4. Християнство. Православ’я. Католицизм. Протестантизм
Християнство, яке виникло у другій половині Iст. н.е., є найбільшою світовою релігією нашого часу. Саме ця релігія уперше поєднала елементи космополітизму та монотеїзму.
З точки зору християнських богословів, ця релігія стала результатом шляху людства до розуміння єдиного трансцендентного Бога, визнання його творчої сутності у процесі творення світу, людини й подальшого зв’язку з життям людства через своїх посланців – пророків. Останній момент християнство успадкувало від іудаїзму, в межах якого зароджувалася нова релігія. Узагальнюючи попередні релігійні вірування, християнство запозичило з релігій народів сходу ідею вмираючого та воскресаючого Бога: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія0.
З релігійних вірувань давніх єгиптян запозичено вчення про загробне (посмертне) життя, якому передує суд над померлим відповідно до його вчинків за земне існування.
Християнська церква присвоїла собі деякі релігійні звичаї і церемонії, що існували в дохристиянському Римі: спеціальний одяг священиків, використання пахощів і святої води для очищення, запалені свічки і вічний вогонь перед вівтарем, поклоніння святим, титул PontifexMaximusдля папи Римського і вIVсторіччі латинську мову.
Безпосередні витоки християнства із іудаїзму пояснюють і появу боголюдини – Ісуса Христа. Навіть частина імені нового Бога – Христос – є простим перекладом на грецьку мову іудейського релігійного терміна “месія” (посланець Божий, рятівник людей). Космологічні уявлення про шість днів творіння світу та есхатологічну ідею про кінець світу також було перенесено з іудаїзму.
Таким чином, батьківщиною християнства стала Палестина. Перші християнські громади виникли у 60-х роках 1 ст. до н.е. на східних територіях Римської імперії на базі іудейських сект, зокрема, кумранської общини.
Основу сектантського руху в іудаїзмі склали знедолені люди, яких жорстоко експлуатувала Римська імперія за допомогою місцевих можновладців та ортодоксальних іудейських священослужителів. Численні повстання проти римського гноблення зазнавали поразки й супроводжувалися жорстокими розправами ( у т.ч. й розп’яттям, що надалі знайшло своє відображення у формі страти Ісуса Христа). Тому соціальні низи, не маючи можливості звільнитися від рабства й приниженості в результаті боротьби з поневолювачами, починають шукати спасіння у релігійних віруваннях про Бога Батька, перед яким усі люди рівні і як справедливий батько він повинен захистити праведних і покарати пригноблювачів грішників. “Приидите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас;
Возмите иго Мое на себя и научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим;
Ибо иго Мое благо, и бремя Мое легко” (Матф.11:28-30).
Перші християнські общини очікували на пришестя Христа – Спасителя, який нещадно покарає панівну верхівку гнобителів і встановить на землі царство справедливості для праведних.
Якщо людина чогось очікує, то психологічно воно обов’язково повинно з’явитися. За часів прокуратора Іудеї Понтія Пілата серед численних проповідників нової релігії в Палестині з’являється постать Ісуса. З точки зору віруючих ця особа є дійсно сином Божим, і з’являється Христос на землі для того, щоб окреслити людству шлях до спасіння. Але його проповіді не змогли подолати гріховність людей , його хрестна смерть стала спокутуванням гріхів людства й одночасно відкриттям шляху до спасіння.
З позицій сучасного релігієзнавства, яке спирається на давні археологічні, історичні та літературні джерела, образ Ісуса Христа складався на основі легенд та міфів дохристиянських релігій, а також народних спогадів про життя та смерть одного з реальних проповідників раннього християнства у 1 ст. н.е. на території Палестини.
Вірогідно припустити, що особа одного з проповідників християнства на ім’я Ісус, покараного дійсним прокуратором (намісником римської влади) Іудеї у 26 – 36 р.р. н.е. Понтієм Пілатом, потім була розвинута у релігійному досвіді до образа Бога-людини, Христа – Спасителя.
Перші малочисельні, по суті сектантські громади перших христян складалися із представників соціальних низів і зазнавали переслідувань з боку Римської держави. Римляни почали побоюватись цієї нової релігії, що не мала ідолів. Переслідування християн розпочав імператор Нерон і перші три сторіччя нашої ери багатьох християн засудили до смерті на аренах, щоб задовольнити кровожерних імператорів і натовпи, котрі приходили подивитись, як в’язнів кидали до диких звірів.
Але з середини 2 ст. прихильниками нової релігії стають представники правлячої верхівки Римської імперії, які в релігії бачили духовне об’єднуюче начало величезної і у той же час розшарованої за етнічними та релігійними ознаками імперії. Політеїстичні релігії підтримували місцевий націоналізм і дуже часто ставали ідеологічним забезпеченням виступів підкорених територій проти Рима. Християнство як космополітична релігія повинно було об’єднати різні народи Римської імперії. Бо як пише апостол Павло :”Здесь нет различия между Иудеем и Еллином, потому что один Господь у всех, богатый для всех призывающих его” (Рим.10:12), й надалі :
«Ибо все мы одним духом крестились в одно тело. Иудеи или Еллины, рабы или свободные ...” (1-е Коринфянам 12:13).
Формування культу єдинобожжя співпало зі змінами у політичному устрої Римської імперії. На межі нової ери формується одноособова влада імператора і принцепс ( від лат. princeps –перший, голова) Август навіть обобожнюється.
У 29 р. до н.е. з’явилися перші храми, присвячені генію діючого імператора Августа. Через деякий час єгипетські жерці обгрунтували теорію божественності Цезаря. Навіть в Іудеї цар Ірод побудував два храми Богу Августу.
Політеїзм язицької релігії не відповідав новій соціально-політичній ситуації. Треба було знайти нового надприродного Бога, віддзеркалюванням якого стає земна влада.
Римляни уже давно придивлялися до монотеїзму східних релігій. Весною 63 року до н.е., після покарання повсталої Іудеї та захоплення Єрусалиму, полководець Гней Помпей забажав подивитися знаменитий Єрусалимський храм. Яким же було здивування Помпея та його офіцерів, коли у храмі вони побачили порожнечу. Там мешкало незриме...
Іудаїзм був релігією, яка почитала не казкових героїв та обобожнені сили природи, а єдиного Бога – творця.
Якщо б християнство з часом не відчувало зацікавленості у ньому з боку заможної частини населення та владних структур, то гоніння на християн продовжувалися й надалі, а державний статус нової релігії навіть важко уявити.
Правлячі кола Римської імперії зацікавила ідея покори перед Богом, бо “Всякая душа да будет покорна высшим властям; ибо нет власти не от Бога, существующие же власти от Бога установлены... Посему противящийся власти противится Божию установлению; а противящиеся сами навлекут на себя осуждение... Ибо начальник есть Божий слуга, тебе на добро” (Рим. 13:1 – 4).
За церковним переказом у першому сторіччі після смерті Ісуса давати поради і керувати християнським збором почали учні Ісуса – апостоли та інші духовно зрілі християнські старійшини в Єрусалимі. На місцях систему управління християнської громади складали збори наглядачів ( по-грецьки: єпіскопос – це були чоловіки, чия поведінка і духовність свідчили, що вони можуть навчати співхристиян. У Iсторіччі ці чоловіки не утворювали окремого класу священства; вони не носили якогось характерного одягу.
У період раннього християнства ( сер. II –поч.IV ст.) в процесі формування церковної організації християнські общини, які почали називатися парафіями, вже об’єднувалися під керівництвом заможніх людей, представників панівного класу і були централізовані у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополітами. З часом єпископи зосереджують вищу свящегицьку владу над іншими священослужителями і право надавати повноваження священству. Отже, єпископи заснували свого роду монархічну систему, яка фактично стала діяти з початкуIV сторіччя. Так виникла церковна ієрархія, або правляча група духівництва, і з часом єпископа Риму, якого багато людей визнали за папу.
За імператора Костянтина у 325 році християнська релігія стала державною і цілком закономірно державу підтримувала. Один з фахівців у галузі релігієзнавства, професор Пагелс зазначає:”Християнські єпископи, яких раніше арештовували, катували і страчували, тепер отримали звільнення від податків, подарунки з імператорської казни, загальну пошану і навіть можливість впливати на суди. Їхні церкви здобували нові багатства, владу і видатне становище”.
З IIпоIVст. на основі легенд та розповідей учнів І.Христа – апостолів- формується “Євангеліє” ( з грец. радісна звістка) – саме християнська друга частина Святого письма “Біблії”.
На перших Вселенських соборах IV ст. упорядковуються основні положення християнського догмату. У 325 році на соборі у місті Нікея після бурхливих дебатів народився символ віри, який підтримував доктрину про Трійцю. В центрі релігійного догмату постає Символ віри, згідно з яким християнин повинен вірити у єдиного Бога, який виступає у трьох особах (іпостасях): Бога-отця, Бога-сина (І.Христа) і Бога – святого духа, - так звана “Свята трійця”. Надалі богословські міркування утвердили культ Марії: якщо Ісус справді був втіленням Бога, то Ісусова мати Марія, очевидно, була “Божа Мати”. Тепер чимало католиків вшановують Марію навіть завзятіше, ніж Бога.
За догматом боговтілення І.Христос, залишившись Богом, начебто став людиною, народившись від земної жінки. Цей догмат повинен підтвердити божественне походження повчань І.Христа, які потім були записані його учнями – апостолами у вигляді “Євангелія”.
Смерть І.Христа в результаті розп’яття є основою догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус приніс себе в жертву Богу-отцю за гріхи людей. Цей догмат повинен підкреслити любов до людей Бога-отця, який заради їх спасіння приніс у жертву сина свого єдинородного.
Догмат про вічне, безтурботне існування у потойбічному світі підтримується віровченням про воскресіння І.Христа та його тілесне вознесіння до “царства Божого”.
Символ віри приписує вірувати в апостольську церкву, яка наслідує Божу справу І.Христа та його учнів.
Паралельно зі становленням догмату формуються основні елементи християнського культу: таїнства, система богослужіння та релігійних свят.
Подальші соціально-політичні події розпаду Римської імперії кінця IVст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі позначилися й на долі єдиної християнської церкви. Остаточний розкол християнства на західну (католицьку) і східну (православну) у 1054 році, коли папа Римський та Константинопольський патріарх взаємно відлучили один одного від церкви, тільки закріпило розмежування та цілковитий поділ церков.
Католицизм ( від грец. “католикос” – вселенський) представляє Західна церква з центром у Римі. У прцесі свого формування католицизм розробляє ідею вселенської теократії, де папа Римський (від грец. papas. тобто отець) є батьком християнської церкви і має всю повноту як духовної, так і світської влади на землі, будучи вікарієм ( намісником І.Христа) і верховним понтіфіком (першосвященником, верховним жерцем), Патріархом Заходу, монархом держави-міста Ватикан.
Характерною особливістю католицької церкви є високий рівень централізації управління й організації духовного життя. Главу католицької церкви обирають довічно з числа кардиналів ( вищих представників духівництва) на спеціальній колегії – конклаві. Останнє обрання нового папи відбулося у 1978 році, коли папою римським став Кароль Войтила, польський кардинал, що прийняв ім’я Іоанна Павла II.
У руках глави католицької церкви сконцентровано церковну владу над численними парафіями католиків в усьому світі. Релігійним та адміністративним центром католицизму є Ватикан – місто-держава на території Риму. Ватикан має усі атрибути державної влади: герб, прапор, гімн, гроші, пошту, армію, юридичні установи, в’язницю і т.п. Для вирішення поточних справ при папі діє дорадчий орган – колегія кардиналів у складі 140 вищих духовних осіб, які очолюють ватиканські установи, або ж здійснюють керівництво місцевими католицькими організаціями у різних країнах, але не мають ніякої національної самостійності. Найбільша їх кількість знаходиться у країнах Латинської Америки, Європи, Африки, Азії.
Папа керує церквою і державою за допомогою особливої системи установ – римської курії. Своєрідні міністерства: секретаріати, конгрегації, трибунали, комісії керують різними галузями церковного життя: монастирі, релігійні свята, освіта церковні кадри, стан обрядовості, пропаганда віри через місіонерську діяльність.
Протягом усієї історії католицизму визначну роль відігравали чернечі ордени, які були провідниками політики папства у суспільному житті. Нині існує близько 140 чернечих орденів, які об’єднують 150 тисяч ченців, і понад 900 тисяч чорниць. Найбільшим є орден єзуїтів, заснований у XVI ст. Ігнатієм Лойолою. У Ватикані єзуїти керують засобами масової інформації, навчальними закладами, виступають радниками папи з питань соціальної політики. Єзуїти можуть бути таємними членами ордену, що має історичні причини, коли вони приймали активну участь у боротьбі з єретиками під час інквізиції.
Інквізиція як особливий трибунал у структурі католицької церкви під керівництвом ордену домініканців діяла з XIIIпоXVIIIст. для переслідування єретиків – в основному представників світської науки, інакодумців. Церква насаджувала дух нетерпимості серед людей, які під впливом забобонів прагнули чинити над “єретиками” самосуд і вбивати їх. Інквізиція дала початок ері релігійних переслідувань, а це вело до зловживань, фальшивих звинувачень, вбивств, грабежів, тортур і смерті тисяч людей, які відважились мати інші вірування, ніж церква. Свободу релігійної думки було придушено.
Католицька церква володіє великими фінансовими коштами, які в основному зосереджені у “Банку святого духу” (Ватикан). Прибутки банку від коштів, які вкладено тільки у промисловість США, становлять 1 млрд. доларів щорічно.
Характерною особливістю католицизму є введення до основ віровчення нових догматів. християнський символ віри, тобто визнання та поклоніння Святій трійці доповнився тим, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве).
Католицизм підкреслює особливу роль духівництва, без якого людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги священослужителів. Цей момент проявляється у догматі про “чистилище” – місце між пеклом і раєм, де душа померлого має можливість очиститися від гріхів, в основному, за допомогою молитв та внесків на користь церкви з боку рідних померлого.
Постійний зв’язок віруючих зі священослужителями підтримується під час регулярної сповіді, без якої спасіння неможливе.
Лише католицька церква має право розпоряджатися величезним запасом добрих справ, які надані безпосередньо Богом, і за певну платню можна отримати спокутування гріхів. Продаж Божественної благодаті здійснювався спеціальним трибуналом при папі. Купівля індульгенції давала віруючим відпущення гріхів, і навіть передбачала звільнення від покарання за майбутні гріхи.
Надзвичайно велику роль у католицтві відіграє культ богородиці або мадонни. Пресвята діва Марія, що народила від “святого духа” сина Божого, є заступницею та помічником усіх віруючих жінок.
Наприкінці XVстоліття Римська церква була найбільшою землевласницею у цілій Європі. Незмірно зросла пишнота Риму і його політична вага. Але це процвітання вимагало коштів і папи шукали нові джерела доходів. Кожна призначена церквою особа повинна була посилати десяту частину своїх доходів. Новий архієпископ мав заплатити папі значну суму грошей за архієпископський плащ – накидку з білої вовни, яка була підтвердженням і символом його влади. За кожне прихильне рішення чи послугу з боку папської курії потрібно було віддячити, і на саме рішення частенько впливали відповідні подарунки. Чималі суми грошей, які рік за роком напливали у папську казну, зрештою довели до великих зловживань і зіпсуття. Папа СікстIVвитратив значну суму на побудову Сикстинської капели, яку назвав своїм іменем, та на збагачення багатьох своїх родичів. Занепад моралі був очевидним і в інших сферах. За переказами, один іспанець того часу скаржився:”Бачу, що без грошей ми майже нічого не можемо отримувати від Христових служителів: хрещення за гроші… одруження за гроші, сповідь за гроші, навіть соборування ( останній обряд помираючого) теж за гроші! Без грошей вони і в дзвони не задзвонять, і не відслужать похорону в церкві, здається, навіть Рай закритий для тих, хто не має грошей”.
Папи, насолоджуючись своїм авторитетом і славою, знеохочували будь-які реальні спроби запровадження реформ.
Продаж індульгенцій, всевладдя папи, продажність, розпуста та лицемірство духовенства викликало появу протестантизму періоду Реформації. Історично початок реформаційного руху пов’язується з проголошенням тез німецького ченця Мартіна Лютера, який у 1517 році виступив проти всевладдя папи римського та торгівлі індульгенціями.
Головні догмати лютеранства, як одного з перших визначних кроків реформаторського руху у християнстві, полягають у слідуючому:
- визнання абсолютного авторитету Біблії;
- сподівання на єдиноспасаючу особисту віру;
- відміна церковного культу, чернецтва та вшанування святих, мощів;
- богослужіння та Біблія були перекладені на німецьку мову.
Відкидаючи професійну сакральну діяльність, лютеранство проголошує загальне священство, коли служіння Богу проявляється через повсякденне життя людини, виконання нею обов’язків у служінні ближньому.
У лютеранських храмах – кірхах- немає поклоніння іконам чи статуям, але велику емоційну роль у богослужінні відіграє органна музика і проповідь пастора, який поза храму веде звичайний для мирян спосіб життя.
Кальвінізм ( на ім’я його засновника Жана Кальвіна ( 1509 –1564) відкинув ієрархічну побудову церкви і верховну владу папи римського, визнавав тільки Святе Письмо, значно спрощував церковний культ, вводилося богослужіння рідною мовою. Демократизм управління церковною організацією проявлявся у тому, що керівників релігійного життя обирають миряни, пастори та пресвітери не мають особливого одягу.
Кальвіністські церкви з часом набули назви пресвітеріанські.
Особливістю розвитку реформаторського руху в Англії було те, що відносини із католицтвом було розірвано за ініціативи правлячих кіл держави, які відокремилися від Ватикану і, перш за все, в організаційному та майновому відношенні. Англіканство стало прикладом компромісного варіанту протестантизму. З одного боку, англійське розуміння “символу віри” заперечувало католицький догмат про чистилище, практику індульгенцій, папську владу, поклоніння іконам, безшлюбність духовенства. Але при цьому церква залишалася необхідним посередником для врятування людей, залишався недоторканим професійний клір у вигляді єпіскопата. Нині англіканство є державною церквою Англії, її глава – монарх, який призначає архієпіскопів Кентерберійського та Йоркського, єпіскопів.
Для більшості протестантських церков центральним догматом стає “виправдовування вірою”, відповідно до якого спасіння здобувається не за допомогою церкви, не молитвами ченців, не заслугами святих, не добрими справами на користь церкви, а особистою вірою в Бога. Звідси виходить вимога рівності всіх віруючих перед Богом; єдиним авторитетом і хранителем Божої благодаті визнається Біблія, і віруючий отримує право на вільне читання та тлумачення Слова Божого, перекладеного національними мовами.
Розвиток підприємництва суттєво вплинув на протестантську етику, відповідно до якої головними показниками божественної обраності стають сила віри та продуктивність праці, успіх у справах. засуджується жебрацтво, ощадливість є доброчинністю, а марнотратство – гріхом. Регламентується особисте життя: заперечується пияцтво і розпуста, схвалюється зміцнення сім’ї, залучення дітей до праці та до вивчення Біблії, охайність у побуті, акуратність та ретельність у праці.
Подальший розвиток протестантизму привів до появи нових течій та сект.
З 17-го ст. набуває поширення рух баптистів ( від грец. baptizo– занурювати у воду). Згідно вчення баптистів, грішник повинен пройти три стадії спасіння: усвідомлення своєї гріховності, усвідомлення приреченості та звернення до Бога. Мораль баптистів особливо виділяє питання про зміст життя, який вбачається у врятуванні душі та досягненні блаженства в раю. Обов’язковою стає відмова від алкоголю, сквернослів’я, але обов’язковим є взаємодопомога в общині. Обряд хрещення відправляється над дорослими після усвідомлення свого релігійного обов’язку та духовного відродження. Культові дії проводяться у молитовних будинках, де ведуться бесіди, проголошуються колективні молитви, лунають релігійні співи.
У 19 ст. у США виникла секта адвентистів. Центральний догмат цього віровчення – очікування другого пришестя Ісуса Христа. В результаті цього світ буде зруйнований вогнем, а праведні воскреснуть і для істинно віруючих наступить тисячолітнє царство Христа. Адвентисти сьомого дня шанують суботу як головне та єдине Боже свято. Від віруючого вимагається піклування про власне здоров’я, у зв’язку з чим існують деякі заборони стосовно вживання певних продуктів харчування ( свинина, кава, вино, тютюн). Адвентисти сьомого дня культивують сувору біблейну мораль – заборонені будь-які розваги.
Члени секти п’ятидесятників сповідують “повне євангеліє”, тобто необхідність кожному віруючому певною мірою повторити земне життя Сина Божого. Повне очищення від усіх гріхів у земному житті досягається особистим пізнанням Духа Божого. Віра у можливість сходження на віруючого Святого духа реалізується через глосолалію – розмову з Богом незнайомими словами, що досягається шляхом доведення людини до стану екстазу ( звідси іще одна назва цієї секти – трясуни).
Свідки Єгови відкидають догмат про Трійцю і визнають єдиного Бога Єгову, а Христос залишається лише досконалою людиною, яка виконує волю Бога ( Тобто це своєрідний пророк). Свідки Єгови заперечують християнський догмат про існування потойбічного світу, бо царство Боже буде побудовано на Землі після другого пришестя Ісуса Христа в результаті священної битви Єгови з сатаною, який є невидимим керівником теперішнього світу. Віруючи спираються на книгу Об’явлення де сказано, що “одного дня прийдуть кари його, смерть, і плач, і голод, і спалений буде огнем”. Усі біблійні пророцтва вказують на те, що цей “один день”, тобто короткий час швидкої екзекуції, вже близько.
Після того, як конкретні дати Армагеддону (починаючи з 1874 до 1975 року) не виправдалися, єговісти продовжують стверджувати , що кінець світу вже близько, тому що зростають природні та соціальні катаклізми, серед людства поширюється пияцтво, наркоманія, аморальність, насильство переростає у світові та локальні війни. Пов’язане з катастрофою цивілізації, єговістське віровчення має апокаліптичний характер, а сам термін “Армагеддон” запозичений у 16 –й главі Апокаліпсису. Апокаліпсис ( з грец. одкровення) – це остання із числа Новозавітних книг. Ця пророцька книга написана св. апостолом Іоанном Богословом у другій половині 1 ст. , у період переслідування християн владою імператора Доміціана. Мета пророцтва – утішити віруючих під час гонінь і роз’яснити майбутнє християнства й неминучість другого пришестя І.Христа, його переможну битву з антихристом, страшний суд над невірними й тисячолітнє царство Боже для праведних. У новому світі люди вже не експлуатуватимуть одні одних чи тварин. Не буде насилля і кровопролиття. Не буде бездомних, голодних і пригноблених ( Об’явлення 21:1; 2 Петра 3:13). Прихильники Царства Божого вірять, що “… вовк та вівця будуть паститися разом, і лев буде їсти солому, немов та худоба…” (Ісаї 65:17-25).
Також очікують “кінця світу” й останньої битви з сатаною члени секти мормонів.
Протестантські течії виявляють високу активність місіонерської діяльності та поширюють свій вплив не тільки на США, Канаду, Німеччину, а й в інших країнах Європи ( у т.ч. й в Україні), Африки.
Християнство на сході: православ’я.
Християнство має суттєві відмінності від католицизму та протестантизму, незважаючи на те, що усі ці конфесії є християнськими. За ознаками ці розбіжності можна згрупувати у догматичні, церковно-організаційні, обрядові, місіонерські, політичні та моральні.
Догматична відміна полягає у тому, що православ’я додержується у незмінному вигляді Символу віри, проголошеному першим та другим Вселенськими соборами в Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.), тоді як католики додали до нього філіокве (сходження Святого Духа не тільки від Бога батька, а й від сина), поняття чистилища й ідею про непогрішимість папи римського у справах церкви та віровчення. За православ’ям непогрішимість будь-якої людини, навіть першосвященика, протирічить тезі Біблії про визначальну гріховність людей. У Святому Письмі записано:”немає праведного ні одного”(Рим. 3:10) та”всі согрішили та позбавлені слави Божої”(Рим.3:23).
З цього витікає церковно-організаційна відміна, за якою єдиним главою церкви є сам Господь. З іншого боку, православ’я не приймає протестантський догмат про порятунок власною вірою й зберігає священицьку ієрархію. Православ’я не визнає світської влади за єпіскопами, не шанує католицькі чернечі ордени, відкидає будь-які форми інквізиції.
Православ’я, на відміну від католицизму, не має єдиного управлінського центру. У світі налічується 15 автокефальних ( адміністративно незалежних) національних церков, які діють автономно при організації внутрішньоцерковного життя. Їх очолюють патріархи, архієпископи чи митрополити, обрані довічно помісними соборами. При главах церков діють синоди – дорадчі колегіальні органи управління. Найбільш численною і впливовою була Руська православна церква (РПЦ) на території колишнього СРСР.
Обрядові відміни полягають у тому, що богослужба у православних храмах проводиться, як правило, національними мовами, тоді як у католицьких іще донедавна обов’язковою була латинська. Православ’я шанує ікони, але майже не визнає церковної скульптури. Поширене поклоніння нетлінним мощам, збереження яких стає свідоцтвом святості земного життя конкретної людини.
У православ’ї значно більша роль відводиться постам, які створюють у віруючих особливий душевно-емоційний стан, відчуття внутрішньої причетності до людської та божественної природи Ісуса Христа.
Місіонерські відміни полягають у тому, що православна церква ніколи не вдавалася до насильницьких спроб розповсюдження свого віровчення; вона визнає свободу віросповідання.
Основною політичною відміною є те, що православна церква ніколи не зазіхала на світське панування, а також не втручалася в політичну боротьбу у вигляді політичної партії. За православною доктриною церква і держава мають особливі й різні завдання, але допомагають один одному у влаштуванні суспільного життя за християнськими нормами моралі.
З точки зору моралі православ’я звертається до вільного людського серця, намагається збудити в людині любов та християнську совість на основі внутрішньої віри та щирої доброти. За цією позицією православ’я зближується з протестантизмом.
Усі християнські конфесії вважають священою книгою канонічний зразок Святого письма – Біблію. “Біблія” у перекладі з грецької означає книги. Ці книги є збіркою давніх ідеологічних, історичних та літературних пам’яток, які складають дві основні частини Біблії – Старий та Новий Завіти. Богослови називають Біблію книгою, написаною Духом Божим за допомогою освячених від Бога людей – пророків та апостолів.
Перша частина Біблії – Старий Завіт, запозичений християнством в іудаїзмі.
У Новий Завіт, який сформувався протягом I-II ст. н.е., богослови відібрали 27 книг. Їх також можна розподілити на декілька груп.
Основу Нового Завіту складають законодавчі книги – “Евангелія”(з грец.-добра звістка) від Матвія, від Марка, від Луки, від Іоанна.Новий Завіт це вже власна християнська традиція і у текстах Евангелія розповідається про божественне походження І.Христа, його життя на землі, чудеса та зміст боговчення, й, нарешті, про його хрестну смерть, воскресіння та піднесення на небо.
Історичною вважається книга Дії Святих апостолів (посланці Бога, чи то ті, що набули від Духа Божого), які розповсюджували вчення І.Христа, формували догмат християнства. Насамкінець, пророчою книгою Нового Заповіту є об’явлення св.Іоанна Богослова (Апокаліпсис). Апокаліпсис – остання з числа Новозавітних книг, написана у другій половині І ст. н. е., у період жорстокого переслідування християн з боку Римської імперії. Мета пророцтва – утішити віруючих серед гонінь і передбачити майбутнє християнства: неминучість другого пришестя І.Христа, його переможну битву з антихристом, страшний суд над невірними й початок тисячолітнього Царства Божого для праведних. Церковна традиція без сумніву приймає авторство тих людей, імена яких зазначені в самих книгах. Оскільки всі ці автори були апостолами або їх учнями, тобто сучасниками або найближчими послідовниками Христа, книги Нового Завіту датуються І ст. н. е.
Християнська Біблія базується на перекладі з грецької, що був зроблений у Єгипті за часів царя Птолемея II (III ст. до н.е.). За переказом, цей переклад робили 70 старців. Саме цей переклад Старого Завіту з доданим до нього Новим Завітом грецькою мовою був сприйнятий християнством як Святе Письмо. На його підставі наприкінціIV ст. зроблено латинський переклад, який став основою усіх католицьких видань. УIXст. Кирило та Мефодій переклали Біблію слов’янською мовою. На цьому перекладі вже будувалося релігійне життя православної церкви Київської Русі. Незважаючи на розвиток книгодрукування , в Україні Святе Письмо переписувалося аж доXIX ст. Серед одного з перших слов’янських варіантів Святого Письма треба відзначити “Остромирове Євангеліє” (XI ст.).
З друкованих перекладів першою в Україні було видано книгу “Львівський Апостол” І.Федоровим у 1574 році. При князі Костянтині Острозькому у 1581 році на Волині вийшов перший церковно-слов’янський переклад Біблії – Острозька Біблія.
Перший повний переклад Біблії українською мовою було здійснено у другій половині XIXст. зусиллями діячів Кирило-Мефодіївського братства (Пилип Морачовський). Працювали над перекладом Біблії також видатні діячі української культури П.Куліш, І.Огієнко.
Серед різних релігійних напрямків ставлення до Біблії неоднакове:
католикам тривалий час забороняли читання Біблії та й зараз не радять її читати без священника; у православ’ї не рекомендували вивчення Біблії поза недільними школами або ж іншими релігійними закладами; у протестантизмі кожен повинен самостійно вивчати й уміти тлумачити Біблію.
Послідовники різних релігійних течій у християнстві стверджують, що вивчення Біблії без віри неможливе і тому невіруюча людина не може зрозуміти Біблію.
У той же час вільнодумці та атеїсти усіх часів позбавляли Біблію святості, показували її земні основи, шукали неузгодженності у текстах Святого Письма. Серед найбільш змістовних спроб піддати критиці зміст Біблії треба відзначити погляди видатного атеїста П.Гольбаха.
Історично склалося так, що протягом багатьох століть Біблія впливала на “духовний клімат” Європи, визначала загальноєвропейський розвиток культури. Спираючись на Біблію, християнство виробляло світоглядну позицію людей та спрямовувало діяльність віруючих задля досягнення “царства небесного”.
Особливе місце займає Біблія в історії розвитку писемності та розповсюдженні грамотності. Біблія була першою книгою, виданою першодрукарем Гуттенбергом. І зараз вона є безперечним лідером серед друкованих видань, ця книга перекладена більш ніж на 1,5 тисячі мов і наріч.
Аналіз тексту Біблії свідчить про те, що її писали в різні епохи різні люди.
На початку формування Святого Письма в межах іудейської культури Біблія увібрала в себе й зберегла розмаїття літературних жанрів міфології, епосу, байки зразків народної мудрості народів Шумеру, давніх Єгипту, Індії, Вавілону.
Космологічні уявлення давніх народів знайшли своє відображення у тексті Біблії, який розповідає про створення світу Богом з нічого протягом шести днів.
Біблійне оповідання про всесвітній потоп й урятування праведного Ноя за своїм змістом повторює шумерський міф про Гільгамеша.
Значне місце у Біблії займає жанр епосу. На основі легенд, історичних дум в епічних поемах відображається життя легендарних осіб, які визначали існування певних спільнот за різних часів. Епічні поеми розповідають про героїчні властивості богатиря Самсона, мудрість та здібності державного діяча Соломона й, врешті-решт, про народження, життя та хресну смерть І.Христа.
Зразки усної народної творчості у вигляді притч з часом перетворюються у прислів’я , які розкривають у Біблії стислі вимоги до моральних властивостей людей, коли у дотепних фразах дається характеристика добра і зла, радості і смутку, відношення до віри. Проповістями стали десять заповідей, численні фрагменти проповідей І.Христа. Наприклад: “Не збирайте собі скарбів на землі, де моль та іржа знищують і де злодії підкопують та крадуть; але збирайте собі скарби на небі, де ані моль, ані іржа не знищують і де крадії не підкопують й не крадуть” (Матв. 6:20). Або ж : “Не осуджуйте, та й не засуджені будете” (Матв.7:1); “Хто підносить себе, той принижений буде, а хто принижує себе, той піднесеться” (Матв.22:12); “Хто сіє кривду, той жатиме лихо” (Пр.22:8).
Виходячи з синтетичного змісту Біблії можна вважати, що цей релігійний твір одночасно упорядковував й історичні досягнення духовної культури людства, накопичені у давні часи й у формі популярного знання зробив їх доступними для наступних поколінь.
Біблія мала значний вплив на розвиток мистецтва – архітектури, літератури, музики.
Встановлено, що є більше 2600 художньо цінних картин, які присвячені тільки Христу Спасителю, де він є центром композиції. До скарбниці світового музичного мистецтва увійшли твори для органу І.С.Баха, “Аве Марія” Ф.Шуберта та ін.
Визнанням духовного авторитету Біблії є присяга, яка дається на Біблії главами багатьох держав або ж свідками в судах багатьох країн.
Універсальність та певна доступність цієї книги приваблює людей різних епох і поколінь.