ИДПЗк

Західноукраїнська народна республіка

1 Державний устрій

2 Акт Злуки зунр і унр

3 Судові та правоохоронні органи

4 Правова система

Західно Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (за тодішнім правописом: Західно-Українська Народня Република^[1][2], ЗУНР, опісля теж Галицька Република чи Держава) — українська держава, що фактично існувала протягом 1918-19 рр., формально ж і до 1923 р. на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року. Охоплювала територію заселену українцями —Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країниАнтанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Анексована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував уеміграції.

У дні розпаду Австро-Угорської монархії, створена у жовтні 1918 p. у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. проголосила утворення у Галичині та на Буковині Української Держави. 13 листопада вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Вища законодавча влада у державі належала Українській Національній Раді, лише вона мала право ухвалювати закони. Очолював її президент (фактично спікер - голова парламенту). Рада формувала колегіальний орган влади - Виділ з 9 осіб, що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні.

Рада формувала уряд - Державний Секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем'єром. Місцевими органами влади були: у повітах - повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та містах -громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами. Комісари були представниками державної влади на місцях з необмеженими повноваженнями.

Реформовано також і судову систему. ЗУНР розділено на 130 судових повітів та 12 судових округів. Окружні і повітові суди були першою інстанцією, другою був Вищий суд у Львові, а третьою - Найвищий держаний суд. До їхнього обрання відповідні інстанції називалися Окремими судовими сенатами другої та третьої інстанції.

Охорону громадського порядку забезпечувала народна міліція та створений 6 листопада 1918 р. Корпус української державної жандармерії. Його очолювала Команда на чолі з головним комендантом, на місцях діяли окружні та повітові команди, теж очолювані комендантами.

Окрім того, у правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат.

1Державний устрій Процес формування вищих органів влади і управління на західноукраїнських землях був тотожнім такому ж процесу у Великій Україні. Еволюційний шлях Центральної ради від суспільно-політичного органу до парламенту повторила Українська національна рада. Вже у відозві "До населення міста Львова" і "Український народе" зазначалося, що "найвищою владою на українських землях Австро-угорської монархії є Українська Національна Рада". В подальшому життя вимагало вдосконалення структури і компетенції Ради.

15 листопада 1918 року приймається Закон про доповнення її складу представниками з повітів та великих міст. 4 січня 1919 року була створена Президія Ради у складі Президента і чотирьох його заступників. Введення посади Президента не означало, що ЗУНР відмовляється від парламентської форми правління. В даному випадку ця посада була тотожна посаді спікера в парламенті. Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них. Цього ж дня було створено ще один орган—Виділ Української Національної Ради. До його складу входили Президент і дев'ять членів. Виділ виконував функції колегіального глави держави.

Українська Національна Рада вважала себе тимчасовим органом і тому 31 березня 1919 року приймає Закон про скликання Сейму ЗУНР. 13 квітня 1919 року приймається Закон про вибори до Сейму. Однопалатний Сейм мав обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне — з 25. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засудженні судом за вчинення злочину. Посли Сейму обиралися зі національно-пропорціональною системою, що гарантувало всім національним меншинам право мати своїх представників у парламенті.

Сейм мав складатися з 226 послів. Українцям належало обрати 160 послів, полякам — 33, євреям — 27, австрійцям — 6. Територію країни було поділено на 18 виборчих округів, але провести вибори до Сейму так і не вдалося.

У тяжкі для існування ЗУНР часи, 6 червня 1918 року Є. Пєтрушевича було проголошено Диктатором ЗУНР. Це було зроблено з метою повної централізації влади як законодавчої та виконавчої, так і військової.

Уряд ЗУНР

Уряд ЗУНР—Державний секретаріат—було утворено 9 листопада 1918 року. До його складу входило 15 секретарстві внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, фінансів, юстиції, торгівлі та промислу, шляхів, земельних справ, харчових справ, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я, освіти, публічних робіт, віросповідання. Очолював Державний секретаріат — прем'єр. Ним було обрано К. Левицького.

10 листопада 1918 року прем'єр і члени уряду принесли присягу на вірність українському народові та державі.

На початку січня 1919 року К. Левицький іде у відставку. Прем'єром призначається С. Голубович. У складі уряду було утворено ще три секретарства — польське, єврейське і німецьке. Цим кроком уряд намагався прилучити до процесу державотворення представників національних меншин.

Згодом за рахунок об'єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти. Було ліквідовано секретарства праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я. Ці секретарства стали відділами секретаріату внутрішніх справ.

Місцева влада та управління

1 листопада 1918 року Українська національна рада проголосила про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління і закликала народ до створення нових, українських. Протягом місяця вибори до місцевих органів влади і управління пройшли на всій території ЗУНР. Такими органами стали: у селах та містах — громадські та міські комісари; у повітах — повітові комісари. У всіх адміністративно-територіальних одиницях були створені "прибічні ради", які виконували функції дорадчого органу. Повітового комісара призначав державний секретар внутрішніх справ, а сільських, міських комісарів і "прибічні" ради обирало населення. За законом "Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки" від 16 листопада 1918 року повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських і міських комісарів. Йому належало право розпуску "прибічних" рад і призначення нових виборів до них. Крім того, повітові комісари повинні були:

1) оберігати інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду;

2) приймати присягу від службовців повітових служб;

3) приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов'язків;

4) затверджувати розпорядження повітових властей;

5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних органів і службових осіб у повіті. Закон регламентував також порядок виборів, структуру та функції "прибійних" національних рад.

Таким чином, у короткий термін було сформовано досить чітку систему центральних та місцевих органів влади і управління. Слід погодитись з О. Субтельним у тому, що "надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України".

2 Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об'єднання УНР і ЗУНРу соборну Україну, День соборності України.

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення нації.

Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.

Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.

Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».

Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок». І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.

Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1939 року у Карпатській Україні - перше офіційне святкування свята Соборності, а також січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.