5. Іслам.
Іслам ( з араб. “покірність”) – це наймолодша з трьох світових релігій. Слово “мусульманин” означає “той, хто вірний ісламу, сповідує іслам”. Змістовна складова віровчення визначена у першому розділі священної книги мусульман – Корану: “Слава Аллахові, Господу всього сущого. Всемилостивому, всемилосердному. Володареві Судного дня! Тобі ми поклоняємося і у Тебе благаємо допомогти! Веди нас праведним шляхом: шляхом тих, кого Ти облагодіяв, а не тих, що прогнівили Тебе, і не тих, що заблукали”.
Іслам виник на початку VII ст. серед арабських племен Аравійського півострова, а потім у межах державно-політичної організації ароабів, а зXV ст.- Османської імперії турків, розповсюдився на Близькому та Середньому Сході, Північній Африці, у Південній Європі та Західній Європі до Піренеїв та Атлантичного океану.
Нова релігія стала об’єднуючим началом при формуванні єдиної арабської держави й ідеологічною основою вираження етнічної самосвідомості.
Ідея монотеїзму та державної релігії вже реалізувалася в іудаїзмі та християнстві, і тому не випадково, що багато християнських та іудейських положень віровчення увійшло до мусульманської традиції. Іслам визнає святість об’явлень, які були дані Богом Мойсею, Ісусу, але вважає, що людство не прислухалося до їх настанов, а одного з найвідоміших пророків – Ісуса - навіть стратили. Саме пророк Муххамед є за ісламом “печаткою пророків”, тобто останнім, на якого зійшла вища благодать Бога.
Засновник ісламу – Муххамед – реальна історична особа. Він народився близько 570 року у торговельному та релігійному центрі Аравії – місті Мекка. Він рано став сиротою, вимушений працювати, займався караванною торгівлею.
Під час караванних переходів він вдавався до роздумів наодинці й з часом йому почали з’являтися видіння, а потім і голос, який сприймався як слово Боже. Мухамед був покликаний на пророка у віці прибдизно 40 років. Мухамед твердив, що покликання на пророка він отримав під час його перебування у гірській печері, де ангел, названий пізніше Джабраїл наказав йому декламувати в ім’я Аллаха. Згодом Мухаммед набув упевненості, що він є Божий обранець і пророк, якому необхідно донести Слово Боже до мешканців Мекки. Цю проповідь про єдиного Бога Аллаха спочатку зустріли зі сміхом, а згодом вигнали Мухаммеда з Мекки.
Переслідування вимусили Мухаммеда здійснити хіджру – пересилитися до Медіни (місто пророка). Саме у Медіні він стає не лише проповідником, а й об’єднуючим началом духовного та політичного братерства мусульман, спрямованого проти елітарної купецької знаті Мекки. Із Медіни одночасно з державно-політичним впливом на сусідів починається розповсюдження ісламу серед арабських племен півострова. Розширення впливу нової релігії супроводжувалося військовою боротьбою, для якої було створено перше мусульманське військо, яке близько 630 р. здобуває Мекку.
Мусульманська держава, заснована Мухаммедом, після його смерті (632 р.) розвивається в Арабський халіфат, територія якого починає розширюватися за рахунок Персії та Візантії. Роздробленності Персії та внутрішнім суперечкам у Візантії арабський Халіфат протиставив військо, згуртоване релігійною ідеєю. Кожен мусульманин фактично був воїном ісламу і йшов у битву проти невірних в ім’я Аллаха, був готовий віддати життя, щоб стати шахідом і одразу потрапити до раю. Ідея джихаду (або газавату) проти невірних ( тих, хто уражає інтереси мусульман) у сучасному світі проповідується деякими радикальними групами ісламу (“Аль Каіда”, “Ісламський джихад”, “Хамаз” та ін.), які використовують релігію для досягнення політичних цілей. Але першоджерело сповідання ісламу – Коран, у сурі ”Та, яку випробують” надає такий принцип:
” Можливо, Аллах влаштує між вами й тими, з ким із них ви ворогуєте, любов; воістину, Аллах могутній, Аллах – дароуючий, милостивий!”
До середини VIII ст. експансія Арабського халіфата значно поширила територію розповсюдження ісламу як на Сході, так і на Заході. ЗXVст. подальша агресія Османської імперії також сприяла появі мусульманських осередків поза межами аравійського півострова.
Основою символу віри ісламу є визнання єдиного Бога Аллаха та пророцької місії Мухаммеда:”Немає ніякого Бога, крім Аллаха, і Мухаммед – його посланець!”.
Аллах має владу над віруючими й одночасно він піклується про них. У відповідь віруючі повинні підкорятися Богу, бути благочестивими, в усьому покладатися на його волю та милість. На суді Аллаха кожен отримає по своїх справах.
Святим Письмом мусульман є Коран (з араб. – читання вголос, напам’ять). За уявленнями мусульман Коран є збіркою звернень Аллаха або його ангелів до Мухаммеда. Мусульманські джерела пояснюють, що, отримавши кожне одкровення, Мухаммед відразу переповідав його тим, на кого натрапив поблизу. Вони у свою чергу запам’ятовували це одкровення і, повторюючи, закріплювали його в пам’яті. За життя пророка його висловлювання головним чином переказувалися напам’ять. Після смерті Мухаммеда за дорученням перших халіфів було складено канонічний писемний текст Корану, який включає 114 сур (глав). Мусульмани вірять, що Коран, написаний арабською иовою, - це найчистіша форма одкровення, оскільки, за їхніми словами, то була мова, якою користувався Бог, промовляючи через Джабраїла. Тому мусульмани постійно виступали проти перекладання Корану, а часом забороняли будь-які спроби передавати Коран іншою мовою.
Більша частина Корану – настанови віруючим або ж діалог між Аллахом та його супротивниками.
Святим переказом ісламу є Суна ( з арб. звичай, приклад) – збірка переказів про те, як діяв Мухаммед за різних життєвих обставин і концентрується увага на визначенні такої поведінки чи думки віруючого, які б були до вподоби Аллаху.
Взагалі основу мусульманського догмату складають 5 положень:
1. вчення про єдинобожжя;
2. віра в Божу справедливість та правосуддя Аллаха;
3. визнання пророчої місії Мухаммеда та пророків, які йому передували;
4. віра у воскресіння, судний день та потойбічний світ;
5. вчення про верховну владу ( імамат – халіфат).
Перші чотири догмати спільні для всіх мусульман. Питання про верховну владу - головний предмет розбіжностей між різними течіями ісламу.
Релігійний досвід мусульманина включає дотримання 5 стовпів ісламу:
1. Аш-шахада – сповідання віри, яке передбачає визнання означених вище положень мусульманського догмату.
2. Ас-салат (намаз) – ісламська молитва, ритуал якої строго затверджений. Молитва виконується 5 разів на добу і здійснюється обличчям до мусульманської святині – храму Кааба. Особливо святковою є п’ятнична молитва, на яку мусульмани збираються на колективні молитовні вправи до мечеті. Мечеть є не тільки храмовою, а й суспільною будівлею, де проходить частина культурного життя мусульман. Основна частина мечеті відводиться для молитв чоловіків, тоді як жінки повинні молитися в частині за огорожею, або ж в спеціально ізольованих галереях.
Для перебування у мечеті віруючий має бути ритуально чистим, одягнутим у кращий одяг, не розмовляти голосно та при вході роззуватися.
3. Ас-саум (ураза) –мусульманський піст - полягає в повному утриманні протягом світлого часу доби від приймання їжі, напоїв, тютюну, виконання шлюбних обов’язків та інших світських розваг. Із заходом сонця обмеження відміняються, але надмірність небажана. Піст є обов’язковим для дорослих мусульман протягом святого місяця рамадану.
4. Ас-закат – це своєрідна милостиня на користь мусульман, що потребують допомоги, та внески на розвиток релігійної справи. У державах, де іслам є державною релігією, закат стає формою податку, розмір і правила стягнення якого чітко регламентовані: сорокова частина прибутку з нерухомого майна, торгових прибутків та іншої підприємницької діяльності.
5. Ал- хаджж – паломництво до Мекки, яке бажано здійснити мусульманину. Кінцевим пунктом хаджжу є відвідання храму Кааба. Це кубічна кам’яна споруда покрита чорними полотнами. В її східному куті знаходиться “чорний камінь” – символ могутності Аллаха, надісланий ним на землю ( за природним походженням – це скоріше за все метеорит). Окрім Мекки головним місцем паломництва мусульман є Медіна, де був похований Мухаммед.
У сучасному світі хаджж відіграє не тільки релігійну, а й суспільно-політичну роль, так як він сприяє зустрічам та згуртуванню мусульман різних країн, демонструє єдність мусульманського світу та розробці спільних заходів у світовому політичному житті.
Хаджж бажано здійснити під час свята жертвопринесення – курбан-байрам. Провідним ритуалом курбан-байраму є принесення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда).
Триденне свято закінчення місячного посту рамадану має назву ураза-байрам і означає не тільки відміну обмежень у світському житті, а й своєрідний звіт про дотримання вимог урази віруючими.
Мусульмани святкують день народження пророка Мухаммеда – Мавлюд, який супроводжується урочистими процесіями, читанням віршів, що прославляють засновника ісламу.
В ісламі норми релігійного життя тісно переплітаються із повсякденною діяльністю віруючого у межах державного утворення. Комплекс правил, що містяться у Корані та Суні, складає мусульманське право – шаріат. Конкретні норми права базуються на моральних цінностях та вимогах до релігійної совісті віруючих.
Правосуддя на основі норм шаріату здійснюють мусульманські судді – каді. Шаріатські суди розглядають справи, що відносяться до ритуального, родинного, приватного й частково до карного права. За нормами шаріату виконуються тілесні покарання (биття ціпками по п’ятах), а в Ірані використовується смертна кара за подружню невірність, проституцію, негідне життя на землі, надмірне неодноразове вживання алкогольних напоїв (пияцтво та алкоголізм – це не хвороба, а злочин).
Тривалий час мусульманським правом розроблявся сімейно-шлюбний ритуал, який ставить жінку у стан залежності та покори перед чоловіком. Коран дозволяє мусульманину мати чотирьох дружин і безліч наложниць, якщо він має можливість їх утримувати. Жінки мають окреме приміщення у будинку – гарем, де не мають права знаходитися сторонні. Заборонено спільну молитву чоловіків та жінок. Спеціальний одяг (чадра, паранджа) повинен приховувати жіноче обличчя та стан. По суті жінка стає власністю чоловіка.
Іслам не має церкви як певної централізованої організації. Провідне місце у релігійній ієрархії займають найбільш досвідчені, шановані члени мусульманської общини - муфтії та керівники молитви - імами.
Функцію імама як керівника молитви спочатку виконував сам Мухаммед, а після його смерті – халіфи, тобто спадкоємці посланця Аллаха. Халіфи мали світську владу – емірат, та духовну владу – імамат.
Свого часу формування теократичної влади пророка Мухаммеда стверджувало неподільність духовної та світської влади, яку має глава мусульманської общини й держави взагалі.
Після смерті Мухаммеда суперечки про те, хто саме може наслідувати справу керівництва мусульманським світом, призвели до появи декількох течій ісламу.
Згідно позиції сунітів, імамом усіх мусульман є охоронець релігії та керівник світськими справами – халіф. У сунітів імама обирає община. Перші халіфи належали до роду Омейядів із Мекки, з якими сперечалися за владу шиїти.
За шиїтською традицією верховна влада надається імаму Аллахом і не може залежати від волевиявлення людей, імама не можна обрати. Шиїти вважають, що верховна влада глави мусульманської общини та держави є спадкоємною у роду Алідів як виходців з роду пророка. Справа в тому, що Алі одружився з дочкою Мухаммеда Фатімою, а його сини – онуки пророка, Хасан і Хусейн, і наступні представники династії Алідів вели боротьбу за повернення верховної влади в сім’ю Пророка.
У сучасному світі до крайніх екстремістських течій в ісламі можна віднести шиїтську секту хаттабітів. Засновник цієї секти Абу –уль Хаттаб проповідував, що божественний дух передається імамам з роду Алі ібн Таліба. У боротьбі за віру хаттабіти дозволяють будь-яку жорстокість, навіть вбивство жінок та дітей.
Серед різноманітних форм священної боротьби за віру (джихад): особистого самовдосконалення, активної релігійної пропаганди, безкоштовної діяльності на користь громади; представники екстремістських течій ісламу більше схиляються до силових дій, участі у воєнних змаганнях “за віру” проти невірних, їх культурних традицій. У 2001 році світова громадськість була шокована діями керівників афганського руху Талібан, які наказали зруйнувати видатні пам’ятки світової культури – статуї Будди.
Суфізм в ісламі – це містичнофілософська течія, представники якої шляхом особистого аскетизму, відмови від світських благ у процесі містичного споглядання намагаються досягти безпосереднього спілкування з Богом. Пропагували це вчення мусульманські аскети - дервіші (араб. – факіри).
У сер.VII ст. після встановлення влади Алідів від них відійшли харіджити, які пропагували повернення до початкового ісламу: рівність усіх мусульман, рівний розподіл військової здобичі, перпедача земель у власність мусульманської общини. У 661 році екстреміст харіджит убив Алі, але в результаті владу повернули собі Омейяди-суніти. Тому харіджити продовжили боротьбу й проти них.
Під час зовнішньої експансії мусульманство запозичило численні культурні здобутки античної та східної культур. Але засвоєння арабами спадщини античної культури було однобічним, тому що перекладалися з грецької тільки твори з точних наук та філософії.
Значною була роль арабської мови як мови релігії та держави. Мова Корану у значній мірі вплинула на формування класичної арабської літературної мови середньовіччя.
У мистецтві іслам певною мірою обмежував можливості зображальних засобів і творчості митців.
Серед пам’яток архітектури мусульманського світу переважають культові споруди – мечеті. За часів перших халіфів арабські мечеті мали тільки огорожену колонами молитовну залу. З VIII ст. до неї додаються купола, мінарети та арки.
Культові споруди пишно оброблялися різнобарвним мармуром та мозаїкою.
Починаючи з X ст., будівлі почали прикрашати арабесками – рослинним та геометричним орнаментом з включенням стилізованих надписів, як правило, з Корану.
Мечеті та мавзолеї були майстерно оздоблені фаянсовою глазурованою плиткою.
Заборона ісламу зображати людей та тварин (побоювання “ідолопоклоніння”) з часом загубила скульптуру й збіднила живопис.
Іслам негативно ставився до світської літератури. Наприклад, мусульманська влада переслідувала видатного поета Фірдоусі за створення поетичної історії таджиків “Шах Наме” – Книга царів.