигиозник» повідомляв, що внаслідок дії провокаційного секретного послання патріарха Тихона від 28 лютого 1922 р. у різних місцях країни відбулось

1414 кривавих зіткнень [9]. Й справді, уникнути ексцесів у ряді районів не вдалося. Було б дивно, якби мільйони віруючих змирилися з насильницьким вилученням церковних речей, про що свідчить факт з Лубенського повіту на Полтавщині, де віруючі і духовенство вважали їх своєю власністю, а не надбанням республіки [10]. Але в більшості випадків до конфлікту властей з духовенством, віруючими справа не доходила. Тому кількість кривавих зіткнень, названа «Антирелигиозником», на наш погляд, дещо перебільшена. Так, у Полтавській губернії було порушено три кримінальні справи при проведенні антицерковної кампанії: 1) звинувачення двох селян в агітації проти вилучення коштовностей; 2) звинувачення 6 священиків у приховуванні та знищенні інвентарних книг. Найбільшої гучності набув суд над священиком Троїцької церкви Полтави В. Зеленцовим. Протидія виконанню декрету була лише формальною причиною для його арешту. В ході слідства з’ясувалось, що, не сприйнявши соціалістичної революції, В. Зеленцов у роки громадянської війни у своїх проповідях начебто займався систематичною «антирадянською агітацією та контрреволюційною діяльністю». Незважаючи на те, що на 1922 рік навіть безпосередні учасники білого руху були амністовані, проповідницька діяльність стала основою рішення суду про розстріл В. Зеленцова. Справа В. Зеленцова, до речі, набула хрестоматійного значення, увійшовши до цілого ряду пропагандистських книг і брошур про «контрреволюційну сутність» духовенства. Треба зазначити, що смертний вирок незабаром буде замінено п'ятьма роками тюрми, а в 1925 р. В. Зеленцова достроково звільнили з місць ув'язнення [II]. Віруючі Полтави вважали його «мучеником за християнство».

Навряд чи були вагомими аргументи для притягнення до кримінальної відповідальності селян за агітацію проти вилучення цінностей чи арешт шести священиків за приховування або втрату інвентарних книг, що, як і самі коштовності, могли зникнути у вихорі буремних років громадянської війни.

Православне духовенство Полтави загалом підтримало декрет про вилучення церковних коштовностей, не пов'язаних із безпосередньою культовою відправою, хоча частина священиків та віруючих пропонувала взамін цінностей пожертвування грошима чи продовольством. Так, збори Троїцької громади запропонували проект резолюції загальним зборам парафій міста, в якій зазначалось, що централізована закупівля хліба за вилучені коштовності за кордоном надто довга справа. Тому для допомоги голодуючим необхідний інший шлях. Віруючі вважали, що церковні реліквії замість відправки за кордон можуть бути запропоновані для викупу віруючим за хліб або інші цінності. «Якщо уряд погодиться на таку продажу православних релігійних цінностей місцевому православному населенню, — підкреслювалось у резолюції, — то уряд отримає хліб для голодуючих значно швидше, ніж при продажі цінностей за кордоном, а, з іншого боку, зникне привід для непорозумінь між урядом і православним населенням, яке, викупивши власні святині, поступить з ними згідно з своєю вірою.

Тому загальні збори представників парафіяльних громад М.Полтави ухвалюють: звернутись до радянського уряду із проханням, щоб реквізовані для допомоги голодуючим Поволжя релігійні цінності православних храмів були повернуті для продажі па місцях православному населенню за хліб та цінності домашнього вжитку» [12]. Наступного дня збори парафіяльних громад Полтави прийняли цю резолюцію. Але уряд залишався байдужим до подібних звернень віруючих.

Деякі священики стримували прихожан, які бажали відстояти цінності у храмах. Більше того, в окремих місцях ініціаторами інцидентів виступали не віруючі, а швидше члени комісій по вилученню церковних та монастирських коштовностей.

Звичайно, дрібні сутички траплялися нерідко. Наприклад, у Преображенській церкві Полтави членів комісії оточив натовп збуджених віруючих, які торгували на базарі. Але завдяки тактовній поведінці членів комісії робота по вилученню коштовностей не припинялась і завершилася у той же день. У двох церквах м. Лохвиці, у селах Вовчик та В'язівок Лубенського повіту віруючі теж учинили опір [13].

В цілому кампанія не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно. Голодуюче населення отримало лише незначну кількість очікуваного хліба. Негативним її результатом стала втрата безцінних пам'яток культури, що повело за собою втрату більш значну — дегуманізацію суспільства.

1929 рік започаткував нову хвилю знищення матеріальної бази — масове закриття церков та молитовних будинків. У ході антирелігійних пропагандистських кампаній за допомогою преси формувалася думка про незчисленні багатства церкви і необхідність їх використання для соціалістичного будівництва. І це незважаючи па вилучення у 1922 р. фактично всіх коштовностей. Для закриття храмів, зняття церковних дзвонів використовувалася будь-яка нагода.

Дзвони знімали, церкви руйнували або перетворювали на школи, культосвітні заклади, віддавали під господарські потреби, щоправда, не вирішуючи проблеми нестачі шкільних чи клубних приміщень. Однак «штурм» 1929-1931 років ще не привів до повної загибелі православної церкви. «Вирішальну атаку» на матеріальну базу РПЦ буде зроблено всередині 30-х років.

Проте найбільш згубним напрямком неоголошеної війни більшовицької держави із церквою стали постійні переслідування духовенства і навіть його фізичні репресії, котрі були започатковані уже з перших днів радянської влади. Не врятувала становище відмова патріарха Тихона благословити у 1919 році «білий рух». Незважаючи на зміцнення становища країни, на політичні установки VIII та IX з'їздів РКП(б) про шкідливість адміністративних атак па церкву, духовенство продовжували утискувати.

Нова хвиля репресій проти духовенства пов'язана із вилученням церковних коштовностей у 1922 році, коли став очевидним провал намірів більшовицьких лідерів збагатитись за рахунок віруючих. Зазнавши невдачі у сумнівній конфронтації з церквою, Її ініціатори зробили все можливе, щоб зняти з себе відповідальність і покласти її на «хитре духовенство», яке зуміло обдурити власті і сховати церковне золото. Кампанія по переслідуванню церковників фактично розпочалася після листа Л.Троцького П.Красикову від 25 квітня 1922 р.

На сьогоднішній день до кінця не з'ясована кількість духовенства, віруючих, притягнених у 20-ті роки до кримінальної відповідальності. У різних джерелах наводяться дані від 700 до 8000 тис. чоловік. Намагаючись усвідомити реальні причини притягнення церковників до відповідальності, все більше схиляємося до висновку, що судові процеси стали логічним продовженням богоборчої за своїм спрямуванням політики Жовтневого перевороту. Переважна більшість віруючих була звинувачена безпідставно, тільки за те, що вони спробували протистояти нарузі над власними святинями, знущанню над вірою, вважали своїм моральним обов’язком всіма наявними у них засобами відстоювати віками установлені традиції.

Подібний курс стосовно духовенства продовжувався і в наступні роки. У другій половині 20-х років суспільство вразила «ярликова хвороба». В основу більшовицького виховання ідеологи поклали класову боротьбу. Під посиленням виховної роботи, про що тоді постійно говорилося, мали па увазі боротьбу проти так званих «ворогів народу». Розпочалося «ідеологічне приборкання» народу. Полтавщина у цьому плані не стала винятком.

Зміна тактики більшовиків у церковній політиці

Радянські органи змінили тактику й основні свої зусилля спрямували на "приручення" тихонівців. Не без допомоги влади наприкінці 1925 р. невелика група ієрархів утворила прорежимну Тимчасову вищу церковну раду, яку очолив колишній обновленець митрополит Сергій (Страгородський). 13 травня Рада сформувала Тимчасовий патріарший священний Синод і він проголосив місцеблюстителем патріаршого престолу цього митрополита. Дуже швидко більшовики визнали новий церковний орган, адже уже з перших днів існування ця течія РПЦ повністю підтримала владу. Більше того, 29 липня 1927 р. Сергій і ще 8 архієреїв звернулися до кліру церкви з Декларацією, в якій закликали або переглянути негативне ставлення до радянської влади, або відійти від церковних справ. Цим самим Сергій і його однодумці фактично освячували не тільки репресії проти дисидентів, а й той розгром церкви, який вчинили більшовики. І в ті часи багато хто називав цю фактично нову церкву сергіанською єрессю.