8. Комуністичний і національний антифашистські визвольні рухи в українських землях

Розглядаючи проблему опору окупантам, слід звернути увагу на те, що в Україні одночасно діяли два рухи – комуністичний партизанський і підпільний, а також національний – ОУН і УПА.

Що стосується організації підпілля та партизанського руху комуністичного спрямування, то вони діяли відповідно до директиви ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». Партійним і радянським установам пропонувалося утворювати підпільні організації, комітети для діяльності на окупованій території, підпільні групи, партизанські загони, встановлювати явочні місця, паролі, закладати бази з продовольством, зброєю тощо. Залежно від умов та завдань боротьби в різних регіонах віддавалася перевага тим чи іншим формам спротиву. Але в усіх випадках вони знаходилися у нерозривній єдності, доповнювали і посилювали одна одну. Дії партизан і підпільників повсюдно підсилювалися саботажем широких мас населення в різних галузях промисловості і сільського господарства. На окупованій території України знаходилось близько 30 -40 млн. чоловік. В межах довоєнних кордонів УРСР в 1941-1944 рр. діяло 22 підпільних комітетів КП(б)У та інших підпільних обкомів, міськкомів та райкомів комсомолу. З окупантами вели боротьбу 3,5 тис. організацій та груп комуністичного підпілля, які нараховували понад 100 тис. чоловік.

З травня 1942 р. ДКО СРСР утворив Центральний Штаб партизанського руху. У липні 1942 р. було утворено Штаб партизанського руху в Україні на чолі з Тимофієм Строкачем. На кінець 1942 р. в Україні майже в кожному районі велася війна з окупантами.

Що стосується діяльності українських націоналістів (ОУН) під час війни, то на сьогодні існують протилежні думки. ОУН намагалася заручитися підтримкою нациського керівництва і отримати вигоду від здійснення своїх планів. Німці хотіли використати оунівців як диверсійну силу в тилу радянських військ. Проте з перших днів окупації України стався конфлікт між ОУН-Б і німецьким керівництвом. 30 червня 1941 р. націоналісти-бандерівці проголосили у Львові Українську Державу. Керівником уряду став Ярослав Стецько. Однак вже через кілька днів гестапо поставило перед Степаном Бандерею вимогу – зробити заяву про відміну незалежності України. Після відмови Бандеру та його однодумців було заарештовано.

Як відомо ОУН ділилася на дві гілки:

1) ОУН-Б (бандерівці);

2) ОУН-М (мельниківці).

У Києві в жовтні 1941 р. оунівці Мельникова вступили з ініціативою державного відродження в основному східних українців. Українська Національні Рада згодом мала стати урядовим органом України. Проте нациське керівництво мало інші плани відносно України. Фашисти не передбачили існування Української Держави.

У вересні 1941 р. фашистські підрозділи СС почали знищувати членів підпільних груп ОУН-Б, а в листопаді 1941 р. гестапо почало громити ОУН-М.

Особливістю боротьби ОУН за Україну було те, що вони обрали «третій» шлях – це війна проти фашистів і сталінських комуністів. Українське населення не завжди розуміло цілі і методи боротьби ОУН. Досить часто під впливом фашистської окупаційної або ж сталінської комуністичної влад визвольний рух в Україні під проводом ОУН перетворювався на громадську війну.

З нападом фашистської Німеччини на СРСР Тарас Бульба Боровик створив нерегулярну збройну частину під назвою «Польська Січ». Вона вважала своїм головним завданням звільнення західноукраїнських земель від Червоної Армії. Наприкінці 1941 р. німці вимагали розпуску цього підрозділу. Тоді Тарас Бульба вивів його до лісів Полісся Волині. У 1942 р. окремі загони українських націоналістів створили велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Тараса Бульби, загони ОУН-Б і ОУН-М. Нове військове утворення отримало назву Українська Повстанська Армія (УПА). ЇЇ очолив український офіцер Роман Шухевич (Тарас Чупринка). УПА дислокувалася головним чином на Поліссі, Волині і Галичині. Керівництво ОУН-УПА організувало боротьбу в двох напрямках:

1) розгортання агітаційно-пропагандистської компанії під гаслом «за самостійну Україну без більшовиків і москалів»;

2) проти просування основних сил Червоної Армії та захоплення нею західних районів України.

УПА організувало акції з метою перешкодити мобілізації місцевого населення до радянської армії, зрив депортації західних українців до Сибіру, захист греко-католицької церкви.

УПА виступала не тільки проти більшовиків і радянських військ, але і проти Польської Армії Крайової (ПАК). Суперечки між поляками та українцями-націоналістами за західноукраїнські землі були надзвичайно гострими. Обидві сторони з надзвичайною жорстокістю ставилися до місцевого населення протилежної національності.

Отже, боротьба українського народу проти фашистських окупантів була справедливою, визвольною. Розкол українського загалу за політико-ідеологічною ознакою (комуністичний антифашистський і національний антифашистські рухи) був наслідком колоніальної залежності України.