2 Які особливості має класифікація джерел із вітчизняної історії?

Слід брати до уваги конкретно-історичні особливості формування джерельної бази української історії. Ці особливості пов´язані як із часовими (хронологічними), так і з просторово-географічними чинниками. Джерела етногенезу української історії сягають у найдавніші часи. Археологічні пам´ятки засвідчують, як і коли відбувалося освоєння первісною людиною нинішньої території України, як протікав етногенез на українських землях. Часовий (хронологічний) підхід до класифікації джерел з української історії займає важливе місце у процесі їх групування. Будь-яка класифікаційна схема має ураховувати зміни залежно від історичної епохи.

Іншими не менш важливими чинниками класифікації джерел є природничий та просторово-географічний. Як наслідок конкретно-історичних умов джерельна база української історії складалася на матірній, тобто на етнічній території україни.

Навіть тоді, коли її землі були розчленовані і тимчасово входили до інших держав (Польщі, Литви, Росії, Угорщини, Румунії, Австрії), процес джерелотворення набував своєрідних рис, але не переривався.

Нарешті, слід звернути увагу на ще одну обставину. З найдавніших часів до історії українських етнічних земель виявляли великий інтерес зарубіжні автори, починаючи з античних істориків та літераторів і закінчуючи сучасними дослідниками.

Отже, дослідник тієї чи іншої епохи української історії, будь-якої сфери життя українського народу, виявляючи, вивчаючи і систематизуючи джерела, неминуче зіткнеться з проблемою їх класифікації. Взявши за основу одну з поширених класифікаційних схем, залежно від теми і завдань дослідження, історик має обов´язково враховувати згадані часові (хронологічні), природничі та просторово-географічні чинники формування джерельної бази історії українського народу.

Якщо взяти за основу писемні джерела, то можна запропонувати таку приблизну їх класифікаційну схему, побудовану за родово-видовим принципом:

• Документальні джерела (законодавчі, актові, діловодні, статистичні, судово-слідчі)

• Оповідні джерела: літописи, твори політичної, наукової, навчальної, художньої літератури;

• Періодична (офіційна і неофіційна) преса;

• Джерела особового походження: спогади (мемуари), щоденники, листи, автобіографії та ін.;

• Матеріали конкретно-соціологічних досліджень.

Загальним правилом будь-якого історичного дослідження праці має бути обґрунтування у джерелознавчій частині вступу мотивів вибору тієї чи іншої моделі класифікації джерел і відповідна характеристика кожної з виділених груп. Це є показником наукової культури, одним із критеріїв рівня дослідження, що суттєво впливає на Його результативність та оцінку.

3 Чому періодичну пресу прийнято називати комплексним джерелом? Які особливості класифікації і використання цієї групи джерел?

У джерельній базі нової та новітньої історії України провідне місце займають періодичні видання, основними різновидами яких є газети і журнали. їх специфічною рисою, як джерела, є комплексний, синтетичний характер: у них представлено багато форм інформації (документальна, поточно-хронологічна, особового характеру тощо). Преса характеризується також оперативністю подання інформації про події, безпосередністю відображення останніх, що підвищує її джерельну цінність. Практика публікації на сторінках газет і журналів офіційних матеріалів — постанов органів державної влади, документів політичних партій та громадських організацій — перетворює пресу на своєрідну скарбницю джерел епохи, які різнопланово висвітлюють події.

Зі встановленням радянської влади періодична преса стала розглядатися більшовиками як головна ідеологічна зброя у боротьбі за "радянізацію" України. Склався формальний поділ преси за напрямами: на партійну, радянську, профспілкову, комсомольську, кооперативну, видання громадських організацій, хоча усі вони перебували під невсипним наглядом більшовицьких партійних органів.

Досліджуючи періодичну пресу як джерело, слід мати на увазі, що на зміст газет та журналів, рівень повноти й об´єктивності вміщеної в них інформації впливали не лише кваліфікація авторів та редакційних працівників, а й умови, в яких видавалися друковані органи.

За конкретною періодичністю прийнято робити класифікацію преси на:

 щоденну;

 кілька разів на тиждень;

 тижневики і двотижневики, які часто називають часописами;

 місячники, що найчастіше видаються у вигляді журналів.

Є журнали, що видавалися чи видаються один раз на два місяці. Ті журнали чи збірники, які видаються раз на три місяці, мають назву квартальників. Збірники, найчастіше наукові, видаються раз на півроку чи раз на рік

Поряд з класифікацією преси за періодичністю виходу в світ чи не найголовнішою є класифікація за видами на:

газети — періодичні видання — щоденні, кількаразові на тиждень, покликані висвітлювати поточні події, подавати поточну Інформацію з різних сфер суспільного життя. Характер інформації в газеті залежить від її громадсько-політичного чи професійного спрямування,

журнали — періодичні видання у вигляді книг, вирізняються аналітичними матеріалами про суспільно-політичні процеси, наукові проблеми, літературознавчі, мистецтвознавчі питання залежно від напряму журналу. Журнали можуть мати комплексний характер, наприклад, як громадсько-політичні та художньо-літературні одночасно, так само художньо-літературні й мистецтвознавчі одночасно тощо;

періодичні збірники — періодичні видання у вигляді книг найчастіше з певної науки: літературознавства, істрії, джерелознавства та ін