6 Структура і функції філософії

Структура – це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об'єктах.

Функції філософії :

-світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним поясненням світу) – методологічна ( сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань)

– гносеологічна ( розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу) – прогностична ( формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості, людини , суспільства) – критична( у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих погляді та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних). Це особливо важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності) – гуманістична ( полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).

Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим самим масштаб для їх оцінки та зв'язку окремих ланок знання в єдності світогляду.

7. Діалектика як теорія розвитку

Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із найважливіших у діалектиці.

Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв'язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації.

10.Закон єдностi та боротьби протилежностей  Протилежності висловлює стійкі істотні необхідні зв’язки що складається у зародженні джерела розвитку виникненні і вирішенні протиріччя через боротьбу протилежності.

Закон заперечення заперечення. – висловлює стійкі внутрішню необхідність повторювання зв’язку що складається в реалізації наступності та спрямованості розвитку через необоротню зміну старого з новим .

Закон взаємного переходу кількісних змін –висловює стійкі внутрішні необхідні зв’язки що складаються в реалізації механізму розвитку на основні взаємодії якісних і кількісних показників об’єкта в межах заходів або порушень.

Категорії діалектики та основні поняття що розкривають сутності головні ознаки і процеси розвитку буття. Категорії діалектики класифікуються залежно від відображення процесі розвитку. З видів буття можна виділити категорії що характеризують розвиток матеріального ідеального буття виділяються групи категорій що характеризують особливості розвитку природи людини суспільства. Всі категорії діалектики набувають специфіки залежно від того які види і форми буття вони відображають.

9.-10 Відображення універсальних зв'язків буття в категоріях і законах діалектики

Категорії – це універсальні форми людського мислення.. Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність – явище", "причина – наслідок", "необхідність – випадковість", "можливість – дійсність".

Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі категорії, як "одиничне – загальне", "форма – зміст", "частина – ціле" тощо.

Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні категорії вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “розвиток”, ”простір”, “час”, “суперечність” і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення зв’язку цих категорій з іншими.

висновок:

1) категорії діалектики – універсальні форми мислення, в яких відображаються найзагальніші зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності;

2) в категоріях діалектики сконцентровано досвід і предметно-причинну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, що в них знаходять своє відображення результати пізнання, саме пізнання сьогодні було б неможливим;

3) особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, визначеність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість, тощо.

Сутність – явище.Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища. Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів.

Можливість – дійсність. Можливість і дійсність – це два послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Категорія можливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою формою предмета.

Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі детерміновані, тобто виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок певних причин, обумовлені ними. Причина – це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.

Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу. Форма – зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існування певного змісту. Форма і зміст відображають різні, але нерозривно пов'язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна.

Необхідність – випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність – це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події – причини" неминуче викликає певне "явище – наслідок". Випадковість – це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який саме конкретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно передбачити і вирахувати

Свобода є категорія можливості, що представляє собою органічну єдність (взаімоопосредствованіе) випадковості і необхідності.  Якщо випадковість визначає різноманіття можливостей, а необхідність - їх однаковість, то свобода є єдність можливостей в їх різноманітті або різноманіття можливостей в їх єдності.

15.Закон єдностi та боротьби протилежностей .Категорія суперечність

Закон єдностi та боротьби протилежностей  Протилежності висловлює стійкі істотні необхідні зв’язки що складається у зародженні джерела розвитку виникненні і вирішенні протиріччя через боротьбу протилежності.

Закон взаємного якісних кількісних змін. Категорія міра

Закон взаємного якісних кількісних змін –висловює стійкі внутрішні необхідні зв’язки що складаються в реалізації механізму розвитку на основні взаємодії якісних і кількісних показників об’єкта в межах заходів або порушень.

Єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність якості і кількості виявляються в понятті міра. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.

Поняття відображення .Основні рівні і форми відображення

Відображення — фундаментальне філософське поняття і є загальною властивістю матерії. Воно притаманне всім об'єктам живої і неживої природи.

Всезагальність відображення як властивості всієї матерії зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. А це означає, що відображення є здатністю матеріальних явищ, предметів, систем у процесі взаємодії відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ, предметів і систем.

До основних типів відображення сучасна наука відносить

:Неорганічний рівень: носій відображення – просте, механічне віддзеркалення. Вся неорганічна природа має здатність відображати. Відображення – загальна властивість матерії відтворювати свої ознаки, залишати “відбиток”, що фіксує особливості відображуваного предмету.

Органічний рівень: носій відображення – жива природа (рослини, прості організми). Форма відображення – подразливість, реакція на безпосередній вплив предметів і явищ об’єктивної дійсності. Характер відображення – здатність реагувати на зовнішні чинники, слабка активність. Форма відображення – відчуття, розсудливість, психічна діяльність.

. Соціальний рівень: носій відображення – людина як суспільна істота. Форма відображення – психічна активність, свідомість, самосвідомість, розум, мислення, пізнання, мова. Характер відображення – понятійний (категоріальний), притаманний лише людині

Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості

Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна вла­стивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціаль­них, властивість відображення.

. за формами відображення:

політична свідомість (відображає політ.ідеї,форми і методи управління державою,стосунки між класами, соц.групами, націями, державами)

морально-етична свідомість (форма регуляції поведінки людей в суспільстві без примусу.Основний критерій-суспільний ідеал),

естетична свідомість (або культура-здатність відчувати і правильно оцінювати предмети мистецтва),

наука (форма відображення світу не у виді норм поведінки або права в суспільстві,а відображення світу через поняття)

релігія (форма відображенння світу,її сутність і недолік у відображенні нереальних явищ) та атеїстична свідомість (вчення яке заперечує існування Бога),

філософія (відображає світ у більш широкому діапазоні, прогнозуючи і майбутне його існування)

Сутність і основні характеристики свідомості

Свідомість у широкому значенні цього слова е сферою люд. духовності, яка включае в себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. е единою істотою на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях люд. буття у світі

Є різні рівні відображення: перший з них — це відображення у неорганічній природі (результат механічних, фізичних, хімічних процесів і взаємодій); другий — відображення в органічній природі (подразливість, чутливість, психіка); третій — діяльне відображення навколишнього світу суб’єктами, що мають свідомість (соціальне відображення).

Існує декілька концепцій свідомості:

ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне від матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути виведена із самої себе);

матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною формою відображення дійсності);

дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з матерією);

Основні характеристики свідомості: універсальність, об’єк­тивність, цілеспрямованість, творчість, опосередкованість мовою, соціалізованість, поліструктурність.

Основні структурні елементи свідомості:

• Знання

• Мислення

• Почуття та емоції

• Пам'ять

• Увага

• Воля

• Самосвідомість

• Рефлексія

• Усвідомленість

• беззсвідоме

Структура і механізм функціонування свідомості

 свідомість - це специфічно людська форма відображення і духовного освоєння дійсності, властивість високоорганізованої матерії - людського мозку, яка полягає у створенні суб'єктивних образів об'єктивного світу, в утриманні, зберіганні і переробці інформації, у виробленні програми діяльності, спрямованої на вирішення певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю.

Основні складові свідомості.

Першим елементом є знання. Це головний компонент, ядро свідомості, засіб її існування. Знання - це розуміння людиною дійсності, відображення її у вигляді усвідомлених чуттєвих і абстрактних логічних образів. 

Другим важливим елементом структури свідомості є емоції. Людина пізнає навколишній світ не з холодною байдужістю автомата, а з почуттям задоволення, ненависті або співчуття, захоплення або обурення. Третім структурним елементом свідомості є воля.

До структури свідомості належать також увага та пам'ять. Увага - це форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості та зосередженості на певних об'єктах. Пам'ять - це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні і відтворенні в мозку індивіда його минулого досвіду. Основними елементами пам'яті є запам'ятовування, збереження, відтворення й забування. Функції свідомості. - пізнавальна;- оціночна;- регуляторна;- цілепокладальна;- прогностична;- комунікативна

Взаємозвязок індивідуальної і суспільної свідомості. Структура суспільної свідомості

Індивідуальна свідомість — це духовний світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ скрізь призму певного соціуму — суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують в соціальному Середовищі. Свідомості як такої, без і незалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є Існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспільства. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона втілюється в різноманітні об’єктивні форми духовної культури людства — в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і уявлення соціальних груп, націй людства в цілому. Всі ці елемента духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного бутя

Суспільна свідомість має складну структуру — різноманітні рівні і форми. За пізнавальними можливостями і особливостями відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості — емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний. Сфера ціннісного відношення до дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремих соціальних груп і суспільства в цілому представлені соціальною психологією і ідеологією. Виділяють форми суспільної свідомості, які є формами пізнання дійсності і, разом з тим, духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини (мораль, Право, релігія, мистецтво, філософія тощо).

Досократичний період античної філософії

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.

Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія»

Антична філософія класичного періоду

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Філософські погляди Сократа

Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 pp. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Філософ — людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.

Були написаны такы фылософськы працы до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс»

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

Філософські погляди Платона

Платон (427-347рр. до н.е.) древньо-грецький філософ, родоначальник платонізму. Навчався у Кратіла і Сократа). Він виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка одержала назву – лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Ним були розглянуті слідуючі проблеми: вчення про буття; теорія пізнання; людина та суспільство… Були такы працы   «Бенкет», «>Федон», «Держава» і «>Федр».

Вчення про буття. Основа розуміння буття грунтується на ідеалістичному розв”язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона собою являє “нульове буття”, або небуття, ніщо. Ідеї та матерія активно співіснують і взаємодіють.

Теорія пізнання. Процес пізнання являє собою пригадування душі. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідеї.

Людина та суспільство. Існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійсність і суспільна справедли-вість – це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою.

Цінним для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). (“Софіст”, “Політик”, “Мінос”).

Філософські погляди Арістотеля

Основні філософські погляди

Дуже важливі для понимю. А. його працы.: "Про душу", "Фізика", "Категорії".

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія у нього розглядається як можливість.

. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

Закон тотожності.

Закон усунення протиріччя.

Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете).

Релігійна спрямованість і схоластичний характер філософії Європейського Середньовіччя

Середньовічна філософія, зберігаючи свою власну форму, змушена займатись проблемами, які їй нав’язує релігія. Її змістовне поле наповнюється тематикою релігійного характеру. Якщо виходити з того, що предметом філософії є відношення «людина — світ», то в середньовічній філософській думці це відношення набуває іншого виду: відношення «людина — Бог». Предмет філософування різко звужується.

 середньовічній ієрархії знання вищу ступінь займала саме теологія – «наука про Бога», систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення. За нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і розповсюджувати їх серед віруючих. Нижчу ступінь в цій ієрархії займали конкретні науки.

В уявленнях середньовічних філософів людина складається з трьох начал: душі, духа і тіла. Основне начало – це дух, який в людині є свого роду «іскрою божою» , перетворюючи її в духовну істоту, здатну контролювати свою тілесну природу.

Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначав­ся формулою «Філософія є служницею теології».

середньовічній філософії виділяють три основні етапи:

– апологетика;

– патристика;

– схоластика.

Апологетика – це філософія раннього християнства. Така назва пов’язана з тим, що філософські твори у даний час були спрямовані на захист і виправдання християнського віровчення та діяльності християн (мали характер апологій).

Етап патристики починається у першій половині IV ст. Він представлений творчістю так званих отців церкви. Своє завдання вони бачили в тому, щоб відстоювати канони християнської віри.

Третій етап функціонування філософії Середньовіччя – етап схоластики (IX–XIV ст.). Тут вона сягає свого розквіту. Основна ідея середньовічної схоластики – раціональне обґрунтування релігійних догм методами логічних доказів. Сьогодні слово «схоластика» ототожнюється з беззмістовним міркуванням, формальним знанням, відірваним від життя.

Батьком схоластики називають І. Еріугену (810–877 рр.). Його основне положення – справжня релігія є справжньою філософією і навпаки; сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. І. Еріугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія – з теологією.

Ще один представник схоластики – А. Кентерберійський (1033–1109 рр.) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога:

Проблема універсалій у філософії Європейського Середньовіччя

Філософське теоретичне вчення Фоми Аквінського

редньовічним філософом, який намагався згладити суперечності між реалістами та номіналістами, був Фома Аквінський (1225–1274). Він по праву вважається найвидатнішим філософом і теологом європейського Середньовіччя.

Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Фома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення античного філософа з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Створив всеохоплюючу філософсько­теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень. Вчення Фоми Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії розуму та віри».

На думку цього середньовічного теоретика, існують істини, які люди здатні осягати за допомогою власного розуму, а також такі, що перевершують можливості розуму. Вони даються людині лише в божественному откровенні і стосуються питань творення світу, спасіння, безсмертя душі тощо. Є також істини, котрі можна розуміти як за допомогою розуму, так і з допомогою віри.

Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування висновків розуму висновкам віри. Виходячи з таких міркувань, Фома Аквінський поділяв усі знання і науки на три групи: теологію об'явлення, природну теологію, філософію.

Фома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення. Ідеї, на його переконання, можуть існувати «до речей» (у божественному промислі – це була позиція «реалістів»), «у речах» (як їх сутність та необхідність – це позиція «концептуалістів»), «після речей» (як результат людського пізнання – це позиція «номіналістів»). Отже, і в цьому питанні філософ проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме – і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі.

Учення Фоми Аквінського в 1879 р. було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви.

Антропоцентизм та природничо наукові орієнтири філософії епохи Відродження

Відродження вважають одним з найпрогресивніших періодів, пережитих людством. Культура Ренесансу позначена боротьбою з релігійною ідеологією, боротьбою проти її безумовного панування. Відродження означало духовне оновлення, створення такої культури, яка б ґрунтувалася на земних устремліннях людини

В цілому філософське мислення даного періоду прийнято називати антропоцентричним. В центрі його уваги була людина, тоді як антична філософія цікавилась передусім природою. Світоглядні ж пошуки середньовічних теоретиків зосереджувались навколо проблеми Бога. В духовному житті епохи Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення в суспільстві. З особливою силою він проявляється у мистецтві та філософії. трижнем цього руху було усвідомлення величі та можливостей людини. Вона розглядається як центр світу і головний предмет пізнання. Сенс життя людини філософи епохи Відродження вбачають у творчій діяльності.

Серед найвідоміших гуманістів цього періоду слід виділити Д. Аліґ’єрі (1265–1321 рр.), поетична творчість і активне політичне життя якого було тісно пов’язане з Флоренцією. Його твори «Божественна Комедія», «Монархія» та «Бенкет» стали джерелом багатьох гуманістичних ідей. Ф. Петрарка (1304–1374 рр.) накреслює програму гуманістичного руху, важливим пунктом якої було завдання глибокого та всебічного пізнання людини.

Світоглядною спрямованістю епохи Відродження є самоцінність особистості та гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не відчувала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи, ні Бога.

Видыляють таких выдомих фылософыв  М. Копернік праця «Звернення небесних сфер»  та Д. Бруно и. До головних трактатів Бруно відносять "Про причину, принцип та єдине", "Про нескінченність Космосу та світів". ,. М. Кузанський та Б. Телезіо (

Натуралістичний і механічний характер філософії Нового часу

Новим часом прийнято називати період розвитку суспільства впродовж двох століть – XVII та XVIII. Зрозуміти специфіку новочасної філософської думки неможливо поза аналізом комплексу змін, що відбувались у цей час в Євро

кщо в епоху Відродження інтелектуальні, філософські та мистецькі пошуки зосереджувались на людині, то в Новий час ситуація кардинальним чином змінюється. Об’єктом підвищеної уваги стає природа (латинською – «натура»). Саме вона виступає головним об’єктом дослідження для науки і філософії. В смисловому полі філософії, яке фокусується на відношенні «людина — світ», сам світ розглядається у його природних характеристиках. Як суто природну істоту новочасна філософія трактує і людину. Навіть суспільство для неї – це також своєрідне продовження природи. Вона вважає, що в ньому функціонують ті ж закони, що і в природі, але в дещо зміненому виді. Про власне соціальні параметри індивідуального та суспільного життя мова поки що не ведеться. Це гарно видно, якщо проаналізувати твори французьких просвітників XVIII ст. Пройде ще досить багато часу, поки в 40-і роки XIX в рамках марксизму не сформується ідея про принципову відмінність між природним та суспільним. Саме тому європейська філософія Нового часу має виражений натуралістичний характер.

Формування природознавства в цей період пов’язане з тенденцією пізнання не просто одиничних об’єктів, а конкретних систем, цілосностей. Одночасно перед філософами та вченими гостро постало питання про сутність і характер самого пізнання. Це привело до різкого підвищення значимості гносеологічної проблематики в структурі філософського знання.

Орієнтація на чуттєвість і практичність пізнання була не є єдиною сутнісною рисою науки Нового часу, яка вплинула на характер філософських розмислів того часу. 

 Багато її представників, особливо Ф. Бекон (1561–1625 рр.), Р. Декарт (1596–1650 рр.), Б. Спіноза (1632–1677 рр.), Г. Лейбніц (1646–1716 рр.) та ін., доклали немало зусиль у напрямі обґрунтування такого цілісного образу світу.

Проблема методу пізнання філософії нового часу .Емпіризм і раціоналізм

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеоогії. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєвосенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, 

Філософські погляди Бекона

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність.

Філософські погляди Декарта

Декарт прославив своє ім'я великою кількістю трактатів з математики та філософії. Основні з них: «Геометрія» (1637), «Міркування про метод…» (1637), «Засади філософії» (1644). Крім того він заклав основи аналітичної геометрії, дав поняття змінної величини і функції, ввів багато алгебраїчних визначень, висловив закон збереження руху, дав поняття імпульсу сили. Автор теорії, яка пояснює утворення небесних тіл вихоровим рухом частинок матерії (вихори Декарта). Ввів поняття рефлексу (дуга Декарта).

Теорія пізнання

Декарт був основоположником раціоналізму, установки, за якою наші знання складаються в основному або винятково з апріорного знання, ідей, які у нас уже є. Він поставив розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки умовиводів інтелекту. Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте, потребує правильного застосування, тобто методу. Він поставив собі мету наново обґрунтувати знання з огляду на нові досягнення в природничих науках тієї епохи, які він порівнює із частинами дерева: коріння — метафізика, фізика — стовбур, механіка,медицина та мораль — різні гілки. Останні з перелічених наук потрібні людині для опанування природи. Декарт сподівався припинити суперечки духовної еліти, якій він ставив у провину війни того часу. Його метод базується на індукції та дедукції:

Вважати істиною тільки те, що не викликає жодного сумніву.

Розкладати кожну складну проблему або завдання на простіші.

Філософські поляди Канта

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософП с Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Ф

iлософiя Канта — перехiдна ланка мiж рацiона4 дiамом. Оскiльки, за Кантом, розум уконституював свiт, даний у науковому досвiдi, то й джерело всезагального i необхiдного. Вiдповiдаючи на питания, чи можлива метафiзика як наука, Кант звертався до аналiзу розуму — третьої пiзнавальної здатностi людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його iстини обмеженi наявним чи можливим чуттевим досвiдом. Але людина не хоче змиритись з дiею обмеженiстю. Вона намагаеться застосувати розсудок аа межами чуттевого досвiду, вивести його за конічне.

У «Критиці чистого розуму» Кант виявляє умови, при яких можливі головні форми наукового знання. Ця проблема конкретизується у Канта в наступних трьох питаннях: «Як можлива чиста математика?», «Як можливо чисте природознавство?», «Як можлива метафізика як наука?».

Хоча Кант і визнавав слідом за Локком, що все наше пізнання починається з досвіду, але тут же стверджував, що це наше пізнання не виходить з досвіду. «Досвід ніколи не дає своїм судженням істинної або суворої загальності, він повідомляє їм тільки умовну і порівняльну загаль ність (за допомогою індукції)».

Гегеля

еорг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770 — 1831) — один з найвидатнiших нiмецьких фiлософiв, чiльний представник нiмецько класичної фiлософiї, об'сктивний iдеалiст. Фiлософiя Гегеля — вершина нiмецького класичного iдеалiзму кiнця ХУIII — початку ХIХ столiття. За основу усiх явищ природи i суспiльства Гегель приймав духовне першоначало. Вiн називав його "свiтовим духом”, "абсолютною iдесю”, розумом”. "Абсолютна iдея” — об'сктивна, нi вiд кого i нi вiд чого незалежна, реально iснуюча i внутрiшньо суперечлива. Вона с основою гегелiвськЫ системи об'сктивного iдеалiзму. Сутнiсть гегелiвської фiлософської системи. "Абсолютна iдея”, маючи свiй iмпульс розвитку, оскiльки нона внутрiшньо суперечлива, у своему русi проходить ступенi: 1) розвиток цiсї iде на першому етапi породжус свое власне багатство, створюючи. своу понятгя, категорiУ. Гегель цей процес з'ясував у свой працi логiки”. 2) ‚дея завдяки свой сулеречливостi переходить у снос iнше буття, у свою протилежнiсть, якою с матерiальна рiч — природа. Гегель розглядас це у свой працi "Фiлософiя природи”. 3) На третьому етапi розвиток iде завершасться повним збiгом (тотожнiстю) самої iдеї i свiту або, за висловом Гегеля, "абсолютним знаниям”. Лише на цьому етапi "абсолютна iдея”, як "абсолютне знания”, знову повертасться до свЫх джерел i пiзнає саму себе, свiй розвиток. Процес розвитку "абсолютної iдеї” завершується. Це з'ясовусться Гегелем у працi "Фiлософiя духу”. Схематично це можна вiдобразити таким чином: "абсолютна iдея” — природа — абсолютне знання (фiлософiя). Завершується гегелiвська фiлософська система i завершусться тi пiзнання. Найбiльш змiстовним етапом розвитку абсолютно iдеї є початковий ‘її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цiєї iдеї. Цим багатством є: вчення про бутгя

Фейэрбаха

Основні праці: «До критики філософії Гегеля» (1839), «Сутність християнства» (1841) .

Одним з представників німецької класичної філософії був Фейєрбах. Він дійшов висновку, що питання про відношення буття до мислення є питання про сутність людини, бо мислить лише людина. Отже, філософія повинна бути антропологією тобто вченням про людину, в існуванні, в діяльності якого це питання знаходить своє фактичне, реальне решеніе.Существенним змістом і призначенням антропологічного принципу є наукове тлумачення суспільної свідомості, в якому Фейєрбах бачить відображення сутності людини. Ця сутність, перш за все, чуттєва життя розуму і серця, різноманіття переживань індивіда. Зводить надприродне до природного, нереальне до реального - в цьому основна риса його антропологічного метода..Прірода є єдиною реальністю, а людина її вищим продуктом. В людині і завдяки йому природа відчуває себе, споглядає себе, мислить про себе. Природа вічна. Він відстоює положення про нерозривний зв'язок матерії і руху. Різноманіття людських відчуттів. Визнає важливу пізнавальну функцію теоретичного мислення і його здатності досягти більш глибокого пізнання дійсності. Завдання мислення-збирати, порівнювати, розрізняти, класифікувати почуттів дані, усвідомлювати, розуміти, виявляти їх приховане, безпосередньо не є зміст. Чуттєве созерцаніе- є критерій істинності мислення.

Німецька класична філософія 

 другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська нова філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі. Представниками німецької класичної філософії є І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейербах.

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософП с Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Фiлософiя Канта — перехiдна ланка мiж рацiона4 дiамом. Оскiльки, за Кантом, розум уконституював свiт, даний у науковому досвiдi, то й джерело всезагального i необхiдного. Вiдповiдаючи на питания, чи можлива метафiзика як наука, Кант звертався до аналiзу розуму — третьої пiзнавальної здатностi людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його iстини обмеженi наявним чи можливим чуттевим досвiдом. Але людина не хоче змиритись з дiею обмеженiстю. Вона намагаеться застосувати розсудок аа межами чуттевого досвiду, вивести його за конечне. Але ж людина прагне висловлюватися про свiт загалом, тобто про те, що виходить за межi досвiду. 

Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770 — 1831) — один з найвидатнiших нiмецьких фiлософiв, чiльний представник нiмецько класичної фiлософiї, об'сктивний iдеалiст. Фiлософiя Гегеля — вершина нiмецького класичного iдеалiзму кiнця ХУIII — початку ХIХ столiття. За основу усiх явищ природи i суспiльства Гегель приймав духовне першоначало. Вiн називав його "свiтовим духом”, "абсолютною iдесю”, розумом”. "Абсолютна iдея” — об'сктивна, нi вiд кого i нi вiд чого незалежна, реально iснуюча i внутрiшньо суперечлива. Вона с основою гегелiвськЫ системи об'сктивного iдеалiзму. 

Праці Фiлософiя природи”,філософія духу

Фейэрбаха

Основні праці: «До критики філософії Гегеля» (1839), «Сутність християнства» (1841) .

Одним з представників німецької класичної філософії був Фейєрбах. Він дійшов висновку, що питання про відношення буття до мислення є питання про сутність людини, бо мислить лише людина. Отже, філософія повинна бути антропологією тобто вченням про людину, в існуванні, в діяльності якого це питання знаходить своє фактичне, реальне решеніе.Существенним змістом і призначенням антропологічного принципу є наукове тлумачення суспільної свідомості, в якому Фейєрбах бачить відображення сутності людини.

Французьке просвітництво XVIII століття

У другій половині  XVII ст. в новоєвропейській філософії починаються процеси, які в літературі прийнято називати Просвітництвом. Просвітництво – це водночас і нова якість філософських пошуків, і переорієнтація уваги мислителів на нові питання та проблеми, і нові акценти в їх осмисленні, і своєрідна течія в цій філософії. Нерідко пишуть про «епоху» Просвітництва.

Філософії епохи Просвітництва переважає соціально-політична  і морально-педагогічна проблематика. Саме філософування набуло вираженого полемічного характеру. Це був час світлої віри в силу свободи, рівності, справедливості.

У цій філософії людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Декларується непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, – це «попередня» історія. Його майбутній розвиток має здійснюватись на засадах розуму і добра.

З різною мірою насиченості просвітництво було представлене в Англії (Д. Локк, Д. Толанд, А. Коллінз), Нідерландах (Б. Спіноза), Німеччині (Г. Лессінг, І. Гердер, І. Кант). Найповніше воно заявило про себе в XVIII ст. у Франції.

Оригінальну концепцію людини розробив. Паскаль (1623—1662). У своїй праці «Думки» він змальовує картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися в глиб матерії, то стане зрозуміло, що індивід є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Людина, за Б. Паскалем, ніби зависає поміж двох безодень.

Монтеск’є (1689—1755) здійснив спробу трактувати функціонування людини і  суспільства як природно зумовлений процес. У праці «Про дух законів» пояс­нює їх життєдіяльність, виходячи саме із природного буття. При цьому від­межовується від будь-яких релігійно-схоластичних конструкцій, від так популярної в його час ідеї «божественної зумовленості» людини. Філософ визнає Бога лише «творцем та охоронцем» природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Така світоглядна позиція називається деїзмом. 

Колоритною фігурою у французькому просвітництві був Вольтер (справжнє ім’я –  Марі Франсуа Аруе) (1794–1779). Головне завдання своєї філософії бачив у розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, ажливе місце в філософії Воль­тера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він вважав, що моральні норми, правові та політичні закони, які регулюють відносини в суспільстві, створюються самими людьми, а не Богом. Стверджував, що існують фундаментальні універсальні принципи моральності, які

ув французький філософ Ж.-Ж. Руссо (1712–1778). Людину він трактував як природну істоту, всі здібності та здат­ності якої обумовлені природою. Перевагу серед них віддавав по­чуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює її. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця.

ажливу роль у французькому просвітництві відіграв Д. Дідро (1713–1784). Понад двадцять років він присвятив роботі над «Енциклопедією», яка стала одним з величних культурних надбань того часу і відіграла значну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду та згуртуванні просвітителів.