Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Philos_lect3_Chernyshov.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
05.03.2016
Размер:
158.21 Кб
Скачать

2. Теоретична філософія

Метою теоретичної філософії є пізнання фундаментальних принципів буття.

Поняття теорії є надзвичайно значущим, дивовижно містким й змістовним14. У своєму центральному значенні, воно безпосередньо пов’язане з зоровим сприйняттям: теорія, у своєму первинному значенні – це споглядання15.

Теоретична філософія – споглядання фундаментальних принципів сущого та мислення. Суще осягається думкою16, тобто через мислення17 («продуктом» якого і є думка). Відповідно до цього, можна сказати, що теоретична філософія виникає на межі фізичного та логічного, й провадить далі – шляхом абстрагування й узагальнення до найвищих й найпотаємніших засад сущого.

Відповідно до цього сходження, – від більш конкретного до більш загального,тобто від безпосередньої реальності предметного світу до вершин абстрактного розумового споглядання першопочатків й першопричин речей та світу, – теоретична філософія поділяється на фізику18, математику19 та першу філософію20.

В історії філософії, розгортання теоретичної філософії відбувалося поступово.

Першим історичним типом філософії, за загальним визнанням, була Іонійська натурфілософія, представлена Мілетською школою, в особах Талеса з Мілету (бл. 640/624-548/545 рр. до н.е.), Анаксимандра (бл. 610-547/540 рр. до н.е.) та Анаксимена (бл. 585/560-525/502 рр. до н.е.). Головним предметом її дослідження (як свідчить й сама назва – натурфілософія або фізіологія) було дослідження природи, як першопочатку всього сущого.

Другим історичними типом філософії, що з’являється не набагато пізніше за перший, стала Італійська філософія, представлена Пітагором з Самосу (570-490 рр. до н.е.)та представниками заснованої ним школи – Пітагорейського союзу. Саме Пітагор та його учні21 – у їхньому вченні про число, як першопочаток усього сущого – здійснили перехід від конкретності й чуттєвості світу речей до математичної абстракції космосу, як певного, нематеріального за своєю природою, ладу, що може бути осягнутий саме розумом (як число, міра, ритм), а не чуттям. Пізніше, вже на зорі Нового часу, відлуння цих прозрінь з новою силою прозвучить у словах Галілео Галілея (15.02.1564-08.01.1642 рр.), про те, що книга природи «написана мовою математики…»22.

Певну синтезу першого та другого типів можна знайти у пізнішого представника Іонійської філософії – Геракліта з Ефесу (бл. 540-483 рр. до н.е.) у його вченні про постійну плинність й мінливість світу, та чуттєво-раціональний характер першопочатку – «вогняного λόγος-у», як «міри» всіх змін як окремих речей, так і світу в цілому.

Третім історичним типом філософії, котрий, врешті решт, набув характеру класичного, став тип філософії, скерований на пізнання самих засад сущого, тобто здобуття апріорного знання, що характеризується: 1) безумовною необхідністю; 2) абсолютною інтелігібільністю; 3) абсолютною достовірністю. Тобто, можна сказати, що теоретична філософія має на меті відкриття Істини.

Цей тип філософування пройшов доволі складний шлях емансипації, як від натурфілософії, так і від пітагорейської доктрини. Ця емансипація почалася у представників Елейської філософської школи – Ксенофана з Колофону (бл. 580/577-485/490 рр. до н.е.), Парменіда (бл. 540/520-450 рр. до н.е.), Зенона Елейського (бл. 490-430 рр. до н.е.), а остаточно здійснилася у діяльності мислителів, котрі за загальним визнанням є класиками давньогрецької філософії – Сократа (469-399 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.) та Аристотеля (384-322 рр. до н.е.).

Представники Елейської філософської школи здійснили відкриття надзвичайної важливості – почавши з критики політеїзму давньогрецької релігії, через ствердження монотеїстичної ідеї (єдинобожжя), врешті решт, вони прийшли до відкриття сфери чистого мислення, проголосивши її тотожною зі сферою справжнього й істинного буття. Отже, починаючи від елеатів – Ксенофана, Парменіда й Зенона, у філософії стверджується ідея про те, що справжнє й істинне знання можна здобути тільки шляхом мислення.

З огляду на це, правильне мислення стає головним завданням філософії. Філософія перестає бути здогадкою, особистим міркуванням, гадкою – віднині метою філософії є здобуття справжнього й істинного знання.

Особливого ствердження це здобуває у суперечці, що виникла між софістами й Сократом. Головним предметом цієї суперечки стало питання про істину. Чи існує багато істин, що суперечать одна-одній, чи істина єдина й має необхідний, а отже й абсолютний характер?

Софісти були переконаними релятивістами – вірили, що істина залежить від часу, місця, особи, обставин, тощо. Зрештою, на їх погляд, істина є тільки «зручним станом речей», при якому людина «почувається комфортно». Сократ, навпаки, наполягав на всезагальному й абсолютному характері істини, стверджуючи її об’єктивно необхідний характер.

Сократ доводив свою правоту використовуючи метод, який він називав маєвтика23, тобто повивальне мистецтво. Метою маєвтики було відкриття істини, шляхом поступового розкриття та прояснення понять. Це досягалося у співбесіді, через систему послідовних питань, так зване «випробування»24. Через систему логічних наведень й допомогу уникнути можливих помилок, Сократ ніби допомагав співрозмовнику «народити» істину, навчаючи співрозмовників мислити.

Головною заслугою Сократа перед всіма поколіннями наступних мислителів є відкриття ним універсальної сфери загальних понять, що підкоряються певним необхідним й загальним законам – законам мислення. Ці ж загальність й необхідність, що детермінують сферу мислення і є головними атрибутами вселенської істини, котра, у свою чергу, має всезагальний й універсальний, а отже й абсолютний характер.

Іншим аспектом сократівського вчення, безпосередньо дотичним до попереднього, була переконаність у тому, що справжнє знання істини, необхідно має вихід у житті – не може людина, що спізнала істину не коритися їй, не вибудовувати власне життя у відповідності до неї. В історії філософії, ця позиція здобула найменування сократівського етичного раціоналізму.

Знаменитий учень Сократа – Платон блискучо продовжив лінію свого вчителя. З висхідного пункту, котрим було вчення Сократа про загальні поняття та об’єктивний та необхідний характер істини, Платон розгорнув цілу філософську систему, до якої органічно увійшли й найкращі здобутки всієї попередньої філософської традиції.

Філософська позиція, яку зайняв Платон, в історії філософії здобула назву об’єктивного ідеалізму. Вона полягала у визнанні онтологічною основою світу – ідеї, тобто неречовинного й нечуттєвого зразку, котрий і проголошувався справжнім й істинним буттям, тоді як емпірична даність підмісячного світу являє собою лише його віддзеркалення, відбиток, рефлект у «дзеркалі» без’якісної матерії, що являла собою протилежність буття. Ідучи шляхом наміченим ще представниками Елейської школи, Платон стверджував тотожність буття та мислення, проте, робив це у дещо відмінний, особливий спосіб. Платон проголошує все відмінне від мислення таким, що не є дійсним буттям, а існує тільки в силу відносної причетності єдиному, справжньому й істинному Буттю, яке Платон називав істиною, благом й Богом.

Головним завданням філософа, за Платоном, є осягнення справжнього й істинного Буття. Методом платонівського філософування є діалектика. Платонівська діалектика (що багато в чому нагадує сократівську маєвтику) спрямована на досягнення особливого філософського стану – стану споглядання вічних ідей. Це стає можливим через пригадування (анамнез), що реалізується через постановку філософських питань та намагання знайти на них відповідь – співбесіду з собою чи іншим.

Таке відкриття сфери ідеального й споглядання вічних ідей, за Платоном, має ще й практичну цінність. Через споглядання вічних ідей, як ніхто інший, філософ стає здатний на творчість – творче поєднання, комбінування ідей, а отже й створення чогось нового, чого до того не було.

Отже, можна сказати, що головною заслугою платонізму є відкриття й дослідження сфери ідеального й її зв’язку з існуванням емпіричного світу, встановлення певних закономірностей їхньої взаємодії. З іншого боку, головним недоліком платонівського ідеалізму (як і будь-якого іншого різновиду ідеалізму) є його майже цілковита зацикленість на ідеальній сфері – світі ідей, з ігноруванням важливості реального світу, що проголошувався майже ілюзією.

Нарешті, учень Платона, Аристотель знайшов певний баланс між крайнощами, якими позначилася попередня філософія. Філософія Аристотеля, одночасно, – і потужній, геніальний, творчий синтез всіх попередніх філософських систем, і крок уперед.

У філософії Аристотеля знайшли своє чільне місце й устремління натурфілософів, і проби математиків, й етичний імператив та прагнення єдиної істини і блага, яким була позначена філософська діяльність Сократа, і прозріння логіків та ідеалістів – передусім Парменіда, Зенона та Платона. В історії філософії позиція Аристотеля позначається як реалізм або реалістична філософія.

Висхідним пунктом Аристотелевої філософії є природа – безпосередня даність природного світу, як вона представлялася іонійцям та італікам, й як і зараз вона представляється більшості людей. Природа, за Аристотелем (на протилежність логіцизму елеатів та ідеалізму Платона), не є ілюзією, а є цілком реальною дійсністю й дійсною реальністю. Людина, з одного боку, є частиною цієї природи, з іншого – може підноситися, панувати над нею, в силу наявності у неї інтелекту та волі, тобто через власне мислення та практичну діяльність.

Головним інструментом філософського пізнання Аристотель, подібно до Платона, вважає діалектику (логіку), хоча й розуміє її дещо відмінно.

Пізнання, за Аристотелем (на відміну від Платона), не є і не може бути тільки пригадуванням – пригадування не дає нового знання, а є лише актуалізацією наявного у пам’яті. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття, котре провокує увагу, спонукає суб’єкт до пізнання, дає йому перший поштовх, кидаючи йому пізнавальний виклик. Далі відбувається акт сприйняття, в якому відбувається абстрагування, тобто акт мисленого відділення форми речі від її матерії й сприйняття суб’єктом мисленої форми речі, що закарбовується в його свідомості (умі).

Абстрагування є переходом від пізнання, що здійснюється у царині природи (чуттєве пізнання) до пізнання у царині людської свідомості (логічне пізнання). У царині людської свідомості відбуваються вже суто мислені, логічні операції з абстрагованими формами: вони співвідносяться з рештою відомих суб’єктові форм, відбувається їх атрибутація – відбувається розрізнення між сутністю й другорядними ознаками, визначається чим річ є за своєю сутністю, її рід та вид.

Тобто можна сказати, що пізнання у будь-якому разі, це певна відповідь, реакція на зміни середовища, у якому перебуває суб’єкт – саме суще спонукає до справжнього мислення. З огляду на це, здатність до пізнання, осягнення дійсності, відкритість до нього є необхідною умовою життєздатності: й чим більші пізнавальні можливості, тим пропорційно більшою є життєздатність суб’єкту, тим успішнішим буде він у його житті.

Маємо зауважити, що філософське пізнання, за своїм характером, принципово відрізняється від решти різновидів пізнаннябуденного, релігійного, наукового, тощо. Врешті решт, вершиною філософського пізнання є інтуїтивне осягнення дійсності, тобто коли суб’єкт майже без затримки реагує на зміни. Проте, таке осягнення дійсності стає можливим тільки в результаті потужного філософського тренінгу пізнавальної здатності людини, що відбувається у кілька стадій: 1) ознайомлення; 2) відкриття та споглядання апріорних принципів; й тільки після цього стає можливим сходження на третю сходинку – 3) інтуїтивне осягнення дійсності.

Потрібно сказати, що на відміну від попередників, Аристотель доволі чітко розмежовує сфери теоретичного філософського пізнання: 1) фізичного й сущого; 2) фізичного й логічного; 3) сущого й логічного. Відповідно до цих розрізнень і постають три згадувані нами сфери філософського дослідження: 1) фізика; 2) математика; 3) перша філософія (теологія або метафізика).

Теоретична філософія, за Аристотелем, має на меті здобуття істинного знання, що здобувається у певний спосіб – через наведення, умовивід, демонстрацію (доказ), тощо, тобто логічними засобами. Ці засоби вперше були описані й систематизовані саме Аристотелем, у його Органоні, котрий складається з шести праць: «Категорії», «Про герменевтику» (або «Про інтерпретацію»), «Перша аналітика», «Друга аналітика», «Топіка» та «Про софістичні спростування».

Вищою й найфундаментальнішою сферою філософських досліджень є метафізика (котру сам Аристотель називав першою філософією або теологією). Метафізика має на меті знання про суще, тобто те, що дійсно існує. Таке знання є не чим іншим, як знанням першопочатків, причин, тобто апріорних засад буття природи, тих висхідних принципів з яких вона виходить, й які є вічносущими. Тобто метафізика є знанням про суще – нерухомі початки, котрі існують необхідно й самостійно, а отже істинно. Головною пізнавальною метою метафізики є пізнання істини, головною характеристикою якої є необхідність.

Тобто, можна сказати, що теоретична філософія шукає, у будь-якій з своїх частин – фізиці, математиці та метафізиці – передусім шукає чіткого бачення висхідних принципів, самих необхідних засад, виходячи з яких відбувається суще як таке, принципів його впорядкування як певного ладу, ґенеза (становлення) природи.

Головними сферами досліджень теоретичної філософії є епістемологія та метафізика. Епістемологія намагається прояснити принципи на яких стає можливою побудова цілісної системи знання. Метафізика намагається угледіти самі першопочатки й першопричини всього сущого, пізнати необхідність, тобто те, що є вічним й незмінним.

А тому, у центрі метафізичної цікавості знаходиться сутність – метафізика скеровує свою пізнавальну активність саме на пізнання сутностей. Метафізичне пізнання є сутнісним пізнанням, що прагне до максимального осягнення багатоманітної, поліваріантної реальності речі та її зв’язків з іншими речами.

Під реальністю, у даному контексті, розуміється те, як речі та їх зв’язки з іншими речами постають, даються, відкриваються у спогляданні, тобто у своїй суб’єктній даності. В результаті пізнавального акту, цілком конкретні речі стають предметом споглядання й судження, тобто переходять зі стану речей до царини фактичності – стають фактами, тобто переходять з царини фізичного до царини логічного.

Цей процес пізнання можна охарактеризувати, як процес абстрагування, так би мовити деконкретизації речі, в результаті чого відбувається її узагальнення. Саме атрибут конкретності відрізняє емпіричну річ від факту: емпірична річ є завжди конкретною, тоді як факт – абстрактним й таким, що позначається загальністю, властивою мисленим формам.

Епістемологія розділяється на безпосередню теорію пізнання (гносеологію) та критику пізнання.

Гносеологіянамагається дослідити методи пізнання, оформити й постійно вдосконалювати його методологію.

Критика пізнанняскеровує свою активність на те, щоб перевірити результати пізнання, з’ясувати наскільки адекватними були методи й чи є вірним одержаний результат.

Можна сказати, що теоретична філософія відбувається, стає дійсною на рівні мислення, коли свідомість інтуїтивно осягає істину, й результатом, плодом цього осягнення стає свобідна або добра воля – воля обирати добро. Тобто те, що відкривається як істина на рівні мислення, на рівні прагнення (волі) відкривається як добро (благо). Саме таке споглядання істини-блага й стає справжнім засновком істинної практичної філософії.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]