3. Від Директорії до остаточного встановлення Радянської влади

Оволодівши Києвом, Директорія проголосила відновлення Української Народної Республіки. Декларацією від 26 грудня були відновлені закони УНР, зокрема закон про передачу селянам поміщицької землі без викупу. Власниками заводів і фабрик залишалися капіталісти. Сформована як орган для керівництва повстанням, Директорія після перемоги була перетворена на орган керівництва державою й зосередила у своїх руках усю повноту влади. Паралельно був створений орган вищої виконавчої влади – Кабінет міністрів на чолі з В. Чехівським. Стосовно законодавчої влади, спочатку передбачалося, що її буде здійснювати Трудовий конгрес, делегати якого обиратимуться робітниками, селянами та трудовою інтелігенцією (капіталісти та поміщики позбавлялися виборчих прав). Такий конгрес відбувся 23–29 січня 1919 р. Однак, серед делегатів виявилися серйозні розбіжності. До того ж, Червона Армія підходила до Києва. Тому, обмінявшись поглядами, учасники конгресу доручили Директорії тимчасово, до скликання парламенту, приймати необхідні закони й захищати Україну від ворогів.

Доба правління Директорії виявилася занадто короткою й нічого позитивного Україні не принесла. Соціально-економічні перетворення навіть не розпочалися. Причин на це було багато як внутрішніх, так і зовнішніх. До того ж, серед членів Директорії загострилися старі протиріччя, які завжди існували у таборі російських і українських соціалістів, відносно завдань революції на даному етапі. Ліві на чолі з В. Винниченком схилялися до українського варіанту радянської системи. Помірковані, до яких належав С. Петлюра, вважали, що Україні у своєму розвитку ще треба пройти тривалий буржуазно-демократичний шлях розвитку.

Не було єдності у Директорії і в іншому надзвичайно важливому питанні щодо зовнішньополітичної орієнтації. В важких умовах, що склалися, молода Українська республіка не могла існувати без підтримки хоча б однієї великої держави. Але країни Антанти відстоювали ідею “єдиної та неділимої Росії”, заради якої зважилися на військову інтервенцію. Наприкінці листопада з метою надання допомоги у боротьбі проти більшовизму англо-французькі війська захопили Одесу та Севастополь. Спочатку передбачалася лише підтримка ними Добровольчої армії А. І. Денікіна, але невдовзі відбулася короткочасна переорієнтація на користь УНР. В обмін на військову допомогу Директорія погодилася передати під контроль французького командування фінанси та залізниці України. Проте підготовлена угода підписана не була, тому що протягом квітня 1919 р. інтервенти змушені були швидко евакуюватися.

Крім Антанти, була ще одна сила, яка могла б забезпечити державну незалежність України – це Радянська Росія. Але лідери останньої, хоч і проголошували право націй на самовизначення, мріяли про світову соціалістичну революцію. Саме тому 11 листопада 1918 р. Раднарком видав директиву Реввійськраді про надання термінової військової допомоги українським трудящим. 17 листопада для визволення України була створена Реввійськрада Групи військ курського напрямку, чим було покладено початок створення Українського фронту. Крім того, 28 листопада був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, до якого увійшли Г. П'ятаков (голова) В. Аверін, Артем, К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квірінг, Ю. Коцюбинський. Наступного дня уряд проголосив про відновлення влади Рад в Україні.

Вже у грудні сформовані на “нейтральній” території українські радянські дивізії розпочали військові дії проти Директорії. 3 січня 1919 р. був взятий Харків, і сюди переїхав Тимчасовий уряд. Під час успішного наступу українські радянські війська поповнювалися й реорганізовувалися у регулярні частини Червоної армії. Більшовики зробили необхідні висновки з попередніх поразок: ввели загальну військову повинність, сувору дисципліну, підпорядкованість єдиному командуванню, запросили царських військових спеціалістів. Завдяки цьому, а також спираючись на підтримку своїх прибічників на місцях, вони швидко просувалися на південь України.

А Директорія в свої останні найбільш напружені дні, коли вже було ясно, що Київ доведеться залишити, вдалася до символічної демонстрації власного суверенітету. 22 січня 1919 р. святкувалося укладення союзу Української Народної Республіки з нещодавно утвореною в Галичині Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) – союзу, про який мріяла віками як східноукраїнська, так і західноукраїнська інтелігенція. Однак у той час, коли обидва уряди відчайдушно боролися за те, щоб вижити, їхні перспективи на майбутнє були туманними. Кожен з них, як і раніше, мав свій адміністративний апарат, армію та політичний курс. Звідси зрозуміло, що так званий Акт злуки був союзом лише на словах.

Під ударами радянських військ армія УНР відступала. Уряд і Директорія 5 лютого 1919 р, залишили Київ, переїхавши спочатку до Вінниці, а в червні до Кам'янець-Подільського. Почався найскрутніший період їх існування. Воєнні невдачі, постійні переїзди, часта зміна складу керівників республіки не лише загострили протиріччя між ними, але й зробили неможливими будь-які соціальні, економічні або політичні перетворення. 60-тисячна петлюрівська армія танула на очах. Повстанські селянські загони, з яких вона здебільшого складалася, розбігалися або переходили на бік більшовиків. Єдиною надійною силою залишалися галицькі стрільці, але цього було замало. До кінця квітня майже на всій території України була встановлена Радянська влада.

1919 рік для України був дуже важким. У період новітньої історії жодна європейська країна не знала такого розгулу анархії, жорстокої громадянської війни, цілковитого розкладу влади, які довелося пережити Україні. Шість різних армій – українська, більшовицька, білогвардійська, антантівська, польська та анархістська діяли на її території. Менш ніж за рік влада у Києві змінювалась п'ять разів. Міста й села були відрізані одне від одного великою кількістю фронтів. Майже перестали діяти засоби зв'язку із зовнішнім світом. Великі міста пустішали у міру того, як люди все більше й більше йшли на село у пошуках продуктів. Села ж буквально забарикадувалися, щоб не дати увійти в них загарбникам та незнайомцям. У той же час різні уряди, яким на короткий час вдалося захопити владу в Києві, змушені були спрямовувати свою увагу та енергію головним чином на те, щоб відбити натиск ворогів.

Головна турбота селян у таких умовах полягала у тому, щоб зберегти свою землю й, по можливості, одержати її ще більше. В ім'я цього вони готові були підтримувати будь-який уряд і, навпаки, – виступати проти тих, хто не виправдовував селянських сподівань, висував якісь вимоги щодо селянської землі та врожаю.

Щоб забезпечити собі підтримку більшості українського населення, нова більшовицька влада мала прийняти до уваги настрої селянства. Але цього не сталося. Не враховуючи національної специфіки, Радянська влада на Україні діяла за російським зразком. В основу її діяльності були покладені рішення III Всеукраїнського з'їзду Рад (6–10 березня 1919 р., Харків), з військового, земельного та продовольчого питань. Усі прийняті резолюції носили більшовицький характер. Згідно з ними Україна мала створити власну регулярну Червону Армію, запровадити у життя Положення про соціалістичне землевпорядкування й заходи переходу до соціалістичного землеробства, а також покласти в основу економічної політики принципи “воєнного комунізму”. На з'їзді була прийнята перша Конституція УРСР, яка законодавчо закріпила в країні радянський лад, диктатуру пролетаріату та скасування приватної власності на знаряддя й засоби виробництва.

Земельна та продовольча політика Радянської влади не одержала підтримки місцевого населення, перш за все селянства. Поміщицькі землі були конфісковані, але згідно з рішеннями ІІІ з'їзду Рад не всі вони були розподілені між незаможними. Одноосібне землекористування вважалося несоціалістичним, а значить, неперспективним. Внаслідок цього близько 21% колишніх поміщицьких, посівних площ було передано новоствореним радгоспам. Розподілу не підлягали також цукрові та винокурні господарства. Правда, під тиском В. І. Леніна українські керівники трохи скоригували свою аграрну політику, завдяки чому трудове селянство одержало понад половину конфіскованих земель. Але час було упущено.

Політика “воєнного комунізму” почала впроваджуватися на Україні з початку 1919 р. (в Росії – навесні 1918 р.). У своїй основі вона повністю збігалася з уявленнями більшовиків про комунізм, за винятком головного: все це мало відбутися у найрозвиненішій країні світу й не насильницькими засобами. На цій підставі можна стверджувати, що хоча комуністичні ідеали й впливали на політиків, головною причиною поширення надзвичайних заходів на всі сфери суспільного життя було прагнення мобілізувати усі сили й ресурси для збереження Радянської влади. Однією з найважливіших рис політики “воєнного комунізму” була прискорена націоналізація не лише великої капіталістичної власності, а й середнього і частково дрібного виробництва. Цей процес супроводжувався найсуворішою централізацією управління, мілітаризацією виробництва, запровадженням трудової повинності. Другою складовою нової політики стала заборона торгівлі та запровадження державної монополії на головні продукти харчування (хліб, сіль, цукор, чай), а третьою, чи не найголовнішою, – продрозкладка. Згідно з Законом про продрозкладку, у селян примусово вилучалася певна кількість продуктів, перш за все хліб, життєво необхідний для армії та трудящих міст України й Росії.

Продрозкладка в Україні не дала очікуваних наслідків. Замість запланованих 139 млн пудів хліба було заготовлено близько 10,5 млн пудів. Але вона викликала шалений опір майже всіх верств селянства, оскільки лише теоретично носила класовий характер. Селяни відвернулися від Радянської влади й почали проти неї збройну боротьбу.

Ще за часів гетьманщини для опору панам і окупантам в Україні сформувалися сотні селянських загонів різноманітної ідейної спрямованості, а частіше без будь-якої спрямованості. Протягом весни–літа 1919 р. їх чисельність у багато разів збільшилася, і цей рух набув великого розмаху. Вони не лише чинили опір продовольчим загонам, а й здійснювали наступальні та терористичні операції. При нагоді займалися грабіжництвом, влаштовували криваві єврейські погроми. Знищити повністю повстанський рух навіть силами регулярної Червоної армії не вдалося, оскільки селяни то розбігалися по домівках, то знову об'єднувалися у загони, нерідко переходячи з одного політичного табору в інший.

Багато клопоту завдавали Радянській владі отамани Зелений, Струк, Соколовський. А такі, як Микола Григор'єв і Нестор Махно, очолювали цілі армії. Двадцятитисячний загін отамана Григор'єва протягом травня–липня діяв на значній території від Єлисаветграду до Херсона. Зазнавши втрат у боях з Червоною армією після втрати отамана (вбитий Нестором Махно), загін перестав існувати. Військо батька Махно, що налічувало у цей час 30–35 тисяч, далеко від своєї бази в Гуляй-Полі на Катеринославщині не відривалося. У різні часи воно воювало проти гетьмана і австро-німецьких окупантів, петлюрівців, разом з більшовиками і проти них. Махновці, що вели свою боротьбу під анархістськими гаслами за “вільні Ради” та “безвладну державу”, остаточно були розбиті лише влітку 1921 року.

1919 рік не приніс остаточної перемоги Радянській владі в Україні. Власних сил не вистачало, а Росія не могла надати необхідної допомоги, тому що її власне становище було непевним: із Сибіру наступав О. Колчак, під Петроградом стояв М. Юденич, з Прибалтики загрожували білополяки, білоестонці, білофіни. На західних українських кордонах не склала зброї Директорія, а з Дону насувалася армія генерала А. Денікіна.

До початку 1919 р. на Дону завершився період складання сил, які мали серйозний намір поновити російську державність і старі порядки. 8 січня на основі Добровольчої армії були створені “Збройні сили Півдня Росії”. Добре озброєна Антантою 40-тисячна армія в березні–квітні розгорнула широкомасштабний наступ на Донбаському напрямку. На початку липня денікінці зайняли Крим, 11 жовтня – Чернігів, 25 червня – Харків. У жовтні майже уся Лівобережна Україна була під владою білогвардійців. На цій території вся влада належала головнокомандувачу А. І. Денікіну, хоч формально існував і уряд. На чолі новостворених областей були поставлені “главноначальствующие” з майже необмеженими повноваженнями. Були відновлені у правах старі власники землі, фабрик, заводів. Враховуючи революційні вимоги трудящих, нова влада проголосила 8-годинний робочий день, якого в умовах війни ніде не дотримувалися, а також пообіцяла після встановлення громадянського миру провести аграрну реформу кадетського варіанту. А поки що у відповідності з Законом про збір врожаю 1919 р., селяни змушені були безкоштовно передати панам, що повернулися, 1/З хліба, 1/2 трав, 1/6 овочів.

Денікінщина не була підтримана українськими трудящими. Особливо вперту боротьбу проти неї вели селяни. Повстанський рух завдавав великої шкоди білогвардійцям, але знищити його вони не були спроможні.

Денікін не зміг надовго закріпити свою перемогу. Армія його зазнала великих втрат у боях з численними ворогами, а необхідного поповнення не надходило. Дійсних добровольців було вкрай мало. Довелося використовувати надзвичайні заходи, але силоміць мобілізовані й навіть полонені, за рахунок яких поповнювалася армія, лише підривали її боєздатність. Така армія не могла довго утримувати владу.

Вже у жовтні під ударами Червоної армії білогвардійці почали відступати. У лютому 1920 р. вони володіли лише Кримом, а майже вся лівобережна Україна знову опинилася під владою Рад.

Протягом 1919–1920 рр. Біла й Червона армії були головними силами, які вирішували питання: кому буде належати влада в Україні. Але була ще й третя сила, яка діяла переважно на Правобережжі і вважала себе законним господарем усієї України – армія Директорії.

На початку липня 1919 р. Директорія втратила майже все, що мала. Під її контролем залишився лише незначний шматок території з центром у Кам'янець-Подільському. Ще складніші випробування випали на долю ЗУНР. Не здобувши підтримки у Антанти, її уряд і армія (Українська галицька армія – УГА) не змогли протистояти переважаючим силам Польщі. До середини липня поляки захопили майже всю Східну Галичину й притиснули УГА до ріки Збруч. Після недовгих вагань і суперечок уряд, армія й тисячі цивільних громадян під обстрілом польської артилерії переправилися через Збруч на Східну Україну, щоб продовжувати боротьбу. Відступ галичан на схід та їх об'єднання з силами Директорії стало важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західно- та східноукраїнські націоналісти увійшли у такий близький контакт між собою. На цей час українці мали 100-тисячне військо: Галицька армія, що налічувала 50 тис. бійців, 35-тисячна армія Директорії під командуванням С. Петлюри, та 15-тисячні загони отаманів Зеленого й Ангела, що узгоджували свої дії з армією Директорії.

Але два українські уряди виявилися не здатними до співпраці. По-перше, між Директорією та урядом С. Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; але на практиці західноукраїнський уряд мав сильнішу армію, ефективніший апарат управління, і тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, між ними не було ідейної єдності. Директорія складалася з представників лівих партій, в той час як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними поглядами. Внаслідок цього східні українці звинувачували галичан у реакційності, а останні називали перших напівбільшовиками. Галичани, більш організовані й національно свідомі, із зневагою дивилися на організаційну розхлябаність східних українців, їх соціальний радикалізм. Зі свого боку східні українці вважали галичан провінційними, збюрократизованими, не здатними зрозуміти конфлікт в Україні у широкому контексті. Таким чином, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі культурні, психологічні та політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й західними українцями протягом століть.

Ці розбіжності не просто заважали спільній боротьбі. Вони робили її неможливою протягом тривалого часу, тому що західні та східні українці мали різні цілі, для досягнення яких потрібен був союз з взаємовиключними політичними силами.

На початку серпня 1919 р. збройні сили С. Петлюри і галичан об'єднали свої зусилля й захопили велику частину Правобережжя, використавши момент, коли Червона та Біла армії вели запеклі бої, “забувши” на деякий час про українців. 30 серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли з одного боку – частини УГА, з другого – денікінці. Відбулася незначна сутичка і галичани відступили, не знаючи, як реагувати на білих, – уряд ЗУНР неодноразово заявляв про відсутність будь-якого конфлікту між ним і Денікіним. За кілька днів, коли Петлюра нарешті переконав командування УГА вступити у бій, було вже занадто пізно. Українські армії відходили на захід.

Восени становище українських армій стало справді трагічним. З одного боку їх атакували білі, з іншого – більшовики, у тилу знаходились агресивні поляки й вороже настроєні румуни. У жовтні у виснаженій, голодній, позбавленій постачання й притулку українській армії почалася епідемія тифу. Галицька армія розвалилася. До кінця місяця в її складі налічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців.

Подальші шляхи східних і західних українців розійшлися. 7 листопада 1919 р. галицький генерал М. Тарнавський перевів своїх бійців під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців і що їм нададуть можливість поновити сили. Тим часом Є. Петрушевич з прибічниками дістався до Відня й сформував там уряд у вигнанні. С. Петлюра з Директорією знайшли собі притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на окремі загони, що діяли у тилу більшовиків. Таким чином, залишки двох українських урядів і армій опинилися в таборах своїх давніх ворогів.

Союз галичан з білогвардійцями був недовгим: військові невдачі останніх підірвали його. 24 грудня УГА знов визнала владу Української Народної Республіки. Але це вже була не та армія, що кілька місяців тому перейшла кордон, її вже торкнулося дихання Революції. Відтепер долю її вирішував не уряд, не командири, а її Революційний комітет. 12 січня 1920 р. Ревком УГА підписав угоду про створення Червоної Української Галицької Армії, підпорядкованої радянському командуванню.

21–23 квітня 1920 р, Петлюра та Пілсудський підписали Варшавську угоду. Сторони домовилися про спільний наступ на Україну проти більшовиків. І хоча це було в інтересах обох сторін, Петлюрі довелось погодитися на передачу Польщі всієї Східної Галичини й частини Волині та Поділля (що викликало обурення серед галичан). 25 квітня союзні сили почали наступ і, швидко просуваючись уперед, взяли Житомир, а 6 травня увійшли у Київ. Але вже 12 червня Київ знову став радянським. Польсько-українська армія була відкинута далеко на захід. Червона армія підійшла до Львова та Варшави, але взяти ці міста не змогла і почала відступати. На кінець вересня фронт стабілізувався на лінії Коростень–Житомир–Бердичів. Виснажені у боях супротивники погодилися на мирні переговори. 12 жовтня Польща й Україна з Росією підписали у Ризі перемир'я. А 18 березня 1921 р. там же було укладено мирний договір. Польща визнала незалежність Української та Білоруської РСР, але державний кордон встановлювався значно східніше “лінії Керзона”, західні частині України та Білорусії відійшли до Польщі.

Вихід Польщі із війни не приніс миру на українську землю. Петлюрівці не визнали польсько-радянського перемир'я й продовжили боротьбу. Та сили були нерівними. 21 листопада після запеклих боїв залишки армії УНР були вибиті з останнього прикордонного українського міста Волочиська, перейшли Збруч і вже польською стороною були роззброєні та інтерновані.

Останню крапку в громадянській війні в Україні поставили події, що розгорнулися на півдні восени 1920 р. Відкинуті на початку року в Крим білогвардійці протягом весни–літа активізували свої дії, захопили Північну Таврію та створили загрозу Донбасу. Але у жовтні ситуація змінилася: уклавши перемир'я з Польщею, Радянська влада сконцентрувала усі сили на південному фронті. Протягом жовтня–листопада у запеклих боях між Червоною та Білою арміями було остаточно вирішено питання про владу. 17 листопада врангелівці були вигнані з Криму. Громадянська війна закінчилася. На всій території України встановлена влада Рад.

Антибільшовицькі повстання тривали до кінця 1921 р., але це були окремі спалахи незадоволення. Впровадження з весни нової економічної політики (НЕПу) остаточно замирило абсолютну більшість українських селян із Радянською владою.

* *

*

Період 1917–1920 рр. – один з найскладніших у новітній історії України. Незадоволення, яке накопичувалося роками й десятиліттями, вибухнуло, розкололо суспільство, вивело його на барикади.

Світова війна загострила соціально-економічні та політичні протиріччя. На цьому ґрунті виникло майже загальне невдоволення владою, що не мала ні бажання, ні здатності розв'язати найболючіші суспільні проблеми. Тому, коли самодержавство захиталося, його нікому було підтримати і воно впало.

Тимчасовий уряд розпочав свою діяльність з того, що рішуче розрубав тугий вузол політичних проблем: проголосив майже необмежену свободу. І суспільство захлинулося нею. В умовах погіршення соціально-економічної ситуації незадоволення владою (вже новою) продовжувало зростати. Його підігрівала також антиурядова пропаганда різноманітних партій та організацій, які у великій кількості з'явилися на політичній арені. Кожна з них пропонувала свій рецепт лікування суспільних проблем і свій шлях до загального щастя й справедливості. У політичну боротьбу було втягнуто армію.

Характеризуючи суспільно-політичну ситуацію, що склалася у країні в 1917 р., можна виділити чотири особливості, які значною мірою обумовили подальші події: по-перше, крах старої ідеології та повний ідейний розбрід у суспільстві; по-друге, зростаюча радикалізація настроїв усіх верств населення; по-третє, накопичення у країні великої кількості зброї; по-четверте, наявність політичних сил, готових йти до кінця у боротьбі за владу.

В Україні загальні тенденції були спільними з загальноросійськими. Але головною політичною силою виступила Українська Центральна Рада, яка вдало поєднувала помірковані соціалістичні та національні гасла. Як і кожна влада, вона не була цілком вільною у своїх діях. На неї здійснювався тиск з усіх боків, і вона втрачала свою поміркованість і приймала все більш радикальні рішення. Проте, задовольняючи одну частину населення, Рада роздратовувала іншу. За таких умов країна була об'єктивно приречена на соціальний вибух, тобто на громадянську війну.

Падіння самодержавства в Україні відбулося мирним шляхом. Падіння ж Центральної Ради та встановлення Радянської влади (грудень 1917 р. – січень 1918 р.) у багатьох випадках здійснювалися за допомогою зброї. У Ради виявилося мало захисників. Вона не змогла створити дієздатної армії, міліції, місцевої адміністрації і не здобула надійної підтримки трудящих.

З цього часу можна відраховувати початок громадянської війни в Україні. Вона була тривалою та жорстокою, як усяка братовбивча війна. Зникла повага до чужого життя і майна. Вбивали й грабували усі: більшовики, гетьманці, петлюрівці, білогвардійці, селяни-повстанці, і, звичайно, іноземці. У війну були втягнуті мільйони людей – хтось брався за зброю добровільно, інших мобілізовували силоміць.

Трагедія України поглиблювалася ще й тим, що у боротьбі за владу повною мірою виявилася безпринципність і аморальність багатьох її політичних діячів. Свідомі українці торгували ненькою Україною оптом і вроздріб. Соціалісти, які визнавали лише за собою право називатися щирими патріотами, аби зберегти владу, від імені Центральної Ради запросили в країну спочатку австро-німецьких окупантів, потім від імені Директорії англо-французьких і, нарешті, привели споконвічних ворогів свого народу – поляків.

У громадянській війні перемогти дуже важко. Це можливо лише за умов повного виснаження економіки та загальної втоми й за наявності політичної сили, яка має згуртоване, цілеспрямоване керівництво, сильнішу армію, більші матеріальні ресурси й надійніший тил. З різних причин такою силою в Україні стала Радянська влада. Але оскільки надійність тилу була відносною, війна могла спалахнути з новою силою. Остаточно українське суспільство замирила з владою Рад її нова економічна політика.

Громадянська війна завдала Україні та її народові великих матеріальних і людських втрат. Протягом 1918–1920 рр. майже повністю були зруйновані промисловість, транспорт, фінансова система, занепало сільське господарство. Деякі регіони вже зазнали голоду і зростала загроза його поширення. Відбувалося зубожіння усіх верств населення. Мільйони людей загинули на фронтах братовбивчої війни, сотні тисяч були змушені назавжди покинути Батьківщину. Внаслідок масової еміграції Україна втратила значну частину старої науково-технічної, господарської, управлінської та культурної еліти.

З перемогою Радянської влади в Україні, тут почалася розбудова національної радянської держави всупереч ворожому ставленню до неї країн Антанти. Міжнародне визнання Союзу Радянських Республік, складовою частиною якого стала Україна, відбувалося повільно й важко, що ускладнювало відбудову й подальший соціально-економічний розвиток країни.

Але були і здобутки. Радянська влада дала всім селянам землю. А з 1921 р. вони отримали й можливість вільно розпоряджатися наслідками своєї праці на ній. На промислових підприємствах були впроваджені заходи по залученню робітників до управління виробництвом. Для них було створено нормальні умови праці, забезпечено соціальний захист працюючих. Трудящі отримали вільний доступ до освіти та культури.

На відміну від більшості східноєвропейських народів українці не здобули державної незалежності. Але у цьому напрямку був зроблений значний крок уперед. По-перше, зросла національна свідомість українців. По-друге, об'єднавшись з Росією в єдину федерацію, Україна сформувала власні республіканські органи влади й набула деяких інших атрибутів державності. По-третє, національна політика, яку в 20-ті роки проводила в УСРР Радянська влада, забезпечила сприятливі умови для розвитку української культури та завершення процесу формування нації.

За часів громадянської війни була здійснена спроба об'єднати усі українські землі в єдину державу. Але вона закінчилася невдало. Після тривалої боротьби Східну Галичину і Західну Волинь захопила Польща, Бессарабію – Румунія, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.