3.2. Еволюція теорій акціонерного кашталу у XX ст.

3.2.1. Неокласична концепція сутності та природи акціонерного капіталу

XX ст. було позначене створенням великої кількості акціонерних товариств. Це знайшло своє відображення в працях вчених-неокласиків, які багато працювали над проблемою акціо­нерного капіталу. Зокрема Альфред Маршалл — засновник неокласичної школи, видатний вчений XIX—XX ст., у праці "Принципи економічної науки" при розкритті поняття "акціонерний капітал" наголошував на різних підходах до його визначення.

Маршалл стверджує, що ризик, пов'язаний з діяльністю акціонерної компанії, лежить на акціонерах, хоча вони й не беруть участі в управлінні компанією. Як і Дж.Ст. Мілль, Маршал писав про управлінців, які володіють незначною часткою акцій або і зовсім ними не володіють. "Якщо у них є талант і порядність, вони принесуть підприємству успіх, але дуже часто вони не мають ніякого уявлення про галузь, в якій працюють. Акціонерні компанії відрізняються великою гнучкістю та можливостями до безмежного розширення, коли сфера їх діяльності дозволяв це, причому вони захоплюють позиції за всіма напрямками. Але у них є також один великий недолік, який полягає у відсутності належних знань про конкретну діяльність фірми у акціонерів, які беруть на себе головний ризик"⁸. Маршалл стверджує, що ризик на себе беруть переважно менеджери і власники найбільшої частки акцій. Дрібні акціонери також ризикують, проте невеликими сумами. Могутність акціонерних компаній часто дає їм змогу встановлювати монополію в певних галузях економіки.

Сучасний неокласичний напрям представлений в окремих працях Поля Самуельсона. У своїй книзі "Економіка" він та­кож розглядає корпорації та функціонування в них акціонерного капіталу. Вчений розкриває причини розширення масштабів фірми. За його словами, чим більшою і могутнішою стає фірма, тим більше їй потрібно капіталу, а власний капітал підприємця дуже скоро перестав існувати у формі готівки і перетворюється на товари чи на обладнання для контор. Але постійно зростаючі масштаби виробництва потребують залучення нового капі­талу інших суб'єктів господарювання. Водночас вони будуть приєднані також і до прибутку, і до збитків об'єднаного підприємства. Поль Самуельсон розглядає і недоліки акціонерних товариств. Він вважає, що їх учасники несуть відповідальність у разі краху товариства і ризикують своїми частками капіталу. Акціонерне товариство не зможе розширювати свій масштаб за ; рахунок нових надходжень капіталу, якщо його справи йдуть не дуже добре, тому що жодна людина не захоче ризикувати своїм капіталом, вкладаючи його в сумнівне товариство. Проте ці перешкоди все ж можна подолати.

Поль Самуельсон, як і Джеймс Мілль, згадує про те, що в минулому уряд часто забороняв створення корпорацій або дуже рідко надавав їм привілеї. Дозволялись корпорації лише в тих галузях, які здійснювали комунальне обслуговування або залізничні компанії, які могли їх створити. Такі корпорації створювались для конкретних завдань, необхідних уряду. Однією з та­ких привілейованих корпорацій була Ост-Індська компанія. Але й, наприклад, залізничні компанії змушені були сплачувати уряду стільки, скільки йшло на будівництво самої залізниці. Проте згодом таке становище корпорацій почало вважатися несправедливим, і досить скоро був виданий дозвіл утворювати корпорації в будь-яких галузях економіки незалежно від того, яку діяльність вони здійснюють (звісно у межах законодавства). I на провадження цієї діяльності тепер не треба було отримувати дозвіл у відповідного місцевого законодавчого органу.

Вчений описує механізм створення корпорації. Передусім необхідно випустити акції, які б засвідчували частку капіталу кожного акціонера. Для випущених акцій необов'язково встановлювати номінальну вартість, оскільки вона не має особливого значення. Акції, випущені на продаж стороннім особам, необхідно збути. Робиться це через місцеве відділення інвестиційного банку. По суті, ці інвестиційні фірми — просто торговці цінними паперами, вони отримують прибуток за рахунок різниці ціни купівлі та продажу акцій. Звісно, ці фірми будуть вимагати відповідної платні за свої послуги. I чим вдаліше корпорація буде торгуватися, тим меншими будуть витрати на збут акцій. Зрештою між інвестиційними фірмами також точиться конкурентна боротьба, тому виграє та, яка вчасно знизить ціну, за якої також матиме певну вигоду. 3 іншого боку, можна звернутися за допомогою до інвестиційного банку. Якщо акціонерне товариство велике та авторитетне, банк погодиться реалізувати емісію нових акцій на ринку. Якщо ж з певних причин ринок, не зможе поглинути таку кількість ново випущених акцій, то збитків зазнає саме банк, а не корпорація, яка уклала угоду. Проте далеко не завжди банк погодиться укласти таку угоду, бо по захоче наражатися на ризик. Тоді він може забрати акції без якихось певних гарантій і, якщо йому не вдасться реалізувати їх На ринку, корпорація просто отримає менший капітал⁹.

Наголошуючи на тому, що корпорації стали прекрасним механізмом для отримання великих капіталів, вчений однак наголошує і на їх недоліках. Незважаючи на те, що акціонери все ж, ризикують, їх ризик є мінімальним порівняно з приватними підприємствами. Акціонери ніколи не ризикують особистим майном, лише вкладеними частками капіталу. У разі банкрутства підприємства вони втрачають лише вартість акції та, звіс­но, свої майбутні дивіденди. Акціонерне товариство, крім того, виступає як юридична особа, кожен його член обмежений у можливості представляти інших власників капіталу. Корпорації можуть існувати досить довго на відміну від приватних підприємств, незалежно від зміни акціонерів чи їх кількості. Вони є більш стійкими до зовнішніх впливів, тобто жодна група акціо­нерів не може змусити інших акціонерів перепродати або зберегти свій пакет акцій. Для вирішення питань про подальшу діяльність не обов'язковою є одностайність, як у інших форм товариств, тут досить більшості голосів для нормального продовження роботи. Часто через необхідність узгодженого рішення процес праці може загальмуватись. Оскільки кількість акціо­нерів може бути дуже великою, вони не можуть голосувати всі разом, тому обираються 12 представників, які й приймають рі­шення від імені решти. Проте проблема голосування та дотримання прав акціонерів є досить складною для акціонерних товариств, особливо, якщо акціонерів дуже багато.

Важливим недоліком корпорації є те, що уряд досить довгий час збирав величезні податки з їхнього прибутку. Хоча, звісно, це не є її недоліком, а швидше наслідком неефективної політики. Особливо такі податки використовувались під час різних воєнних кампаній. У мирний час корпорації змушені були сплачувати 52 центи з кожного долара прибутку. Багато бізнесменів вважають, що вигідніше перейти до форми одноосібного підприємства, забуваючи, що для корпорації скасовується особистий прибутковий податок.

3.2.2. Інституціональний аналіз ролі та значення корпоративного капіталу в ринковій економіці

Видатний вчений XIX ст., один із засновників економічного напряму інституціоналізму — Торстейн Веблен у своїй книзі "Теорія бездіяльного класу" присвячує частину розділу корпораціям та їх впливу на тодішнє економічне життя. На думку Веблена, "з розвитком капіталізму суперечність між виробництвом та бізнесом загострюється"¹¹. Капіталіст все більше зацікавлюється різними спекулятивними операціями і все більше відходить від безпосередньої виробничої і підприємницької діяльності. Наслідком цього є націлення уваги капіталістів не на процес виробництва, а на вкладення капіталів у спекулятивні уго­ди. На відміну від попередніх періодів, коли капіталісти регулювали виробничий процес, тепер капітали вкладаються у більш вигідні угоди. Веблен визначає основні риси монополістичного капіталізму: утворення та зростання корпорацій, величезні масштаби корпоративної власності, ліквідацію вільної конкуренції тощо. Головним недоліком корпорацій Веблен вважає не концентрацію виробництва, що призводить до створення монополії, а широке використання кредиту, а також утворення так званої абсентеїстсъкої власності, тобто "відсутньої власності", яку важко осягнути. Така власність відокремлюється від управління, і капіталіст займається вкладанням свого капіталу в прибуткові справи, обділяючи тим самим процес виробництва.

Залежно від міри поширення корпорацій все більше поглиблюються суперечності між індустрією та бізнесом. Яскравим прикладом цього є отримання прибутків фінансовою олігархією від купівлі-продажу "титулів власності" і все менше отримання доходів від безпосереднього процесу розширення виробництва та зростання його прибутковості. На думку автора, "корпорація — це завжди підприємство бізнесу; воно є засобом робити гроші, а не виробляти товари". У своїй праці Веблен вказує на відокремлення власності від контролю над нею, а також розповідає, як великі корпорації, які є власниками контрольного пакета акцій, підкорюють або здійснюють значний вплив на більш слабкі кор­порації. Інтереси власників цих підприємств нечасто збігаються з інтересами суспільства. "Матеріальне виробництво перебуває під контролем людей, інтерес яких концентрується на зростанні цінності нематеріальних активів".

Веблен у цілому засуджує великий капітал, відповідно і акціонерний капітал, його панування в галузі, в якій здійснює діяльність корпорація. Таке панування може бути не лише економічним, а й політичним, тобто між фінансовою буржуазією та урядом часто існують персональні унії.

3.2.3. Неоінституціональний аналіз природи акціонерної форми господарювання

Для розуміння природи акціонерного товариства необхідно також розглянути соціально-інституціональний напрям економічної думки. Представниками цього напряму були: Дж. Гелбрейт, А. Берклі, Дж. Кларк та ін.

Дж. Гелбрейт у своїй праці "Економічні теорії та цілі су­спільства" розглядає сутність корпорацій та проблеми, пов'язані з їх функціонуванням. Вчений пише, що "організація — це деякий комплекс заходів, спрямованих на заміну зусиль і знань однієї людини більш спеціалізованими зусиллями та знаннями декількох або багатьох людей"¹². Організація, на думку автора, с, необхідною та можливою. Найчастіше вона створюється в географічних пунктах, де сконцентрована велика кількість працівників і де відбувається стандартизація продукції. Для виробництва такої продукції необхідно створити корпорацію, в якій кожен працівник мав би змогу застосовувати своє вміння для створення товару. Організація є невід'ємною частиною спеціалізації, оскільки вона сприяє об'єднанню спеціалістів, які мало чого варті поодинці, проте у співпраці здатні створювати певні бла­га. Фірма, яка перетворюється в організацію, здатна збільшувати свої розміри, впливати значною мірою на ринок, підвищувати авторитет у відносинах з державою. Для того щоб виробляти раціональну ринкову політику, налагоджувати стосунки з громадськістю, треба також мати спеціалістів, які б займалися цим, тобто для організації необхідні також керівники. Як наслідок, "розумовим центром" організації стає не одна особа, а коло людей: вчених, інженерів, техніків, спеціалістів з реалізації та ін. Автор вважає, що колективна форма господарювання дає змогу здійснювати масштабніші роботи, а діяльність приватних підприємств обмежується вміннями та навичками однієї особи. Розміри організації можуть бути різними, а також можуть зростати до гігантських масштабів, що може привести до існування в економіці декількох величезних фірм. Вчений підкреслює, що деякі економісти вважають, що фірма сама може обирати свої розміри залежно від її витрат, від попиту на її продукцію, а також від прибутку. Фірма завжди намагається досягти таких масштабів, які б забезпечували їй максимальний прибуток. I лише у випадках, коли керуюча верхівка прагне необґрунтованого подальшого розширення, розміри фірми можуть перевищувати оптимальні. Хоча, збільшуючи свої розміри, фір­ма може впливати на попит, на відносини з державою, на ціни, тому фірми прагнуть збільшити свої розміри. У процесі того, як всі фірми перетворюються на корпорації, знижується значення окремо взятої особи, але підвищується роль організацій, без яких неможливе існування корпорацій. Для корпорації необхідна група людей, що володіє необхідними знаннями та навичка­ми, яких не може забезпечити одна особа. Одна людина не має такого рівня знань, який дозволив би їй приймати рішення щодо розробки, виробництва чи збуту нових моделей продукції, та­кож вона не може одноосібно приймати рішення щодо необхідних інвестицій. Всі ці питання лежать у сфері діяльності групи осіб. Інколи особи, які не належать до цього кола, наприклад власники капіталу чи члени ради директорів, втручаються у справи цього кола, що призводить лише до небажаних результатів.

У різних корпораціях акціонери взаємодіють по-різному: і страхові компанії, пенсійні фонди, банки об'єднують акціонерні фінансові корпорації, навпаки, роз'єднують. У невеликих корпораціях, що пов'язані з нескладними технологіями та рішеннями, окрема особа, наприклад адміністратор чи великий акціонер, може самостійно приймати рішення щодо подальшої діяльності. У великих корпораціях така особа не може самостійно приймати такого роду рішення. Загалом у своїй праці Дж. Гелбрейт розглядав необхідність створення організацій, які невід'ємною частиною корпорацій, що спираються на групи людей, які приймають рішення для подальшої діяльності корпорацій.

Такі представники соціально-інституціонального напряму, як Л. Берклі, Дж. Кларк, вважали, що зміни форм, структури відносин власності в умовах корпоративного розвитку акціонерного капіталу ставали підґрунтям для створення нових форм ведення корпоративної діяльності та фундаментом для подаль­шого розвитку акціонерних товариств. А. Берклі, Т. Ніколс писали про відокремлення функцій управління у структурі влас­ності, вважали доцільною демократичну структуру управління. <'. Кузнець, Е. Хансен наголошували на змінах у відносинах розподілу доходів товариства, що підвищують суспільний добробут та добробут середнього класу.

Ще одним напрямом політекономії, тісно пов'язаним з попереднім, є новий інституціоналізм. Найвидатнішими представниками цього напряму були такі вчені, як Р.Г. Коуз, О. Харт, III. Розен таін.

Один представник цього напряму Шервін Розен також приділив багато уваги вивченню природи фірми. Він вказує на те, що розподіл трансакційних витрат супроводжується пізнішим розподілом прибутків, який може бути не дуже раціональним внаслідок існування недосконалих угод. Він досліджує ринок праці й робить висновок, що на ньому спеціалізована категорія людей, які можуть підтримувати довготривалий зв'язок з фірмою. На фірмах завжди існує сувора ієрархія, особливо в американських корпораціях, де прорватися у вищі ешелони влади досить важко. Працівників, які займають вищі посади та отримують більшу зарплату, звільняють рідше. Спроби виміряти точну величину спеціалізованого людського капіталу не досягли значних успіхів. Проте абсолютно ясно, що спеціалізовану діяльність фірми визначають висококваліфіковані працівники. Тому вона здійснює строгий добір робітників, які досить помітно впливають на майбутній дохід фірми. Вчений також вказує на суперечності щодо існування меж фірми, "коли спеціалізація капіталу, а також зумовлена витратами орендна плата за транс­порт регулюються довготерміновими контрактами". Супереч­ності між інтересами учасників угод щодо експлуатації устаткування часто вирішуються власністю фірми. Саме тому найчастіше фірма є власником майна, яке вона експлуатує.