оцінювала ці події старшина у довірчих приватних бесідах. На поверхні ж залишилися тільки невиразні сліди єдиного реального прояву опору, пов'язаного з поїздкою модного в петербурзьких салонах поета, сина миргородського полковника Василя Капніста 1791 р. до Пруссії. Від імені своїх однодумців Капніст мав налагодити контакти з канцлером Евальдом ГерцберҐом, аби прозондувати, чи надасть Пруссія підтримку відкритому антиросійському виступові в Україні. Місія Капніста оповита таємничістю, свідчення ж про неї, вміщені в рапорті канцлера королю, такі:
Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої Величності – в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян...*
Варто додати, що канцлер дав на пропозицію Капніста ухильну відповідь, побоюючись провокації і не бажаючи наражатися на конфлікт з Росією. Ширшої інформації про людей, від імені яких Капніст вів згадані переговори, та про події, що їм передували, поки що в розпорядженні істориків немає.
Слобідська Україна
Григорій Сковорода у одному з листів називає Малоросію, себто Гетьманську Україну, своєю матір'ю, а Слобожанщину – тіткою. Мабуть, у цій метафорі напрочуд влучно відображена споріднена, але неоднакова доля двох козацьких ареалів – старого і нового, слобідського, який з середини – другої половини ХVІІ ст. розрісся на теренах колишнього Дикого Поля за путивльським пограниччям Московського царства. Переселенці з охоплених пожежею воєн Наддніпрянщини, Поділля та Волині прибували сюди, знімаючись з рідних місць цілими селами, а то й округами. Так, у 1652 р. близько тисячі козаків, вийшовши під проводом полковника Івана Зіньківського з-під волинського Острога цілим полком – з обозним, писарем, дев'ятьма сотниками і навіть двома попами, заклали на злитті річок Тиха Сосна і Острогощ майбутнє місто Острогозьк. Інша переселенська група в цьому
* Рапорт цитується у перекладі з французької Ярослава Дашкевича.
367
самому 1652 р. заснувала м. Суми на старому Суминому городищі, а 1654 р. 37 козацьких родин поставили фортечку на Харковому городищі над р. Лопанню (невдовзі сюди прибудуть ще 587 родин, фортецю буде розширено й перебудовано, вона почне обростати передмістями і врешті перетвориться на одне з найбільших міст Слобожанщини – Харків). У 1659 р. 670 переселенців за царським дозволом осіло на давньому городищі над татарським бродом на р. Сіверський Донець, поклавши початок м. Салтову; трохи пізніше уманський полковник Микола Сененко з 200 козацькими родинами осяде на місці майбутньої Мурафи; 1663 р. отаман Яків Чернігівець займе з групою колоністів з-за Дніпра гирло р. Балаклії, започаткувавши однойменне місто і т.д. У цілому ж, за підрахунками Дмитра Багалія, у 1780-х роках тут, на доти порожніх просторах, мешкало понад 990 тис. людей, з-поміж яких абсолютну більшість становили колоністи з України, причому близько половини рахувалося вільними військовими обивателями, тобто колишніми козаками.
Більші групи переселенців, прибуваючи з-за Дніпра на свою нову батьківщину, відразу споруджували укріплення, які з допливом міського торгового та ремісничого населення перетворювалися на міста (як в Острогозьку, Охтирці, Харкові, Сумах та ін.). Менші колективи осідали у заснованих ними ж селах, а оскільки ці поселення були звільнені від податків, то за давньою українською традицією їх називали слободами, що й дало ім'я всьому розлогому регіону, який займав сучасні Курщину, Білгородщину та Вороніжчину Російської Федерації і Сумську, Харківську та Донецьку області України. Абсолютна більшість переселенців була заможними людьми, або, як висловлюються тогочасні російські джерела – семьянистыми и прожиточными, спромагаючись у нелегкій мандрівці через Дніпро і степи перевозити сільськогосподарський реманент і переганяти худобу – коней, корів, волів, свиней, овець. Не дивно, що такому статечному контингентові населення царський уряд охоче сприяв – хазяйновиті черкаси*, осідаючи на незалюднених пограниччях держави, одночасно і окультурювали їх, і витворювали живий захисний щит на татарських шляхах та бродах. Переселенці, своєю чергою, отримували власні вигоди від протекції уряду: їхні взаємини з владами на довгі роки були обмежені складанням присяги вірності царю, в той час як у черкасские обыклости, тобто внутрішнє життя козацьких громад, російська адміністрація не втручалася.
* Так впродовж ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. офіційні московські документи називають українське козацьке населення. За правління Петра І для мешканців Гетьманської України звичнішою стає назва малоросіяни, тим часом як слобожан ще довгий час продовжували іменувати черкасами.
368
До головних привілеїв слобожан належало право вільної, не оподатковуваної і не обмеженої в розмірах займанщини, тобто дозвіл розробляти цілинний ґрунт (з чого виріс головний масив тутешньої поземельної власності), а також заняття господарськими промислами. Під останні використовувалися лісові, лугові та ін. угіддя, які в ході пізніших урядових межувань записувалися за конкретним населеним пунктом вопче, тобто як землі спільного користування. З приватних займанщин належало служити військову службу, а коли вони з тих чи інших причин порожніли – місцева старшина могла передавати їх новоприбулим поселенцям або взагалі продавати на сторону (що стало одним із джерел формування великих старшинських маєтків).
До найбільш прибуткових місцевих промислів належало вільне винокуріння, затверджене багатьма царськими жалуваними грамотами як суто українська пільга, якої не знало населення внутрішніх регіонів Росії. У лісових районах чималі прибутки давало дігтярство і бджільництво, а в степових – виварювання селітри, скотарство, садівництво. До черкасских обыклостей належало і право переселенців на млинарство та безмитну торгівлю, що разом з винокурінням вважалося замінником грошового жалування за військову службу. Торгові пільги сприяли швидкому формуванню великих ярмаркових центрів у Харкові, Охтирці, Сумах. Загалом же на останню чверть ХVІІІ ст. на Слобожанщині, де сконцентрувалася велика сухопутна посередницька торгівля між купцями України, Росії, Туреччини і Польщі, функціонувало понад 270 ярмарків, через які проходила величезна маса сировини й товарів місцевого та іноземного походження.
Стабільно заможне життя мешканців Слобідської України забезпечувалась і тим, що царський уряд аж до 1760-х років не втручався у їхнє внутрішнє самоврядування, влаштоване за звичною для козацького середовища полково-сотенною схемою. П'ять слобідських територіальноадміністративних полків, які сформувалися вже в перші роки заселення краю, охоплювали Острогозьку, Харківську, Сумську, Охтирську та Ізюмську полкові округи. Кількість козацтва, яке виставлялося з них на військову потребу, бувала в різний час неоднаковою. Так, на зламі ХVІІ-ХVІІІ ст. у найбільшому Сумському полку нараховувалося 1230 боєздатних вояків, у Харківському – 850, Охтирському – 820, Острогозькому – 350, Ізюмському –
250. За ухвалою Комісії установлення Слобідських полків 1732 р., комплект боєздатних козаків Слобожанщини було визначено в 4.200 осіб – тисяча в
369
Охтирському полку і по 800 у решті (усього ж виборного козацтва нараховувалося 22 тис., а підпомічників і підсусідків – 86 тис.).
Як і в Гетьманській Україні, уся повнота цивільної, судової і військової влади на території полку належала полковникам. Їх уряд був оточений великою повагою, оскільки свого часу саме полковники очолили переселення,
ав нових умовах здійснювали постійне посередництво між козаками та царською адміністрацією. Тому досить швидко на чільне місце висунулося з десяток родин, які впродовж століття забезпечували контингент спадкового полковництва – Донці-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Шидловські, Лесевицькі тощо. Варто додати, що спершу полковників обирали на старшинських радах і лише затверджували царськими жалуваними грамотами,
азгодом, як і на території Гетьманату, фактично наставляли згори. Проте в зв'язку з відсутністю козацького сепаратистського руху відбувалося це без помітних конфліктів, з врахуванням думки загалу.
Ні гетьманського правління, ні інституту наближеної до гетьмана Генеральної ради Слобожанщина не знала. Життя полків замикалося на власній полковій старшині, яку складали (окрім полковника) обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі – один для військових, другий для цивільних справ. У військових питаннях полковники підлягали бєлгородському воєводі – головнокомандувачу так званого Бєлгородського полку, до якого були приписані слобідські козацькі формування. Що ж до цивільної сфери, зокрема
– прав і вольностей, то для кожного окремого полку вона регулювалась власною жалуваною грамотою, у той час як вищою апеляційною інстанцією виступали центральні органи – спершу Розрядний, а далі Великоросійський прикази. З часом згаданий обсяг автономного самоврядування тут, як і в Гетьманській Україні, почав поволі звужуватися. Зокрема, після перепису населення 1732 р., згідно з рішеннями згаданої Комісії установлення Слобідських полків, козацькі збройні сили стали підлягати загальноармійській регламентації; з 1735 р. було заборонене вільне переміщення населення за межі Слобожанщини; з 1748 р. козаків прикріпили до полкових територій, утруднивши перехід з одного полку до іншого.
Остаточна ліквідація полкового устрою збіглася з відміною гетьманства в сусідній Гетьманській Україні. Згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня [8 серпня н.ст.] 1765 р., замість п'яти полкових адміністративних округ створювалася Слобідсько-Українська губернія з загальноімперськими органами управління. Тут віднині належало формувати п'ять гусарських полків, до яких на добровільних засадах могли записуватися колишні козаки, а нині військові
370