7 Основні національні школи та напрямки сучасної західної політології.

Розглядаючи головні напрямки розвитку сучасної політичної думки треба мати уявлення про основні національні політологічні школи та проблемні підходи сучасної західної політології.

Основою сучасної західної політології є американська політична наука. Зараз у США існує 5 тисяч коледжів політичних наук і більше 200 тисяч фахівців у цій галузі. Американські політологи багато зробили для розвитку політичної науки. Такі відомі політологи як А.Бентлі (1870 - 1957 рр.), Ч.Мерріам (1874 - 1953 рр.), Г.Лассуелл (1902 - 1979 рр.) та Г.Моргентау (1904 - 1980 рр.) створили школу прагматизму та політичного реалізму. Вони зв'язали з політологією такі методи досліджень як біхевіоризм та психоаналіз.

У наш час американська політологія проводить політологічні дослідження у таких напрямках :

·вивчення засад управління та політики (загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки тощо;

·порівняльна політика, що пов'язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;

·міжнародні відносини та світова політика ( дослідження проблем війни та миру, роботи міжнародних організацій, контролю за роззброєнням, міжнародних суспільних організацій );

·політична філософія та політична наука ( розробка широкого кола проблем політології та її філософських інтерпретацій ).

·розробка змісту та методів прикладної політології, що вивчає практичні аспекти політики на різних рівнях (особистості, соціальної групи, суспільства взагалі).

Серед провідних сучасних політологів США можна назвати Р.Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека, Ч. Еліота.

У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

Наприклад в Англії, на базі американських досліджень, було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки.

Сучасна англійська політологія займається насамперед поведінковими дослідженнями, у яких можна виділити два головних напрямки : економічний та соціологічний. Економічний напрямок розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток. Соціологічний напрямок вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей яких людина додержується у більшості випадків несвідомо.

Серед відомих англійських політологів треба назвати Р.Джоунса, Д.Нетла, Е.Беркера, Г.Іонеску, Г.Ласкі, К.Поппера, Д.Робертса, Е.Поттера та ін.

Поява політичної науки у Франції пов'язана з іменами Л.Дюги, М.Оріу, А.Есмена наприкінці ХІХ ст. Але найвідомішими вченими серед французських політологів є Раймон Арон (1905 - 1983рр.) та Морис Дюверже (нар. у 1917 рр.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій.

Найбільш поширений напрямок політології у Франції - вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій у 1972 році, що змінило розподіл політичних сил в країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні і розробки конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу.

Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Однак традиційно сильні позиції займають дослідження конституційного права та державних інститутів.

Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія носить політично-філософський характер і це можна побачити на прикладі наукових досліджень М.Вебера (1864 - 1920 рр.) та Р.Міхельса (1876 - 1936 рр.).

М.Вебер розробив концепцію «плебісцитарної вождистської демократії». Він вважав, що головна загроза демократичній владі виходить з посилення бюрократизації держави та суспільства. Тому необхідна така технологія відбору політичної еліти, яка дала б змогу підкорити бюрократію демократичним цілям.

Р.Міхельс відкрив «залізний закон олігархізації» будь-якої демократичної організації. На його думку, парадокс демократії полягає в тому, що, з одного боку , демократія без організації неможлива, а з іншого - з посиленням організації демократія починає зникати. Чим більше офіційний апарат будь-якої організації, тим менше в ній демократії, тому олігархія - неминучий підсумок демократії.

Соціальні умови політичної діяльності людини. Сучасні проблеми ортобіотики в Україні.

 Політична діяльність — це особлива, специфічна сфера суспільної діяльності, що охоплює все політичне життя суспільства. У політичній діяльності людини, соціальних верств, класів, націй та інших суб´єктів політики виявляється їхнє ставлення до навколишнього світу, до політичних явищ і процесів, політичних цінностей, існуючої політичної системи.    Політична діяльність — це універсальна категорія політичної теорії, що характеризує рівень розвитку особистості й суспільства в цілому, їхню участь у реалізації політичних відносин.    Мотиваційною основою політичної діяльності виступають певні політичні інтереси особистості, різних соціальних груп і верств суспільства. В інтересах концентрується мета діяльності людини, що потребує пошуку відповідних засобів і методів забезпечення їх.    Отже, політична діяльність передбачає наявність необхідних об´єктивних і суб´єктивних умов і чинників, які включають у себе суб´єкти й об´єкти діяльності та певні відносини між ними; мотиви і способи впливу суб´єктів на об´єкти; мету й програму діяльності; здійснення відповідних дій для досягнення певних результатів, а також контроль за самим процесом діяльності та його результатами.

Політичною діяльністю в широкому розумінні слова називають усю сукупність дій, в яких реалізуються соціально-політичні відносини. Саме тому війну, насильство, примус тощо називають продовженням політики. У цьому розумінні до політики можна віднести акти шантажу, підкуп, погрози і власне застосування сили, хоча в сучасній світовій практиці така діяльність сприймається як неправомірна, незаконна і тому підлягає осудові. Заходи і засоби панування якоїсь спільноти або протидії їй, здійснювані в межах правової регламентації, існуючих конституційних вимог та чинного законодавства, становлять політичну діяльність у вузькому розумінні слова — власне політичну діяльність.    До конкретних проявів власне політичної діяльності відносять методи й засоби волевиявляння суб´єктів політичного життя, зокрема такі, як участь у виборчій кампанії, дії, пов´язані з прийняттям законів та інших правових актів загальнодержавного масштабу, боротьба політичних партій та організацій за встановлення певного політичного режиму або форми державного устрою, участь у національно-визвольному русі. У межах власне політичної діяльності здійснюються управління соціально-політичними процесами та інституціями, дипломатична практика та ін. Політична діяльність детермінується інтересами і потребами людини, які реалізуються шляхом її участі в різноманітних інституційних та стихійних формах такої діяльності.    Визначальним чинником політичної діяльності є політична свідомість. Беручи участь у політичних процесах, люди керуються певними ідеями, поглядами, переконаннями, почуттями і настроями. Політична свідомість є формою усвідомлення групових потреб та інтересів і засобів задовольняння їх, а отже, вона визначає організацію й розвиток політичної діяльності, головні форми якої врешті-решт підпорядковані боротьбі за владу, за панування з метою задовольнити переважно групові інтереси. Активна роль свідомості у здійсненні політичної діяльності полягає в тому, що пізнавальна діяльність спонукає діяльність практичну. На основі певних теоретичних концепцій виробляються програмні положення і вимоги, з них випливають або ними визначаються стратегічні й тактичні настанови, реалізація яких приводить до розроблення конкретних практично-політичних планів, до проголошення гасел і закликів, прийняття резолюцій і, нарешті, до конкретних дій. Таким способом відбувається зв´язок політичних ідеалів з предметною політичною діяльністю.    У структурі політичної діяльності слід розрізняти діяльність як політичну участь (участь у політичному житті суспільства) і діяльність як політичне функціонування. Політична участь — це здійснення певних акцій, заходів з метою висловити інтереси, позиції, вимоги і настрої, що панують у масах, формувати їх, а також, і це чи не найголовніше, з метою вплинути на органи влади аби змусити їх до здійснення вимог, заявлення протесту чи підтримання певних рішень.    Конкретні форми політичної участі можуть тяжіти до екстремістського стилю або до взаємного узгодження. Екстремізм тут слід розуміти як схильність до крайніх заходів і дій, нетерпимість, несприйняття інших позицій, поглядів чи рішень, абсолютну безкомпромісність. Екстремізм виключає можливість враховувати в здійсненні політики, у вирішенні спільних проблем багатоманітності думок, інтересів спільнот. Часто екстремістська політика буває пов´язана з настановою на використання сили, примусових засобів впливу, нав´язування за допомогою крайніх заходів якоїсь однієї обмеженої позиції усім людям.    Політична діяльність у стилі узгодження інтересів ґрунтується на принципі толерантності (тобто терпимого ставлення при загальній незгоді, незбігу з інтересами і позиціями інших політичних сил); на визнанні правомірності існування й здійснення багатоманітних інтересів і цілей, які не суперечать правам і свободам людини (принцип плюралізму); на компромісності політики, а це означає схильність іти на поступки, жертвувати якоюсь часткою своєї позиції задля досягнення згоди, взаємоприйнятності устремлінь. Політична згода, або консенсус, на відміну від одноманітності й однодумства, — це згода в головному, згода, якої досягають шляхом взаємних поступок. Вона є єдино можливою передумовою й основою співіснування різноманітних соціальних спільнот.    Політична діяльність може спрямовуватися на збереження, певні зміни існуючого суспільного і державного стану чи на покращення ролі суб´єктів політичної діяльності на основі збереження законів, політичних і правових норм чи на основі внесення деяких змін до них. Тут можуть бути використані різноманітні засоби впливу як адміністративного, правового, так і економічного, соціального та морального характеру.    У політичному житті суспільства громадяни беруть участь у таких практичних заходах, як демонстрації, маніфестації, пікетування, мітинги, вибори представницьких органів та усілякі кампанії, що проводяться політичними партіями й організаціями.    Політична демонстрація — масова хода, яку запроваджено для висловлення певного суспільно-політичного настрою, вимоги, солідарності, протесту тощо. Демонстрації проводяться і з метою привернути увагу громадськості і влади до якоїсь певної соціальної проблеми, висловити вимогу до вирішення її.    Маніфестація — публічний масовий виступ для проголошення ідеї або низки ідей, які випливають із нагальної соціальної проблеми, у формі зосередження прихильників цієї ідеї в одному місці, скандування гасел і закликів, проголошення промов, піднесення транспарантів.    Мітинг — публічне зібрання, запроваджене для обговорення певних актуальних суспільно-політичних питань та для формування психологічної готовності індивідів до безпосередньої дії на реалізацію їх. Це зібрання прихильників якоїсь ідеї, яка тут перетворюється на вимогу (заборонити чи дозволити, підтримати чи засудити та ін.).    Своїми діями (промови, скандування, транспаранти), навіть самим фактом численного зібрання присутні пропагують ідею, яка об´єднала їх. При цьому вони тісніше згуртовуються, виникає готовність негайно і безпосередньо приступити до здійснення ідеї. Мітинги були однією з початкових і найпоширеніших форм політичної участі в період відродження політичного життя нашого суспільства, починаючи з другої половини 80-х років. Синдром "мітингової демократії" є ознакою ранньої стадії політичного розвитку суспільства, політичним діячам якого притаманна претензія на панування якоїсь однієї ідеї, переважання емоційного над раціональним, заміна логічних аргументів силою галасування. В умовах мітингового стилю політичної боротьби важко або й зовсім неможливо досягнути згоди. Протистояти пануючій ідеї мітингу може лише мітинг іншої ідеї.    Політичні вибори — це комплекс заходів щодо формування керівних органів держави, партій, громадських організацій, обрання представників, а також делегатів на представницькі зібрання, з´їзди тощо. Здебільшого вибори передбачають такі процедури, як проголошення, утворення виборчих округів та дільниць, складання списків виборців, висування й реєстрація кандидатів, проведення передвиборної агітації, голосування, підрахунок голосів, оголошення результатів, проведення, за необхідності, повторного голосування чи повторних виборів.    Політична участь — це здійснення громадянами різноманітних актів, заходів, спрямованих на реалізацію своїх інтересів, потреб, поглядів через вплив на державні органи та громадські організації, виконання ними прийнятих рішень. Розрізняють різні типи політичної участі, серед яких індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, активна й пасивна, традиційна й новаторська, законна й нелегальна.    Культура політичної участі визначається тим, наскільки громадяни знають процедури здійснення політичних акцій та норми, що їх регламентують. Проте головне тут — настанова на множинність світу, на цінність спільності, цілісність суспільства, узгодженість існування спільнот.    Політичне функціонування — це здійснення діяльності різних політичних інститутів (державних закладів, політичних партій, організацій тощо), управління спільними справами, процесами, задоволення нагальних потреб суспільства та соціальних груп. Це професійна апаратна політична діяльність. Політичне функціонування включає в себе такі форми, як добір і використання кадрів, визначення механізмів прийняття рішень, власне прийняття їх, організація, здійснення, контроль за цими процесами. Характер і зміст політичної діяльності визначаються традиціями, що склалися в суспільстві, правилами й інструкціями.    Різновидом політичного функціонування є політичне лідерство. Політичним лідером може бути глава держави, керівник політичної партії, громадського руху, об´єднання. Ознаками політичного лідерства є визнання більшістю громадян, членами певної політичної структури конкретної людини за найвищий авторитет, готовність підкорятися їй, виконувати її настанови.    Отже, політична діяльність — це різноманітні форми, методи та засоби реалізації соціальних інтересів, потреб, цінностей громадян та їхніх об´єднань за допомогою політичної влади; це свідома, цілеспрямована боротьба за завоювання, зміцнення й використання політичної влади, участь у керівництві та управлінні державними і громадськими справами, численні форми впливу на них. Політична діяльність є внутрішньо суперечливою. Вона містить у собі спрямованість на вторинні щодо безпосередніх потреб людей цілі — реалізація певних принципів — і водночас сприяє становленню людини, її соціалізації. В історії політичного розвитку суспільства закономірно відбуваються процеси лібералізації політичної діяльності, становлення правових норм політичної участі, піднесення ефективності керівництва.

В умовах ствердження української державності особливого значення набуває формування в особистості майбутнього вчителя і менеджера освіти здатності до твор­чого саморозвитку і трансляції українських культурних традицій, формування влас­ної педагогічної культури та інтеграції здобутків національної культури у світовий соціокультурний контекст. Актуальною для фахівця у сфері педагогічної діяльності є високого рівня загальна, естетична, комунікативна культура, заснована на різноманіт­них засобах особистісної адаптації у складному соціально-педагогічному середови­щі, повноцінній реалізації комплексу власних природних ресурсів, умінь гармоніза­ції та гуманізації комунікативних можливостей, побудови доцільного і привабливого педагогічного іміджу. Освітній менеджмент у цьому сенсі напрацював інтегровану систему знань і управлінських технологій, які розглядаємо як практику вивчення й освоєння професійних цінностей і певних, особистісно зумовлених результатів креа- тивної культурної діяльності вчителя і керівника навчального закладу, що забезпечу­ють процеси самоздійснення педагогічного працівника.

Управління - це активна фізична і розумова діяльність, яка вимагає значної кон­центрації інтелектуальних і фізичних зусиль людини. Менеджер знаходиться під тиском персональної відповідальності, часто опиняється в екстремальних ситуаціях. Він виконує значний обсяг аналітичної роботи, що вимагає не лише розумових зді­бностей, а й фізичного здоров'я. Вирішити ці та подібні проблеми менеджеру освіти допоможе управлінська ортобіотика - наука про єдність фізичного, психологічного і морального здоров'я людини як системну передумову її тривалої працездатності.

Базовими поняттями ортобіотики як науки є калокагатія та ортобіоз. Калока- гатія - поняття, що виражає гармонію морально-етичного та естетичного вимірів людського буття. У вужчому сенсі термін може означати загальнокультурний ідеал моральної та фізичної досконалості [8, с. 264]. У науковій думці XX століття поняття "калокагатія" використовується філософською антропологією, культурологією, ети­кою та естетикою як єдність прекрасного і доброго, взаємозв'язок краси (духовної й фізичної) і моральності особистості. Ортобіоз у перекладі з латинської - розумний спосіб життя. Управлінська ортобіотика розглядає наукові й технологічні аспекти мо­делювання умов праці вчителів і менеджерів, формування їх оптимістичного ставлен­ня до життя і стимулювання до активного самозбереження власного здоров'я.

В освітньому середовищі проблеми управлінської ортобіотики є практично не вивченими, хоча результати проведеного нами дослідження свідчать: стан здоров'я учасників навчально-виховного процесу прямо пропорційно залежить від їхньої від­повідальності за його організацію і ефективність. Так, при проведенні відкритого уроку під час інспекторської перевірки школи вчитель втрачає від 0,3 до 0,75 кг ваги власного тіла (відновлюється за один прийом їжі), а директор школи, що спостерігає за цим уроком - від 1,3 до 2,2 кг (відновлюється за 1,5 - 2 доби). Якщо перевірка є тривалою, то керівник втрачає до 7-10 кг ваги тіла, що є суттєвим порушенням його фізичного здоров'я. Проте здоров'я - це такий стан людини, коли вона не є хворою; воно характеризується не лише фізичним, а й душевним і соціальним благополуччям. Тому психічно врівноважені, працездатні керівники-оптимісти відновлюються в кри­тичних обставинах значно швидше, володіють вищою здатністю пристосовуватися до змін життєвого укладу, зацікавлені в нормальних людських стосунках у колективі.

Специфіка управлінської праці полягає в тому, що керівник знаходиться постійно у стані нервового напруження (стресу). Це впливає на душевне й фізичне здоров'я. Причому, за даними досліджень, 75% менеджерів освіти - люди у віці 38-45 років. Це одночасно як період особистісного розвитку людини, так і час накопичення патологій фізичного здоров'я - атеросклерозу, гіпертонії, вікових змін обміну речовин і ін. Тому в організмі менеджера виникають "фактори ризику" - зайва вага, гіподинамія (недо­статня м'язова активність), шкідливі звички, психоемоційні перевантаження. "Само­контроль і саморегулювання -... інструменти, з допомогою яких відбувається врівно­важення способу життя... Урізноманітнення корисних звичок... дотримання особистої гігієни, гігієни праці і відпочинку, уникання систематичного перевантаження, ... зна­ння власних періодів працездатності" [8, с. 128] - ось ті загальні рекомендації, що їх дає менеджеру освіти управлінська ортобіотика.

Російський дослідник В. Шепель, розглядаючи культурологічні аспекти ортобі- озу в суспільних організаціях соціального типу, зазначає: "Підвищеною професій­ною шкідливістю характеризується управлінська діяльність...", проте "... людина не боїться проблем, якщо вона їх контролює" [8, с. 207]. Автор виводить власну "фор­мулу виживання", яка заснована на принципі відповідності добової життєдіяльнос­ті людини її фізичному, психічному і моральному здоров'ю. Для кожного зі станів здоров'я визначаються умови: фізичне зміцнення (рекреація); психічне розслаблення й відновлення (релаксація), моральне очищення й піднесення (катарсис). Рекреація, релаксація і катарсис зазвичай представлені у вигляді конкретних заходів, система­тичне використання яких сприяє зміцненню здоров'я працівників, підвищенню їхньої працездатності. Н. Коломінський у цьому контексті зазначає, що "... на психічний стан людини впливають різноманітні за природою чинники; неабияке значення має предметне оточення, особливо кольори, в які пофарбовано стіни, підлогу, парти... На­стрій людини, як відомо, залежить значною мірою від матеріального забезпечення життя..." [2, с. 110]. Звідси: фактори оптимістичної життєдіяльності для кожної осо­бистості є глибоко індивідуальними; індивідуальна модель ортобіозу вибудовується з урахуванням власного співвідношення часу, використаного на рекреацію, релаксацію й катарсис.

Отже, зважаючи на специфіку сучасної педагогічної діяльності - ненормованість робочого дня, значне нервове перевантаження, зміну стереотипів управління, кон- фліктогенність середовища, недостатнє матеріальне забезпечення та ін., вчителеві і менеджеру необхідно:

мати власну ідеологію здорового способу життя, засновану на індивідуально­му поєднанні засобів рекреації, релаксації і катарсису;

розглядати професійну управлінську діяльність як один із факторів самооздоров- лення, формування здорового способу життя педагогічного й учнівського колективу;

бути орієнтованим на вироблення власним організмом режиму життя, засно­ваного на оптимізмі, почутті захоплення професією і людьми.

Однією з важливих умов і кульутрологічним засобом налагодження ефективних зв'язків менеджера освіти і вчителя в соціально-педагогічному середовищі є знання управлінської риторики. Різноманітні форми і способи вербальної й невербальної взаємодії людей суттєво впливають на якість спілкування, забезпечують сприйняття працівниками інформації, її поширення й адаптацію, свідомий вибір джерел і видів повідомлень, узгодження їх розуміння всім педагогічним колективом.

Риторика (гр. - ораторське мистецтво, наука красномовства; лат. - мистецтво говоріння) сьогодні трактується як теорія красномовства і ораторського мистецтва [8, с. 551-552]. Головна мета цієї науки - вироблення особистістю правил переконан­ня людей у своїх поглядах і позиціях. Об'єктом цієї науки є інформаційна взаємодія суб'єктів спілкування, предметом - знання і навички переконувальної мови. Оратор­ство розглядається як вершина риторичної майстерності педагога, показник його осо- бистісного таланту.

Риторика - одна з найдавніших наукових дисциплін і освітніх практик. Вона за­ймала важливе місце в системі освіти античності, в середньовічній Європі, особливо - в епоху Відродження. У цей час вона разом з теологією, філологією, граматикою становила основу знань. У ХУІ-ХУІІІ століттях молодший клас у навчальних закла­дах України називався класом риторики. У вітчизняній науці на увагу заслуговує ри­торична традиція Києво-Могилянської академії, твори Ф. Прокоповича, М. Ломоно­сова, В. Тредіаковського, М. Сперанського та ін.

Управлінська риторика заснована на формальній, науковій і професійній логіці, філології, етнопсихології та етнопедагогіці, іміджології. Вітчизняними і зарубіжними вченими й практиками неодноразово підкреслювалося значення природних даних і національних ментальних якостей людей, в основі яких у першу чергу лежить мело­дійність і милозвучність мови, її фонетична різноманітність і виразність, гнучкість та стильове багатство (поняття "ефект мови"). Українська мова дає можливість педаго­гові спілкуватися легко, невимушено й багатогранно, природно й виразно висловлю­вати думку і почуття, адже вона вважається однією з найбільш змістовно багатих мов народів світу.

Інше базове поняття риторики - "ефект мовлення" - характеризує тембр і інтона­ції голосу, лексику особистості, індивідуальну логіку викладу матеріалу, здібності до аргументації, емоційне забарвлення.

Менеджерові освіти і вчителеві для забезпечення культури спілкування важливо не лише досконало знати рідну мову чи мову спілкування в конкретній ситуації, воло­діти особистим ефектом мовлення, а й мати знання головних мовленнєвих штампів, які часто ведуть до виникнення бар'єрів взаємопорозуміння. Американський психо­лог М. Ліорі систематизував мовленнєві штампи спілкування, навів перелік найбільш характерних і шкідливих із них:

банальність (говориться про добре відомі речі);

пасивність (відсутність власної думки);

егоцентризм (розмова про себе і свої справи);

самозаглибленість (постійне і неодноразове повернення до своїх

успіхів або невдач);

низька емоційність (байдужість до слухачів, монотонність);

візуальна непривабливість;

неуважність (перескакування з теми на тему, втрата основної ідеї розмови);

запобігання, лестощі, показна дружелюбність.

У педагогічному середовищі використання цих негативних штампів має посиле­ний вербально-візуальний ефект, адже спілкування зазвичай відбувається у присут­ності "третьої сторони" - учнів, які сприймають дорослих як зразок, приклад.

Для риторики важливе значення має використання таких методів комунікаційно­го впливу як переконування, навіювання і копіювання. Ці універсальні методи мають яскраве риторичне забарвлення.

Переконування розглядаємо як провідний метод цілеспрямованого вербального впливу на свідомість особистості, що активізує її мислення під час сприйняття й за­своєння інформації, формує відчуття порозуміння і знаходження спільних позицій з комунікатором. На рівні повсякденної свідомості як результат ефективного викорис­тання цього методу виникає порозуміння, довіра до наданої інформації, потреба в її використанні. Розуміння змісту головних ідей пропонованої інформації, формування переконань і власної позиції особистості свідчить як про засвоєння нею інформації та теоретичному рівні, так і про високу ефективність комунікатора (ритора).

Навіювання — це метод, який передбачає у більшості випадків некритичне сприй­няття особистістю інформації з причин високого авторитету ритора, настрою аудито­рії. суспільної думки, власних ціннісних орієнтацій. На ефективність методу впливає психологічний стан навіюваної особистості у конкретний момент часу - настрій, вра­ження, спокій чи збудженість і ін. Досягнення ритором мети спілкування відбувається під безпосереднім емоційним упливом, головним елементом якого є слово.

Копіювання (уподібнення) як метод засноване на схильності людей до групових психологічних станів. Люди схильні уподібнюватися іншим, прагнуть стати такими, як їхні кумири. Свідома чи несвідома імітація поведінки, мислення інших людей ши­роко спостерігається у діловому спілкуванні. При уподібненні досягнення мети кому­нікації забезпечується наочною виразністю або підвищеною привабливістю джерела інформації (ефект образу).

Зазвичай названі методи досить складно розрізнити і в спілкуванні вони мають інтегрований результат, який залежить від комунікативної привабливості педагога як ритора. Комунікатору необхідно мати на увазі, що дорослі люди у навчальному закла­ді менше схильні до навіювання і копіювання, більше - до переконування (на відміну від учнів чи студентів). Чим вищий професійний потенціал педагогічного колективу, тим вищою є потреба використання вербальних можливостей методу переконування. Це передбачає постійне самонавчання керівника ораторській майстерності, глибоке оволодіння інформацією для забезпечення стану взаєморозуміння, спільного осмис­лення проблем, співпереживання колективу за їх вирішення. У підсумку такої ціле­спрямованої діяльності керівника в колективі виникає явище активної інформаційної ідентифікації як основа для успішного формування спільної точки зору значної групи людей та їх прагнення до колективних дій.

У практиці роботи сучасної освіти використовуються індивідуальні та групо­ві форми вербальних контактів. Технології індивідуального мовленнєвого впливу є різноманітними й залежать від особистісних ресурсів ритора, проте для нього важ­ливими є знання загальних закономірностей і умов використання в індивідуальному спілкуванні співбесід, інтерв'ю (вільних і структурованих), консультування, диску­сій, мікроанкет і ін.

Спільними педагогічними і риторичними вимогами до культури індивідуального спілкування є:

наявність власної думки про суб'єкт спілкування;

визначення своєї поведінки в спілкуванні;

побудова логіки розмови;

добір відповідної аргументації;

прогнозування бажаного результату спілкування.

Ці вимоги є доречними при співбесідах з претендентами на робоче місце, в напу­чуваннях резерву керівних кадрів, заступників директора, керівників мікроколективів і груп учителів, учнів, студентів і ін.

Формами групового спілкування в освіті є конференції, збори, наради, засідання педагогічних і методичних рад та методичних об'єднань, педагогічні консиліуми. Ці форми використовують такі риторичні технології як дискусія і полеміка, орієнтовані на різні точки зору, пошук спільних шляхів вирішення проблем та досягнення високо­го результату, створення нової інформації. Завданням педагога в обстановці зіткнення думок і позицій є не допустити перетворення ситуації в некеровану, інколи - навіть конфліктну. Важливим тут є як авторитет менеджера, так і вміння чітко дотримувати­ся регламенту, передбаченого обраною колективною формою спілкування.

Специфічною формою управлінського спілкування в освіті є його наочна фор­ма - оголошення, накази, плани, розпорядження, інша письмова інформація. Ви­вішені на дошці об'яв і підписані керівником, його заступниками або вчителями носії інформації сприймаються як пряма мова комунікатора і мають бути належно оформленими, не містити стилістичних, граматичних, орфографічних, змістових помилок і погрішностей.

Дієвими прийомами мовленнєвого впливу керівника (ритора) на аудиторію вважаємо:

доступність мовлення (виважена змістовність мови; підпорядкування змісту спічу його задумові; врахування культурно-освітнього рівня слухачів, їхнього жит­тєвого й професійного досвіду; новизна й оригінальність інформації; теоретична й фактологічна достовірність даних);

асоціативність виступу (опора на попередні знання і враження слухачів; ви­користання естетичних почуттів; оперування історичними датами, фактами, порів­няльними статистичними даними; аналогії; посилання на подібні події; образні ви­словлювання; залучення музики, живопису, відео та ін.);

сенсорність мовлення (використання наочності, малюнків, схем, моделей);

експресивність мови (емоційна напруженість; підтекст; виразність міміки, жестів, пози; тембр і тональність голосу; природна радість і смуток; тактовне спів­чуття та ін.);

інтенсивність мовлення (відповідний темп подання інформації; рухливість ритора під час спілкування; орієнтованість у настрої аудиторії; візуальна діагностика мовлення слухачів під час виступу; перехід на більш швидкий чи повільний режим засвоєння інформації).

Ці прийоми при вмілому використанні і постійному вправлянні можуть стати на­дійним "риторичним інструментарієм", що забезпечить суттєві зміни в авторитеті ке­рівника і вчителя, допоможе сформувати високий рівень загальної культури, власний стиль управління та педагогічно доцільний імідж.

Практика педагогічної діяльності та результати опитування свідчать: у 76% ви­падків першопочаткове враження на слухачів має зовнішній вигляд промовця (якщо аудиторія вже знає комунікатора, то цей відсоток знижується до 53). Зовнішній вигляд формує соціальну установку групи (колективу) на спілкування, викликає симпатію чи антипатію, самоорганізацію слухача до сприйняття інформації. Манера спілкування, доброзичливий погляд, естетика одягу, доцільність міміки, жесту створюють позитив­не чи негативне враження про особистість до початку мовлення і підтримують його впродовж усього періоду спілкування. Імідж педагогічного працівника є сутнісним виявом його загальної культури; недооцінка ролі особистого іміджу керівника в прак­тиці ділового спілкування приводить до непоправних помилок та зниження авторите­ту. Тому сучасному педагогові необхідні знання культурологічних основ іміджології.

Імідж (англ. - образ) - це індивідуальний образ або ореол, створюваний засобами масової інформації, соціальною групою чи власними зусиллями особистості з метою привернення уваги до себе [8, с. 419]. Іміджологія як наука про теоретичні засади й практичні технології особистісної привабливості виникла у середині XX століття в першу чергу на потребу людей, які займаються управлінською діяльністю. Для заво­ювання суспільного визнання, особливо в епоху тотальної візуальної інформації, осо­ба, наділена владою, повинна мати привабливий, доцільний і доречний у певних со­ціальних, історичних, ментальних обставинах образ. Імідж вибудовується не стільки на знаннях про особистість, скільки на враженнях від спілкування з нею, що знижує роль об'єктивної оцінки як раціонального факту діяльності свідомості; імідж існує у підсвідомості або на рівні побутової свідомості. Проте імідж керівника і вчителя у розумінні підлеглих і учнів після частих епізодів спілкування значно конкретизується і піднімається до рівня теоретичних узагальнень (наприклад, знань про загальну куль­туру, рівень освіченості, професіоналізм і ін.).

У свідомості значних соціальних груп існує узагальнений імідж директора шко­ли, як позитивний, так і негативний. Імідж начальника районного відділу освіти чи обласного управління освіти й науки більш локалізований і представлений переважно конкретними особистостями, проте інколи він об'єднується в загальний (так, 38% пе­дагогічних працівників у ході констатувального експерименту наділили імідж пред­ставника цієї групи управлінців загальними рисами й ознаками). Повністю конкрет­ним є імідж міністра освіти й науки; його ідентифікують з певною особою керівника 98% опитаних громадян, у тому числі - працівників освіти. Отже, імідж може бути індивідуальним чи груповим, теоретичним (сформованим у свідомості громадян за тривалий період існування певних соціальних груп - наприклад, імідж учителя, учня, директора школи та ін.) і конкретним (образ Івана Івановича чи Марії Петрівни).

Розрізняють дві групи загальнокультурних функцій іміджу: ціннісні й техноло­гічні. Ціннісні функції забезпечують формування позитивно-піднесеного образу осо­бистості, підкреслюють її духовний рівень, кращі душевні характеристики, індиві­дуальну непересічність, привабливість, оптимізм, упевненість у собі. Технологічні: налаштованість на доброзичливий контакт із людьми; тактовний прояв своїх кращих професійних якостей; симпатія у відносинах із підлеглими й учнями; знання й уміле приховування власних негативних даних засобами одягу, макіяжу, зачіски, манер і ін. [5]; концентрація уваги людей на собі, уміння "світитися людям"; розширення віково­го діапазону спілкування та іміджу, дотримання сучасних манер і тенденцій моди, як суспільних, так і професійних.

Функції іміджу є складовими самопрезентації особистості як уміння предста­вити себе, привернути увагу до своїх кращих якостей, сподобатися людям. У педаго­гічному спілкуванні - це одна з ознак реалізації лідерських здібностей особистості керівника і вчителя.

Естетична довершеність й індивідуальна контурність іміджу педагога допомага­ють йому мати популярність і хороший рейтинг як в учнів, так і в учителів. За даними дослідження, в учнів образ "привабливого педагога" асоціюється з якостями: у молод­ших школярів - добрий; у підлітків - справедливий; у старшокласників - сучасний.

За даними дослідження, проведеного нами в 2005-2008 рр. у навчальних закладах Полтавської й Дніпропетровської областей, для вчителів образ керівника асоціюється:

педагоги зі стажем роботи до 5 років - сучасніш, оптиміст;

педагоги зі стажем роботи 5-15 років - гуманний, сучасний;

педагоги зі стажем роботи більше 15 років - добрий, гуманний.

66% опитаних вважають сучасний вигляд, образ, манеру поведінки керівника важливими як для його самопрезентації, так і для формування іміджу навчального закладу. У цілому ж за ставленням педагога до власного іміджу та сукупного іміджу колективу можна зробити висновок про його моральну відповідальність як професій­ного управлінця, зрілість менеджера, успіхи якого пов'язані з підтримкою і щирою повагою колег, учнів, батьків.

Як висновок, зазначаємо: творче переосмислення концепції і технології сучас­ної педагогічної діяльності є одним із провідних важелів реалізації нової парадиг­ми управління державою в цілому і модернізації управління освітою зокрема. Сьо­годні головним завданням держави є сприяння становленню і розвитку освітнього національно-регіонального і організаційних менеджментів, створення цивілізовано­го конвергентного суспільства - суспільства гуманістичної соціоекономіки, в якому освіта є не лише провідною соціальною організацією, а й сферою культури й життє­діяльності кожної людини, дитини і дорослого.

Для забезпечення ефективного виконання цього завдання потрібна нова педаго­гічна культура, заснована на сучасних досягненнях наукового менеджменту (ідеоло­гія, знання, технології), у яких людинозберігаючий і особистісно орієнтований прин­ципи є основоположними. Освіта, можливо, як жодна з інших суспільних організацій, гостро потребує переосмислення підходів до формування людинознавчої компетенції і загальної культури управлінця і вчителя, розроблення змісту знань, умінь, техно­логій педагогічної діяльності, які забезпечать підготовку нового покоління фахівців, здатних адаптувати існуючий досвід поколінь до умов нових соціально-економічних, культурних і політичних реалій розвитку держави.