2. Специфіка пізнання людиною себе через Бога

Розглядаючи творчість в епоху Середньовіччя як шлях пізнання себе через Бога, необхідно зауважити, що переживання себе як фізичного болю прокладало шлях християнській ідеї внутрішнього самоочищення через страждання. Не менш важливе для самосвідомості вчення про кінцеву долю світу й людини. Античний космос не мав внутрішнього центра, не було його й у долі окремого індивіда. Для християнина такий центр існує – це Бог, головна мета якого – порятунок душ. Індивід визначається між страхом і надією на чудо. Це робить його життєву ситуацію і його «Я» внутрішнє конфліктним: людина повинна високо думати про себе, але не заноситися, вона знаходить радість у стражданні, велич – у приниженні.

Старозавітне сприйняття людини анітрошки не менш тілесне, ніж грецьке, але тільки для нього тіло – не постава, а біль, не жест, а трепет, не звичайна пластика мускулів, а уражені потаємні надра, це тіло не споглядається ззовні, але відчутно всередині. Середньовічна людина невіддільна від свого середовища. Навіть фізично феодал майже ніколи не бував один: ні в поході, ні на молитві, ні вночі [5, c. 19].

Погляд на індивіда як на частку соціального цілого ідеологічно освячується ідеєю покликання, відповідно до якої кожен «покликаний» повинен був виконувати певні завдання. Слово «воля» означало привілей включення в якусь систему, справедливе місце перед Богом і людьми.

Регламентовані були й дрібні деталі поводження. Соціальна роль, що грає, передбачала повний «сценарій поводження», залишаючи мало місця для ініціативи й нестандартності. Кожному вчинку приписувалося символічне значення. Індивідуальність людини не залучає до себе уваги, його риси «конструюються» по заздалегідь заданому становому зразку й нормам етикету.

У сприйнятті середніх століть індивід здавався мікрокосмом – частиною й зменшеною копією світу. Макрокосм був організований ієрархічно, і такою ж представлялася й особистість. Індивідуальне «Я» не було й не могло стати центром цієї картини світу. В епоху Відродження ставлення змінюється. «Людина є моделлю світу», – сказав Леонардо да Вінчі. І вона відправляється відкривати себе».

Що стосується літературної творчості, то якщо в античній трагедії самі незвичайні речі відбуваються цілком природно, то в середньовічній трагедії важливе місце займає надприродність, чудесність, що відбувається. На рубежі середньовіччя з епохою Відродження піднімається велична фігура Данте Аліг’єрі. На його трактуванні трагічного позначилися глибокі думки середньовіччя й разом з тим відблиски надій нового часу [6, c. 52].

У творчому доробку Данте немає сумніву в необхідності вічних мук Франчески й Паоло, що своєю любов’ю порушили моральні підвалини свого століття. І разом з тим в «Божественній комедії» відсутній другий «стовп» естетичної системи середньовічної трагедії – надприродність, чарівництво. Для Данте і його читачів абсолютно реальною є географія пекла й реальний пекельний вихор, що носить закоханих. Тут та ж природність надприродного, реальність нереального, яка була властива античній трагедії. І саме це повернення до античності на новій творчій основі робить Данте одним з перших виразників ідей Відродження.

Середньовічна людина пояснювала світ богом. Людина нового часу прагнула показати, що світ є причина самого себе. У філософії це виразилося в класичній тезі Спінози про природу як causa suі (причина самої себе). У мистецтві цей принцип на піввіку раніше втілив і виразив Шекспір. Для нього увесь світ, у тому числі сфера людських пристрастей і трагедій, не має потреби ні в якому потойбічному поясненні, у його основі лежить не зла доля, не Бог, не чарівництво або злі чари. Причина світу, причина його трагедій – у ньому самому.

Усвідомлення окремої живої людини як арени постійної боротьби між добром і злом приходить разом із християнством. Християнство – це перша світова релігія, що стоїть на засадах індивідуальної відповідальності людини перед Богом, оскільки Бог не «зовні», він «усередині», в душі кожного християнина. Цей концепт достатньо чітко та наполегливо акцентував Августин Блаженний. Цікаво, що тенденції до овнутрішнення комунікативних імпульсів (які передували такому явищу в літературі, як психологізм) виявилися в августинівському типі діалогу-з-самим-собою.

М. Баткін вважає, що середньовічний індивід є вільним лише у виборі між двома рівновеликими варіантами: дотримуватися благої віри чи піддатися спокусі гріха. А тому його свобода заздалегідь обмежена двома альтернативними шляхами. Осмислення внутрішнього «чистого Я» також тісно пов’язане в Середньовіччі з концептом «душі». Душа – це особлива невидима життєва сила, нематеріальне, божественне начало людської природи. Через долучення до духовного («всезагального» без біологічних чи матеріальних констант) у Середні віки формуються перші елементи самоідентичності. У роздумах про нескінченність, любов, мудрість і вічне життя середньовічна людина знаходить не тільки джерело життєдайної сили та енергії, а й відповіді на «світські» питання. Цьому факту сприяло розповсюдження релігійних текстів, що мало відверто популяризаторський характер. Повчальність і моралізаторство, проповіді про «самозречення в ім’я віри, подвижництво в ім’я спасіння світу, який погруз у розпусті» – моральний ідеал, що пропагувався в численних «житіях» святих, Біблії, псалтирях, «прикладах», сценах з іконографії [1, c. 73].

Отже, приниження і зневага, образи й експлуатація, які панують у середньовічних законах, підштовхують людину до порятунку та духовного прихистку в християнських общинах. Але натомість від неї вимагають покори, смиренності, страждання та милосердя, що, по суті, було перешкодою для її власного творчо-морального самовизначення. На відміну від язичницьких богів, які стверджували неминучість долі, Бог християн – необмежено вільний. Такому Богові відповідає людина, яка володіє дарованою їй Творцем свободою волі. Вона вільна у виборі – ступати їй на шлях добра чи зійти з нього на шлях зла та гріха.