Методичка по стандартизации туризма

«держави – члени Спільного ринку можуть приймати або підтримувати в силі

самі строгі розпорядження з метою захисту споживача» (стаття 8).

Таким чином, країна, яка має намір активно розвивати туризм, повинна проводити на державному рівні політику підтримки інтересів туристів та створення рівних можливостей для туристичних підприємств, які їх обслуговують. Держава, визначаючи види діяльності, що підлягають ліцензуванню, у нормативно-правових актах запроваджує умови, які необхідні та достатні з точки зору суспільних інтересів для заняття певним видом діяльності, і

має можливість регулювати і контролювати ринкову діяльність ліцензіатів. Ліцензування – визначення умов, необхідних і достатніх з погляду

суспільних інтересів для заняття цією або іншою діяльністю.

Тобто ліцензування являє собою механізм захисту прав споживачів і виробників туристичного продукту.

Ліцензія – це дозвіл, видаваний державним органом влади юридичним і фізичним особам-суб`єктам підприємницької діяльності (СПД) на здійснення господарської діяльності протягом певного часу при дотриманні певних умов.

Таким чином:

-для одержання ліцензії здобувач повинен відповідати певним вимогам;

-перелік вимог визначається державою;

-держава, маючи право відкликання ліцензії, отримує можливість регулювати та контролювати ринкову діяльність, направляючи її в потрібне русло.

Перелік видів діяльності та умови ліцензування відрізняються по країнах світу, але існують деякі закономірності:

1. Діяльність засобів розміщення звичайно не ліцензується. Послуги готелів, як і ресторанів, найчастіше стають об'єктами стандартизації та сертифікації у різних видах (атестація, класифікація, категоризація), ніж ліцензування. Така практика є наслідком специфіки діяльності даних суб'єктів туристичної індустрії.

19

2.Діяльність туристичних фірм, що організують подорожі, звичайно підлягає ліцензуванню, але не завжди стає об'єктом сертифікації.

3.Діяльність фахівців туристичного супроводу - екскурсоводів, гідів-

перекладачів, спортивних інструкторів, провідників тощо - також звичайно не ліцензується. Вони виконують свої професійні обов`язки на підставі дозволу на право здійснення туристичного супроводу, який видається за результатами атестації.

2.2. Міжнародний досвід ліцензування туристичної діяльності

Ліцензування - це найбільш сприятлива форма державного регулювання завдяки спрощеному (у порівнянні із сертифікацією або стандартизацією) процесу одержання ліцензії. Однак не всі країни світу запроваджують ліцензування як механізм державного управління туристичною галуззю. У країнах же, які здійснюють ліцензування в сфері туризму, також існують різні нюанси, що стосуються законодавства з цього питання.

Проаналізувати міжнародний досвід ліцензування туристичної діяльності на прикладі деяких країн можна за допомогою таблиці 2.1, яку складено автором за матеріалами джерел [20; с.145 - 146], [23; с. 291 - 295].

Згідно з даними таблиці 2.1, розходження в законодавчій базі ліцензування діяльності з обслуговування туристів залежать в основному від рівня державного регулювання туристичною сферою. Так, якщо держава приділяє багато уваги розвитку туризму, то нормативно-правова база ліцензування охоплює значну кількість суб'єктів і об'єктів ліцензування, включаючи послуги не тільки туристичних фірм, але й засобів розміщення, підприємств харчування,

транспортних і екскурсійних організацій, а також розважальних закладів. З

іншого боку, якщо держава не наголошує на розвиток туризму, то ліцензування як форма контролю за діяльністю туристичних організацій не проводиться. Однак у таких випадках державними органами залучаються інші механізми щодо захисту прав споживачів і виробників туристичного продукту і послуг - наприклад,

введення фінансових гарантій, реєстрація СТД у Споживчій адміністрації тощо.

20

2.3. Історія ліцензування туристичної діяльності в Україні

Ліцензування туристичної діяльності в Україні започатковано з 1994 року і перетерпіло великі зміни, що представлено у таблиці 2.2, яку створено автором за матеріалами джерел [3],[4],[5],[6]. У п`ятий раз законодавство про ліцензування туристичної діяльності оновилося 21 жовтня 2000 року, коли набув чинності

Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»

№ 1775-III [4], згідно з яким ліцензуванню підлягали чотири види туристичної діяльності: організація іноземного туризму; організація внутрішнього туризму;

організація зарубіжного туризму; екскурсійна діяльність. Треба зазначити, що вперше за весь означений період часу для діяльності у сфері туризму України були розроблені, затверджені та введені в дію «Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з організації іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму, екскурсійної діяльності» наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Державного комітету молодіжної

політики, спорту і туризму України від 17 січня 2001 року № 7/62 (Далі – Ліцензійні умови).

Через три роки після прийняття Ліцензійних умов, 1 січня 2004 року,

набула чинності нова редакція Закону України «Про туризм» [3], відповідно до якої ліцензуватися стала тільки туроператорська та турагентська діяльність. Але хоч в Україні зараз підлягають ліцензуванню тільки означені види діяльності,

одержати ліцензію повинні не тільки фірми-туроператори і турагенти, а й усі ті підприємства - суб'єкти туристичної діяльності (СТД), які здійснюють такі види

діяльності. Тут можна розглянути декілька прикладів:

1. Підприємство, яке має у власності базу відпочинку і надає тільки

послуги з розміщення, не повинно отримувати ліцензію на здійснення туристичної діяльності; але якщо воно розпочне займатися посередницькою діяльністю з реалізації турпродукту туроператорів чи з реалізації туристичних послуг інших СТД, йому потрібно буде отримати ліцензію на турагентську діяльність. Якщо ж це підприємство буде мати намір займатися створенням туристичного продукту самостійно, тобто стати туроператором, то воно повинно

21

буде відмовитися від своєї бази відпочинку, тому що згідно з чинним законодавством, туроператорська діяльність є виключною діяльністю підприємства і займатися чим іншим (наданням послуг гостинності, наприклад)

воно не має права.

Слід акцентувати увагу на те, що застосування норми закону про виключну туроператорську діяльність і заборону займатися таким фірмам будь-якою іншою діяльністю порушує як статті Конституції України, Громадського та Господарського Кодексів, так і багато інших законодавчих актів України.

Найсильніше це ударило як по туроператорам іноземного і внутрішнього туризму,

так і саме по туристам. Не є таємницею, що в нашій країні туристичний сезон продовжується на силу 4 місяці, протягом яких туроператори тільки й можуть робити, тому що в міжсезоння роботи для них нема, а займатися іншою діяльністю вони не мають права. У результаті цього означені туроператори змушені значно підвищувати ціни на туристичний продукт, що супроводиться постійними скаргами щодо невідповідності ціни та якості туристичних послуг.

Крім того, вимога про виключну туроператорську діяльність обмежує розвиток туризму, не дозволяє поширювати його матеріально-технічну базу, тому що фірма-туроператор не має права створювати власні транспортні підрозділи,

засоби розміщення, підприємства харчування тощо.

2.Підприємство має намір відправити своїх працівників на оздоровлення

втакий заклад (пансіонат, туристичний комплекс, базу відпочинку тощо), який згідно з Законом про туризм і національним стандартом ДСТУ 4527:2006 «Послуги туристичні. Засоби розміщення. Терміни та визначення» [14], є

учасником туристичної діяльності, а послуги його вважаються характерними турпослугами. Тут можливо два варіанти розвитку подій:

- якщо означене підприємство отримує часткову сплату від реалізації конкретної путівки на підставі договору із засобом розміщення, то така діяльність є підприємницькою та вважається турагентською, і підприємство повинно отримати відповідну ліцензію;

22

- якщо підприємство не отримує ніякого прибутку від розподілу путівок серед своїх працівників і виступає тільки як покупець, то одержання ліцензії на провадження турагентської діяльності йому не потрібно.

3. Підприємство має намір займатися реалізацією авіаквитків. Крім того,

що воно повинно в установленому законодавством порядку отримати сертифікат Державного департаменту авіації Міністерства транспорту і зв'язку України,

виконати для цього низку відповідних умов, це підприємство також повинно в обов`язковому порядку одержати турагентську ліцензію, тому що продаж авіаквитків класифікується як посередництво при наданні характерних і супутніх туристичних послуг.

Такі приклади можна приводити необмежено. Але треба акцентувати увагу і на те, що ліцензування у сфері туризму України вже понад три роки існує без законодавчого механізму провадження туристичної діяльності, тому що діючи Ліцензійні умови були прийняті ще в 2001 році, до нової редакції Закону про туризм, і стосуються ліцензування діяльності з організації іноземного,

внутрішнього, зарубіжного туризму, екскурсійної діяльності, а не туроператорської і турагентської діяльності, яка передбачена на державному рівні з 1 січня 2004 року.

Про стан ліцензування туристичної діяльності в Україні свідчать звіти, які періодично публікуються на офіційному сайті ДСТК [29]. Зібрав дані останніх років у таблицю 2.3, можна проаналізувати ефективність всієї туристичної діяльності ліцензіатів для нашій держави.

Починаючи з 2004 року, коли було впроваджено ліцензування туроператорської та турагентської діяльності, кількість туристичних фірм-

ліцензіатів збільшилась приблизно у 1,5 рази. Однак рівень виконавчої дисципліни з кожним роком постійно знижується – з 91% у 2004 році до 71% у 2006 році. Це означає, що 29% турфірм не складають звіти чи подають інформацію, що не мали діяльності. Інакше кажучи, кожна третя турфірма чи не працює, чи працює у «тіні».

23

Між тим, за 9 місяців 2006 року зареєстровано аномально високу кількість нових туристичних компаній – 1211. Треба з`ясувати, чи потрібно Україні стільки турфірм, які не можуть певним образом обслуговувати туристів? Міжнародна практика свідчить, що туристичні компанії, особливо туроператори, повинні мати не тільки багатий досвід у своєї роботі та різноманітніші програми, але й повинні захистити своїх клієнтів від усяких ризиків, які можуть трапитися під час туристичного обслуговування.

За даними таблиці можна відстежити деякі тенденції, які існують у нашій

країні:

-так, кількість фактично працюючих ліцензіатів з 2002 року по 2006 рік практично не змінилась – біля трьох тисяч;

-кількість обслуговуваних ними туристів також однакова – 1,7 млн. осіб;

-кількість іноземних туристів в загальному обсязі знижується – у 2006

році їх у 1,5 рази менше, ніж п`ять років назад; крім того, як свідчать дані Прикордонної служби, турфірми обслуговують лише 1,7% усіх іноземних туристів, які в`їхали до території України (і всього 5,3% українських туристів, які виїхали в зарубіжні подорожі);

-обсяг наданих ліцензіатами туристичних послуг в грошовому еквіваленті за 5 років збільшився у 2,5 рази (при незмінній кількості туристів);

-платежі до бюджету - зменшилися;

- середньооблікова чисельність обслуговуючого персоналу скоротилася

у2 рази;

-середня вартість турпоїздки зросла у 2,5 рази.

У 2002 – 2003 роках турфірми України більше віддавали перевагу

організації іноземного туризму, ніж зарубіжного. Однак у 2005 році на державному рівні було скасовано нульову ставку з ПДВ для в`їзного туризму, що одразу сказалося на обсягах «організованого» іноземного туризму в Україну – він значніше порідшав.

Крім того, в умовах жорсткої, а іноді й жорстокої конкуренції українські турфірми змушені економити на всьому – на заробітній платі, на підвищенні

24

кваліфікації співробітників, на маркетингових дослідженнях тощо. Але при цьому існує наступна тенденція – зниження витрат ніяким чином не співвідноситься зі стабілізацією цін на туристичний продукт. Тому що середня ціна турпослуг постійно збільшується, а «туристична інфляція» перевищує загальноекономічну.

Це пов`язано, насамперед, із боротьбою за зростання рентабельності, яка в даному випадку прямо протилежна поліпшенню якості туристичного продукту певних турфірм.

Як висновок, можна зазначити, що в Україні на державному рівні відсутній чіткий механізм роботи туристичної галузі. Ліцензування у сфері туризму потребує підвищеної уваги з боку Міністерства культури і туризму. Для подолання суперечностей, які містяться у нормативно-правових актах з туристичної діяльності, треба на законодавчому рівні створити цивілізовані умови для того, щоб туристична компанія насправді заробила, тоді це буде вигідно всім – і туристам, і турфірмам, і державі в цілому.

2.4. Нормативно-правова база ліцензування туристичної

діяльності в Україні

Законодавчу базу ліцензування туристичної діяльності в Україні складають чисельні нормативно-правові акти – закони України, постанови Кабінету Міністрів України, накази Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики України (Держспоживстандарту України), накази Міністерства культури і туризму, Державної служби туризму і курортів, листи Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва

(Держпідприємництва України) тощо.

Вивчаючи нормативну-правову базу ліцензування туристичної діяльності України, яку представлено у таблиці 2.4, слід пам’ятати про неузгодженість чинного Закону «Про туризм» (де ліцензується тільки туроператорська та турагентська діяльність) з діючими Ліцензійними умовами провадження туристичної діяльності (які спрямовані на ліцензування господарської діяльності з організації іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму та екскурсійної діяльності).

25

Таблиця 2.4

Нормативно-правова база ліцензування туристичної діяльності в Україні

	№	Нормативно-правові	Дата	Номер
	п/п	акти	прийняття
		Закони України:
	1	«Про внесення змін до Закону України «Про	18.11.2003	№ 1282
		туризм»
	2	«Про ліцензування певних видів господарської	01.06.2000	№ 1775-III
		діяльності»
		Постанови КМУ:
	3	«Про затвердження переліку документів, які
		додаються до заяви про видачу ліцензії для	04.07.2001	№ 756
		окремого виду господарської діяльності»
	4	«Про затвердження Порядку формування,
		ведення і користування відомостями	08.11.2000	№ 1658
		ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного
		ліцензійного реєстру»
	5	«Про затвердження переліку органів	14.11.2000	№ 1698
		ліцензування»
	6	«Про введення ліцензії єдиного зразка для
		певних видів господарської діяльності»	20.11.2000	№ 1719
	7	«Про термін дії ліцензії на провадження певних
		видів господарської діяльності, розміри і	29.11.2000	№ 1755
		порядок зарахування плати за її видачу»
		Накази
		Держпідприємництва України:
	9	«Ліцензійні умови провадження господарської
		діяльності з організації іноземного,	17.01.2001	№ 7/62
		внутрішнього, зарубіжного туризму,
		екскурсійної діяльності»
	10	«Порядок контролю за додержанням
		ліцензійних умов провадження господарської	14.11.2002	№ 121/83
		діяльності з організації іноземного,
		внутрішнього, зарубіжного туризму,
		екскурсійної діяльності»
		Накази ДСТК:
	11	«Положення про ліцензійну комісію Державної	21.03.2006	№ 12
		служби туризму і курортів»

26

Запитання для самоперевірки за темою 2:

1.Як можна охарактеризувати сутність ліцензування туристичної діяльності?

2.Що Вам відомо про міжнародний досвід ліцензування туристичної діяльності та його форми у різних країнах світу?

3.Що Ви знаєте про відсутність ліцензування в деяких країнах та про заміну ліцензування туристичної діяльності іншими механізмами державного регулювання?

4.Охарактеризуйте історію ліцензування туристичної діяльності в Україні.

5.Які окремі нюанси законодавства існують у сфері ліцензування туристичної діяльності України?

6.Як можна охарактеризувати сучасний стан ліцензування туристичної діяльності в Україні за даними ДСТК?

7.Які основні документи складають нормативно-правову базу ліцензування туристичної діяльності України?

Тема 3. Ліцензійні умови провадження

туристичної діяльності в Україні

План лекції

3.1.Організаційні вимоги до здійснення туристичної діяльності.

3.2.Вимоги до службового приміщення ліцензіата.

3.3.Вимоги до кадрового складу працівників ліцензіата.

3.4.Вимоги до інформаційно-рекламної діяльності ліцензіата.

3.5.Вимоги до укладання договорів при наданні туристичних послуг.

3.6.Вимоги до організації туристсько-екскурсійного обслуговування.

3.7.Вимоги до забезпечення страхового захисту туристів.

Література: 2 – 4, 8, 9, 12, 13, 15, 16, 19, 28 – 30.

27

3.1. Організаційні вимоги до здійснення туристичної

діяльності

У рамках даної темі розглядаються вимоги, які містяться в Ліцензійних умовах провадження туристичної діяльності в Україні. Як вже відзначалося,

незважаючи на введення в дію з 1 січня 2004 року нової редакції Закону про туризм, де видами діяльності, що підлягають ліцензуванню, визначені туроператорська та турагентська діяльність, Ліцензійні умови змін не перетерпіли й у цей час є чинними, хоча вони встановлюють правила для ліцензування діяльності, що пов'язана з організацією іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму та екскурсійної діяльності.

Проте, здійснюючи туристичну діяльність, усі юридичні та фізичні особи – СПД зобов'язані чітко додержуватися норм чинного законодавства, які регулюють їх роботу і визначають правила гри в туристичному бізнесі.

Спрощено всі вимоги, що пред'являються до туристичних фірм, можна класифікувати на 3 групи:

1.виконання зобов'язань перед туристами;

2.легалізація туристичної діяльності (зокрема, придбання ліцензії, інших дозвільних документів та подання державної статистичної звітності органам виконавчої влади у сфері туризму);

3.дотримання трудового законодавства.

Виконання обов'язків перед туристами. Насамперед, до моменту укладання договору (або до моменту придбання турпослуг) туристичні підприємства повинні надавати туристам правдиву, повну і достовірну інформацію. Надалі ця інформація покладатиметься в основу зобов'язань і прав,

закріплених у договорі про туристичне обслуговування.

Інформація, яку туристичні фірми зобов'язані надавати клієнтам із приводу програми обслуговування і про вартість туру, умови внесення змін у надання туристичних послуг і відомості про відповідальність суб'єкта туристичної діяльності, міститься у таблиці 3.1.

28