ЛЕКЦІЯ
з навчальної дисципліни
«Цивільне та сімейне право»
на тему:
«Поняття, принципи і система цивільного права. Цивільне законодавство»
(2 год.)
ЗМІСТ
Вступ
1. Поняття, предмет та метод цивільного права
2. Функції та структура цивільного права
3. Цивільне законодавство
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність теми лекції обумовлена тим, що саме в цій темі закладається основа для подальшого вивчення цивільного права. Цивільне право є важливою частиною, основою приватного права. Характеризуючи приватне право у його сучасному розумінні, варто наголосити, що становище приватної особи у суспільстві визначається відповідною правовою доктриною, а також сукупністю норм та правил, встановлених відповідно до неї та на її розвиток.
Сучасне цивільне право України – це право такої стадії нового суспільства, коли завершився перехід до ігнорування приватноправових засад в цивільному праві до формування цивільного права як приватного права, до встановлення такої системи взаємовідносин держави та громадянського суспільства, коли держава підкорюється інтересам суспільства.
Цивільне право є базовою галуззю права, з нормами цивільного законодавства людина зустрічається кожен день. Саме нормами цивільного законодавства регулюються відносини щодо набуття товарів за договором роздрібної купівлі-продажу, щодо
Метою цієї лекції є визначення поняття, предмету та методу цивільного права як самостійної галузі права, функцій та системи цивільного права, а також особливостей цивільного законодавства.
Лекція розрахована на 2 години, по цій темі також проводиться семінарське заняття (2 години).
1. Поняття, предмет та метод цивільного права
У процесі дискусій щодо поняття та суті цивільного права України концепція останнього формується на основі європейських уявлень про приватне право, що ґрунтується на рецепції римського приватного права, яке є першоджерелом більшості західних кодифікацій, з коригуванням відповідно до національних уявлень про окремі інститути.
Головні риси концепції цивільного (приватного) права України у сучасному його розумінні виглядають так. Цивільне право України за своєю суттю є приватним правом, що охоплює всі відносини за участю приватної особи — як майнові, так і немайнові. Приватна особа є основною категорією цивільного (приватного) права. На захист прав такої особи спрямовані всі інститути цивільного права. Усі особи та інші учасники цивільних відносин є рівними у цих відносинах. Цивільне право України виходить з можливості всебічної цивільно-правової охорони немайнових відносин. Ядром цивільного права України є ЦК, котрий за своєю суттю є кодексом приватного права і призначений регулювати всю сукупність відносин у цій сфері. При регулюванні цивільних відносин використовуються як приватноправові, так і публічно-правові засоби. У визначенні засобів цивільно-правового регулювання перевага надається договорам перед актами законодавства.
Цивільне право — це поєднання концепції, ідей (принципів) та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави набуття та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізичними та юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.
Цивільне право є проявом приватного права на рівні національних правових систем, виступаючи як галузь національного права.
Оскільки на цьому рівні на зміну елементарному поділу права на приватне і публічне приходить більш складна класифікація, виникає потреба використання більшої кількості критеріїв розмежування галузей права, особливо тих, що мають деяку схожість.
Критеріями виокремлення цивільного права як галузі національного права є його предмет, метод, засади правового регулювання, а також функції, які на нього покладаються.
Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами цивільними. Цивільні відносини, котрі є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:
1) суб'єктами. Учасники цивільних правовідносин стосовно один одного виступають як юридично рівні суб'єкти, відокремлені один від одного у організаційно-правовому і майновому відношенні. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачене законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву;
2) характером зв'язку між суб'єктами. Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;
3) змістом. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків;
4) характером захисту суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;
5) особливістю підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема, такими підставами є не лише обставини, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб'єктів, які хоча і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.
З'ясувавши головні особливості цивільних відносин як предмету цивільно-правового регулювання, перейдемо до особливостей методу цивільно-правового регулювання, тобто способу впливу на учасників цивільних відносин з метою забезпечення їхньої належної поведінки.
Визначальний характер методів правового регулювання, які являють собою прийоми юридичного впливу, їх сполучення, що характеризують використання у відповідній сфері суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів, відображається у їхній ролі в механізмі правового регулювання.
Головними проявами правового методу звичайно вважається вирішення за його допомогою таких питань: 1) яким є юридичне становище осіб, визначене правовою нормою; 2) з якими обставинами (юридичними фактами) норма права пов'язує виникнення, зміну, припинення та інші трансформації правовідносин; 3) яким чином визначаються права і обов'язки учасників відповідних правовідносин; 4) порядок захисту прав та інтересів учасників правовідносин.
Загалом у правознавців практично не викликає сумнівів доцільність розрізняння імперативного та диспозитивного методів правового регулювання, як найпростіших і разом з тим головних прийомів юридичного впливу, котрі визначають головні характерні ознаки правового статусу суб'єктів, у їх висхідних юридичних позиціях.
Імперативний метод (метод субординації) характеризується тим, що регулювання зверху вниз здійснюється на владно-імперативних засадах.
Диспозитивний метод (метод координації) характерний для регулювання на засадах ініціативності та вільного розсуду учасників відповідних відносин; на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються за його допомогою.
Ґрунтуючись на такій характеристиці двох зазначених методів, можемо звернутися до аналізу особливостей методу цивільно-правового регулювання, котрий розуміється як сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються, передусім, юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на засадах їхнього вільного розсуду за винятками, встановленими цивільним законодавством.
Оскільки для методу цивільно-правового регулювання у більшості випадків властивою є відсутність категоричних приписів діяти учасникам цивільних відносин певним чином (виняток складають цивільні охоронні правовідносини — зобов'язання відшкодувати шкоду, повернути безпідставно отримане майно, а також деякі вимоги стосовно оформлення правочинів тощо), тобто, останнім надається можливість обрання типу поведінки і самостійного врегулювання своїх відносин, цей метод отримав назву диспозитивного на відміну від методу імперативного — властивого праву адміністративному (публічному праву взагалі).
Втім, враховуючи ту обставину, що терміном "диспозиція" у теорії права позначається частина правової норми, котра визначає дозволену поведінку суб'єкта, обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму), можливо, більш коректно було б вести мову не про "диспозитивний", а про "уповноважуючий" (правонаділяючий) або про "дозвільний" метод. Разом із тим, це питання потребує подальшого дослідження, оскільки цивільно-правовий метод може містити і елементи обов'язкового (імперативного) припису. Таким чином, цивільно-правовий метод включає в себе як правонаділяючий елемент, так і елемент імперативний.
Характерними рисами диспозитивного уповноважуючого (право-наділяючого) елементу цивільно-правового методу правового регулювання є:
1) юридична рівність сторін (незалежно від того, хто є учасником цивільних відносин — фізична особа, юридична особа, держава тощо, сторони цих відносин формально, тобто юридично, рівні);
2) ініціатива сторін при встановленні правовідносин (учасники цивільних відносин самі за загальним правилом вирішують, чи вступати їм у ці відносини, чи укладати договір тощо, хоча у деяких випадках цивільні правовідносини можуть виникати і внаслідок безпосереднього припису закону або адміністративного акту);
3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства і моралі суспільства.
Характеризуючи цивільно-правовий метод правового регулювання, слід враховувати і згаданий вище імперативний елемент.
Зокрема, у зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, імперативним є припис про відшкодування цієї шкоди, підстави, умови та порядок її відшкодування. І хоча потерпілий (кредитор) у більшості випадків може звільнити боржника від відшкодування, але загальна спрямованість норм про відшкодування шкоди має саме імперативний характер. Разом із тим, від використання імперативного методу правового регулювання відносини, що виникають у зв'язку із заподіянням шкоди, із цивільних не перетворюються на адміністративні.
Характерними рисами імперативного елементу цивільно-правового методу правового регулювання є: 1) юридична рівність сторін; 2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону; 3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки лише у межах, точно визначених актами цивільного законодавства.
Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності і розумності.