Логіка - Тофтул
.pdfхибності наслідку до хибності підстави.
Логічною основою умовно-категоричного умовиводу є закон достатньої підстави, який конкретизується в цьому умовиводі у формі такої аксіоми: ствердження підстави визначає ствердження наслідку, а заперечення наслідку визначає заперечення підстави.
В інакшому взаємозв'язку перебувають судження в умовно-категоричному умовиводі з виділяючим умовним засновком. У виділяючому умовному судженні те, про що йдеться в підставі, є необхідним і достатнім для існування того, про що йдеться в наслідку, і навпаки. Саме тому умовно-категоричні умовиводи з виділяючим умовним засновком мають не два, а чотири модуси. Цей умовивід дає такі достовірні висновки:
1)від ствердження підстави до ствердження наслідку;
2)від заперечення наслідку до заперечення підстави;
3)від заперечення підстави до заперечення наслідку;
4)від ствердження наслідку до ствердження під стави.
Наведемо приклади всіх наведених модусів умовно-категоричного умовиводу з виділяючим умовним засновком.
1.Від ствердження підстави до ствердження наслідку: Число X ділиться на 3, якщо і тільки якщо сума
його цифр ділиться на 3.
Сума цифр числа X ділиться на 3. Отже, число X ділиться на 3.
2.Від заперечення наслідку до заперечення підстави:
Число X ділиться на 3, якщо і тільки якщо сума його цифр ділиться на 3. Число X не ділиться на 3. Отже, сума його цифр не ділиться на 3.
3.Від заперечення підстави до заперечення наслідку: Число X ділиться на 3, якщо і тільки якщо сума
його цифр ділиться на 3.
Сума цифр числа X не ділиться на 3. Отже, число X не ділиться на 3.
4.Від ствердження наслідку до ствердження підстави:
Число X ділиться на 3, якщо і тільки якщо сума його цифр ділиться на 3. Число X ділиться на 3. Отже, сума цифр цього числа ділиться на 3.
Умовно-розділовий (лематичний1) умовивід — умовний умовивід, до складу якого входять крім умовних ще й розділові (одне чи два) судження.
Залежно від кількості альтернатив у розділовому засновку лематичні умовиводи поділяють на дилеми (дві альтернативи), трилеми (три альтернативи) і по-лілеми (в яких є понад три альтернативи). Найпоширенішою серед лем є дилема.
За якістю судження, що виконує роль висновку, дилеми поділяють на конструктивні та деструктивні, за структурою висновку (його складністю) — на прості і складні.
Конструктивна дилема — дилема, до висновку якої входять наслідки умовних засновків.
Деструктивна дилема —дилема, висновок якої складається із заперечення підстав умовних судженьзасновків.
Проста дилема —дилема, висновком якої є наслідок умовного судження-засновку або заперечення підстави умовного судження-засновку.
Складна дилема — дилема, висновком якої є або диз'юнкція наслідків умовних суджень-засновків, або диз'юнкція заперечення підстав умовних суджень-засновків.
Схема простої конструктивної дилеми: Якщо А, то С. А-С; В->С; АуВ Якщо В, то С. г Або А, або В. Ь
Отже, С [(A->C)A(BC)A(AVB)]C.
Наприклад:
Якщо ґрунт систематично удобрюють, то він дає високий урожай.
Якщо ґрунт обробляють за новими технологіями, то він дає високий урожай. Від грецького слова «lemma», що означає «припущення».
Ґрунт або систематично удобрюють, або обробляють за новими технологіями. Отже, він (ґрунт) дає високий урожай.
Схема складної конструктивної дилеми: Якщо А, то В. А->В; С->Р; АуС
61
Якщо С, то D. R n Або А, або С -
Отже, або В, або D. [(A4>B)A(C->D)A(AVC)]=(BVD).
Приклад:
Якщо літо дощове, то помідори чорніють. Якщо літо посушливе, то помідори засихають. Літо у нас буває або дощовим, або посушливим.
Отже, помідори або чорніють, або засихають. Схема простої деструктивної дилеми:
Якщо А, то В. А->В; A-XJ; ВуС . Якщо А, то С. j-
Або не-Д, або не-С _ _ _
Отже, не-А. [(A->B)A(A->C)A(BVP)]=A.
Приклад:
Якщо це слово — іменник, то воно означає назву предмета.
Якщо це слово — іменник, то воно відповідає на питання «хто?» або «що?».
Це слово не означає ні назви предмета, ні відповідає на питання «хто?» або «що?». Отже, це слово не є іменником.
Схема складної деструктивної дилеми: Якщо А, то В. А>В; C->D; BvD . Якщо С, то D. 7 '
Або не-Д, або не-Д. — _ _
Отже, або не-А, або не-С. [(A-B)A(C4>D)A(BVDMAVC)].
Приклад:
Якщо він має художні здібності, то стане митцем. Якщо він має наукові здібності, то стане вченим. Або він не стане митцем, або він не стане вченим.
Отже, або він не має художніх здібностей, або він не має наукових здібностей.
6.3. Індукція
Індукція — 1) метод наукового пізнання, який полягає в дослідженні руху знань від одиничного до часткового або й загального; 2) вид опосередкованого умовиводу, в якому з одиничних судженьзасновків виводять часткове або й загальне судження-висновок.
Види індуктивних умовиводів Розрізняють повну індукцію, засновки якої вичерпують увесь клас предметів, що підлягає індуктивному
узагальненню, і неповну індукцію, засновки якої не вичерпують усього класу предметів, що підлягають такому узагальненню.
Повна індукція Повна індукція — індуктивний умовивід, у якому на підставі знання про належність певної ознаки
кожному предметові класу робиться висновок про належність цієї ознаки всім предметам цього класу. Оскільки повна індукція передбачає виявлення певної ознаки в кожному предметі відповідної множини, то висновок її (повної індукції) має достовірний характер. Схема міркування за повною індукцією така: S. є Р S2eP S3eP
S'e'p' n
Відомо, що Sr S2, S„ ..., Sn вичерпують усю множину предметів класу S. Отже, всі S є Р.
Наприклад:
Меркурій обертається навколо Сонця. Венера обертається навколо Сонця. Земля обертається навколо Сонця. Марс обертається навколо Сонця. Юпітер обертається навколо Сонця. Сатурн обертається навколо Сонця. Уран обертається навколо Сонця.
Нептун обертається навколо Сонця. Плутон обертається навколо Сонця. Відомо, що Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон вичерпують усю множину планет Сонячної системи.
Отже, всі планети Сонячної системи обертаються навколо Сонця.
Повна індукція відрізняється від дедукції вже тим, що вона не дає знання про інші предмети, крім тих, які мисляться в одиничних судженнях-засновках. Разом з тим вона подібна до дедукції принаймні достовірністю своїх висновків. Абсолютизуючи подібність повної індукції та дедукції, деякі логіки відмовляють їй у статусі індукції. Інколи вважають, ніби повна індукція неспроможна дати нові знання. Проте вона відповідає загальному визначенню індуктивного умовиводу. Стосовно новизни висновків
62
за повною індукцією слід розрізняти знання про належність тієї чи іншої ознаки кожному предметові відповідного класу і знання про належність цієї ж ознаки всім предметам цього класу. Адже загальний висновок повної індукції хоч і характеризує ті самі предмети, але дещо з іншого боку — з боку їх родової належності.
Гідно оцінюючи роль повної індукції, разом з тим треба визнати, що в реальному людському пізнанні вона займає незначне місце, оскільки до неї вдаються тільки при пізнанні скінченних і осяжних класів предметів (йдеться насамперед про ті класи предметів, які відображаються в реєструючих поняттях).
В особливий різновид індуктивних умовиводів виділяють так звану математичну індукцію, яка ґрунтується на специфіці будови і властивостях натурального ряду чисел. У натуральному ряді чисел кожне число більше від попереднього на одиницю. Хід міркування за формою математичної індукції такий: якщо якась ознака характерна для числа 1 і якщо ця ж ознака, будучи характерною для довільного числа натурального ряду п, належить і наступному числу п+1, то ця ознака характерна для всіх чисел натурального ряду.
Схема математичної індукції: Якщо Р(1); Якщо Р(п), то Р(п+1);
Отже, V х Р(х). Неповна індукція
Неповна індукція — індуктивний умовивід, у якому висновок про весь клас предметів робиться на підставі знання тільки деяких предметів цього класу.
Наведемо два приклади таких умовиводів:
1.Залізо — електропровідне. Мідь — електропровідна. Свинець — електропровідний. Срібло — електропровідне. Золото — електропровідне.
Залізо, мідь, свинець, срібло, золото — метали. Отже, всі метали — електропровідні.
2.Залізо тоне у воді.
Мідь тоне у воді. Свинець тоне у воді. Срібло тоне у воді. Золото тоне у воді.
Залізо, мідь, свинець, срібло, золото — метали. Отже, всі метали тонуть у воді.
Обидва умовиводи побудовані за схемою неповної індукції й ґрунтуються на істинних засновках. Проте висновок першого умовиводу є істинним, а другого — хибним. Оскільки засновки в другому умовиводі є істинними, то причиною хибності його висновку може бути лише недосконалість міркування, побудованого за схемою неповної індукції. Річ у тім, що в підґрунті індуктивного методу немає логічного закону, який би гарантував одержання істинного висновку з істинних засновків [25]. Тому неповна індукція дає ймовірний висновок. Пам'ятаючи про це, висновок із неповною індукцією треба розпочинати словами «мабуть», «напевно» тощо.
Імовірний умовивід — умовивід, в якому з істинних засновків певної структури одержують висновок, що може бути як істинним, так і хибним.
Крім неповної індукції, до ймовірних умовиводів належить також аналогія. Для визначення того, яким є висновок імовірного умовиводу — істинним чи хибним, ■— доводиться вдаватися до додаткової інформації. Для ймовірних умовиводів, на відміну від достовірних, не можна сформулювати таких правил, при дотриманні яких висновок неодмінно буде істинним, якщо вони застосовуватимуться до будь-яких істинних конкретних за змістом засновків певної структури.
Імовірність — величина, яка характеризує «ступінь можливості» якоїсь події, що може як відбутися, так і не відбутися.
Вивчаючи ймовірні умовиводи, увагу акцентують на ймовірнісній оцінці ступеня обґрунтованості (підтверджуваності) суджень-висновків. У логічній науці розробляють спеціальні методи оцінки ймовірності висновків, одержаних за схемою неповної індукції.
Неповну індукцію поділяють на популярну (народну) і наукову.
Популярна індукція — неповна індукція через простий перелік за відсутності суперечного випадку.
У цій індукції узагальнення ґрунтується на фактах повторюваності однієї й тієї самої ознаки в кількох чи й багатьох предметах певного класу і відсутності суперечного цій повторюваності випадку. Так,
63
численні факти ефективності ліків, виготовлених деякими майстрами народної медицини, дають можливість зробити загальний висновок про її ефективний вплив на організм людей. Це міркування є прикладом популярної індукції за умови, що представник народної медицини не знає причинного зв'язку, який діє між його ліками і людським організмом, а знає лише те, що в усіх випадках застосування даних ліків не було жодного негативного наслідку. Простий перелік — це лише один перелік без будь-якої іншої додаткової інформації, крім, звичайно ж, знання про відсутність суперечного випадку.
Був час, коли популярну індукцію переважно критикували, проте вона є тією «матір'ю», яка народжує то недолугих дітей (різного роду забобони), то геніїв (народну мудрість). Внутрішні, необхідні зв'язки речей, закономірності являються буденній свідомості у формі повторюваності. Ця повторюваність (разом з іншими чинниками) відіграла не останню роль у виникненні людського мислення. Проте не кожна повторюваність має своїм підґрунтям необхідні зв'язки між речами. Ототожнювання випадкової повторюваності з необхідною, часової та просторової послідовності подій — з причинною їх пов'язаністю призводить до логічних та фактичних помилок. Типовими помилками, які трапляються при некритичному ставленні до популярної індукції, є «поспішне узагальнення», «після цього — внаслідок цього» тощо. Виявами таких помилок є різноманітні забобони та марновірства. До речі, і перлини народної мудрості, зокрема народної медицини, потребують обґрунтування, виявлення відповідних причинних зв'язків, у результаті чого вони набудуть статусу наукових істин.
Наукова індукція — неповна індукція, в якій на підставі пізнання необхідних ознак деяких предметів певного класу робиться загальний висновок про всі предмети цього класу.
За схемою міркування (від знання окремих предметів певного класу до знання всього класу) наукова індукція не відрізняється від популярної. Відмінність її полягає в характері та природі засновків і способі їх підбору.
Якщо в популярній індукції засновки для узагальнення беруть переважно випадково, то в науковій їх підбирають свідомо, з урахуванням того, наскільки істотними є зв'язки, які в них відображаються. При цьому великого значення надають причинно-наслідко-вим зв'язкам речей. Автори, що вдаються до наукової індукції, не задовольняються відомими фактами. Вони одержують факти, використовуючи такі методи, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент.
Сила наукової індукції полягає в тому, що кожний її крок пов'язаний з фактами, досвідом, вона часто піддається перевірці. А слабкість — у тім, що всеза-гальні висновки не піддаються перевірці емпіричними засобами, тобто з допомогою верифікації.
Оцінюючи пізнавальні можливості наукової індукції, треба пам'ятати і про історичну обмеженість людського досвіду.
Методи встановлення причинних зв'язків Добираючи засновки для наукової індукції, часто вдаються до методів виявлення причинних зв'язків між явищами.
Причинні зв'язки між предметами і явищами не існують у чистому вигляді. Вони завжди супроводжуються безліччю інших зв'язків, зокрема тими обставинами, які забезпечують їх реалізацію. Все це ускладнює процес встановлення причинних зв'язків між явищами.
Існує п'ять методів виявлення причинних зв'язків між явищами: метод єдиної подібності; метод єдиної відмінності; поєднаний метод подібності та відмінності; метод супутніх змін; метод залишків.
Усі перелічені методи ґрунтуються на таких рисах причинного зв'язку:
—кожне явище має причину, тому пошуки її виправдані;
—причина завжди передує наслідку, тобто тому явищу, причину якого ми прагнемо встановити;
—після причини неодмінно настає явище-наслідок;
—за відсутності причини наслідок не настає;
—зміни в причині призводять до відповідних змін у наслідку.
Метод єдиної подібності. Сутність цього методу полягає у виявленні серед численних умов, що передують досліджуваному явищу, такої умови, яка постійно йому передує.
Метод єдиної подібності: якщо певна обставина постійно передує досліджуваному явищу при несталості всіх інших обставин, то, ймовірно, саме вона є причиною явища.
Наприклад: в одній із їдалень міста сталися три випадки отруєння людей, які там обідали. При цьому стало відомо, що відвідувач їдальні А. споживав першу, другу і третю страви; відвідувач Б. — другу і третю; а відвідувач В. — лише другу:
1.За умов 1, 2, 3 мало місце отруєння.
2.За умов 2, 3 мало місце отруєння.
3.За умови 2 мало місце отруєння.
Отже, найбільш імовірно, що саме умова 2 (друга страва) була причиною отруєння.
64
Схема методу:
1.АВС-*а.
2.ABDa. 3-. ACDa.
Отже, причиною явища а є обставина А. Метод єдиної відмінності.
Метод єдиної відмінності: якщо певна обставина наявна тоді, коли настає досліджуване явище, і відсутня тоді, коли це явище не настає (а все інше залишається незмінним), то ця обставина і є ймовірною причиною цього явища.
Наприклад: двоє людей пообідали в одній із їдалень міста. Причому, та людина, що споживала першу, другу і третю страви, отруїлася, а друга, яка споживала лише першу і третю страви, залишилася здоровою.
1.За умов 1, 2, 3 мало місце отруєння.
2.За умов 1, 3 отруєння не було.
Отже, найімовірніше, що причиною отруєння була умова 2 (друга страва). Схема методу:
АВСа ВС-*—
Отже, обставина А є причиною явища а. Поєднаний метод подібності та відмінності.
Поєднаний метод подібності та відмінності: якщо два чи більше випадків, коли виникає досліджуване явище, подібні лише однією обставиною, яка передувала виникненню цього явища, а два чи більше випадків, коли це явище не виникає, відрізняються тільки тим, що ця обставина була відсутньою, то ця обставина, ймовірно, і є причиною досліджуваного явища.
Наприклад: в одній з їдалень міста обідали четверо людей. При цьому троє з них отруїлися, а четвертий, який сидів з ними за одним столом, залишився здоровим. Стало відомо, що відвідувач цієї їдальні А. споживав першу, другу і третю страви; відвідувач Б. — другу і третю; відвідувач В. — лише другу; відвідувач Г. — першу і третю. З'ясувавши, що перші три відвідувачі зазнали отруєння, а четвертий залишився здоровим, можна зробити висновок, що саме друга страва була причиною отруєння. Це пояснюється, по-перше, тим, що єдиною подібною обставиною для всіх, хто зазнав отруєння, було споживання ними другої страви, а по-друге — єдиною обставиною, якою відрізнялася людина, яка залишилася здоровою, від усіх інших, було те, що вона не споживала другої страви.
Схема методу: АВС->а АВ-а А-а ВС-*—
Отже, обставина А є причиною явища а.
Метод супутніх змін. Виявити причину досліджуваного явища можна не лише за наявністю чи відсутністю її серед інших обставин, які передували виникненню цього явища, а й за тими змінами, які відбуваються в наслідку, під впливом змін у причині.
Метод супутніх змін: якщо зі зміною однієї з обставин, що передують виникненню досліджуваного явища, змінюється і саме явище, то, ймовірно, що саме ця обставина є причиною виникнення цього явища.
Наприклад: ґрунт, на якому були посаджені помідори, підживили невеликими дозами калію, азоту і фосфору. Рослини нормально розвивалися. Господар вирішив різко збільшити кількість азотних добрив, не вносячи в ґрунт ні калійних, ні фосфорних. Результат не примусив на себе довго чекати — помідори стали швидко збільшувати вегетативну масу. Звідси було зроблено висновок, що причиною швидкого збільшення вегетативної маси помідорів є азотні добрива.
Схема методу:
ABCD-abcd AfiCDaficd AfiCD-aficd
Отже, обставина А є причиною явища а.
Метод залишків. Цей метод передбачає наявність комплексу обставин (причин) і комплексу їх дій (наслідків). Якщо існують обставини ABC, спостерігаються їх дії abc, і відомо, що обставина В є причиною Ь, обставина С — причиною с, а причина а невідома, то в даному разі, виключивши обставини В і С, які породжують явища b і с, робиться припущення, що А є причиною а.
65
Метод залишків: якщо дві чи більше сукупних причин породжують стільки ж сукупних явищ (наслідків) і відомо, що частина цих причин породжує відповідну частину явищ, то залишкова причина, ймовірно, породжує останню частину явищ.
Схема методу:
ABC-abc ВСЬс
Отже, А є причиною а.
Роль індукції в процесі пізнання Важко перебільшити місце і значення індукції в процесі пізнання. Особливо велику роль вона відіграла
на зорі історії, коли люди користувалися лише обмеженою кількістю загальних понять. Та і в наш час без індукції не обійтися. Щоб збагнути справжнє значення індукції в житті людей, треба враховувати не лише її наукову цінність, а й роль у повсякденному житті. Навіть у формуванні світогляду (особливо світобачення, ставлення до дійсності та переживання буття) індукція відіграє істотну роль. Правда, щоб визнати це, треба належно оцінити силу впливу особистісного життєвого досвіду на процес становлення особистості.
Разом з тим не можна не брати до уваги ймовірний характер індуктивного узагальнення. Тому необхідно постійно працювати над підвищенням імовірності висновків, одержаних за схемою неповної індукції. З цією метою треба використовувати якомога більше засновків (збільшувати число випадків, які узагальнюються), урізноманітнювати досліджувані випадки, враховувати характер зв'язку між досліджуваними явищами та їх ознаками. З метою підвищення ймовірності висновків неповної індукції вдаються до різноманітних методів встановлення причинних зв'язків між явищами.
6.4. Аналогія
Аналогія — традуктивний умовивід, у якому на підставі подібності двох предметів в одних ознаках робиться висновок про подібність їх і в інших ознаках.
Якщо в дедуктивних умовиводах знання рухаються від більш загального до менш загального, а в індуктивних — від одиничного до загального, то в аналогії відбувається перехід знань від одиничного до одиничного.
Прикладом аналогії може бути міркування Галі-лея, який, відкривши чотири супутники Юпітера і виявивши спільність між системою «Юпітер — його супутники» і Сонячною системою, зробив висновок, згідно з яким подібно до того, як у системі Юпітера в Центрі перебуває найбільше за розмірами тіло, так і в Центрі руху планет перебуває найбільше за об'ємом тіло цієї системи — Сонце.
Схема міркування за аналогією:
Предмет А має ознаки abed. Предмет В має ознаки аЬс. Ймовірно, що предмет В має ознаку d.
Висновок за аналогією має ймовірний характер.
Оскільки предмети можуть уподібнюватися один одному як за своїми ознаками (властивостями), так і за відношеннями між ними, то аналогії, відповідно, поділяють на аналогії властивостей і аналогії відношень.
Типовим прикладом аналогії властивостей є міркування, згідно з яким на Марсі існує життя. Виявивши властивості, за якими Марс подібний до Землі, і знаючи, що на Землі є життя, припускають, ніби Марс подібний до Землі і за цією властивістю.
Міркування Галілея про подібність Сонячної системи до системи «Меркурій — його супутники» є прикладом аналогії відношення.
Хоч імовірність висновків за аналогією загалом нижча, ніж за неповною індукцією, проте її евристичну роль важко перебільшити. Про це свідчить історія науки. Аналогія нерідко була формою винятково сміливих гіпотез, обґрунтування яких (засобами індуктивних та дедуктивних умовиводів) призводило до епохальних наукових відкриттів. Щоправда, відомо й немало порожніх, навіть безглуздих аналогій.
Пам'ятаючи про ймовірність висновків за аналогією, треба дбати про якомога вищу їх імовірність (аналогія, що забезпечує високу ймовірність висновку, називається строгою, або точною).
Щоб підвищити ймовірність висновків за аналогією, треба дотримуватися відповідних вимог:
—констатуючи подібність предметів, які порівнюються, слід виявляти істотну подібність;
—коло ознак, які збігаються, повинно бути якомога ширшим;
—треба враховувати характер зв'язку ознак, які є спільними для порівнюваних предметів, з ознакою, що переноситься (висновок буде ймовірнішим, якщо названі ознаки перебуватимуть в істотному взаємозв'язку);
—не можна ігнорувати відмінності, які існують між порівнюваними предметами, особливо коли ці відмінності є істотними.
Блискучим прикладом суворої аналогії може бути порівняння блискавки з іскрою, здійсненого Б.
66
Франкліном.
Розрізняють ще строгу і нестрогу аналогії.
Строга аналогія — аналогія, що грунтується на знанні залежності ознак предметів, які порівнюються. Нестрога аналогія — аналогія, в результаті якої робиться висновок від подібності двох предметів в одних ознаках до подібності їх за такою ознакою, про зв'язок якої з першими нічого не відомо.
7. Гіпотеза Сутність гіпотези
Розбіжність (а тому й суперечність) між картиною світу, яку пропонує наука, і реальним світом існувала й існуватиме завжди. Людина ототожнює картину світу, відображену в буденній свідомості та науці, з реальним світом. Суто психологічно піднятися над цим неможливо: знаючи, що світ нескінченно багатший, ніж здається, реальним вважаємо лише те, що представлене в свідомості.
Наукова1 картина світу і відкриває людям очі на нього, і «закриває», бо все те, що не узгоджується з наукою тієї чи іншої епохи, її (науки) парадигмами, з великими труднощами проривається до людської свідомості2.
Світ, у якому ми живемо (та й саме буття), сповнений численними невідомими законами, зокрема й такими, що не узгоджуються не лише із здоровим глуздом, а й з багатьма сучасними науковими уявленнями.
Об'єктивні закони, якими прихованими вони б не були, якось виявляються, і, зрештою, певна, нехай надто віддалена, ланка їх вияву таки доходить до людської свідомості у формі явищ, які іноді не можуть бути пояснені існуючою системою знань. Виявляється, що невідоме не завжди вдається пояснити відомим.
Однією з форм осягнення таємниць таких явищ і є гіпотеза, хоча під гіпотезою в широкому значенні часто розуміють будь-яке припущення.
Гіпотеза — форма мислення, що становить собою припущення про існування певного закономірного зв'язку між явищами, причини виникнення яких невідомі.
Часто гіпотезою називають і припущення про існування факту, який безпосередньо не спостерігається. «Гіпотеза» — поняття багатозначне, воно має принаймні такі три значення:
1)особливий рід припущень про безпосередньо не-спостережувані форми зв'язку явищ або про причини що породжують ці явища; 2)особливий рід умовиводу, у формі якого відбува ється висунення певного припущення;
3)складний засіб, який включає в себе як висунен ня припущення, так і його наступне доведення [78]. Види гіпотез Гіпотеза може претендувати на пояснення всієї множини досліджуваних явищ, частини цієї множини
або окремого явища. З огляду на цю особливість гіпотез їх відповідно поділяють на загальні, часткові й одиничні.
Загальна гіпотеза — припущення про певні закономірності, які стосуються всієї множини явищ відповідної предметної сфери.
Науку цікавлять загальні закономірності, а наукові положення виражаються, як правило, у формі загальних суджень.
Часткова гіпотеза — припущення про певні закономірності, які стосуються тільки деяких елементів множини явищ відповідної предметної сфери.
Після з'ясування специфіки підмножини явищ, кожного з яких стосується передбачувана закономірність, часткова гіпотеза перетворюється на загальну. Схема цього перетворення така: «Деякі S є Р» — «Всі S, які мають ознаку к, є Р».
Одинична гіпотеза (гіпотеза для одиничного випадку: ad hoc — «для цього») — припущення, що стосується характеристики одного-єдиного предмета чи явища.
Прикладом тут можуть бути гіпотеза Дж.-К. Максвелла про рух і структуру кілець Сатурна, гіпотеза про наявність планети — сусідки планети Уран тощо.
Розрізняють ще описові й пояснюючі гіпотези.
Описова гіпотеза — припущення про притаманні предмету властивості або форми зв'язку між спостережуваними предметами і явищами.
Ця гіпотеза намагається дати відповідь на питання: «Що становить собою даний предмет?», або «Які властивості має даний предмет?», або «В якому зв'язку перебувають дані предмети?».
Пояснююча гіпотеза — припущення про причини виникнення досліджуваних явищ. Вона відповідає на питання «Які причини виникнення даних явищ?».
Розвиток сучасної науки свідчить про необхідність так званої математичної гіпотези. Це пояснюють
67
тим, що для об'єктів, які вивчає сучасна наука, не завжди можна підібрати відповідні наочні образи, з якими маємо справу в повсякденному досвіді. Математична гіпотеза тісно пов'язана з феноменом, який називають мисленим експериментом.
Прагнучи відрізнити наукові гіпотези від усіх інших припущень і здогадів, турбуючись про максимальну ефективність гіпотез, учені намагаються визначити і сформулювати основні вимоги до цієї форми пізнання. Ось деякі з них:
1)принципова перевірюваність припущення, яке оголошується гіпотезою; 2)максимальна її загальність; 3)наявність передбачувальної сили; 4)принципова (логічна) простота;
5)наступність, зв'язок висловлюваного припущення з попереднім знанням [9].
Об'єктивною основою перевірюваності наукової гіпотези є взаємозв'язок сутності й явища, зокрема та обставина, що «сутність являється».
Під максимальною загальністю треба розуміти те, що гіпотеза має пояснювати не частину фактів, які цього потребують, а всю їх сукупність. Більше того, з гіпотези повинно виводитися за можливості й ширше коло явищ, зокрема й ті, що, як здається, і не перебувають у зв'язку з досліджуваними явищами. Причому наукова гіпотеза повинна пояснювати відповідні явища глибше і повніше, ніж будь-яке інше припущення.
Наявність передбачувальної сили гіпотези виявляється в її здатності здогадатися про існування закономірності, до цього не відомої науці, та існування ще не відомих явищ, аналогічних досліджуваним, і способів відкриття (чи одержання шляхом експерименту) цих явищ.
Вимога щодо простоти гіпотези не суперечить тому фактові, що серед відомих гіпотез були й такі, що становили собою цілу систему знань, центральною ланкою якої, своєрідною синтезуючою ідеєю було відповідне припущення.
Під наступністю треба розуміти вимогу, згідно з якою гіпотеза не повинна суперечити сучасній науці. Доля істини в цій вимозі значна (нераціонально піддавати невиправданому сумніву всі результати науки), проте й абсолютизувати таку заборону не можна, пам'ятаючи про історичну обмеженість людського пізнання, зокрема про феномен відносності істини.
Усі перелічені застереження потрібно враховувати хоча б для того, щоб відрізнити від наукової гіпотези надумані, довільні, цілком безпідставні, фантастичні припущення.
Не можна ототожнювати з гіпотезою тезу доведення. Гіпотеза відрізняється від тези доведення зокрема тим, що вона є висновком правдоподібного, недостовірного умовиводу. Щоправда, вона, як і теза, потребує обґрунтування, проте рівень її ймовірності загалом вищий від імовірності тези. Не належать до гіпотез і припущення, які є засобом, а не кінцевою тезою доведення (припущення, відомі під назвою «абсолютний нуль», «абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо).
Формулюванню гіпотези передують такі обставини:
1) виявлення явищ, причину виникнення яких неможливо з'ясувати з допомогою відомих науці знань; 2)формулювання відповідної проблеми; 3)добір і нагромадження потрібних фактів;
4)попередній аналіз цих фактів (явищ, причини яких з'ясовуються), вивчення обставин, що передували досліджуваним явищам, і тих, які їх супроводжують. При цьому вдаються до найрізноманітніших методів — до спостереження і експерименту, аналізу і синтезу, абстрагування й узагальнення тощо.
Будь-яка гіпотеза зароджується, виникає, проходить етап становлення і розвитку (уточнюється, виправляється, доповнюється) і, зрештою, або обґрунтовується і стає справді науковим, достовірним знанням, або спростовується і поступається місцем іншій гіпотезі.
Процес формування гіпотези та її застосування проходить такі ступені: 1)початковий здогад, що, як правило, використовується як робоча гіпотеза; 2)уточнення й ускладнення початкового здогаду і формулювання наукової гіпотези; 3)виведення можливих наслідків з гіпотези, її основного припущення;
4)перевірка того, наскільки названі наслідки відповідають об'єктивній дійсності, виявленим фактам. Зародження початкового здогаду є складним і суперечливим процесом освоєння інформації про відповідний фрагмент реальності. Та оскільки він часто має інтуїтивний чи напівінтуїтивний характер, логічні засоби, які використовують у цьому процесі, не завжди усвідомлюють. Тому створюється видимість несподіваності виникнення цього здогаду, ніби він виникає з нічого. Історія науки свідчить, що більшість гіпотез постала в процесі міркування за формою аналогії та неповної індукції, хоча цю роль можуть виконувати й інші форми умовиводів, які з певних причин не спроможні забезпечити достовірні висновки.
68
Початкові здогади про природу досліджуваних явищ нерідко ґрунтувалися на умовиводі за аналогією. Помітивши, що дві групи явищ мають подібні властивості, й знаючи причину виникнення однієї групи явищ, припускають за аналогією, що й друга група зумовлюється, можливо, тією ж причиною. Це стосується багатьох гіпотез, зокрема гіпотез про природу блискавки, про атомістичну будову матеріального світу тощо.
Початковий здогад відрізняється від наукової гіпотези тим, що він менш обґрунтований, а тому й менш імовірний, простіший за своєю будовою, оскільки ще не став системою знань.
За умов дефіциту інформації про певний об'єкт іноді доводиться вдаватися до початкового здогаду як єдино можливого засобу хоч якось пояснити досліджувані явища, надати аналізові цих явищ упорядкованого цілеспрямованого характеру, систематизувати наявну інформацію. Тому здогад у його первісному чи дещо досконалішому вигляді часто використовують як робочу гіпотезу, яка, не претендуючи на статус готової відповіді на питання про природу досліджуваних явищ, вважаючись заздалегідь тимчасовим припущенням, разом з тим дає можливість розпочати організований і цілеспрямований процес дослідження відповідних явищ, згрупувати їх, дати попереднє пояснення.
Перетворення робочої гіпотези на наукову пов'язане з пошуками найзагальнішого припущення, здатного найповніше і найглибше пояснити досліджувані явища, передбачити і виявити нові факти. При цьому робоча гіпотеза часто зазнає значних змін — виправляється, уточнюється, доповнюється, а іноді й відкидається, і тоді на зміну їй приходить інша гіпотеза з розряду конкуруючих. Трапляється, що з трансформацією робочої гіпотези в наукову остання розгортається в складну, розгалужену систему знань. Так, у середині минулого століття німецький учений К. Гаусс висловив здогад про скінченну швидкість поширення електромагнітних взаємодій. Через 13 років його учень Г. Рі-ман розвинув цей здогад і одержав рівняння, розв'язання якого привело до висновку про скінченну швидкість поширення електричної дії. У працях М. Фарадея і Г. Рімана здогад про скінченну швидкість поширення електромагнітних процесів набув рівня гіпотези. На основі цієї гіпотези Дж.-К. Максвелл розробив систему знань, яка зусиллями багатьох учених бу-ла'перетворена на електромагнітну теорію поля.
Відмінність між початковим здогадом, робочою і науковою гіпотезами часто має умовний характер. Так, у 1704 p. P. Уолл висловив припущення (здогад), що електричний розряд можна порівняти з блискавкою і громом. А в 1746 р. Б. Франклін детально розробив цю аналогію, перетворивши початковий здогад на наукову гіпотезу, яку пізніше (в 1752 р.) підтвердив експериментально.
Доведення істинності гіпотези Будь-яка гіпотеза має ймовірний характер, а тому потребує перевірки на істинність. Існує кілька
способів доведення гіпотези. Найпоширеніший — виведення з неї (з основного припущення) наслідків і їх верифікація, тобто перевірка фактами.
Сформулювавши гіпотезу, намагаються вивести з неї якомога більше наслідків. При цьому ступінь імовірності гіпотези буде тим вищий, чим різноманітнішими і численнішими виявляться наслідки, виведені з цієї гіпотези, і чим більше вони будуть перевірені відповідними фактами. Міркують: якщо наше припущення відповідає дійсності й гадана закономірність справді існує, то вона якось повинна виявлятися. Потім роблять висновок про те, якими мають бути ці вияви, і намагаються їх віднайти або викликати до життя з допомогою відповідних експериментів. Виявлення таких явищ, безумовно, підвищує ймовірність припущення, але не завжди може бути достатньою підставою для обґрунтування істинності гіпотези, оскільки ці явища можуть бути спричинені й іншими обставинами. Формалізувавши міркування, в якому рухаються від істинності наслідків до істинності підстави (у нашому випадку — гіпотези), одержимо неправильну форму стверджувального модусу умовнокатегоричного умовиводу:
а->Ъ; Ъ а ' Щоб домогтися необхідного висновку про істинність гіпотези на основі знання істинності наслідку,
треба, щоб гіпотеза була достатньою і необхідною підставою для наслідку, а наслідок, у свою чергу, був достатньою і необхідною умовою для визнання істинності підстави (гіпотези). З цією метою з гіпотези намагаються вивести не один, а кілька наслідків, які в сукупності можуть становити не тільки необхідну, але й Достатню умову для того, щоб їх істинність була достатньою підставою для визнання істинності гіпотези. Схемою такого міркування буде знову ж таки умовнокатегоричний умовивід.
Існують й інші способи доведення гіпотез. Так, одиничну гіпотезу підтверджують безпосереднім виявленням того предмета (чи властивості предмета), існування якого передбачали в гіпотезі.
Важко перебільшити роль практики в процесі доведення гіпотези. За певних умов перевірка гіпотези може сприяти тому (і часто сприяє), що вона (гіпотеза) з імовірного припущення перетворюється на обґрунтоване, достовірне знання.
Гіпотезу як імовірне знання можна піддавати сумніву і спростуванню. Вона піддається сумніву вже тоді, коли вступає в суперечність хоча б з одним фактом.
69
Спростування гіпотези здійснюють, фальсифікуючи наслідки, які з неї випливають. При цьому слід пам'ятати, що як відшукання фактів, що відповідають виведеним з гіпотези наслідкам, не завжди є достатньою підставою для оголошення гіпотези істинною, так само невиявлення очікуваних фактів не завжди свідчить про те, що гіпотезу спростовано. Спростованою її можна вважати лише тоді, коли буде точно встановлено, що фактів не просто немає, а їх взагалі не може бути, оскільки це суперечить об'єктивним законам.
Упроцесі розв'язання складних проблем часто пропонують не одну, а дві й більше гіпотез. Оскільки ж істина одна, то зрозуміло, що кілька гіпотез, які по-різному пояснюють одні й ті самі явища, не можуть бути одночасно істинними. Виникає необхідність вибирати одну з двох або й кількох конкуруючих гіпотез.
Судове дізнання підпорядковується тим самим законам логіки, що й будь-яке інше. В судовому слідстві при поясненні окремих фактів чи сукупності обставин часто висувають не одну, а кілька гіпотез, в яких по-різному пояснюють ці факти. Такі гіпотези називають версіями.
Версія в судовому слідстві — одне з можливих припущень (гіпотез), яке пояснює походження або властивості окремих обставин злочину або подію злочину загалом.
Пізнавальна роль гіпотези
Упроцесі пізнання і практичної діяльності люди відкривають усе нові й нові явища. Переважна їх більшість осмислюється завдяки існуючим науковим теоріям. Проте впродовж історії траплялися і траплятимуться явища, які не можна пояснити за сучасного стану науки. В таких ситуаціях не обійтися без припущень про причини цих явищ чи характер зв'язку між ними, бо це єдина можливість згрупувати ці таємничі явища, дати їм попереднє пояснення.
Гіпотезу недарма вважають формою розвитку знань. Кожна форма мислення є не тільки формою існування, а й формою розвитку знань, та це передусім стосується гіпотези. Існування знань у формі гіпотез має минущий характер. Зрештою, це знання набуває іншого статусу — стає законом науки або теорією (чи взагалі відкидається як хибне).
Будь-яке нове знання має на перших порах гіпотетичний характер. Наукові теорії з'являються на світ у вигляді гіпотез. І, мабуть, немає жодної наукової теорії, яка свого часу не пройшла б стадії здогаду, гіпотези. Іншими словами, гіпотеза є неминучим етапом складного процесу виникнення, становлення і розвитку наукового знання. До того ж існуючі наукові теорії розширюються, поглиблюються і конкретизуються завдяки включенню до них нових положень, які добуваються з допомогою гіпотез.
Жодна наука не може обійтися без гіпотез, навіть математика, хоч вона й має справу із специфічними явищами, не завжди доступними для безпосереднього сприймання і верифікації.
Розуміння того, що наукове пізнання неминуче проходить етап здогаду, дає можливість нейтралізувати негативний вплив думок, у яких деякі вчені висловлюють скептичне ставлення до гіпотез як таких форм мислення, що мають усього лише ймовірний характер.
Значення тієї чи іншої гіпотези з'ясовується її придатністю до розв'язання актуальних проблем, які стоять перед наукою і суспільною практикою. Про неоціненну роль наукових передбачень свідчать хоча б гіпотеза М. Коперника про геліоцентричну систему світу, гіпотеза Ч. Дарвіна про походження людини, теорія відносності А. Ейнштейна.
Евристична роль гіпотези в розвитку наукового знання наочно дає про себе знати в гіпотетико-дедук- тивних теоріях, які становлять собою дедуктивно організовані системи гіпотез різного ступеня загальності. Ці теорії є неповними, завдяки чому відкриваються значні можливості для їх розширення і конкретизації за рахунок додаткових гіпотез, прикладних моделей, а також теоретичних моделей експериментальних установок. Усе це забезпечує широкий діапазон і гнучкість застосування гіпотез та інших розвинутих форм науково-теоретичного знання для осягнення складних об'єктів матеріального світу.
Гіпотетико-дедуктивні міркування ґрунтуються на виведенні висновків з гіпотез та інших засновків, істиннісне значення яких невідоме. Хоча в дедуктивному міркуванні значення істинності переноситься на висновок, проте в даному випадку засновками служать гіпотези, а тому й висновок гіпотетикодедуктивного міркування має лише ймовірний характер.
Залежно від типу засновків гіпотетико-дедуктивні міркування можна поділити на три основні групи. До першої, найчисленніпюї, належать міркування, засновками яких є гіпотези й емпіричні узагальнення. До другої відносять гіпотетико-дедуктивні міркування, засновки яких суперечать точно встановленим фактам або теоретичним принципам. Використовуючи припущення як засновок, можна одержати висновок, що суперечить відомим фактам. У такий спосіб в ході дискусії можна переконати опонента в хибності його припущень. До третьої групи належать гіпотетико-дедуктивні міркування, засновками яких є судження, що суперечать усталеним поглядам і переконанням. Прикладом гіпотетикодедуктивної системи, засновками якої є основні принципи (закони) руху, можна вважати механіку
70