15. Нетрадиційні методи навчання.

Нетрадиційні (нестандартні) уроки — це імпровізоване, але добре проду­мане заняття, яке має своєрідну структуру. Вони цінні своєю оригінальністю і розвиваючим та виховним ефектами.Урок, проведений нестандартно, стимулює творчість учителя і його вихо­ванців, створює сприятливі умови для співробітництва учнів один з одним і з учителем.

У педагогічній літературі вирізняють різні типи нетрадиційних уроків. Найбільшого поширення набули нетрадиційні уроки за такими формами:

1) урок-вистава;

2) урок-змагання;

3) урок-естафета;

4) урок взаємного навчання;

5) урок із груповою формою роботи;

6) урок, який проводять самі учні;

7) урок-«наукове дослідження»;

8) урок творчих звітів (урок творчості);

9) урок конкурсів;

10) урок-вікторина;

11) урок фантазії;

12) урок-конференція;

13) урок-семінар;

14) урок-рольова гра (урок-ділова гра);

15) урок-експериментальне дослідження;

16) урок-«гонка-марафон»;

17) урок-ода;

18) урок-диспут (урок-діалог);

19) інтегрований (міжпредметний) урок;

20) урок-подорож;

21) урок-казка;

22) театралізований урок;

23) урок-гра у формі інтерв'ю, прес-конференції, суду тощо;

24) урок-гра, що є імпровізацією популярних телепередач (КВК, «Полі чудес», «Що? Де? Коли?»).

Одним з найефективніших засобів, що поєднує навчальну, розвиваючу і виховну функції, є дидактична гра. До участі в такій грі обов'язково залуча­ються всі учні класу.

16. Проблема суспільного договору в політичній теорії та його роль у раціоналізації політики.

Соціальні аргументи договору зазвичай передбачають, що люди погодяться відмовитися від частини своїх свобод і підкорятися владі правителя або судді (або приєднаються до рішення більшості), в обмін на захист своїх прав. Питання про співвідношення між фізичними та юридичними правами. Хоча осноположників теорії суспільного договору знаходять в давнину у біблійній ідеї завіту, проте розквіт суспільного договору був в середині 17 до початку 19 століть, коли він перетворився на провідну доктрину політичної легітимності. Гуго Гроцій (1625),Томас Гоббс (1651),Семюел Пуфендорф (1673),Джон Локк (1689),Жан-Жак Руссо (1762), і Іммануїл Кант (1797) відносяться до числа найбільш відомих з 17-го і 18-го століття теоретиків суспільного договору і природних прав. Теорія суспільного договору втратила свою вагу в 19 столітті на користь утилітаризму, гегельянства і марксизму, і була відроджені в 20-му, зокрема, у формі уявного експерименту Джона Роулза.

Томас Гоббс («Левіафан»)вважав:що в додержавному існуванні людини панували інстинкти, йшла «війна всіх проти всіх»;у пошуках виходу з хаосу, для забезпечення громадського порядку індивіди уклали між собою суспільний договір;люди відмовилися від частини своїх природних прав, передавши їх у ведення держави;в обмін на права громадян держава покликана гарантувати порядок в суспільстві.Так Томас Гоббс обгрунтовував необхідність абсолютної, єдиної і неподільної влади у формі абсолютної монархії.

Родоначальник ліберальної ідеології Дж.Локк трактував ідею суспільного договору інакше:оскільки головною цінністю є вільна особа, остільки необхідне обмеження влади держави;з цією метою вільні індивіди укладають суспільний договір, основним принципом якого є положення про народний суверенітет: народ - джерело влади, і він укладає договір з правлячою владою. Згідно з угодою головна і єдина функція держави - захист природних і невідчужуваних прав людини: на життя, свободу і власність.Для того, щоб держава залишалася «нічним сторожем» і не робила замах на права і свободи особи, Дж.Локк висунув ідею поділу влади на законодавчу і виконавчу, при цьому віддаючи пріоритет законодавчій владі, яка на його думку, визначає політику держави. Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань, на його думку, здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Дж.Локк був прихильником обмеженої монархії. Шарль Монтеск’є (1689-1755), який: вважав, що природа людини, ії схильність до зловживання владою викликає потребу в розділенні влади на законодавчу, виконавчу і судову. Влада повинна мати свою межу і не загрожувати правам і свободам громадян.Виділив три типи правління: республіку, монархію і деспотію. Ідеальним типом правління є демократична республіка, але в той період він виявився нездійсненним. В умовах соціальної нерівності добитися політичної і моральної єдності суспільства, прямого правління народу було неможливе; більш життєвою вважав аристократичну демократію, при якій правління монарха врівноважується правлінням представників народу.Теорія розподілу влади - велике досягнення Монтеск’є. Цю ідею спочатку розробляв Аристотель і Цицерон, а потім Аквінат і Локк. Вперше вона знайшла своє втілення в законодавчому акті в період правління Кромвеля. Аналізуючи британську політичну систему, де був створений механізм розподілу влади, Монтеск’є теоретично осмислив його.

Джон Роулз(«Теорія справедливості»)

Обґрунтовуючи договірний характер своєї теорії справедливості, Роулз повертає дого­вірну теорію до життя. Йому надзвичайно імпонує те, що ідея суспільного договору дозво­ляє об'єднувати (шляхом згоди, компромісу як процедури вирішення проблеми) різнома­нітні, часом навіть відмінні інтереси і цінності. Вона також, вважає Роулз, більш адекватна ніж утилітаризм, котрий прагне лише до зиску, цивілізованої форми суспільства.

Ролз розглядає суспільний договір як домовленість, але досить широку, тобто таку, що є витоком політичних прав та обов'язків громадян, механізмом справедли­вого захисту їхніх інтересів та основою принципів справедливості. Описуючи ос­новну «ідею справедливості», він підкреслює: «Ми мусимо уявити собі, що ті, хто бере участь у соціальній співпраці, разом, у спільній соціальній дії виберуть прин­ципи, які визначають їхні основні права та обов'язки, а також розподіл соціальних благ». Схвалюючи цей суспільний договір, люди повинні раз і назавжди вирішити між собою, що є справедливим, а що — несправедливим», а ті принципи, що вони виберуть перші як принципи справедливості, мають бути головними для подальшої критики та реформування суспільних інститутів.Роулз не забуває також зазначити, що в його теорії справедливості початкова рі­вність усіх індивідів відповідає природному стану, а сам суспільний договір — це не реальний історичний, а гіпотетичний контракт. Тому його життєздатність зале­жить від головної в даному разі ідеї; вона полягає в тому, що за відповідних гіпоте­тичних умов можна досягти бажаної домовленості.

16. Актуальні завдання становлення і розвитку демократичної політичної культури України в сучасний період. Роль освіти в становлення політичної культури студентства.

Сьогодні українське суспільство перебуває на етапі трансформації своєї політичної системи. Йдеться про перехід від тоталітарно-авторитарного режиму до демократичного. Цей процес охоплює всі сфери суспільного життя, зумовлює необхідність відповідної політичної культури, від якої насамперед залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичного режиму.

Політи́чна культура(теоретик Алмонд: патріархальна,підданська,демократична) — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки. Найважливіші елементи політичної культури: Політична свідомість, Політична діяльність, Політична поведінка,політична участь.

Б. Цимбалістий виокремлює три особливості історії України, які мали важливий вплив на розвиток української політичної культури:1.    Багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати досвід влади, бути нарівні у стосунках з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі.2.    Розчленування української території та включення її частин у різні держави з різними культурами, політичними системами, що призвело до психологічного, побутового і політичного відчуження між різними частинами українського народу.3. Багатократна денаціоналізація провідної верстви України, у XVI–XVII ст. наша боярська і шляхетська верства спольщилася. У XVIII–XIX ст. нащадки козацьких старшин зросійщилися. У XX ст. пролетарська провідна верства була знищена або здебільшого пішла на службу інтересів совєтсько-російської імперії. Всю політичну історію України можна уявити як картину постійного протиборства ліберальних і патріархально-традиційних цінностей.У незалежній Україні розв'язання завдань державотворення значною мірою залежить від рівня політичної культури різних верств населення, суспільства загалом. За цих умов першорядного значення набуває формування політичної свідомості народу, набуття ним досвіду й навичок політичної поведінки, політична соціалізація (насамперед молоді), поступове долання існуючої фрагментарної політичної культури, елементів патріархальної та підданської політичної культури і становлення на цьому ґрунті громадянської, демократичної політичної культури. Демократична політична культура відзначається толерантним ставленням до різних політичних поглядів та існуванням опозиції, де найважливішою цінністю є громадянські права і свободи. Демократична політична культура — це культура громадянського суспільства. Саме у межах громадянського суспільства відбувається організація плюралізму, тобто поєднання та врахування інтересів найрізноманітніших соціальних і політичних сил. Тільки в розвиненому громадянському суспільстві може сформуватися культура, що відповідає демократичному ладу.Перехід до демократичної політичної культури передбачає налагодження постійного зворотного зв'язку в системі «політика — громадська думка».

Основними чинниками, що сприяють формуванню власної політичної культури, є такі:

•    лібералізація і демократизація суспільних відносин,    внаслідок    чого створюються умови для політичної творчості еліти і широких верств населення;•    пропаганда знань про історичний досвід українського та інших народів і про сучасні досягнення світового співтовариства;•    підтримка різноманітних ініціатив, новацій, експериментів, вивчення і поширення вітчизняного політичного досвіду;•    залучення науковців до розробки політичних технологій і програм;•    поширення джерельної бази формування новітньої політичної культури і створення умов для прояву позитивних тенденцій у політичному житті;•    законодавче закріплення продуктивних політичних ідей, норм, інституцій та розробка системи заходів їх повсюдного використання.

Функцію політичної соціалізації виконують у великій мірі ВНЗ, які покликані сприяти формуванню демократичної політичної культури молоді шляхом патріотичного виховання і формування активної громадянської позиції молоді.

16. Сутність і значення самостійної роботи студентів.

Самостійна робота студентів – це такий вид навчальної діяльності, що виконується студентами з використанням розумових і (або) фізичних зусиль як під час аудиторних занять, так і в позааудиторний час, за завданням і під контролем викладача, але без особистої його участі, та спрямована на досягнення поставленої мети; головним завданням самостійної роботи є підвищення якості знань, формування пізнавальної активності, самостійності, позитивної мотивації, інтелектуальних умінь. Самостійність пов’язана з активністю студентів у процесі навчання. Тому є доцільність запровадження під час організації самостійної роботи студентів активних методів, форм організації навчання. Серед них треба відзначити метод проблемного навчання, навчання в співробітництві, ситуаційного навчання, мозковий штурм, ділові ігри тощо.

Під час вивчення навчальної дисципліни виокремлюють такі види самостійного учіння студента:

- слухання лекцій, участь у семінарських заняттях, виконання практичних і лабораторних робіт;

- відпрацювання тем лекцій та семінарських занять, виконання практичних і лабораторних робіт студентами заочної форми навчання (ЗФН);

- підготовка рефератів і курсових робіт, написання дипломної роботи;

- підготовка до модульного контролю та іспитів;

- робота з літературою та ін. Значення самостійної роботи відображається в реалізація її функцій: - освітньої функції, яка забезпечується у процесі самостійної роботи студентів, сприяє формуванню професійних знань, більш глибокому вивченню предмета, застосуванню знань на практиці, посиленню зв’язку між навчальною та науковою працею. - розвиваючій , що забезпечує формування чітких цілей, мотивів, світоглядних знань; оволодіння новими способами та методами діяльності; зростання захопленості обраною професією; розвиток навичок самостійної праці, а також творчих умінь. -виховній, що зумовлює виховання почуття обов’язку та відповідальності, старанності, ретельності, наполегливості у досягненні мети, а також формування власної позиції щодо різних явищ і подій.

16. Гуманізм і раціоналізм суспільно-політичної думки епохи Ренесансу.

Відродження і Реформація — величні і знаменні по­дії пізнього Середньовіччя, час політичних, культурних, релігій­них змін і потрясінь у Західній і Центральній Європі. Розрив з пануючим, але вже з анахронічним феодальним укладом життя, утвердження принципово нових стандартів і критеріїв у політиці, культурі, ідеології — примітна риса Відродження і Реформації.

Культура Відродження (Ренесансу), що зароди­лася в італійських містах-державах ще в XIVст. до кінця XV ст., значно поширилася в інших країнах Західної Європи. Ренесанс відроджував інтерес до античної культури, суспільних наук і систе­ми освіти в грецьких полісах. Основою Відродження був гума­нізм, що сприяв рішучому повороту суспільної думки до проб­лем людини, його світу, психології і моралі; ідеологи Відродження і Реформації сприяли відродженню римського пра­ва, визнанню і прийняттю цього права в Західній Європі; гуманізм і раціоналізм Відродження — одна з при­чин Реформації. Падав авторитет католицької церкви, що була єдиною об´єднуючою силою Західної і Центральної Європи, по­силювалися раціоналістична критика католицизму, інтерес до природи держави, права, політики.Таким чином, антифеодальна, антиклерикальна спрямова­ність Відродження і Реформації, гуманістичний світогляд і ра­ціоналізм мислення, нові політичні і соціальні реалії в Європі диктували нові підходи до вирішення проблем права, держави, політики.

Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації.Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму — найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом´якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті», «Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. Жан Боден (1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов´язаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати.

16. Сутність легітимності політичної влади. Проблема легітимності.

Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об´єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи.

В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.Структурна легітимність пов´язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Персоналізована легітимність ґрунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати. Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність.