Размещено на http://www.allbest.ru/
Міністерство освіти і науки України
Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка
Кафедра української мови
Індивідуальне науково-дослідницьке завдання
з правопису
на тему: «Вживання “по батькові”: традиції та сучасний етикет взаємин»
Виконала студентка 212 групи
Інституту філології
Гаврильченко Ганна
Науковий керівник: старший викладач
Михайлюк Л.М.
Суми 2011
Зміст
Вступ
1. З історії мовленнєвого етикету…
2. Звертання «по батькові» на Україні
3. Сучасний мовленнєвий етикет
4. Культура звертання серед української діаспори
5. Основні правописні правила вживання імен та по батькові
6. Творення та правопис імен по батькові
Література
Вступ
Український мовленнєвий етикет – це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності та честі, української шляхетності й аристократизму духу.
1. З історії мовленнєвого етикету…
Ми настільки звикли, що усіх дорослих звуть на ім’я і по батькові, що для нас ці три слова – ім’я, по батькові і прізвище – здаються споконвічними узвичаєними ознаками дорослості та офіційності. Історія суфікса -ич, -ович довга і не така вже проста. Спочатку, у давньоруській мові він свідчив, що слово з суфіксом – назва молодої тварини (соколич, левич, голубич). У XVI ст. активізуються інші суфікси для цієї ж ролі (у російській мові – мышонок, котенок, в українській – мишеня, кошеня), які витіснили слова з старим суфіксом -ич.
В XI – XII ст. цей давній суфікс ще вживається для називання князівських дітей: в літописах зустрічаємо Василько Ростиславич, Ігор Ярославич. Але це не були наші по батькові, це скоріше були слова того ж ряду, що попович, царевич, тобто «син такого-то» (часто ці слова ставилися перед іменем, а не після, як це робиться тепер).
І тільки значно пізніше слова цього типу творення стали тим, чим вони є тепер, – назвами по батькові. А був же такий час, коли цей -вич був дорожчий за будь-яку нагороду, коли він був у нас тим самим, чим у німців фон, а у французів де. А було це триста років тому, у ті часи, коли лише царя звали Іван Васильович та ще хіба кількох з самої верхівки, а навіть представника знатної родини Воронцових звали неповним по батькові («полуотчеством»): «Иван Федоров сын Воронцов». За часів цариці Катерини ІІ офіційно було встановлено, кого і як слід називати: чини перших п’яти класів треба було називати на -вич, а з шостого до восьмого класу включно – неповним по батькові (Петр Осипов Васильев), усіх інших – лише на ім’я. Звідси, мабуть, у російській мові зберігається підкреслена пошанність при називанні людини лише по батькові.
2. Звертання «по батькові» на Україні
Багато суперечок дотепер викликає питання: яка форма звертання – на ім’я чи ім’я і по батькові – є традиційною для українців? Одні вчені категорично виступають проти вживання форми імені й по батькові, вважаючи її «московським звичаєм», «способом творення «безлицьої людини в УРСР». Їхні аргументи ґрунтуються на тім, що, на їх думку, український мовленнєвий етикет прийняв таку форму звертання від росіян. Подібну точку зору обстоювали і деякі українські письменники.
Прихильники вживання імені й по батькові (І. Огієнко, П. Одарченко та ін.), навпаки, переконують, що така форма є давнім українським звичаєм, оскільки вона трапляється в найдавніших писемних пам’ятках: грамотах часів Київської Русі, документах Богдана Хмельницького. Слід зазначити,що в Київській Русі ім'я по батькові виконувало функцію прізвища, наприклад, Анна Ярославна. І тільки тоді, коли узвичаїлося прізвисько, будова найменувань стала двокомпонентною, наприклад, Ярослав (Володимирович) Мудрий. Отже, легко відмовлятися від власне українських звертань на ім'я та по батькові, очевидно, не варто. Однак треба наголосити на тому, що не по-українськи звучить звертання Олександрівно! Миколайовичу! Така традиція звертання і справді здавна відома російській мові й не слід її переймати! Відсутність спільної позиції вчених щодо цього питання можна пояснити тим, що літературна форма строго не регламентує використання однієї з формул.
Суттєвим у вираженні цієї проблеми, очевидно, може стати усно-розмовна традиція українського народу, яка надає перевагу звертанню на ім’я або пане/ пані/ панно/ паничу + ім’я у товаристві, в родинному колі, серед колег чи друзів (пане Андрію, панно Олю) або пане/пані/панно/ паничу + ім’я по батькові в офіційній обстановці (пане Кузьменко Кириле Івановичу, пані Михайлюк Світлано Михайлівно). Особливою диференційною ознакою мовного етикету українців є уживання кличного відмінка при звертанні до співрозмовника.
До речі, на початку 1920-х рр. молоді українські письменники Юрій Яновський, Микола Хвильовий, Микола Куліш застерігали своїх сучасників від неукраїнського звичаю вживати «отчество», себто по батькові.