2. Каритативна діяльність католицької церкви.
Католицька церква, що оформилася після розділення в 1054 роки християнства на західне і східне, накопила великий досвід милосердної і добродійної діяльності, яку на Заході, яку прийнято називати каритативною діяльністю. Справами милосердя і добродійності в католицизмі займалися і займаються приходи, монастирі чернечі ордени, добродійні центри, розгалужена мережа різних організацій мирян.
Католицька добродійна практика спирається на відповідне теологічне обгрунтування, яке включає і загально християнські принципи, і власне католицькі постулати. Так, вона органічно пов'язана з концепцією порятунку - шляхом здійснення різного роду "добрих справ" на користь незаможних, жебраків, страждаючих. У католицькій літературі зазвичай підрозділяються милосердні діяння на два напрями - матеріального і духовного характеру.
Традиційний перелік так званих "справ милосердя для тіла" включає наступні діяння: нагодувати голодного, напоювати спраглого, одягнути голого, прийняти мандрівника в свій будинок, відвідати хворого, поховати ув'язненого. Цей перелік доповнюють сім "справ милосердя для душі": обернути грішника, навчити неосвіченого, дати добру пораду що сумнівається, утішити скорботного, терпляче переносити тяготи, прощати від щирого серця образи, молитися за живих і покійних. Добродійність в католицизмі прямо витікає з вчення про порятунок "добрими справами", пов'язаними з проявом милосердя і співчуття до жебраків, знедолених, що потребують матеріальної і духовної підтримки.
За церковними канонами дохід від церковної десятини ділився на чотири частини: одна йшла єпископові, інша приходському священикові, третя на споруду церков, четверта – на опіку бідними. Католицька церква (на відміну від подальшого протестантизму) навіть ідеалізувала бідність і жебрацтво.
У середньовічному католицизмі ідеалізація жебрацтва отримала класичне вираження в творчості і діяльності католицького святого Франціска Ассизського, який проповідував добровільну убогість. Його ідеї викладені в «Правилах життя», де він засуджує гроші, торгівлю і матеріальні блага.
Крім того, християнство з самого початку наказувало піклуватися про сиріт. Турбота про сиріт, як і взагалі про бідних, перейшла, головним чином, до католицьких монастирів. Влаштовувалися богадільні, надавалась допомога і тим, хто про неї просив.
З'явилися ксендохії, які створювались для бідних подорожніх, створювались лікарні, де утримувались незаможні і хворі.
Велика увага теологічному обгрунтуванню милосердного служіння приділяється і у сучасній католицькій Церкві. Тема милосердя, допомозі нужденним, наполегливою її необхідності в наші дні постійно присутній в офіційних документах католицької церкви, у тому числі папських енцикликах.
Особливу популярність у сфері добродійної діяльності придбала католицька організація "Карітас". Це міжнародна організація із злагодженою системою взаємодії і взаємодопомога національних організацій, які діють в 127 країнах.
3. Протестантизм і добродійна діяльність.
З виникненням протестантизму (XVI ст) певною мірою трансформується зміст понять милосердя і добродійної діяльності. Підхід протестантизму, до проблемі добродійності і милосердя відрізняється від католицького. Реформатори відкинули католицьке вчення про порятунок: людина рятується, в першу черга, вірою в Бога. Протестантизм різко виступив проти католицької ідеалізації злидарства, як об'єкту "добрих справ", проти ченців, монастирів, опікаючих жебраків. Особливо це виявилося в кальвінізмі, згідно ученню якого, кожна людина ще до створення світу призначена Богом або до порятунку в раю, або до пекла. Ознака "вибранності" - встановлюється господарською діяльністю. Кальвін з фанатичною жорстокістю переслідував жебраків, забороняючи просити милостиню. Бажання бути бідним - гріховно, так само, як бажання бути, хворим. У протестантизмі успішністю земного життя пояснювали і успішність після смерті. Так, наприклад, Вебер М. приводить вислів герцога Крістофа Вюртелеберга (лютеранина) з питання про обітницю бідності: «хто перебуває в бідності по самому своєму становищу, хай не ремствує. Проте якщо він дає обітницю вічно залишатися бідним, то це рівносильно обітниці бути вічно хворим або постійно користуватися поганою репутацією». Взагалі на думку Франкліна «надлишок доброчесності – лише непотрібне марнотратство і як таке гідне осуду». Bce це не означає, що віруючий не повинен здійснювати "добрі справи". Проте добрі справи, здійснювані не в славу Божію, а ради якихось інших цілей, гріховні. Любов до ближньому втілюється, таким чином, у виконанні Божих заповідей. Головне не в тому, аби дати людині, що має потребу, милостиню, а "врятувати її душу", морально відновити її, мобілізувати її внутрішні сили на подолання несприятливих обставин.
Протестантизм в релігійній формі вперше поставив проблему соціально-реабілітаційної і психотерапевтичної функцій добродійності і соціального служіння. Протестантизм поклав початок інституціоналіизації милосердної діяльності, яка різко змінює свою спрямованість у бік нових ціннісно-нормативних структур, стає формою соціальної роботи.