linkova_o_yu_universitetska_osvita_vstup_do_specialnosti

Університетська освіта: Вступ до спеціальності: Конспект лекцій для студ. екон. спеціальностей / Уклад. О. Ю. Лінькова. - Харків: НТУ'ХШ", 2007. - 124 с, [ВСТдоСпец-УнОсв-07 z s-Pedagog] 265000 58 str 5-5-2007

№№ с.внизу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "Харківський політехнічний інститут"

УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА:

ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ

Конспект лекцій для студентів економічних: спеціальностей

Затверджено редакційно-видавничою радою університету, протокол № 3 від 08.12.2006 р.

Харків НТУ «ХПІ» 2007

У ДК 378.1:65.012.32

Рецензенти: О.А.Довгаль, д-р екон. наук, професор, зав. кафедрою економічної теорії, Харківський гуманітарний університет "Народна українська академія",

Л. А. Кривцун, канд. екон, наук, професор Національного технічного університету "ХШ" Укладач О. Ю. Лінькова

Університетська освіта: Вступ до спеціальності: Конспект лекцій для студ. екон. спеціальностей / Уклад. О. Ю. Лінькова. - Харків: НТУ'ХШ", 2007. - 124 с.

Розглядаються теоретичні основи університетської освіти, особливості освітніх послуг в розвинутих країнах, питання регулювання освітньої діяльності в Україні. Значна увага приділена сутності спеціальності "Менеджмент організацій".

Розраховано на студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. Іл. 2. Табл. 4. Бібліогр.: 47 назв.

©О. Ю. Лінькова, 2007

©НТУ "ХПІ", 2007

Вступ			.................	3
1.	Розподіл годин за курсом „Університетська освіта: Вступ до спеціальності"..............										,.....4
II. Склад лекційної частини курсу..........						5
Змістовний модуль І. Університетська освіта.......								5
Тема 1. Університетська освіта. Історія вищої освіти в Україні										.....5
Тема 2. Система вищої освіти у країнах Європи і Америки:.....										36
2.	1.	Вища освіта у Сполучених Штатах Америки.......							36
2.	2.	Вища освіта у Канаді............			45
2.	3.	Вища освіта у Великій Британії...........					49
2.	4.	Вища освіта у Франції............			51
2.	5, Вища освіта у Німеччині...........				54
2.	6.	Вища освіта у Чехії. Вища освіта у Польщі.......							56
Тема			3. Підходи та етапи формування				зони	європейської		вищої освіти. Хронологія подій Болонського
			процесу.........	58

Змістовний модуль II. Вступ до спеціальності. Бізнес та основи його функціонування. Ринкові інститути як необхідна умова розвитку бізнесу78

Тема 4. Ринок та ринкові відносини. Економічна основа бізнесу. Професії в бізнесі. Податкова система.

Організаційно-правові форми
господарювання.............		78
Тема 5.	Менеджмент підприємств бізнесу.........		97
Тема 6.	Соціальна відповідальність і етика в бізнесі.......			103

Тема 7. Фондовий ринок. Біржа та біржові операції. Банки та банківська діяльність. Система страхування.

	Ризик - менеджмент........	107
III. Теоретичні питання до заліку з курсу „Університетська освіта: Вступ до спеціальності"......,.........116
Список літератури..............		119
Зміст...........	........124

ВСТУП Дисципліна „Університетська освіта: Вступ до спеціальності" відіграє ключову роль у підготовці

фахівців за спеціальністю „Менеджмент організацій". Зростаюча міжнародна конкуренція та економічна нестабільність створює умови, в яких майбутній фахівець -менеджер повинен вміти використовувати

системний підхід до управління організацією. У зв'язку з цим важливу роль відіграє підготовка спеціалістів економічного профілю з навиками самостійного вибору своєї майбутньої кар'єри. Курс лекцій з предмету „Університетська освіта: Вступ до спеціальності" розроблено на допомогу бажаючим обрати свій підхід щодо отримання кваліфікації економіст-менеджер, а також вивчити дисципліну та організувати самостійну роботу.

Курс об'єднує два модулі. До першого модулю увійшли три теми, що аналізують особливості університетської освіти, а до другого — чотири, що розкривають сутність спеціальності „Менеджмент організацій". В кожній з тем запропоновано план лекції, розглянуті головні теоретичні аспекти, наведені питання для самоконтролю та запропоновано перелік літератури для поглибленого вивчення матеріалу. Викладений теоретичний матеріал орієнтує студентів на вивчення першоджерел та літератури, яка містить приклади практичного застосування досягнень наук, що необхідні для набуття теоретичних знань та практичних навичок зі спеціальності менеджмент організацій.

Рекомендації щодо вивчення лекцій носять загальний характер. Індивідуальний характер визначається підходом кожної людини до реалій отримання майбутньої професії та літературою.

В даній роботі представлено курс лекцій з предмета „Університетська освіта: Вступ до спеціальності", сконцентровано увагу на головних поняттях дисципліни, запропонована література для самостійного

поглибленого вивчення тем.

з

І. РОЗПОДІЛ ГОДИН ЗА КУРСОМ УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА: „ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ"

Таблиця 1 - Розподіл годин за курсом „Університетська освіта: Вступ до спеціальності"

Тема		Кількість годин відведених на
		Лекції	Практичні	та Самостійну
			семінарські	робспу
			заняття
1		2	3	4
Змістовний модуль І. Університетська освіта
Тема 1. Університетська	освіта.	2	2	8
Історія вищої освіти в Україні. Вища
освіта України з часів здобуття
незалежності. Філософія освіти XXI
століття. Інтелектуадьно-творчі якості
особистості. Законодавство про вищу
освіту. Система управління	вищою
освітою та її рівні.
Тема 2. Система вищої освіти у		3	3	8
країнах Європи і Америки
Вища освіта у Сполучених Штатах
Америки
Вища освіта у Канаді
Вища освіта у Великій Британії
Вища освіта у Франції
Вища освіта у Німеччині
Вища освіта у Чехії
Вища освіта у Польщі
Тема 3. Підходи та етапи		2	2	8
формування зони європейської вищої
освіти. Хронологія подій Болонського
процесу.

Змістовний модуль II. Вступ до спеціальності. Бізнес та основи його функціонування. Ринкові інститути як необхідна умова розвитку бізнесу

4

Продовження таблиці 1

1	2	3	4
Тема 4. Ринок та ринкові відносини. Економічна	2	2	8
основа бізнесу. Професії в бізнесі. Податкова система.
Організаційно-правові форми господарювання.
Тема 5. Менеджмент підприємств бізнесу.	2	2	8
Тема 6. Соціальна відповідальність і етика в бізнесі.	2	2	10
Тема 7. Фондовий ринок. Біржа та біржові операції.	2	2	10
Банки та банківська діяльність. Система страхування.
Ризик
- менеджмент.
Усього за модулями	15	15	60

П. СКЛАД ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ МОДУЛЬ І. УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА ТЕМА 1. УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА. ПЛАН

1.Історія вищої освіти в Україні. Вища освіта України з часів здобуття незалежності.

2.Філософія освіти XXI століття:. Інтелектуально-творчі якості особистості.

3.Законодавство про вищу освіту. Система управління вищою освітою та її рівні.

1.ІСТОРІЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ. ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ З ЧАСІВ ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

Університетська освіта (далі У.о.), підготовка в університетах фахівців для різних галузей народного господарства, культури (у т.ч. для науково-дослідних і проектно-конструкторських установ), а також кадрів дім вищих і середніх спец, учбових закладів, загальноосвітніх шкіл й ін. У Радянському Союзі У.о. - це підготовка по фундаментальним гуманітарними природничим наукам. Під терміном «У.о.» розуміється

5

також сукупність загальнонаукових і спец, знань і навичок, що дозволяють випускникам університетів вирішувати актуальні завдання на виробництві, вести наукову і / або педагогічну роботу відповідно до отриманої спеціальності. Університети (від лат. сукупність, спільність), вищі учбово-наукові заклади, які ведуть підготовку фахівців із сукупності дисциплін, що становлять основи наукового знання. Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя й пов'язана з ростом міст. Раніше всього вищі (світські) школи з'явилися в Італії -Болонська правова, в 1158 отримала статус університету, вища медична у Салерно. У кінці 12-13 ст. виникли університети: Паризький (1215) і в Моннелье (1289, Франція), Кембриджський (1209) і Оксфордський (Англія), Саламанкський (Іспанія), Лисабрнский (1290, Португалія); в 14.В, у Центр, Європі - Празький (Карлов університет, 1348, Чехія), Краківський (1364, Польща), Віденський (1365, Австрія), Гейдельбергський (1386, Німеччина); в 15 в. у Сівбу. Європі - Упсальський (1477, Швеція), Копенгагенський (1479, Данія). Університет складався з факультетів: артистичного, або мистецтв (підготовчого), і трьох вищих - права, медичного і богословського (теологічного). На артистичному факультеті, що пізніше отримав назву філософського, викладали так званих сім вільних мистецтв: спочатку тривіум - граматику, риторику, діалектику., потім: квадривіум - арифметику, геометрію, астрономію, музику. Процес навчання складався з лекцій і диспутів. Викладання велося на інтернаціональній в той час у Європі латинській мові. Після оволодіння курсом тривіума й здачі відповідного іспиту присуджувався ступінь бакалавра, після оволодіння курсом квадривіума - ступінь магістра. На вищих факультетах присуджувалися ступені магістра й доктора наук, відповідно профілю факультету. Студенти й викладачі жили в гуртожитках - колегіях (коледжах); тут же проводилися заняття. Університети були корпораціями, що включала як магістрів, так й учнів. Вони володіли адміністративною автономією, за своєю юрисдикцією (ступінь самоврядування університетів був різним), мали свої устави, що строго регламентували все життя університетів. Перші університети, що виникали без втручання церкви і світської влади, ставали нерідко вогнищами вільнодумства й єретичних ідей, пов'язаних з бюргерською опозицією феодальному ладу й католицькій церкві. Церква, намагалася затвердити свою монополію на утворення в суспільстві, мала потребу у філософському обґрунтуванні церковних догм і повела боротьбу за

панування над університетами. У її руках університети усе більше ставали провідниками католицької ортодоксії. Королівська влада, що вступила в боротьбу з папством за створення національно, незалежних від нього церков, у свою чергу прагнула підсилити вплив на університети. Багато університетів (в Італії, Іспанії, Центральній Європі) були засновані королівської владою. Незважаючи на все в університетах розвивалися передові для свого часу ідейні й наукові напрямки. Незважаючи на гоніння, університети були важливими центрами поширення в Західній Є"вропі матеріалістичних ідей. Університети сприяли інтернаціональному культурному спілкуванню. До 15—16 ст. університетська схоластика стала гальмом для культурного й наукового розвитку. Розвиток культури в „епоху Відродження вплинув . на викладання в університетах.

Протестантські У. піддалися реформуванню, але й вони ставали вогнищами схоластичної (тепер уже протестантської, а не католицької) науки. Розквіт природознавства в 17 - 18 ст., що викликав до життя багато чисельні академії, наукові товариства, протікав, в основному минаючи університети. У період контрреформації відбулося помітне зміцнення позицій католицької церкви в університетах. Більшість їх у католицьких країнах виявилося в руках єзуїтів. Епоха капіталізму обумовила: необхідність пристосування університетів до потреб суспільства; додання університетам світського характеру; звільнення їх від догматизму й схоластики. Перетворення університетів у центри нової науки особливо виявилося в 19 ст.

В США розвиток університетів довгий час відставав від європейських. До війни за незалежність у північноамериканських колоніях Англії (1775—83) англійськими поселенцями було засновано 9 коледжів (Гарвардський в 1636, Більша й Мері в 1693, Єльський в 1701 і ін.), що були привілейованими школами, лише пізніше, в основному в 19 ст. перетворені в університети. Коледжі грунтувалися на різних релігіях, довго зберігали конфесіональний характер. Першим незалежним від впливу церкви університетом став Віргинський (заснований в 1819), ініціатором створення якого був перший ректор Т. Джеффераан. Головна роль в фінансуванні університетів у США належала окремим організаціям. Учбові програми американських університетів, як й англійських, довго відображали аристократичний підхід. В 1802 у Єльськім коледжі була відкрита перша в США кафедра хімії, геології й мінералогії, в 1854 там же заснована Вища природознавча наукова школа. Однак поворот убік

7

вивчення природознавчих наук:, на практиці відбувався в США повільніше, ніж у багатьох європейських країнах; американці, що одержували освіту в Європі, переносили свій досвід у США. Значення університетської освіти стало зростати із часу Громадянської війни в США 1861—65 й особливо в кінці 19 ст.

У країнах Азії й Африки університетів сучасного типу не було майже аж до 20 ст. (традиційні вищі школи, що існували із часів середньовіччя зберігали релігійний характер). Невелика частина місцевої інтелігенції, що мала можливість отримувати вищу освіту, навчалася в європейських університетах. З метою створеная кадрів чиновників із числа місцевого населення були засновані перші університети в Індії (Калькуттський, Мадрасський, Бомбейський, в 1857; Пенджабський у Лахоре, 1882; в Атагахабаде, 1887); моделлю був англійський (Лондонський) університет. Ряд вищих шкіл типу коледжів був відкритий європейськими й американськими місіонерськими організаціями (Американський університет у Бейруті, 1866; єзуїтський Св. Йосипа в Бейруті, 1881; Алжирський, 1879, і ін.); навчання в них мало відповідну спрямованість. У країнах Сходу, що зберегли державну незалежність, створення перших університетів (по західних зразках) було пов'язане з потребами розвитку, із прагненням перебороти економічну і культурну відсталість. У Японії відповідно до прийнятої в 1872 нової системи освіти були засновані університети у Токіо (1877), Кіото (1897) і ін. В 1898 заснований перший університет у Китаї (Пекінський). В обстановці загального підйому національного руху виникли єгипетські світські університети Каїрський (1908), Сірійський у Дамаску (1923), Тегеранський (1934, Іран).

Сучасний стан університетів у країнах відрізняється великою суперечливістю. Перебудова освіти, що супроводжувалася розвитком суспільства, проведена непослідовно, система освіти зберегла багато архаїчних рис, відстає від вимог часу. Бюджетні асигнування на потреби університетів не забезпечують необхідної матеріальної бази розвитку (недостатній розмір і число стипендій, недостача приміщень, сучасного устаткування, висока, як правило, плата за навчання, наприклад у Колумбійському й Гарвардському університетах вона становить біля 6 тис. дол. у рік, і т.д.). Лише в 50-60-х р. 20 ст. посилюється увага держави до університетів, зростають асигнування на розвиток наукових досліджень. Це підвищення інтересу держави до університетів пов'язане з різким зростанням ролі науки в житті сучасного суспільства, з вимогами,

8

які пред'являє до підготовки кадрів сучасна науково-технічна революція.

Тенденція до максимального підпорядкування університетів державі, що особливо підсилилася в умовах державно-монополістичного капіталізму, зрушення в соціальному складі студентства убік його демократизації, що є слідством потреб виробництва у висококваліфікованих кадрах, зробили сучасні університети (особливо з 60-х pp.) центрами опозиційних виступів. Боротьба за демократизацію університетів, за модернізацію освіти й збільшення на нього бюджетних асигнувань є частиною сучасного загальнодемократичного, антимонополістичного руху.

Після другої світової війни 1941-45 перші національні університети виникли в багатьох країнах, що досягай державної незалежності: в Індонезії університет Гадлса Мода (Джокья-карта, 1949), Індонезійський (Джакарта, 1950), у Лівані (Бейрут, 1953), Лівії (Бенгазі, 1955), Марокко (Рабат, 1957), Судані (Хартум, 1956, на базі університетського коледжу, що існував з 1951), Іраку (Багдад, 1957), Тунісі (заснований в I960 на базі інституту вищої освіти). В Африці першими вищими учбовими закладами були університетські коледжі в Легоні (Гана) і Ібадані (Нігерія), засновані в 1948 як філії Лондонського університету після проголошення незалежності Гани й Нігерії вони були перетворені в 1961 - 1962 у самостійні. Підготовка власних кваліфікованих кадрів з вищою освітою з метою подолання техніко-економічної і культурної відсталості, як спадщини минулого колоній - найгостріша проблема для країн, що звільнилися від колоніальної залежності. У СРСР для надання допомоги країнам, що розвиваються, Азії, Африки в підготовці висококваліфікованих

кадрів заснований дружби народів імені Патріса Лумумби.

В Росії історія університетської освіти сходить до 1725, коли був заснований Академічний університет (при Академії наук); в 1766 він фактично закрився «за відсутністю слухачів». В 1755 з ініціативи й за планом М.В.Ломоносова відкрився Московський університет. В 1802-05 засновані Дерптський (нині Тартуський), Харківський і Казанський університети. Віденським університетом стала називатися головна школа Великого князівства Литовського, існуюча як вищий навчальний заклад ще з 16 ст. Університети задовольняли потреби країни в чиновниках, лікарях, педагогах і ін. В 1816 виник Варшавський університет, в 1819 -Санкт-Петербурзький. На відміну від західноєвропейських, у російських

9 університетах, крім Дерптського й Варшавського, не було богословських факультетів. Більшість

дворянських дітей одержувало освіту поза університетами, у закритих пансіонах і ліцеях. Дворян лякала перспектива медичної і педагогічної діяльності. Побоюючись занадто різного складу студентства, влада постійно прагнула змінити його соціальний склад, збільшити число студентів із дворян. Однак це не давало відчутних результатів, і збільшення числа студентів йшло за рахунок різночинців. Політична реакція 20-х р. 19 ст. позначилася й на університетах. Підсилилося політичне виховання студентів у дусі офіційної народності. В університетах обмежувалося викладання філософських наук, природознавства, права, створювалися між факультетські кафедри богослов'я. Значна втрата була нанесена Казанському, Петербурзькому й Харківському університетам, деякі професори були вигнані. Підсилилася русифікаторська політика в університетах західних губерній Росії. Устав 1835 юридично скасував університетську автономію. В університетах були створені факультети: філософський (відділення: історико-філологічний і фізикоматематичний), юридичний і медичний. На всіх факультетах в обов'язковому порядку вивчалися богослов'я, церковна історія, право. В 30-ті pp. підсилюється інтерес молоді до науки та проблем суспільства. У Київському, Харківському, Московському університетах виникають студентські кружки. Після придушення Польського повстання 1830-31 закрито Варшавський і Віденський університети. Заснований замість них Київський університет (1834) з метою затвердження російського впливу на Правобережній Україні. Підсилюється контроль над університетами. Забороняються позаучбові контакти професорів зі студентами, викладання логіки й психології поручається професорам богослов'я. В 60-х р. 19 ст. підсилюється приплив різночинців в університети, у яких стали поширюватися ідеї революційних демократів. Студентські хвилювання кінця 50-х початку 60-х pp. прискорили проведення університетської реформи. У період реформ 60-х pp. новими уставами (1863) і Дерптського університету(1865) відновлена університетська автономія. Університети стають більше самостійними в адміністративному і господарському відношенні. Почали створюватися студентські наукові кружки. До університетів уперше були допущені жінки. Устав 1863 передбачав 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Петербурзький університет мав факультет східних мов, але не мав медичного. У Дерптському

10 відкритий богословський факультет для підготовки пасторів євангелічно-лютеранської церкви. В 1865

статус університету і назву Новоросійського одержав Рішельєвський ліцей (Одеса) з факультетами історикофілологічний, фізико-математичний та юридичний (медичний факультет відкрито в 1900), В І 869 Варшавська головна школа, створена в 1862, перетвориться в русявий Варшавський університет. Він призначався для дітей російської адміністрації, а також для польської молоді, щоб відволікти її від вступу до Краківського і Львівського університетів, що перебували на території Австро-Угорщини. 80-ті pp. почалися з нового уставу університетів 1884, який був уведений, незважаючи на протести більшості професорів і студентів. У. були віддані повністю під контроль Міністерства народної освіти. Кінець 19 початок 20 ст. відзначені революційними виступами студентства, невдоволеними ліберальною професурою. Університети виявилися в центрі Революції 1905-07рр. Революція прискорила політичну диференціацію студентів. Вони діляться на партійні угруповання, здебільшого дрібнобуржуазні. З поразкою революції університети втрачають завойовані поступки, в них відновлюється реакційний устав 1834, ліквідуються академічні свободи. У наступні роки йшла запекла боротьба царської влади зі студентськими виступами та з передовою професурою.

Російські університети були центрами розвитку національної науки. До кінця 19 ст. їм належала монополія в наукових дослідженнях. На основі університетів або при їхній участі створювалися різноманітні культурно-просвітницькі установи й нові вищі навчальні заклади.

Після жовтневої революції почалося перетворення університетів. Освіта стала безкоштовною, доступною для працюючих й їхніх дітей. Жінки одержали рівне із чоловіками право на вищу освіту. В 1919 - 1920-х pp. перебудовуються навчальні плани всіх факультетів університетів. Підсилюється викладання природознавчих наук. З'являються нові факультете: біологічний, фізико-хімічний, механікоелектротехнічний й ін. Радикально реорганізується викладання суспільних дисциплін. Для підготовки юристів, дипломатів, істориків, економістів й ін. при університетах створюються факультети суспільних наук. Вони складалися з відділень: економічного, історичного, політико-юридичного. В 1918-20 pp. було утворено 15 нових університетів, багато з яких у республіках -Ташкентський, Тбіліський, Азербайджанський, Єреванський, Загальний університет праці у Вільнюсі, Ризький. У кінці 20-х на початку 30-х pp. на

11

базі деяких факультетів створювалися галузеві вузи. Відкривалися нові університети у союзних республіках. В 1927 почали роботу Самаркандський (до I960 Узбецький), в 1934 Казахський, в 1940 Петрозаводський університети. З возз'єднанням Західної України з УРСР (1939), утворенням Молдавської РСР (1940), з відновленням радянської влади в прибалтійських республіках (1940) до числа радянських університетів увійшли Львівський, Чернівецький, Латвійський, Тартуський (Юріївський) і Вільнюський. В 1940/41 навчальному році у СРСР було 29 університетів, в яких навчалося 75,7 тис. студентів. В 1945 відкриваються Кишинівський й Ужгородський, в 1948 Таджицький, в 1950 Туркменський, в 1951 Киргизький університети. Радянські університети розвиваються в тісному зв'язку із завданнями ..комуністичного будівництва. Розвиток науки в університетах створює базу підготовки висококваліфікованих фахівців, науково-педагогічних кадрів. В 1975/76 навчальному році університети готовили фахівців з 105 спеціальностей, фактично по всіх галузях наукових знань.

Історія вищої освіти в Україні має давні й глибокі традиції. В кінці XVI - першій половині XVII ст. в різних містах України були засновані навчальні заклади, які відігравали значну роль у боротьбі проти національно-релігійного гноблення, в розвитку національної культури і освіти. Найпершою вищою школою гуманітарного типу була Острозька школа чи Острозький греко-слов'яно-латинський колегіум, побудований за типом західноєвропейських навчальних закладів. Заснований в українському місті Острозі в 1576 p., він став першою у східних слов'ян школою вищого типу. Колегіум об'єднував талановитих вітчизняних та іноземних діячів: відомих інтелектуалів, літературо і мовознавців, викладачів із різних слов'янських країн. Є підстави говорити про Острозьку школу і як про перший науковий заклад в Україні. Саме її діячі підготували

івидрукували в 1581 р. першу у світовому друкарстві повну церковнослов'янську Біблію, Час активної діяльності Острозької школи обмежується шістдесятьма роками. У 1632 р. цей навчальний заклад припинив свою діяльність. Протягом зазначеного періоду школу закінчили близько 500 осіб. У школі-колегіумі навчались майбутні діячі культури та письменники Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, гетьман реєстрового козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний та інші. У 1632 р. на базі Київської школи і школи Києво-Печерського монастиря була відкрита Києво-Братська

12 колегія (пізніше перейменована в Києво-Могилянську на честь православного митрополита Петра

Могили) - перший вищий навчальний заклад в Україні. Колегія зробила вагомий вклад у підготовку високоосвічених людей в Україні, частина з яких стали засновниками і викладачами створюваних в Україні перших навчальних закладів університетського типу.

В1694 р. російський уряд офіційно визнав Києво-Братську колегію вищим навчальним закладом, а з 1701 р. вона стала називатись академією. Вже до середини XVIII ст. тут навчалось близько 1200 слухачів із різних міст України, Болгарії, Сербії, Чорногорії, Греції, Валахії та ін. До відкриття Московського університет}/ Київська академія, поряд з Вільнюським і Дерптським університетами, була одним із вищих навчальних закладів, що надавали різнобічну загальну освіту. її вихованці відіграли значну роль у створенні Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, ініціатива створення якої належала випускнику Київської академії Симону Полоцькому. В Київській академії навчався видатний філософ України Г.С. Сковорода, а в 1734 р. — М.В. Ломоносов. З 60-х років XVIII ст. після заснування Московського університету і вчительської школи в Петербурзі, роль Київської академії як світського навчального закладу помітно зменшилась, вона перетворилась в навчальний заклад для підготовки осіб духовного сану. У подальшому основЕїу роль стає відігравати Київський університет, заснований в 1833 і відкритий в 1834 р. Аналізуючи роль університетів, що створювались в Україні, слід зауважити, що, засновгіні на споконвічних українських землях, вони, як правило, не призначались для українського народу. Водночас, в умовах Російської, Австро-Угорської та інших імперій відкриття університету чи то в Центральній Україні, Галичині чи на Буковині (російського, польського, німецького), як і в будь-якій іншій підлеглій провінції будь-якої з великих європейських імперій, передбачало в першу чергу задоволення культурно-освітніх запитів представників державної нації метрополії, які з тих чи інших причин опинялись на її окраїні. Характерним у цьому плані є Чернівецький університет (на той час німецький), створений в 1875 р. Його викладацький склад - це запрошені професори

ідоценти із Австрії, Німеччини, Румунії. З місцевих фахівців доцентами університету стали лише двоє. Більшість із 134 викладачів прибули з інших університетів: 48 з Віденського, 14 Грацького, 9 Празького, 7 Інсбрукського, 10 з різних університетів Німеччини тощо.

13 Національний склад викладачів університету австрійського періоду становив: німців 83, румунів 20,

євреїв 16, українців 5, словаків 2, чехів !, поляків 1. Щодо вчених звань викладачів, то 98 з них прибули зі званням професора, 12 отримали вчене звання доцента в Чернівецькому університеті. Усі випускники університету мали право вступати до докторату (аспірантури), складати відповідні іспити і захищати дисертації на здобуття вченого звання доктора наук і в "румунський" період Чернівецький університет працював на метрополію. Про це свідчать такі дані У 1938 р. університет закінчило 512 студентів, з них 84 % були румунами. Із 10 випускників, що отримали диплом доктора наук, 8 румунів, один українець та один єврей; у 1939 р. більшість викладачів Чернівецького університету виїхали .за кордон. JB 30-х роках співвідношення між різними національними групами, що проживали на Буковині, становило: українці 49 % , румуни 31,5 % , євреї 11,8 %, німці 3,5 % , поляки 2,8 %, інші національності 1,4 %.

Всього у XIX ст. в Україні було 5 університетів: Харківський, Київський, Одеський, Львівський і

Чернівецький. У наступні десятиліття почали діяти Ніжинський історико-філологічний інститут, ветеринарний і технологічний інститути у Харкові, політехнічний у Києві, вище гірниче училище в Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Водночас, система вищої освіти, що створювалась, могла бути продуктивною лише в разі забезпечення власними викладацькими кадрами. Тому, починаючи з часів царської Росії, впродовж перших післяреволюційних років уряди були змушені, одночасно з залученням фахівців із-за кордону, вживати енергійних заходів щодо підготовки національних педагогічних кадрів і комплектування ними навчальних закладів.До перших значних кроків в справі формування підґрунтя державної системи роботи з наукозо-педагогічними кадрами слід віднести створення в Росії на початку XIX ст. Петербурзького педагогічного інституту, який згодом був перетворений в Головний педагогічний інститут, а потім і створення у 1828 р. професорського інституту при Дерптському університеті, який існував протягом 10 років. Незважаючи на незначну кількість, навіть для тих часів, випускників (приблизно 70 викладачів вищої школи), зазначені навчальні заклади зробили вагомий внесок у підготовку кваліфікованих науково-педагогічних кадрів (серед випускників були Д.І. Менделєєв, М.І. Пирогов та інші). Незважаючи на те, що ідея створення спеціалізованих навч;ільних центрів для підготовки науково-педагогічних кадрів для

14 вищих навчальних закладів не набула розвитку, водночас вона помітно вплинула на визначення

шляхів і форм роботи з майбутніми викладачами. Широко розповсюдженою стала практика відряджень майбутніх викладачів у зарубіжні університети; повернувшись, вони проходили атестацію, після чого допускались до викладацької і наукової роботи. До речі, впроваджена в той час у Російській державі система вчених ступенів і звань (магістр, доктор, доцент, професор), яка в цілому відповідала діючій у країнах Європи, вирізнялася більш жорстким і послідовним порядком їх присудження, а також більш високими вимогами до здобувачів. Як свідчать джерела того часу, наукові ступені, отримані за кордоном, мали оцінюватися (атестуватись) на рівень нижчий, ніж російські: ступені бакалавра і ліценціата "більш відповідали російському кандидатству, а докторант магістерству, а не докторству". Особи, що здобули науковий ступінь доктора за кордоном, отримували в Росії після додаткових випробувань ступінь магістра. Поступове налагодження системи формування професорсько-викладацького складу вищої школи дало змогу з 40-х років XIX століття значно скоротити кількість іноземних фахівців, що запрошувалися до викладацької роботи з-за кордону. Дгякий прогрес у розширенні масштабів і налагодженні державного керівництва підготовкою професорсько-викладацьких кадрів намітився після 1861 р. Університетський статут 1863 р. затвердив нову, більш передову форму відтворення науково-педагогічних кадрів "інститут професорських стипендіатів". Суть цієї своєрідної інституції в тому, що особи, які бажали бути викладачами в університетах чи займатись науковою роботою, після успішного закінчення університетського курсу залишались в університеті чи відряджались до іншого університету для складання магістерських екзаменів, написання і захисту дисертацій на ступінь магістра, а потім доктора наук. У затверджених у 1867 р. "Правилах про осіб, що займаються при університетах і що відряджаються за кордон для підготовки на звання професора", а пізніше в "Правилах" для Варшавського університету, розповсюджених на всі університети Російської держави, були визначені єдині вимоги щодо організації підготовки науково-педагогічних працівників вищої школи. Кожний стипендіат прикріплювався до одного з факультетських викладачів, який ніс відповідальність за його підготовку; передбачалась щорічна атестація стипендіатів; університети отримали право самостійно визначати терміни їх навчання. У 1914 р. в Україні функціонувало 27 вищих навчальних

15 закладів, у яких навчалось 25 тис. студентів.

Історія вищої освіти в Україні радянських часів. З моменту встановлення радянської влади освіта в цілому та вища освіта зокрема ввійшла до пріоритетних напрямків розвитку держави. Лише завдяки освіті було можливе вирішення завдань, що ставились керівництвом комуністичної партії. У Радянській Україні в 20-ті роки розпочалася компанія ліквідації неписьменності. Протягом цих років неписьменність в Україні була повністю ліквідована. Стрімко зростає кількість навчальних закладів, зокрема спеціальних, що були призначені для підготовки інженерних кадрів. У 1925 р. діяло 35 інститутів і 30 робітничих факультетів для підготовки фахівців з вищою освітою. У вищих навчальних закладах розгортається науковіьдослідна робота, створюються нові лабораторії, формуються наукові школи, більшість з яких отримують визнання у світі. Але стрімке зростання кількості вищих навчальних закладів призвело і до небажаних наслідків хаотичності їх структури та неоднорідності. Для вирішення питань упорядкування мережі вищих навчальних закладів та питань єдиного методичного керівництва у 1932 р. створюється Комітет з вищої технічної освіти. У результаті діяльності цього Комітету кількість навчальних закладів була скорочена і був розроблений Устав вищого технічного навчального закладу. У 1936 р. Комітет з вищої технічної освіти перетворюється на Комітет у справах вищої школи, на який поширюються функції загального методичного керівництва розвитком вищої освіти та контролю за якістю підготовки фахівців. У 30-х роках минулого століття в країні відчувався гострий дефіцит учителів, інженерів, агрономів. Перевагу в розвитку отримують галузеві спеціальні вищі навчальні заклади. Однією з найгостріших проблем таких навчальних закладів було забезпечення науково-педагогічними кадрами. Проблема ускладнювалась, з одного боку, важкими економічними умовами, а з іншого жорстким партійним диктатом у проведенні кадрової роботи, політикою пролетаризації вищої школи. Останнім у першу чергу пояснюється той факт, що лише незначна частина старої професури повернулася після громадянської війни до вищих навчальних закладів. Проблему

оновлення науково-педагогічних кадрів вищої школи передбачалося вирішувати шляхом їх підготовки на спеціально створених науково-дослідних кафедрах вищих навчальних закладів, а також у наукових установах. Організація таких кафедр почалася у 1921 р. і на початок 1922 р. в Україні діяло 53 кафедри, у 1923 р.

16 налічувалось 78 кафедр, на яких працював 631 науковий співробітник і навчалось 274 аспіранти. На

кінець 1928 р. у 38 інститутах України на 33 406 студентів припадало 3998 науково-педагогічних працівників, водночас серед них лише 721 штатний працівник, що не могло задовольнити зростаючі потреби в кадрах і необхідність підвищення якості навчання. Викладачів не вистачало з усіх дисциплін, але особлива потреба в них відчувалась у технічних вищих навчальних закладах. В існуючих тоді в Україні п'яти технічних вищих навчальних закладах Дніпропетровському і Донецькому гірничих, Київському і Одеському політехнічних, Харківському технологічному інститутах штатні викладачі становили лише 45 відсотків. Отже, підготовка науково-педагогічних кадрів залишалась життєво важливою проблемою, від успішного розв'язання якої залежало як розширення, так і підвищення якості підготовки кваліфікованих фахівців для народного господарства. Головна робота з забезпечення вищої школи викладацькими кадрами покладалася на вищі навчальні заклади шляхом систематичної, добре організованої підготовки молодих викладачів через гюпірантуру. Починаючи з 1930 р. і в наступні роки, в Україні реалізуються практичні заходи в цьому напрямку: оголошується додатковий прийом 170 осіб до аспірантури індустріально-технічних вищих навчальних закладів; у Києві, Харкові та інших містах республіки розпочали роботу шестимісячні курси підготовки кандидатів до вступу в аспірантуру на 500 осіб, з яких 60 відсотків готувалися з технічних і сільськогосподарських спеціальностей. На курси приймались випускники вищих навчальних закладів і практики з виробництва. У 1930 - 31 навчальному році прийом до аспірантури в усі навчальні заклади України становив 1500 осіб, з них 60 відсотків на індустріально-технічні і сільськогосподарські спеціальності; прийом на підготовчі курси до вступу в аспірантуру збільшується до 1500 осіб. З 1932 р. підвищуються вимоги до вступників до аспірантури, до наукового керівництва аспірантами, відповідальність їх за навчання. Аспірантура стала комплектуватися тільки з числа тих, хто успішно закінчив вищий навчальний заклад. Випускник аспірантури обов'язково повинен був захистити дисертаційну роботу. Проведена вищими навчальними закладами робота з підготовки науково-педагогічних кадрів позитивно вплинула на формування викладацького складу: якщо у 1930 р. у вищій школі працювало 2576 викладачів, у 1937 р. - 7258, то у 1939 р. - 9969.

В основному сучасна мережа вищих навчальних закладів в Україні 17

сформувалась у 60 - 70-ті роки минулого століття. Станом на 1975 р. в республіці діяло 143 вищих навчальних заклади (III - IV рівнів акредитації) та 730 технікумів і училищ (І - II рівнів акредитації). Випуск із них за попередні п'ять років становив 632,5 тис. і 1108,1 тис. фахівців відповідно. В 1975 р. в Україні у розрахунку на 10 тис. населення нараховувалось 169 студентів вищих і 160 - середніх спеціальних навчальних закладів, кількість спеціалістів на 10 тис. населення досягла 902 осіб. У 1971 - 1975 pp. упорядковувалась мережа вищих навчальних закладів і їх підрозділів. Створено п'ять нових вищих навчальних закладів: Тернопільський фінансово-економічний, Макіївський інженерно-будівельний, Вінницький політехнічний, Запорізький індустріальний, Полтавський кооперативний інститути, Сімферопольський університет;., закрито або об'єднано 43 вищих навчальних заклади І - II рівнів акредитації. Станом на 1975 р. вищі навчальні заклади, що діяли на території України перебували у підпорядкуванні союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств. Розширення мережі вищих навчальних закладів і збільшення студентського контингенту відбувалось і в наступні роки. Так, у 1980 р. підготовку спеціалістів з вищою освітою здійснювали 147 вищих навчальних заклади (III - IV рівнів акредитації) і 45 їх позабазових підрозділів, 727 технікумів, училищ (І - ЗІ рівнів акредитації). У них навчалось 699 тис. і 803,1 тис. студентів відповідно. За ці роки створено чотири нових навчаяьних заклади: Кіровоградське вище училище льотчиків цивільної авіації, Рівненський інститут фізичної культури, Херсонський індустріальний інститут, Запорізький університет. Реагуючи на бурхливе зростання контингенту студентів у 60 - 70-ті роки, вищі навчальні заклади нарощують обсяги підготовки науковопедагогічних кадрів в аспірантурі і підготовку докторських дисертацій. Кількість аспірантів у 1967 р. зросла порівняно з 1959 р. у 3,5 рази. У шістдесяті роки розпочинається підготовка аспірантів з нових спеціальностей, таких як фізична електроніка, хімічна кібернетика, біофізика, обчислювальні прилади та пристрої, ядерні енергетичні установки, анестезіологія та реанімація, серцева хірургія, радіологія і радіаційна гігієна, застосування обчислювальної техніки в народному господарстві та наукових дослідженнях, математичні методи в економічних дослідженнях та ін. Значно розширюється підготовка науково-педагогічних працівників з економічних наук: з 1966 р. прийом на ці наукові спеціальності зріс у 2,5 рази порівняно з 1962 р. На початок

18

1967 p. у вищих навчальних закладах працювало 44,8 тис. науково-педагогічних працівників, або 45 % усіх науковців України. При цьому штатними співробітниками вищих навчальних закладів були 1240 докторів (58 % всіх докторів) і 12 800 кандидатів (54 % всіх кандидатів) наук. В 1985 pp. наукові ступені мали близько 47 % науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, порівняно з 1959 р. їх

загальна кількість збільшилась майже в чотири рази. Значна увага до кількісного та якісного складу наукових і науково-педагогічних працівників пояснюється кількома факторами. Серед них визначимо такі, як формування нових поколінь наукових і викладацьких кадрів, їх професійне вдосконалення; поєднання навчання з науковими і технологічними пошуками; участь в координації наукових досліджень в країні; виконання експертних фз'нкцій у різних сферах економіки, науки, культури, суспільного життя; необхідність інтеграції у світову освітню систему. Таке розширення завдань вищої школи випливає із досвіду розвинених країн, чий прогрес спирався в першу чергу на науковий і технологічний здобуток вищої школи. За радянський період у вищих навчальних закладах підготовлено (станом на 1988 р.) більше 22 мли спеціалістів з вищою освітою. У 1988 р. в УРСР діяли 146 вищих навчальних заклади (ПІ - IV рівнів акредитації), в яких навчалось понад 850 тис. студентів. Щорічний випуск спеціалістів з вищою освітою, починаючи з 1960 p., збільшився більше ніж у два рази. У 734 середніх спеціальних навчальних закладах (І - II рівнів акредитації) навчалось більше 800 тисяч молодих людей, порівняно з 1960 р. випуск спеціалістів цього рівня збільшився майже у 3 рази. Серед 6,2 млн фахівців, зайнятих у народному господарстві республіки, 2,7 млн становили спеціалісти з вищою освітою. Підготовка у вищих навчальних закладах Української РСР здійснювалася майже із 400 спеціальностей. Значно розширилась мережа навчальних закладів після дипломної освіти: порівняно з I960 р. їх кількість збільшилася майже у 5 разів і перевищувала у 1990 р. 460.

Зміни у вищій освіті незалежної України. Після здобуття незалежності в суверенній Україні почала формуватися та втілюватися в життя власна політика в галузі освіти, спрямована на досягнення сучасного рівня якості та доступності, відродження самобутніх національних традицій, докорінне оновлення змісту, форм і методів навчання, організаційних засад діяльності, примноження інтелектуального потенціалу України. Україна успадкувала від попередніх часів досить

19 розвинену та широко розгалужену систему освіти, яка за багатьма показниками відповідала рівневі

розвинених країн світу. Водночас включення освіти України у загальносоюзну освітню систему дало негативні наслідки. Підготовка кадрів здебільшого була орієнтована на загальносоюзні потреби та плани, що призвело до диспропорції у розміщенні вищих навчальних закладів та в структурі фахових напрямків підготовки спеціалістів: при надмірній кількості фахівців з інженерною освітою не вистачало правовиків, економістів, соціологів, психологів, менеджерів. Централізація розробки навчальних програм, підручників зумовила уніфікацію навчального процесу, що обмежувало можливість вивчення історії, культури, етнографії України, врахування специфіки її окремих регіонів. Фінансувапась освітня галузь за залишковим принципом. Адміністративно-командна система управління освітою гальмувала розвиток педагогічної творчості, обмежувала ініціативу. Усі ці обставини вимагали ретельного аналізу й оновлення системи освіти. Концептуальні засади її реформи визначено Державною національною програмою "Освіта (Україна XXI століття)". Цей документ, розроблений творчим колективом освіітян-науковців і практиків, був розглянутий і схвалений Першим з'їздом педагогічних працівників України (грудень 1992 р.) і затверджений КМУ (постанова № 896 від 3 листопада 1993 p.). Реалізація програми передбачала досягнення якісно нового стану освіти, її інтеграцію у міжнародний освітній простір. Програмою визначено шляхи забезпечення пріоритетного розвитку освіти України, залучення до активної участі в цьому процесі всіх державних та громадських інституцій, приватних структур, трудових колективів, сімей, кожного громадянина.

Мережа вищих навчальних закладів включає 966 ВНЗ усіх рівнів акредитації та форм власності, у тому числі 347 - ВНЗ III - IV рівнів акредитації, з них 224 - державної, 9 — комунальної та 114 — приватної форм власності; а також 619 ВБЗ І - II рівнів акредитації, з низ 323 -державної, 208 - комунальної та 88 - приватної форм власності. Статус національного мають 82 ВНЗ.

2. ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ XXI СТОЛІТТЯ. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ТВОРЧІ ЯКОСТІ ОСОБИСТОСТІ. XXI століття в усіх сферах життєдіяльності людини й суспільства висуває нові, раніше невідомі

заЕідання. Це ставить перед людиною, а значить, і перед освітою - сферою, що готує людину до життя, нові вимоги і

20

водночас створює для освіти нові можливості.

Основні загально цивілізаційні тенденції, які стверджуватимуться і впливатимуть на всі сфери життєдіяльності людини і суспільства.

1. Тенденція до глобалізації суспільного розвитку, яка характеризується такими основними рисами: зближенням націй, народів, держав, кроками до створення спільного економічного поля, інформаційного простору і т. п.; дедалі тіснішим зближенням характеру суспільних відносин у різних країнах світу, залежністю прогресу кожної країни від здатності спілкуватись із світом; зміною сутності держави, що змушена передавати частину своїх традиційних функцій об'єднанню держав континентального характеру (як, наприклад, Європейський союз) чи загальносвітового (як ООН); небувалим раніше загостренням конкуренції між державами, у ізир якої потрапляють, крім економічної, й інші сфери, що надає процесу глобальних масштабів. Глобалізація — це загострена конкуренція між державами і націями, набуття цією конкуренцією всегоганетарного характеру, охоплення нею всіх сфер суспільної діяльності. Тільки та держава посяде гідне місце в цьому світі, яка буде найефективніше працювати в сучасних умовах суспільного жття за новими технологіями. Тому і нація повинна бути згуртована, об'єднана. Роздрібнена нація не зможе усвідомити і відстоювати свій національний інтерес, не зможе його гідно представити в конкуренції з

іншими державами, отже, не зможе забезпечити свій добробут. Усе це формує завдання — розвивати освіту і науку в суспільстві.

2.Набуття людством здатності до самознищення. Історію людства можна розглядати у контексті появи все нових можливостей для знищення людини: від окремих осіб до мільйонів, що в найбільших масштабах

було продемонстровано у Другій світовій війні. Але до появи ядерної зброї і глобальних екологічних проблем людство не було здатне до самознищення.

3.Перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій, що, на відміну від індустріального виробництва, значною мірою базуються не на матеріальній, а на інтелектуальній власності,

на знаннях як субстанції виробництва і визначаються рівнем людського розвитку в країні, станом наукового потенціалу нації. Суспільство стає дедалі більше людино центристським. Індивідуальний розвиток людини,

особистості за таких умов стає, з одного боку, основним показником прогресу, а з другого - головною передумовою подальшого розвитку

суспільства. Ось чому самими пріоритетними у XXI столітті стають наука як сфера, що продукує нові знання, і освіта як сфера, що олюднює знання і, насамперед, забезпечує індивідуальний розвиток людини. Й

тільки та країна, яка спроможеться забезпечити пріоритетний розвиток цих сфер, зможе бути конкурентноздатною.

Але завдання полягає не тільки у забезпеченні реальної, а не декларативної пріоритетності освіти. Не менш важливо побудувати освіту в контексті вимог і можливостей XXI століття, тобто осучаснити й

модернізувати усі її складові.

У XXI столітті освіта постала перед низкою історичних викликів:

1.Необхідність забезпечити високу функціональність людини в умовах, коли зміна ідей, знань і технологій відбувається набагато швидше, ніж зміна покоління людей. Також слід віднайти раціональні

схеми співвідношень між лавиноподібним розвитком знань, високих технологій і людською здатністю їх творчо засвоїти.

2.Потреба забезпечити оптимальний баланс між локальним та глобальним з тим, щоб людина, формуючись як патріот своєї країни, усвідомлювала реалії глобалізованого світу, була здатною жити і діяти в

цьому світі, нести частку відповідальності за нього, бути, по суті, не тільки громадянином країни, а й громадянином світу.

3.Необхідність сформулювати на загальносуспільному й індивідуальному рівнях розуміння людини як найвищої цінності, права кожного стати і залишатися самим собою у відповідності зі своїми природними

здібностями, що зможе забезпечити високий демократизм суспільства.

4.Необхідність виробити у людини здатність до свідомого і ефективного функціонування в умовах небувалого ускладнення відносин у глобалізованому та інформаційному суспільстві.

5.Мінімізація асиметрії між матеріальністю і духовністю, культивування у кожної особистості піднесеної думки та духу у відповідності з національними традиціями та особистими переконаннями,

формування конструктивізму як основи життєвої позиції, утвердження культури толерантності.

Ці та інші вимоги щодо освіти зумовлюють необхідність перегляду ряду звичних упродовж десятиліть

істоліть характеристик, усталених норм освітньої діяльності. Такий процес модернізації освіти потребує:

1.Зміни самого змісту навчання. Слід більш чітко та однозначно визначити фундаментальні знання у різних сферах вивчення людини і

світу, сепарувати їх від надмірної інформаційної складової, що повинна виконувати роль

ілюстративного супроводження пізнавального процесу. З урахуванням людино центристських тенденцій слід, не зменшуючи можливості пізнання природи і світу, надати більшу можливість для пізнання людини, її психолого-фізіологічних та життєдіяльних особливостей, для індивідуального самопізнання. Необхідно також відпрацювати механізм систематичного оновлення змісту навчання відповідно до розвитку науки та набуття людством нових знань. Зміст навчання має відображати все багатство раціональних знань людства, в тому числі і в духовній сфері. Все більш актуалізується завдання забезпечити через систему окремих предметів цілісне бачення людиною довколишнього світу, та органічне включення в нього власної діяльності-.

2.Корекції спрямованості навчального процесу. Традиційно він, зводиться до засвоєння певної суми знань та здатності відтворити їх під час контролю. Конкретна школа оцінювалась, та часто й сьогодні оцінюється, лише за сумою знань, засвоєних її учнями. Сучасний, а тим більш майбутній динамізм зміни знань, інформації, технологій означає, що навчити в школі чи навіть у найкращому університеті людину Ба все житія неможливо. Рано чи пізно вона втратить конкурентоспроможність, стане функціонально недієздатною. Тому нині недостатньо зосереджувати увагу лише на засвоєнні певної суми знань. Виникає потреба вироблення розуміння необхідності та уміння навчатись упродовж життя.

3.В інформаційному суспільстві знання стають безпосередньою продуктивною силою. Це вимагає від суспільства в цілому, а також від окремої людини вміння застосовувати все нові і нові знання, набуті впродовж життя, у власній практичній діяльності. Тобто студент у навчальному і виховному процесі повинен набути важливих компетенції! через застосування знань. Для цього необхідний перехід від кваліфікації до компетенції, яка дає змогу знаходити рішення в будь-яких профес ійних та життєвих ситуаціях, що