гетьманський візит до столиці не залишився тільки виявом етикетної чемності. Саме тут у грудні 1665 р. Брюховецький підписав ганебні Московські статті, що зводили автономію Козацької держави до символічного мінімуму. Зокрема, Москва врешті досягла того, що податки з міщан і селян, а також прибутки з торгівлі віднині мали збиратися під контролем воєвод і йти безпосередньо до царської, а не до гетьманської скарбниці, а у всі без винятку більші міста України і навіть на Кодак над Запоріжжям вводилися воєводи зі збройними залогами (їм же передавалася і юрисдикція над некозацьким населенням).

На початку 1666 р. на території лівобережних полків з’явилися царські ревізори для проведення перепису населення та його прибутків. Такий поворот подій разом з дикими в очах козацтва титулами гетьмана й полковників ставили перспективу панування режиму Брюховецького на небезпечну грань вибуху, чого не довелося чекати довго.

Андрусівське розполовинення

Після втечі Тетері у Правобережжі на зміну екс-гетьману швидко висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем усобиць і безладу. Цією людиною був старинний козак Петро Дорошенко (1627-1698), онук реєстрового гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, убитого татарами 1628 р., син козацького полковника Дороша (Дорофія). Петро народився в Чигирині; отримав непогану освіту (гіпотетично

– у Києво-Могилянській колегії); за свідченнями сучасників, був у мові світській управний, а також умілий у всіляких речах. Від перших днів козацької війни служив про Богдані Хмельницькому як його наближений (старший) слуга; з 1649 р. став гарматним писарем Чигиринського полку, згодом наказним полковником і довіреним дипломатом гетьмана, а з 1657 р. – полковником Прилуцького, пізніше Чигиринського полків. На боці Івана Виговського брав участь у розгромі пушкарівської опозиції і підписанні Гадяцького трактату; від імені Юрася Хмельниченка провадив переговори у Чуднівській кампанії; за Павла Тетері обіймав пост генерального осавула і черкаського полковника.

Укріплюючи свою владу, новий гетьман рішуче подавив опозиційні виступи лідерів промосковської орієнтації, і невдовзі, відчуваючи зміцнення свого становища, Дорошенко скликав старшинську раду, яка схвалила запропоновану ним програму – вигнати усіх ляхів з України до Польщі і,

255

заручившись підтримкою хана Адиль-Гірея, під гетьманською булавою об’єднати Лівобережжя та Правобережжя. Тоді ж новий гетьман розпочав переговори з Портою, йдучи слідами нереалізованих намірів Богдана Хмельницького. У грудні 1666 р. разом з незмінними союзниками-татарами він розбив відділи коронного війська, розквартировані на Поділлі, розпочинаючи чергову козацько-польську війну.

Звістка про рішення перемирної комісії в Андрусові неподалік Смоленська, де вирішувалися взаємні територіальні поступки знесилених війною Росії і Речі Посполитої, прискорила хід подій. У січні 1667 р. тут було підписане Андрусівське перемир’я. До Москви поверталися Смоленськ і Сіверщина, а Україну сторони ділили по Дніпру на дві частини, підпорядковані відповідно королю і цареві; Київ тимчасово лишався у складі Росії, а Запорозька Січ мала перебувати під опікою обох держав. Таким чином, прецедент фактичного існування двох Україн – Ліво- і Правобережної – закріплювався юридично, перекреслюючи криваві змагання за Козацьку державу, що тривали вже майже двадцять літ.

Енергійнішим у вираженні загального обурення виявився Дорошенко. Восени цього самого року він різко активізував військові дії, і в підсумку його армія, посилена 20-тисячною ординською кіннотою і 3-тисячним загоном яничарів, взяла в облогу під Підгайцями на Галичині польське військо, очолене коронним гетьманом, майбутнім королем Яном Собеським. Однак у момент, коли військове щастя, здавалося, обіцяло швидку перемогу, трапилася нова несподіванка – диверсія запорожців на Перекоп і Північний Крим, здійснена кошовим Іваном Сірком за погодженням із Собеським якраз у ті дні, коли гетьман тримав поляків в облозі. Ця експедиція, після якої в Криму, як писали сучасники, лишилися тільки пси та коти, а півтори тисячі татарських жінок і дітей були виведені в неволю, коштувала Дорошенкові союзника. Калга КримГірей, поспішаючи додому, 16 жовтня підписав блискавичну сепаратну угоду з обложеними, і замість очікуваного звільнення України гетьману довелося, заприсягнувшись на вірність королю й Речі Посполитій, повернутися до Чигирина ні з чим.

Неспокійно було і у володіннях Брюховецького на Лівобережжі. Як уже згадувалося, проведення перепису населення, передбаченого Московськими статтями, різко похитнуло популярність ставленика козацької черні. Звістка ж про підписання Андрусівського перемир’я підірвала рештки лояльності задніпрянців. Як і в ставці Дорошенка, очі старшини звернулися до третьої

256

сторони великого трикутника, у котрому Україна маневрувала з початків революції – до Туреччини.

Симптоматичною (а, можливо, й підозрілою) є синхронність двох старшинських рад у січні 1668 р.: у Гадячі – лівобережної, скликаної Брюховецьким, у Чигирині – правобережної Дорошенкової. І та, й друга прийняли однакові ухвали – не визнавати зверхності ні московських, ні польських влад, віддавшись під протекцію султана, і майже одночасно з Гадяча й Чигирина до Стамбула було вислано два посольства. Після цього на Лівобережжі відразу спалахнуло повстання проти московських гарнізонів, а Брюховецький разом з незмінними татарами, котрих прислав на поміч хан, рушив визволяти пограничні міста, вже взяті в облогу московською армією Григорія Ромодановського, що перейшов кордон і почав просуватися вглиб української території.

У травні 1668 р. на Лівобережжя переправилися полки Дорошенка. В урочищі Сербине Поле під Диканькою 18 червня гетьмани обидвох берегів, двоє колишніх найближчих слуг Богдана Хмельницького зустрілися, і Дорошенко закликав Брюховецького на розмову. І хоча особиста охорона лівобережного правителя, що складалася з відданих йому запорожців, заперечувала проти цього, козаки з великим гуком та прокльонами потягли гетьмана до Сербинської могили, на якій верхи на коні чекав Дорошенко. За його знаком (як потім буде сказано – неправильно витлумаченим) натовп кинувся на безпорадну жертву... Після того, як усе буде закінчено, Дорошенко заявить запорожцям, що він не бажав смерті свого ворога, і звелить відвезти знівечене тіло до Гадяча, аби з честю поховати у соборній Богоявленській церкві, яку той збудував. На могильній плиті викарбують епітафію, складену чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем, яка прозоро натякала на злості покійного, що прохає людей про милосердя і всепрощення:

Прошу всіх посполу, / в земном лежа долу, Не стався суворо, / то дай мі слово: “Вічна йому буди / пам’ять от всіх людій.”

Дем’ян Многогрішний “за” і “проти” Москви

Гетьманом обидвох берегів Петро Дорошенко не пробув і року. Відбивши московський наступ і відходячи до Чигирина, він доручив оборону північного кордону чернігівському полковнику Дем’янові Многогрішному, однак сили Многогрішного у порівнянні з армією Ромодановського були

257

вочевидь нерівними. Під тиском чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який у проповідях невтомно закликав повернутися під високу руку царя, старшина Чернігівського, Новгород-Сіверського і Стародубського полків на малій раді оголосила Многогрішного сіверським гетьманом і постановила розпочати переговори з московськими владами. У березні 1669 р. в Глухові у присутності царських послів була скликана розширена рада Лівобережжя, яка підтвердила гетьманські повноваження Многогрішного і схвалила підписання так званих Глухівських статей, що пом’якшували найдразливіші пункти статей Брюховецького, знову передаючи гетьманській адміністрації право збору податків і обмежуючи число міст, де мали стояти воєводські залоги.

Дем’ян (Демко) Многогрішний при гетьманській булаві теж не затримався надовго. Селянин з походження (за що старинна старшина зневажливо називала його мужичим сином), людина простакуватої, крутої і недипломатичної вдачі, новий гетьман нажив собі ворогів напрочуд швидко. Різкі ж висловлювання стосовно московського правління, доволі незалежна позиція, а особливо – неприхована симпатія до Дорошенка, за здоров’я якого Демко дозволяв собі привселюдно пити на бенкетах, давали добру поживу для доносів, що скоро посипалися в Москву. Заручившись таємною підтримкою царського резидента, змовники 12 березня 1672 р. силами російського загону оточили вночі гетьманський двір у Батурині і забили в кайдани захопленого зненацька гетьмана. Розпаленому безсилою люттю, пораненому в сутичці Демкові лишалося хіба дати словесний вихід ненависті, погрожуючи, що ось він збере козаків і татар і зажене з ними москалів аж за столицю, бо Москва, мовляв, хоче по-зрадницькому винищити усіх тутешніх людей і спустошити Україну.

Прозріння прийшло до мужичого сина запізно: йому на собі довелося спізнати, як далеко просунулася влада Москви над козацькими порядками. Обраного вільними голосами гетьмана судив не суд Війська Запорозького в Батурині, як велів би звичай. Немов царського холопа, його таємно, без відома й згоди полків вивезли до столиці, допитали із застосуванням тортур і засудили до страти. На лобному місці її було замінено вічним засланням; деякий час Дем’яна, його родину та кількох слуг, вивезених разом з ним, тримали в Тобольському острозі, а далі зарахували на московську козачу службу. Востаннє екс-гетьман згадується під 1688 р. у зв’язку з придушенням повстання бурятів. Наприкінці життя нібито постригся у ченці; помер на початку ХVІІІ ст.

258