Западина Конго і її крайові підняття

Западина Конго – найбільша (площею близько 3 млн. км²) повністю замкнута синекліза Африканської платформи. З півночі, заходу і півдня вона обрамлена кільцем антекліз давнього кристалічного фундаменту – плоско вершинними підняттями, вирівняними декількома циклами пенепленізації: на півночі – підняттям Азанде, на заході – Південно-Гвінейським, що перетинається нижньою течією Конго, на півдні – підняттям Лунда-Катанга. У будові Південно-Гвінейського підняття (в районі нижнього Конго) і в піднятті Лунда-Катанга (в районі Катанги) беруть участь переривчасті складки, що розвинулися в платформних геосинкліналях, закладених в ослаблених зонах докембрійського цоколя. Східний сектор кільцевого валу досягає найбільшої висоти і має найбільш розчленований гірський рельєф. Його утворюють горстові та вулканічні масиви, що оточують західну систему розломів Східної Африки.

Докембрійський фундамент в западині Конго прихований під потужними, переважно континентальними, свитами, накопичення яких почалося у верхньому палеозої й закінчилося в кінці третинного періоду відкладенням пісків, аналогічних піскам Калахарі в Південній Африці. Плями їх збереглися на північному і південному крайових підняттях, що вказує на молодість прогину западини, що отримала свої сучасні обриси в плейстоцені. Прогин був найбільш значним в центрі та призвів до утворення двох «платформ» – нижньої та верхньої. Нижня – дно западини – лежить на висоті 300 – 500 м над р. м. Верхня, найкраще виражена на півдні та сході, утворює полого нахилене у всередину плато і знаходиться на висоті 500 – 1000 м. Вона відділена від нижньої платформи флексурним уступом, висотою 100 – 300 м, добре помітним по кільцю водоспадів Конго і його приток. Інше кільце водоспадів, яке лежить вище за течією річок, відзначає перегин схилів при переході від верхньої платформи до крайових антекліз.

Прогинання призвело до перебудови річкової мережі; річки, які в третинний час спрямовували свій рух з півдня на північ, до озера Чад, стали впадати в озеро Бусіра, що утворилося на дні западини. В кінці плейстоцену це озеро було опущене річкою, утвореною на західних схилах Південно-Гвінейського підняття, що послужило початком формування сучасної течії Конго. Таким чином, система Конго утворилася шляхом з'єднання різновікових річок – стародавніх, що випадали в оз. Бусіра, і молодих, що стікають зі схилів улоговини.

Підняття Азанде висотою до 900 – 1000 м – пенеплен на давніх кристалічних породах з гранітними останцевими масивами (гора Гау 1420 м). На заході воно замикається ступінчастим нагір'ям Камерун, в якому стародавню основу перекрито лавовими покривами, що вилились по лінії розлому північно-східного напрямку. З цим розломом пов'язане також утворення вулкана Камерун, який ізольовано піднімається перед нагір'ям на прибережній низовині.

Південно-Гвінейське підняття уступами – в середньому до 700 м висоти – височить над западиною Конго і круто обривається до вузької акумулятивної низовини атлантичного узбережжя, складеної крейдовими і третинними морськими відкладеннями. Густа мережа глибоко врізаних річкових долин розділяє Південно-Гвінейське підняття на окремі масиви (Кришталеві гори, гори Шайю та ін..), що нагадують по своїй розчленованості справжні гірські області.

Підняття Лунда-Катанга починається на заході високим кварцитовим масивом Біє (гора Моко 2610 м). До нього примикає широке і абсолютно плоске плато Лунда, в верхових болотах якого беруть початок витоки Касаї та Замбезі. Східну частину південного підняття займає Катанга – район дислокованих і роздроблених палеозойських структур, що оточують виходи давніх гранітів та інших кристалічних порід. Район Катанги – один з найбільших в Африці за масштабами металогенії, запасах і видобутку міді, урану, цинку, ванадію, кобальту, свинцю, золота і хромітів. По лініях розломів в Катангі були припідняті горстово-глибовий хребет Мітумба та інші масиви і опущені глибокі западини. В одній з них лежить озеро Мверу, інша (грабен Упемба) зайнята течією верхньої Луалаби.

Географічне положення западини Конго в екваторіальних і субекваторіальних широтах визначає основні особливості її клімату і ландшафтів. Північна частина западини (до 2° пд. ш.) лежить в поясі екваторіального клімату, підняття Азанде і вся південна частина країни – в поясах клімату екваторіальних мусонів. Принесене пасатами північної та південної півкуль континентальне тропічне повітря трансформується над вологими гілеями в екваторіальне. Вологі повітряні маси затягуються в западину Конго і з океанів: влітку північної півкулі в західну частину западини проникають південно-західні мусони з Гвінейської затоки, взимку в східну її частину заходять південно-східні пасати з Індійського океану.

Зенітальне або близьке до нього положення протягом року сонця обумовлює рівномірно високе прогрівання і активну конвекцію вологих повітряних мас. Середні місячні температури повітря в приекваторіальній смузі коливаються між 23° і 25°С і лише на крайових підняттях, на висотах понад 1000 м помітно позначаються коливання по сезонах: в Катангі середня температура самого теплого місяця 24°С, найхолоднішого 16°С.

Потужні конвективні потоки повітря зупиняються післяполудневими і нічними зливами. Річні суми опадів у западині Конго не так великі, як у відкритій до океану западині Амазонки, але все ж досягають в її центральних районах 2000 – 2200 мм. На навітряних схилах Південно-Гвінейського підняття кількість опадів зростає до 3000 мм, а на схилах вулкана Камерун до 10000 мм – найбільшою для Африки величини.

На тлі рівномірного в році випадання опадів виражені два максимуми – весняний і осінній, однак сухий сезон відсутній: 100 – 120 дощових днів розподіляються більш-менш рівномірно на всі дванадцять місяців. Сухий сезон з'являється лише на північній та південній окраїнах западини і уздовж приатлантичної низовини, південніше гирла Конго. На підняттях Азанде і Лунда-Катанга річні суми опадів ще дуже великі (1500 – 1700 мм в рік), але протягом двох-трьох зимових місяців кількість їх падає нижче середньомісячної норми, необхідної для проростання гілей (менше 30 мм). На приатлантичній низовині опадів випадає 500 мм і менше в наслідок дії низхідних потоків повітря східної периферії Південно-Атлантичного максимуму і пасатної інверсії, спричиненої холодною Бенгельською течією. Під її впливом уздовж берега значно знижуються і температури (особливо літні).

Загальна витрата вологи на випаровування та просочування в западині Конго становить близько половини її приходу. Ніде на материку не спостерігається більш сприятливих умов для формування такої потужної системи стоку, якою є річка Конго. Витік Конго до озера Мверу має назву Луапула, потім річка називається Лувуа до злиття з найбільшою притокою Луалабою і приймає назву цієї річки до Стенлівіля, після чого називається Конго. Луалаба починається поблизу витоків Замбезі на плоскій вододільній рівнині підняття Лунда-Катанга і багатьма дослідниками вважається головним витоком Конго. У верхній течії вона протікає через болота і озера (Упемба, Кісалє). При спуску з вододільного підняття на верхню піщаникову платформу западини річка утворює водоспади Конде і приймає притоку Лукугу, що витікає із озера Танганьїка. Стік цієї річки непостійний і залежить від багаторічних коливань рівня води в озері.

Нижче впадіння Лукуги річка врізається в щільні кристалічні породи і тече у вузькому порожистому руслі через ущелину, яку називають Пекельні ворота (Порт-д'Анфер). Друга серія водоспадів – водоспади Стенлі – знаходиться в місці спуску річки з верхньої платформи на дно западини. Долина Конго на плоскій рівнині западини надзвичайно широка, плоска і заболочена. Річка ділиться піщаними островами на безліч рукавів, і в самому північному місці своєї дугоподібної форми досягає найбільшої ширини 55 км.

У западині річка Конго отримує найбільші притоки: Арувімі та Убангі праворуч, Руки і Ква зліва. Остання утворюється від злиття потужних річок Касаї (з притокою Санкуру) і Квандо.

Нижче впадіння Ква Конго утворює долину прориву через Південно-Гвінейське підняття. До озероподібного розширення Стенлі-Пул вона тече в ущелині до 100 м глибини, врізаному в пісковики, в якому її русло звужується до 400 м. По виході з озера починається ущелина нижньої течії Конго, в якому ріка долає 32 водоспаду Лівінгстона.

По виході з долини прориву Конго вступає на прибережну низовину, розширюється і поглиблює своє русло. У м. Бома починається естуарій, глибини якого швидко зростають до 400 м при виході в Атлантичний океан. Підводний каньйон, який продовжує долину Конго простежується на 233 км від узбережжя і сягає глибин понад 2000 м. Він має V-подібну форму, приймає короткі притоки і розглядається як затоплена нижня частина річки, занурення якої разом з частиною прибережної низовини сталося близько 10000 років назад. Потік жовтуватих прісних вод виразно видно в океані за 75 км від гирла великої африканської річки.

У найнижчому місці западини, поблизу її західної окраїни, в систему річки включені озера Тумба і Леопольда II – релікти озера Бусіра. Цей район служить місцевим базисом ерозії для річки, повільно протікаючої серед боліт і піщаних островів, і тут відкладається дуже багато алювію. Вододіли майже не виражені, і великі розливи відбуваються при самих незначних підвищеннях рівня води.

Конго, що збирає води з величезного за площею басейну, за обсягом річного стоку поступається лише Амазонці. Середні річні витрати (40000 м³/сек.) мало змінюються по сезонах. Відносна рівномірність режиму стоку є результатом накладання різних за часом паводків на різних відрізках течії річки. У верхів'ях максимальні витрати бувають у сезон дощів південної півкулі з січня по березень. У середній частині Конго в режимі річки позначається вплив північних приток: повінь настає в жовтні, в кінці сезону дощів північної півкулі. Через сім місяців, в травні, ослаблений паводок середнього Конго досягає нижньої течії, але не викликає там сильних розливів. Нарешті, нижче впадіння розгалуженої та потужної системи Ква сильний підйом знову доводиться на літній сезон дощів південної півкулі і досягає максимуму в грудні.

Конго – найважливіша судноплавна артерія екваторіальної Африки, але пороги на головній річці та її притоках виключають можливість безперервного судноплавства. В обхід їх на Конго побудовані залізні дороги; загальна довжина судноплавних шляхів для судів великої осадки складає близько 2700 км.

Від вулкана Камерун більш ніж на 2400 км в глиб Конго і на 3 – 4° в обидві сторони від екватора простягається Великий Екваторіальний ліс – найбільший масив вологих вічнозелених лісів Африки, в який по північній й південній окраїнах включені листопадно-вічнозелені ліси, що означають появу дуже короткого сухого сезону. Північна і, особливо, південна межі лісів дуже звивисті і не завжди є екологічними. Безсумнівно, що за історичний період ліси відступили перед саваною і парковим ландшафтом в результаті вирубок та розчисток землі під ріллю, а також пожеж вторинних заростей. У деяких місцях – на вододільному плато між Ломами і Санкуру і західніше Леопольдвіля – савани доходять до екватора, розташовуючись на водопроникних пісковиках, з глибоким заляганням ґрунтових вод. Вологі екваторіальні ліси не ростуть також на рівнинах, покритих латеритною бронею.

У гілеях Конго переважають представники сімейств бобових, пальмових, стеркулієвих, тутових, молочайних, комбретових. Навідміну від гілей Амазонки, ліани представлені головним чином різними орхідними і фікусами (а не бегонієвими), а епіфіти – папоротниками (а не бромелієвими). Типові гілеї займають північну частину Південно-Гвінейського підняття і східну частину западини Конго; на заході западини в заболоченій долині Конго і її приток та навколо озер Тумба і Леопольда II їх розділяють великі площі перезволожених розріджених і низькорослих гілей, які виносять тривале чи постійне затоплення. Такі ліси, утворені деревами з ходульними коренями (Upaca, Myrianthus, Mitragyna spp.), першими поширились в западині Конго після відступу озера Бусіра.

Поза межами Великого Екваторіального лісу територію Конго на півночі, на півдні, а також уздовж узбережжя Атлантичного океану займають савани (переважно вологі високотравні) з масиву змішаних листопадно-вічнозелених лісів, значна частина яких вторинні зарості. Вторинні ліси з'являються на вирубках через кілька років, відрізняються збідненим видовим складом, зокрема відсутністю дерев з твердою деревиною. Дуже характерна в них Musanga smithii та олійна пальма, яку зазвичай зберігають від знищення. По Південно-Гвінейському підняттю окремі масиви досягають 12° пд. ш. Внаслідок зростання сухого сезону до 3 місяців і більше йде поступова зміна вічнозелених лісів змішаними.

Різноманітність природних умов в Конго дозволяє виділити в цій величезній країні такі області:

Пенепленізоване кристалічне підняття Азанде з сезонно-вологим кліматом, вологими саванами і галерейними лісами по долинах річок. Особливе місце тут займає вулканічне нагір'я Камерун, де завдяки значній висоті савани поступаються місцем на вершинах гірським степам.

Південно-Гвінейське підняття – складно розчленована гірська країна, покрита вічнозеленими лісами до долини прориву Конго і змішаними лісами та саванами на південь від неї. Розташована перед ним слабо горбиста Приатлантична низовина завдяки наростаючій на південь сухості клімату зайнята вологими саванами в північній півкулі, сухими саванами – між гирлом Конго та Луанда і південніше – пустельними саванами.

Підняття Лунда-Катанга з кварцитовим масивом Біє, плоским плато Лунда і тектонічно роздробленим районом Катанги представляє область найбільш типових ландшафтів субекваторіальних широт Африки – вологих саван і паркових лісів. Лише на півдні плато Лунда і в південній Катангі починаються рідколистяні ліси, які скидають листя на сухий сезон і відзначають, таким чином, перехід до ландшафтів рівнин Замбезі Південної Африки.