R_2_2

У 1731 р. сенат ухвалив практику передання індукти на відкуп “охочих людей” на строк не більше 6 років. У торгах взяли участь українські, російські та грецькі купці, які й довели відкупну суму до 28 697 руб. Але торги були безрезультатні через те, що гетьман Данило Апостол (1727–1734) висловився проти деяких претендентів. Того ж року сенат ухвалив “дать торг” тільки українським мешканцям. Згідно з імператорською резолюцією на сенатській доповіді, відкуп у 20 000 руб. терміном на 6 років передано ніжинському війтові Петру Стерієву, відкупні гроші необхідно було “по третям года” сплачувати в канцелярію міністерського правління. Подальшим кроком у цьому напрямку був сенатський указ від 8 грудня 1748 р., за яким Генеральна Військова канцелярія мусила призначити для екзації індуктового збору “из знатных природных и оседлых, искусных к тому малороссиян”. Ці екзатори мусили збирати індукту і віддавати її до Військового скарбу, “и тех сборных денег без указа из сената ни в какие расходы не держать”. Як уже зазначалося, евекта й індукта були одними з основних джерел надходження коштів до військового бюджету. Проте російський уряд намагався спрямувати прибутки з цих зборів на свої потреби. Так, 11 грудня 1742 р. видано імператорський указ, згідно з яким “употреблялись те индуктные деньги з прочими тамошними Малороссийскими доходами на гусарские полки”.

Із відновленням у 1750 р. гетьманства в Україні індукту й евекту збирали вже на гетьманський уряд. Підприємливий сотник Крижановський, бажаючи запобігти ласки гетьманської, а також поліпшити своє матеріальне становище, 10 вересня 1751 р. звернувся до гетьмана Кирила Розумовського з проханням передати йому на відкуп збирання індукти й евекти за 50 000 руб. на рік на кондиціях, що будуть викладені в контракті. Як зазначалося в “доношении”, Крижановський обіцяв збирати “бездоимочно, с полегчением малороссийскому народу” і водночас на декілька десятків тисяч карбованців вище від суми, яку на той час давав цей збір. Гетьман пішов назустріч вигідній пропозиції, внаслідок чого вже 12 вересня 1751 р. в економічній канцелярії з Крижановським було укладено контракт. Йому надавалося право називатися військовим екзатором. Збирання індукти й евекти провадили дозорці, фактори і прикажчики, запрошені на службу Крижановським. Під його керівництво переходила також головна карвасарія (установа, що відала збором індукти й евекти) в Ніжині, а також місцеві. Діяльність Крижановського як військового екзатора була короткою: постійні скарги з боку низових козаків, греків, поселенців Нової Сербії, старовірів на занадто запопадливе ставлення екзатора до своїх обов’язків змусили гетьмана Розумовського розірвати з ним контракт.

Водночас успішна реалізація проекту П. І. Шувалова зі скасування внутрішніх мит на теренах самої Росії прискорила розгляд питання про порядки на території України. Із січня 1754 р. портові та прикордонні митниці розпочали збирання мит на загальній основі. Але в указі 4 січня 1754 р. не було спеціально обумовлено, як чинити зі збиранням мит із товарів, які вивозилися з України та ввозилися в Україну. Тільки стосовно найважливіших експортованих Гетьманщиною товарів (прядива, сала, воску) містилася вказівка, щоб з них у Брянській, Сівській та Курській прикордонних митницях не брали 13-копійчаного мита, оскільки воно збиратиметься в портах під час продажу цих товарів.

Сенат, розглянувши 14 березня 1754 р. подання гетьмана, прийняв рішення про зміну митних порядків в Україні і подав свою доповідь для затвердження імператриці Єлизаветі Петрівні. Імператриця затвердила доповідь сенату і вже 15 липня 1754 р. видала указ “Об уничтожении индуктнаго сбора и о взымании с товаров, привозимых из Малороссии в Россию и из России в Малороссию, одних вновь положенных пошлин”. Таким чином, індукта й евекта в торгівлі між Гетьманщиною та Росією скасовувались. Оскільки митниці на кордонах Гетьманщини з Польщею і Туреччиною ще не були зорганізовані, до їх облаштування українським купцям, які привозили з-за кордону товари для продажу в Росію, наказувалося на Курській, Брянській чи Сівській митницях до індукти доплатити різницю 13-копійчаного мита.

Скасувавши митні збори на Гетьманщині, російський уряд мав вирішити ще одне важливе питання. Воно полягало у тому, що митні збори, які існували в Україні в першій половині XVIII ст., надходили до гетьманського скарбу, а звідти направлялися на різні потреби української держави. Їх сума була не така вже й мала. Як зазначалося, евекта й індукта разом на 1753 р. становили 48 148 руб. 85 коп. Тому, ліквідувавши митну систему Гетьманщини, а разом із нею і митні збори, російському урядові необхідно було поповнити якимись доходами втрати бюджету на цю суму. У зв’язку з цим 26 червня 1755 р. на підставі указу Єлизавети Петрівни від 15 липня 1754 р. Комерц-колегія ухвалила видавати вказану суму з мит, зібраних на Переволочанській та Кременчуцькій митницях, причому Переволочанська митниця повинна була видавати на 24 148 руб. 85 коп., Кременчуцька – 24 000 руб. Якщо на цих митницях не вистачало зібраних грошей до зазначеної суми, то Комерц-колегія наказувала поповнювати недостачу з інших митниць.

Заведеного ладу на митницях дотримувались аж до 15 травня 1758 р., а потім усі митниці, відповідно до указу сенату, було передано на відкуп “Темеринковской компании Директору Шемякину и его товарищам” на 6 років. Відкупники мали стягувати мито та різні дрібні збори за регламентом і тарифом, не чинити перепони купцям і не вимагати від них зайвих зборів, але й не зменшувати для них мита. Щоб мати певний контроль за їх діяльністю, відкупникам було наказано заводити митні доповідні й подавати в Комерц-колегію правильні рапорти про ввезені товари. Розмір відкупної суми не було визначено, а товариство мусило сплачувати щомісячно стільки, скільки надходило щомісяця в 1755–1757 рр. та, крім цього, 170 тис. річних. Як інвентар, так і утримання службовців відкупники брали на себе. У 1762 р. сенат видав указ про віддачу на відкуп Шемякіну і його товариству всіх митних зборів терміном на 10 років. Але того ж року російський уряд розірвав домовленості. Відкупники не внесли вчасно всіх відкупних грошей і заборгували скарбові 12 529 руб. У 1762 р. взагалі було скасовано практику відкупів митних зборів.

Фіскальна система вольностей Війська Запорозького Низового. Зі структурною еволюцією Запорозького низового війська набувала організації і його митна система. Ресурси Запорозької Січі складалися з комбінації податків, натуральних та особистих повинностей, оренд і регалій. Регалії як спосіб одержання доходів базувалися лише на монопольному праві коша розподіляти між куренями господарські території. Тобто кіш, як суверен, подібно до європейських монархів, зосереджував у своїх руках найприбутковіші статті господарювання.

Довгий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно могла спиратися лише на зовнішні джерела – військову здобич та “жалування” (польські королі, потім московські царі й українські гетьмани посилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження). Згодом найважливішою складовою фіскальної системи Запорозької Січі стає мито як узагальнення всіх послуг за перетинання кордонів, підконтрольних низовим козакам теренів, за користування шляхами, мостами, торговими й ринковими спорудами, за безпеку.

Розвиток запорозької торгівлі наприкінці ХVII–XVIII ст. був позначений специфічними особливостями та суперечностями у транзитній, зовнішній і внутрішній торгівлі. Вони конкретизувались напрямками торговельних рухів, товарообігом та прибутками, які отримувало Військо Запорозьке. Найдавнішою була транзитна торгівля, прибуток від якої Запорожжя отримувало вже тоді, коли торгівля власним продуктом тільки-но зароджувалася. Через Вольності проходили товари, які везли з Росії, Гетьманщини, Польщі до Туреччини й Криму та у зворотному напрямку. Частина товарів залишалась на Січі для внутрішніх потреб.

У XVIII ст. основними видами мита стали: евекта – податок за вивезення товару та індукта – збір за ввезення товару або транзит його через територію Запоріжжя. Загальна індукта становила карбованець від куфи борошна чи продуктів, а від риби – три перші десятки на полковника, писаря та осавула, що були при рибних заводях, та чотири інші десятки – на січову старшину тощо. Але 15 липня 1754 р. царським урядом митні збори у вигляді евекти й індукти, які збиралися для потреб Гетьманщини (разом із Запорозькою Січчю), було скасовано, що призвело до значних утрат військової скарбниці.

Митний та військовий кордони не збігалися. Кордон війська визначався за охоронними ланками, які називалися “козацькі лінії”. Митний кордон проходив митними коморами, що влаштовувалися біля перевозів, мостів та інших стратегічно важливих для торгівлі місць, незалежно від близькості до кордону; був навіть торговий порт “отступ”, де бралися податки із суден. Іноді козаки влаштовували перевози і поза державним кордоном, у володіннях кримського хана. Очевидно, такі відносини здійснювалися за певним договором і були вигідні для обох сторін.

Безпосередньо збирали мито військові кантаржії, кількість яких визначалася масштабністю торгівлі. У межах цього відомства існувала окрема торговельна зона – Гассан-Баша, розташована біля Січі. Очолював її базарний отаман, а військовий кантаржій мав лише контрольно-ревізійні функції. Безпосередньо на постах (на перевозах) діяла група осіб, очолювана шафаріями, яких на Запорозькій Січі було четверо. Вони збирали мито, вели книги прибутків та видатків, іноді їм були підзвітні загони митної варти (якщо перевіз збігався з форпостом). Їм допомагали підшафарії і штат писарів, які контролювали рахунки прибутків і витрат. На кожному перевозі існувала посада товмача – особи, яка знала іноземні мови.

Зміни в економічному житті Запорожжя середини XVIII ст. До середини XVIII ст. Військо Запорозьке проводило автономну фіскальну політику і керувалося у внутрішньому житті нормами звичаєвого права. Такий правовий статус дозволяв йому будувати відносини як з Гетьманщиною, так і з польськими королями, а потім російськими царями на особливих договірних умовах.

Історичні події першої чверті XVIII ст. призвели до руйнації економічного укладу Війська. Ситуація почала виправлятися після повернення запорожців у 1734 р. із ханських володінь на Нижньому Дніпрі у свої традиційні місця та особливо з моменту призначення в 1750 р. гетьманом Лівобережної України К. Розумовського. Одночасно відбулися зміни й у митній сфері. З 1754 р., початку митної реформи в Росії, митний кордон Запорожжя починає співіснувати з російськими митницями. Запорожці стають тепер уже суб’єктами російського митного оформлення. Щодо козаків застосовується такий тип митної документації, як “Реестр, коликое число билетов дано запороским казакам и прочим чинам сего 1755 года”. “Реестр...” містив відомості про всіх купців з Гетьманщини та Січі, котрі в цьому році взяли проїзні паспорти на прикордонній Микитинській заставі. У ньому зазначено дату, місце постійного проживання і прізвище купця, кількість людей при ньому, коней і волів.

У цей період відбувається поступова трансформація господарської структури Запорожжя, економічний елемент починає переважати й домінувати над військовим. Значне місце займає торгівля та інші види комерційної діяльності. Серед головних торговельних партнерів Січі було Кримське ханство. Зростання товарності тваринництва та землеробства на Запорожжі зумовило збільшення ввезення до Криму продукції цих галузей господарства, що сприяло розширенню експортної торгівлі кримських портів. Запорожжя мало практично однакову структуру господарства з Кримом, однак його товари не тільки насичували внутрішній ринок, а й доповнювали можливості хана. Чумацькі валки, яких посилали по сіль, були завжди заповнені товарами. Роль запорожців була настільки великою, що в 1758 р. хан через перекопського каймакана писав кошовому Григорію Федорову, щоб він купцям “… радив, як і раніше, їздити й торгівлею займатися”. Про кількість торгуючих із Запорожжя на півострові свідчить повідомлення, що щороку “сюди приїжджають не менше 10 тис. чоловік”. Розвиток зовнішньої торгівлі Криму наштовхувався на труднощі через відсутність власної монети. Тому тут була в обігу золота або срібна монета турецька, західноєвропейська, російська. Торгівля велася за готівку або в кредит. Ціна товарів визначалася на турецькі піастри і російську срібну монету. У 1764 р. російський консул у Криму А. Никифоров доповідав урядові, що через Запорозьку Січ велика кількість срібних і золотих монет тече в Крим і Туреччину, і запропонував покласти цьому край. Незабаром жалування запорожцям було переведено на мідні гроші, а вивезення срібних і золотих грошей за межі імперії суворо заборонено. Однак гроші з Росії, як і раніше, вивозилися, тільки тепер уже контрабандним шляхом. У митному тарифі 1766 р. вивезення з Росії грошей було заборонено, як і вивезення монети з “російським чеканом”.

Поступово сфера економічного життя Війська Запорозького звужувалась як у нормативно-правовому полі, так і в територіальному плані. Зокрема, у 1752 р. на північно-західних землях Січі утворено область Нова Сербія, а з 1755 р. січові землі зазнають жорсткого адміністративного тиску митної системи Росії, в тому числі обмеження на торгівлю з Річчю Посполитою у 1760 р.

Зміни в економіці й митних відносинах Кримського ханства напередодні ліквідації державності (друга половина XVIII ст.). У середині XVIII ст. Кримське ханство не мало вже тієї могутності, як 50–100 років тому. Походи під час російсько-турецької війни 1736–1739 рр. завершилися цілковитою перемогою російської армії. Ногайські орди були позбавлені можливості жити за рахунок грабіжницьких походів на українські землі. На півострові дедалі більшого значення набуває розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі.

Морська торгівля відбувалася в Кафі, Ґезлеві (Євпаторія), Балаклаві, Єнікале та Керчі. Кефинський порт одночасно вміщував до 400 суден. Приморські портові міста Криму були також центрами ремісництва і дрібного товарного виробництва, торгівлі та грошового обміну. У середині XVIII ст. вони стали важливими центрами економічного життя ханства.

Експортна торгівля кримських портів спеціалізувалася на відправленні різних вантажів: солі, вина, овець, вовни, ікри, риби, збруї, овочів, фруктів, воску, земляного мила. Але особливо багатим півострів був на хліб. У доставці хліба в Крим досить суттєвою була роль запорозького козацтва. Під час Семирічної війни 1756–1763 рр. турки і татари купували хліб у містах і селах прикордонних районів Правобережної України для вивезення у Пруссію. У числі зернового хліба, що вивозився з Криму, важливе місце займала пшениця, яку щороку відправляли в Константинополь на 100–150 суднах. Головне призначення хлібної торгівлі полягало в забезпеченні продовольством столиці Османської імперії. Ця торгівля була монополією турецького султана, і всі кораблі приходили від нього з ярликами. Будь-яке вивезення зерна з Криму не в Османську імперію заборонялося, чому сприяла й діяльність Кефинської митної зони.

Зовнішня торгівля базувалася на митно-тарифній системі, яка нагадувала турецьку. До правління останнього кримського хана Шахін Ґерая мито стягувалося за все: і за привезені товари, і за ті, що вивозилися, – від 3 до 6 % від вартості всієї партії вантажу. Водночас французи, які будували свої торговельні відносини з Портою на засадах угод – капітуляцій (перша укладена в 1525 р. і створювала режим найбільшого сприяння для французького купецтва) і довгий час виступали політичними союзниками, сплачували тривідсоткове мито, з турків брали 4 %, а з українського, російського та польського купецтва – 6 %. Чіткіше збирання мита регламентувалося в тарифі Шахін Ґерая від 1 вересня 1780 р. Цей документ став важливою подією в економічному житті ханства навіть після приєднання Криму до Росії. Відповідно до нього мито збиралося аж до 1787 р. На той час існувало багато внутрішніх мит, що становили велику перешкоду для розвитку внутрішньої торгівлі Криму. Біля міських воріт Перекопа, Кафи, Ґезлева за ввезення й вивезення товарів брали додаткове мито.

На півострові митниці функціонували в Орі (Перекопі), Арабаті й усіх портових містах. Доходи від зовнішньої торгівлі займали значне місце в державній скарбниці. Але в Криму й у XVIII ст. мито з Кафи та Єнікале йшло турецькому султанові, що відчутно збіднювало ханські прибутки. Гонитва за швидкими доходами спричинила продаж митниць на відкуп чиновникам чи забезпеченим купцям, не тільки своїм, а й яничарським, а потім і російським. Відкупник брав пристань, заплативши зазначену суму в скарбницю, а потім довільно збільшував мито, роблячи для себе “бариш”. У 1762 р. Ґезлевську митницю віддали на відкуп яничару Агі, який жив в Очакові. Це призвело до заборони прямого торгового судноплавства між Запорозькою Січчю й Туреччиною. Тепер купцям, які прибували до Очакова, доводилося спочатку везти свої товари сухим шляхом у Ґезльов для сплати мита й одержання фірману (документ, що підтверджував сплату мита), а потім відправлятись у Запорожжя. Сплативши мито, купці також одержували іменний ярлик з печаткою на вільний проїзд. Безумовно, все це перешкоджало розширенню торгівлі, гальмувало її розвиток. Важливе місце в торгівлі та митних доходах ханства займала сіль. Її часто віддавали на відкуп разом з митницями своїм або турецьким чиновникам. Сіль вивозили з керченських і ґезльовських озер. Для підвезення солі від озер до пристані підряджалися місцеві жителі. Підряди завжди були вигідними. Іноді траплялося, що видобуток значно перевищував потреби закордонної торгівлі. У такому разі митний відкупник одержував від хана дозвіл платити за всі товари сіллю таку ціну, яку він сам призначав.

Після набуття Кримським ханством незалежності від Османської імперії за результатами Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 р. хани змогли поширити свій митний суверенітет і на кримські порти. Хан Шахін Ґерай, який намагався проводити якомога незалежнішу політику від Стамбула, вміло використовував тарифну політику для досягнення своєї мети. У 1777 р. він заборонив відвантажувати зерно до Стамбула, поки султан не визнає його справжнім ханом. Як тільки це відбулося, він з політичних міркувань дозволив навантажувати кораблі зерном у Ґезльові й Кафі без мита, скасувавши навіть восьмипарне мито (16 коп.) з кожного кримського кіле (1 кіле – 2 пуди 10 фунтів). Але через деякий час цей привілей було скасовано і мита на зерно збільшилися. Бажаючи бачити прихід турецьких кораблів, заповнених іншими товарами, встановлюється мито з кіле зерна від 10 до 15 пар (1 пара – 2 коп.), що надавало перевагу заможним купцям. Хто із судновласників приходив до кримських портів з кораблями, повними товарів, платив 10 пар; з половинним завантаженням – 12, а з порожнього брали 15 пар. Для “вільних рейсів”, що приходили без султанських ярликів, вимагали від 15 до 20 пар і, крім того, половину судна завантажували сіллю.

78