Висновки
Проблематизація багатьох сфер життя Донбасу обумовлена не лише внутрішньоукраїнськими, але і загальносвітовими тенденціями суспільного розвитку. В останньому випадку мова йде про процеси глобалізації та регіоналізації, які незважаючи на позірну суперечність є двома сторонами змін просторової морфології сучасного суспільства, що обумовлені постіндустріальним переходом. Оскільки глобалізація зменшує регулятивні можливості національних держав стосовно суспільних процесів на власній території сили соціальної самоорганізації штовхають до того, що саме регіони наднаціонального та субнаціонального рівнів перетворюються на простори, що забезпечують нормативну регуляцію суспільного життя. За лаштунками старого соціального порядку, основою якого були міждержавні стосунки, все виразніше проступають контури нового світового порядку, в якому держави змушені координувати свої зусилля з регіональними спільнотами різного рівня.
В сучасному світі регіони конкурують і співробітничають, а отже прагнуть до політичного вираження своєї суб’єктності. Регіони взаємодіють не тільки між собою та з державою, але і з наддержавними утвореннями (яскравий приклад – Євросоюз). Велике значення для успішного розвитку регіонів має їх взаємодія з різноманітними організаціями, що входять до системи транснаціонального капіталізму (ТНК, ТНБ та ін.). Регіональне управління все більше набуває рис підприємництва.
В найбільш складному становищі в сьогоднішньому світі опинилися старопромислові регіони, до яких належить і Донбас. Якщо їх проблеми не вирішуються комплексно, то це затягує їх у петлю кризи. Комплексний розвиток регіонів передбачає опертя на міцний науковий фундамент. Серед соціологічних дисциплін його покликана створити соціологія регіонів. Саме їй належить і виконати особливу місію в сімействі спеціальних та галузевих теорій – сприяти поглибленню соціологічних знань про просторові аспекти буття суспільства. Справа в тому, що саме регіоналізація в сучасному світі є провідною формою просторового суспільного морфогенезу. Отже, вивчаючи її, можна краще зрозуміти роль просторових чинників в функціонуванні та розвитку суспільства.
Все сказане вище свідчить про те, що сучасна соціологія опинилася перед просторовим викликом, на який вона з ряду методологічних причин адекватно відповісти не здатна. Аналіз розвитку всіх парадигм соціологічної теорії показує, що вони до цього часу фактично ігнорували простір. Особливо це стосується простору фізичного. Якщо і йшлося про соціальний простір, то тільки в сенсі аспекту соціальної структури. В такому розумінні соціальний простір майже не взаємодіяв з простором географічним, що, до речі, не дозволяло багато чого зафіксувати в самій соціальній структурі. Між тим, розгортання суспільства в географічному просторі значно впливає на всі її аспекти. Наприклад, наявність центр-периферійних відносин приводить до того, що деякі соціальні групи можуть концентруватися винятково в центрі, чи тільки на периферії. Інші суспільні поділи, скажімо, на місто та село, також пов’язані з розгортанням соціальної структури в географічному просторі. Все це правомірно відносно економічного, політичного, етнічного та культурного буття суспільства.
Нечутливість соціології до проблеми простору пов’язана з тим, що ця наука з самого початку складалася як теорія індустріального суспільства. Це і позначилося на її методологічних можливостях та обмеженнях. Індустріальне суспільство мало такі внутрішні інтенції як універсалізм, синхронізація, ефективність та культурна уніфікація. В цьому суспільстві найважливішим світоглядним уявленням був концепт прогресу. Він увійшов у найглибші підвалини легітимізації суспільних форм та дій. Ідея прогресу споріднена з прагненням подолати простір як перепону до людської всемогутності. Втрата позитивного відчуття простору підвищувала вартість часової координати суспільного життя. Час осмислювався як субстанція суспільства. Він ввійшов у поняття ефективності суспільного виробництва. Переважна увага до часової координати суспільного життя була внутрішньо спорідненою з економоцентризмом індустріальних суспільств. Економоцентризм в свою чергу задавав модель взаємодії суспільства та природи, в якому переважали дискретність та інструменталізм.
Методологічні вади соціології, пов’язані з універсалістським проектом Просвітництва, були причиною того, що вона не помітила навіть тих змін в просторовій морфології соціуму, які відбувалися в період переходу від традиційного суспільства до індустріального. Між тим, формування націй як спільнот індустріального суспільства мало своїм наслідком виникнення регіонів як субнаціональних підрозділів. В межах націй регіони почали забезпечувати інтерпретацію національної культури, яка як цілісність з того часу існує через сукупність регіональних інтерпретацій. В традиційних суспільствах їх просторова морфологія була пов’язаною з племінними територіями, історичним землями, провінціями, містами і т. ін.
Серед наук Нового часу проблеми просторової морфології суспільства знайшли відображення перш за все в гуманітарній географії (Ф. Ратцель, Е. Реклю, П. Відель де ля Блаш, С. Рудницький та ін.). Як компенсаторний механізм географія в своїх внутрішніх поділах відтворила соціологічний аналіз простору, інтеграція якого з соціологічним материком пішла б на користь як соціології, так і географії.
Нові потреби змінюють точку зору на соціологічну спадщину. Просторовий виклик актуалізує праці, які до цього були далекими від світового соціологічного мейнстриму. Це стосується доробку таких соціологів як Г. Зіммель, П. Сорокін, М. Шаповал, Р. Парк та П. Бурдьє. Найбільш перспективним в осмисленні просторової еволюції суспільства виявився перегук ідей Г. Зіммеля та П. Бурдьє. Виникає потреба їх спільного сучасного прочитання.
З урахуванням цих методологічних зауважень стає можливою соціологічна інтерпретація феномену Донбасу як регіону України. Спрямованість же цієї інтерпретації задається сучасним становищем Донбасу в Україні, яке породило зони проблемності у внутрішньому житті регіону. Це перш за все стосується етнічної структури Донбасу, мовної ситуації в регіоні та здатності регіональної спільноти успішно адаптуватися до сьогоднішніх реалій життя України та світу.
Історія розвитку Донбасу як окремого регіону починається з кінця XVIII ст.., коли були засновані Луганський завод та шахти на території сучасного Лисичанська. Ці перші індустріальні острівці на території України виникли як наслідок нової геополітичної ситуації в басейні Чорного моря. Російська імперія через створення нової паливно-металургійної бази прагнула закріпити свої перемоги над Туреччиною та Кримським ханством.
Створення зусиллями держави нової паливно-металургійної бази в малозаселеній на той час місцевості передбачало переселення сюди значних мас працівників. З самого початку серед мігрантів переважали росіяни та українці, але до 1861 р. перші могли переселятися в сучасний Донбас тільки за державною волею. Справжній суспільний міграційний механізм, що спрямовував переселенські потоки в Донбас, виник після реформи 1861 р. Інтенсивний розвиток капіталістичної промисловості потребував значного притоку працівників, які виштовхувалися з місць аграрного перенаселення. Приблизно однакові за потужністю міграційні потоки направлялися в новий індустріальний регіон як з українських, так і з російських губерній.
Взаємодія великих переселенських мас українців та росіян відбувалася практично без участі гуманітарної інтелігенції цих народів. В цілому ця взаємодія була дружньою. Вона засвідчила відкритість українського та російського культурного світів один до одного. Завдяки цьому основою етнічної структури Донбасу стала домінуюча етнічна коаліція українців та росіян. Наслідком її виникнення стало формування синтетичних українсько-російських культурних явищ на рівні повсякденності. Їх можна помітити на рівні мови, фольклору та ін. Домінуюча етнічна коаліція в етнічній структурі Донбасу виявилася настільки могутньою, що до неї змушені були прилаштовуватися представники всіх інших етнічних груп.
Виникнення домінуючої етнічної коаліції не виключало відмінностей в трудовій поведінці українців та росіян, що мігрували до Донбасу. І ті, й інші до міграції в більшості своїй були селянами. Мотиви міграції теж були схожими. Але міграційний шлях українців був значно коротшим, ніж у росіян. Тому українці прагнули поєднувати індустріальну працю з сільським господарством. Росіяни цієї можливості частіше були позбавлені. Тому поступово на шахтах та металургійних заводах росіяни за чисельністю почали переважати українців. Внаслідок цього в Донбасі сформувалося переважно російськомовне місто та переважно україномовне село. Місто ж в індустріальному суспільстві домінує над селом. Отже, російсько-українська мовна асиметрія в Донбасі була обумовлена причинами соціального, а не суто політичного характеру.
Історики стверджують, що Донбас як окремий регіон склався на кінець XIX ст.. Окремою етнотериторіальною одиницею він проявив себе під час революційних подій та Громадянської війни. Це послужило передумовою виділення його в окрему адміністративну одиницю в складі УРСР. Але в період радянської індустріалізації стала наочною конкуренція в межах Донбасу Луганської та Донецько-Макіївської агломерацій. Для більш успішного управління регіоном 1938 р. було створено Луганську область. Ця історія показує, що розгортання політичної влади в просторі не обов’язково повинне співпадати з межами етнотериторіальних спільнот чи економічних регіонів мезарівня.
Особливості етнічної структури регіону знайшли вияв в особливостях його культури. Але інтерпретуючи становище Донбасу в межах регіональної системи України, слід мати на увазі, що ці особливості часто стосуються кількості, а не якості. У цьому знаходить вияв природа регіону як інтерпретатора культури країни.
Найбільш наочно спільність культури знаходить вияв в спільності базових цінностей. Більш того, можна сказати, що базові цінності належать до фундаментальних основ цивілізаційної спільноти всіх східних слов’ян. Власне, і домінуюча етнічна коаліція може бути пояснена в межах цієї цивілізаційної спільності.
В своїй більшості мешканці Донбасу центром ціннісного світу вважають малу первинну групу, перш за все родину. Але цей фамілізм, притаманний східним слов’янам, не тотожний колективізму. Мешканців Донбасу, як і України в цілому, не можна вважати ні класичними колективістами, ні класичними індивідуалістами. Соціальний капітал накопичується в малих групах, але члени цих груп намагаються центрувати їх на себе.
Єдність базових цінностей не виключає відмінностей в ціннісній картині соціального світу в окремих регіонах. Наприклад, більшість мешканців Донбасу специфіку свого регіону сприймають як позитивну цінність, а загрози цій специфіці сприймаються як ціннісно негативні.
Ціннісний світ мешканців регіону знаходить вияв в сталій громадській думці щодо бажаного майбутнього Донбасу. Разом з тим переважна більшість мешканців Донбасу поєднують громадянську та регіональну ідентичності. Це знаходить прояв у прагненні до компромісу між Сходом та Заходом України.
Дуже продуктивним в плані виявлення етнокультурної специфіки Донбасу є підхід до його аналізу як до комунікативної спільноти. Перш за все це стосується мовного аспекту. Мовну ситуацію в регіоні можна охарактеризувати як асиметричну російсько-українську двомовність. За рівнем лінгвістичної компетенції майже всіх жителів Донбасу можна розташувати в межах континууму російсько-українського білінгвізму. В радянський час ця двомовність схилялася до стану диґлосії, а зараз еволюціонує до справжньої функціональної двомовності. Але і зараз російсько-український білінгв має в Донбасі більше суспільних переваг, ніж білінгв українсько-російський.
Саме з мовного питання в регіональній спільноті Донбасу склалася зріла громадська думка, яка передбачає ствердження офіційної українсько-російської двомовності в Україні.
Інформаційне поле Донбасу має складну структуру, адже в ньому крім місцевих медіа значний вплив мають медіа Києва та Москви. З інформаційним полем всієї України мешканців Донбасу поєднує перш за все телебачення. Найбільшою популярністю в регіоні користуються обласні та місцеві газети, які акцентують проблеми відповідного рівня. Тому інформаційне поле Донбасу розколоте за обласною ознакою. Система ЗМІ Донбасу в її нинішньому стані не здатна організувати серйозний дискурс з важливих суспільних проблем. Це обумовлено тим, що вона переважно обслуговує внутрішньоелітну взаємодію та транслює народним масам зразки соціальної поведінки, вироблені в цій взаємодії. Через це регіональна спільнота Донбасу залишається багато в чому «спільнотою в собі», яка не має загальновизнаних духовних авторитетів.
Проведене дослідження дозволяє запропонувати дуалістичну модель культурного геному донбаської етнотериторіальної спільноти. Полюсами в цій моделі будуть виступати позиції, що забезпечують домінування або соцієтальних цінностей, або цінностей малих груп. При домінуванні однієї з позицій інша не зникає, а знаходиться в рецисивному стані. Культурна ж динаміка проявляється як переключення домінант в цій системі.
Остання суспільна трансформація в нашій країні співпала з завершенням культурного циклу, який був пов'язаний з переходом від домінування суспільного макрорівня до домінування мікрорівня. Індивідуалізм та гедонізм як ціннісні позиції відкрили шлях до приватизації умов свого існування. При цьому мотивації та культурні патерни співпали у еліт та у народних мас. Але наслідки для цих груп виявилися різними.
На рівні народних мас переважали адаптивні форми поведінки в умовах радикальних суспільних змін. Вони були пов’язані з фамілізмом і мали три різні варіанти: 1) змушена трудова мобільність, 2) культура злиденності та 3) асоціальне вирішення своїх тимчасових проблем, що руйнує соціальне середовище.
На рівні елітних груп адаптація до нових соціальних умов була пов’язаною зі складанням клієнтельних груп. Еліти почали сприймати соціальний простір як результат угоди між патронами клієнтельних груп.
Взаємодія елітних груп та народних мас має парадоксальний характер. З одного боку, масова свідомість демонструє стійкий стан недовіри майже до всіх представників еліти та контреліти, а з іншого боку фамілістські структури досить легко перетворюються на частину клієнтельних структур. Іншим проявом цього парадоксу є те, що елітні групи сприймаються народними масами як джерело різноманітних загроз. Носії цих загроз сприймаються як нечітка множина – «вони». З іншого ж боку, значна частина мешканців Донбасу свої надії покладають на вихідців з цієї ж нечіткої множини – на сильних людей на високих державних посадах. Через такий стан суспільної свідомості донбаська регіональна спільнота знаходиться в стані коливання між ідеалами громадянського суспільства та неопатріомоніалізму.
Успішний розвиток України можливий тільки у випадку гармонізації міжрегіональних стосунків. Така регіональна політика дасть можливість проявитися сильним сторонам донбаської регіональної спільноти – міжетнічній толерантності, прагненню до вільного розвитку особистості. Це може сприяти успішній модернізації всієї України.