Мал. 120. М’язи підошвової поверхні стопи (сухожилки довгого м’яза – згинача та м’яза – згтнача великого пальця видалені):

1.m. abductor hallucis;

2.m. adductor hallucis (caput obliquum);

3.m. adductor hallucis (caput transversum);

4.m. flexor digiti minimi brevis;

5.mm. interossei plantares;

6.m. flexor hallucis brevis.

Привідний м’яз великого пальця (m. adductor hallucis). Цей м’яз має косу та поперечну головки. Початок: коса головка (caput obliquum) – бічна клиноподiбна кiстка, основа II- V плеснових кiсток, довга підошвова зв'язка; поперечна головка (сaput transversum) – капсули II-V плесно-фалангових суглобiв, дистальнi кiнцi II-V плеснових кiсток, пiдошвовий апоневроз, глибокi поперечнi плесновi зв’язки. Прикрiплення: основа проксимальної фаланги великого пальця стопи, бічна сесамоподiбна кiсточка. Функцiя: приводить великий палець стопи, згинає його, звужує стопу (поперечна головка), вкорочує стопу (коса головка).

Вiдвідний м’яз мiзинця (m. abductor digiti minimi). Початок: бічний та присередній вiдростки горба п’яткової кiстки, горбистiсть V плеснової кiстки, пiдошвовий апоневроз. Прикрiплення: основа проксимальної фаланги мiзинця. Функцiя: вiдводить мiзинець, згинання у у плесновофаланговому суглобі.

Короткий м'яз-згинач мiзинця (m. flexor digiti minimi brevis). Початок: основа V плеснової кiстки, довга зв'язка підошви, пiхва сухожилка довгого малогомiлкового м’яза. Прикрiплення: основа проксимальної фаланги мiзинця. Функцiя: згинання у плесново-фаланговому суглобі мiзинця.

Короткий м'яз – згинач пальцiв (m. flexor digitorum brevis). Початок: горб п’яткової кiстки, пiдошвовий апоневроз. Прикрiплення: має чотири сухожилки, кожен з яких подiляється на двi нiжки, що прикрiплюються з обох бокiв до середнiх фаланг II-V пальцiв. Функцiя: згинання у проксимальних між фалангових суглобах II-V пальцiв,

змiцнює поздовжнi склепiння стопи, вкорочуючи стопу.

Квадратний м’яз пiдошви (m. quadratus plantae). Початок: п’яткова кiстка, довга пiдошвова зв’язка. Прикрiплення: бічний край сухожилка довгого м'яза – згинача пальцiв. Функцiя: регулює дiю довгого м'яза – згинача пальцiв, вiдтягуючи його сухожилок у бiк, бере участь у згинаннi дистальних між фалангових суглобах II-V пальцiв.

Червоподiбнi м’язи (mm. lumbricales) в кiлькостi чотирьох. Початок: чотири сухожилки довгого м'яза – згинача пальцiв, перший м’яз – однiєю головкою вiд присереднього краю сухожилка ІІ пальця, а решта м’язiв - двома головками вiд сумiжних двох сухожилкiв. Прикрiплення: присередній край проксимальної фаланги II-V пальцiв. Функцiя: згинання у плеснево-фала- нгових суглобах II-V пальцiв, розгинання у міжфалангових суглобах, приведення II-V пальцiв в бiк великого пальця.

Пiдошвовi мiжкiстковi м’язи (mm. interossei plantares). Їх три в II, III, IV мiжплеснових промiжках. Початок: присередня поверхня III, IV, V плеснових кiсток. Прикрiплення: основа проксимальних фаланг III-V пальцiв. Функцiя: приводять III, IV, V пальцi до II пальця, згинання у плесновофалангових суглобах проксимальнi та розгинання у міжфалангових суглобах III-V пальцiв.

Топографія нижньої кінцівки

На переднiй поверхнi стегна пiд пахвинною зв’язкою розмiщена м’язова затока (lacuna musculorum). Вона обмежована: спереду i зверху - пахвинною зв’язкою; знизу i ззаду – клубовою кiсткою; присередньо – клубово-гребiнча- стою дугою. Через м'язову затоку на стегно виходять клубово-поперековий та стегновий нерви (мал. 121).

Судинна затока (lacuna vasorum). Вона розташована присередньо вiдносно м'язової затоки, на передній поверхні стегна пiд пахвинною зв’язкою. Судинна затока обмежована: спереду i зверху – пахвинною зв’язкою; знизу і ззаду – верхньою гілкою лобкової кістки; зовні – клубовогребiнчастою дугою; присередньо – затоковою зв’язкою (lig. lacunare).

Через судинну затоку проходять: стегнова артерiя, та стегнова вена.

Мал. 121. М’язова та судинна затоки, вигляд справа:

95

1.lig. inguinale;

2.arcus iliopectineus;

3.lig. lacunare;

4.ramus superior ossis pubis;

5.a. femoralis;

6.v. femoralis;

7.n. femoralis;

8.m. iliopsoas;

9.lacuna vasorum;

10.lacuna musculorum.

Стегновий трикутник (trigonum femorale)

обмежований: зверху – пахвинною зв’язкою, кравецьким м’язом, присердньо – довгим привiдним м’язом.

Привiдний канал (canalis adductorius) має три стiнки: бічна – присередній широкий м’яз, присередня – великий привiдний м’яз; передня – стегнова перегородка.

У привідному каналі проходять стегнові артерія та вена, підшкірний нерв.

Пiдколiнна ямка (fossa poplitea). Її обмежовують: зверху i зовні – двоголовий м’яз стегна; зверху i присередньо – пiвсухожилковий та півперетинчастий м’язи; знизу i зовні – бічна головка литкового м’яза; знизу i присередньо – присередня головка литкового м’яза. Дно ямки утворено пiдколiнною поверхнею стегнової кiстки та капсулою колiнного суглоба.

В ямцi розташований судинно-нервовий пучок, який утворюють великогомiлковий нерв, пiдколiнна вена, пiдколiнна артерiя, вони розташовуються у напрямку ззаду наперед та з боку до середини.

Фасції нижньої кінцівки

Клубова фасцiя (fascia iliaca) покриває клу- бово-поперековий м’яз , приростає до бічної частини пахвинної зв’язки, вiддiлившись вiд якої, приростає до клубово-лобкового пiдвищення. При цьому утворюється клубово-гребiнчаста дуга, яка роздiляє увесь простiр пiд пахвинною зв’язкою на м’язову та судинну затоки.

Широка фасцiя стегна (fascia lata) покриває всi м’язи стегна у виглядi футляра. Нижче вiд пахвинної зв’язки широка фасцiя стегна розщiплюється на поверхневий та глибокий шари. Вони розмiщенi спереду та ззаду вiд стегнових судин (стегнової артерiї та стегнової вени). Бiля присереднього краю гребiнчастого м’яза цi два шари знову зростаються в одну пластинку. Крiм того, широка фасцiя утворює окремi пiхви для м’яза-напружувача широкої фасцiї, для кравецького та тонкого м’язів.

Вiд широкої фасцiї до стегнової кiстки вiдходять двi мiжм’язовi перегородки стегна – присередня та бічна (septum intermusculare mediale et laterale femoris), якi приростають до присередньої та бічної губ шорсткої лiнiї.

На бічній поверхні стегна широка фасцiя пiдсилюється сухожилками м'яза – натягача широкої фасцiї та великого сiдничного м’яза, має вертикальний напрямок волокон i називається в цiй дiлянцi клубово-гомiлковим пасмом.

Фасцiя гомілки (fascia cruris) є продовжен-

ням широкої фасцiї, приростає до присереднього виростка великогомiлкової кiстки, наколiнка та головки малогомiлкової кiстки. Фасцiя обгортає всі м’язи гомілки, приростає до медiальної поверхнi великогомiлкової кiстки й утворює передню та задню мiжм’язовi перегородки (septum intermusculare cruris anterius et septum intermusculare cruris posterius).

Над присередньою і бічнною кiсточками та спереду мiж гомiлковими кiстками фасцiя гомiлки має поперечний напрямок волокон i утворює мiж обома гомiлковими кiстками верхнiй тримач м’язів – розгиначiв (retinaculum musculorum extensorum superius).

Нижче розташовується нижнiй тримач м’язів – розгиначiв (retinaculum musculorum extensorum inferius). Вiн починається на бічнiй поверхнi п’яткової кiстки i роздiляється на двi нiжки: одна прикрiплюється до присередньої кiсточки великогомiлкової кiстки, а друга - до човноподiбної та присередньої клиноподiбної кiсток (мал.122, 123).

Мал. 122. Піхви сухожилків правої стопи, вигляд збоку:

1.vagina synovialis communus tendinum mm. fibularium;

2.vagina synovialis tendinum m. extensoris digitorum longi;

3.vagina synovialis tendinis m. extensoris hallucis longi;

4.vagina synovialis tendinis m. tibialis anterioris.

Мал. 123. Піхви сухожилків правої стопи, вигляд з присередньго боку:

1.vagina synovialis tendinis m. tibialis posterioris;

2.vagina synovialis tendinum m. flexoris digitorum longi;

3.vagina synovialis tendinis m. flexoris hallucis longi;

4.vagina synovialis tendinis m. tibialis anterioris;

5.vagina synovialis tendinis m. extensoris hallucis longi.

Позаду від присердньої кiсточки розмiщений

96

тримач м’язів–згиначiв (retinaculum musculorum flexorum), що йде вiд присередньої кісточки великогомілкової кістки до присередньої поверхнi п’яткової кiстки.

Позаду від бічної кiсточки фасцiя потовщується, утворюючи верхнiй та нижній тримачі малогомiлкових м’язiв (retinaculum musculorum fibularium superius et inferius).

Верхній тримач малогомілкових м'язів іде вiд бічної кісточки малогомілкової кістки до бічної поверхнi п’яткової кiстки.

Нижній тримач малогомілкових м'язів фiксується на бічннiй поверхнi п’яткової кiстки.

На тильнiй поверхнi стопи розташована тильна фасцiя стопи (fascia dorsalis pedis). Вона покриває сухожилки м’язiв – розгиначiв гомілки, короткий м’яз – розгинач великого пальця стопи, короткий м’яз – розгинач пальцiв стопи (II-V), судини та нерви тильної поверхнi стопи, а також тильні мiжкiстковi м’язи.

На пiдошвовій поверхні стопи є пiдошвовий апоневроз (aponeurosis plantaris). Вiн фiксується на п’ятковому горбi i покриває короткий м’яз

– згинач пальцiв, з яким зрощується. У кінцевій частинi пiдошвовий апоневроз подiляється на п’ять пучкiв, що вплiтаються в стiнки волокнистих пiхов пальцiв. Вiд пiдошвового апоневрозу вертикально вiдходять пучки волокон. Крім того вiд пiдошвового апоневроза до шкiри пiдошви вiдходять вертикальнi пучки волокон, що фiксують шкiру, вплiтаючись у неї.

У бічному i присередньому напрямках пiдошвовий апоневроз стоншується, покриваючи м’язи великого пальця стопи та м’язи мiзинця.

Стегновий канал (canalis femoralis) утворюється за наявностi стегнової грижi, в нормі не існує – слабке місце у передній стінці живота.

Стегновий канал розташовується нижче від пахвинної зв’язки, він має три стiнки.

Стiнки стегнового каналу: передня – поверхневий шар широкої фасцiї; задня стiнка – глибокий шар широкої фасцiї, що покриває гребiнчастий м’яз i називається гребiнною фасцiєю (fascia pectinea); бічна стiнка - стегнова вена.

Отвори стегнового каналу: пiдшкiрний орзтвір і стегнове кiльце.

Пiдшкiрний розтвір (hiatus saphenus), являє собою розпушену тонку дiлянку поверхневого шару широкої фасцiї покритий волокнами, що називаються решiтчастою фасцiєю (fascia cribrosa). Вона має отвори для судин та нервiв. Пiдшкiрний розтвір обмежований ущiльненим краєм широкої фасцiї, який має назву серпоподiбного крю (margo falciformis). У цьому краї розрiзняють верхнiй рiг (cornu superius), що приростає до пахвинної зв’язки, та нижнiй рiг (cornu inferius). Серпоподiбний край добре виявлений із зовнішнього боку та знизу. Через пiдшкiрний розтвір проходить велика пiдшкiрна вена (див мал. 96).

Стегнове кiльце (аnulus femoralis) це присередня частина судинної затоки. Воно обмежоване: спереду та зверху – пахвинною зв’язкою, знизу та ззаду – стовщеним окiстям лобкової кi-

стки, яке називається гребiнчастою зв’язкою; зовні – стегновою веною; присередньо - затоковою зв’язкою. Затокова зв’язка вiдходить вiд зовнішньої ніжки пахвинної зв’язки i йде до гребеня лобкової кістки.

У стегновому кiльцi розташований один із найбільших поверхневих лімфатичних вузлів. З черевної порожнини стегнове кiльце закрите поперечною фасцiєю, яка в цiй дiлянцi розпушена i називається стегновою перегородкою (septum femorale).

Стегнова перегородка прирощена до тазової кiстки, тому під час утворення стегнової грижi нутрощi розсовують пучки стегнової перегородки i вона не бере участi в утвореннi грижового мiшка.

Синовіальнi пiхви стопи

Пiд нижнім тримачем м'язів – розгиначiв унаслідок відходження від його внутрішньої поверхні до кісток заплесна перегородок утворюється чотири кістково-волокнистих канали. У трьох із них розташовані синовіальні піхви (vagine synoviales digitorum pedis): присередньо – пiхва сухожилка переднього великогомiлкового м’яза (vagina tendinis musculi tibialis anterioris); посерединi – пiхва сухожилка довгого м'яза – розгинача великого пальця (vagina tendinis muskuli extensoris hallucis longi); зовні – пiхва сухожилкiв довгого м'яза – розгинача пальцiв (vagina tendinum musculi extensoris digitorum longi). У четвертому волокнистому каналi розмiщуються: тильна артерiя стопи, двi тильнi вени стопи, глибокий малогомiлковий нерв (мал.122, 123).

Пiд тримачем м'язів – згиначiв, позаду вiд присередньої кiсточки теж розташовані чотири волокнисті канали. У трьох із них проходять самостiйнi синовіальнi пiхви (спереду назад): пiхва сухожилка заднього великогомiлкового м’яза (vagina tendinis musculi tibialis posterioris); пiхва сухожилкiв довгого м'яза – згинача пальцiв (vagina tendinum musculi flexoris digitorum longi); пiхва сухожилка довгого м'яза – згинача великого пальця стопи (vagina tendinis musculi flexoris hallucis longi). Четвертий волокнистий канал вмiщує задню великогомiлкову артерiю, двi заднi великогомiлковi вени, великогомiлковий нерв. Волокнистий канал для судин i нерва розмiщується в борознi мiж кiстково-волокнистими каналами сухожилкiв довгого м'яза – згинача пальців та довгого м'яза – згинача великого пальця.

Пiд верхнiм тримачем малогомiлкових м’язiв, позаду вiд бічної кiсточки в окремому кiсткововолокнистому каналi розмiщена спiльна пiхва сухожилкiв малогомiлкових м’язiв (vagina communis tendinum musсulorum fibularium). Пiд нижнiм тримачем сухожилкiв малогомiлкових м’язiв ця піхва роздвоюється.

На підошвовій поверхні стопи є – підошвова піхва сухожилка довгого малогомiлкового м’яза (vagina plantaris tendinis musсuli fibularis longi). На пiдошвi вона проходить косо вiд бічного краю стопи до присереднього.

97

Пiхви сухожилків пальцiв стопи (vaginae tendinis digitorum pedis) розташовуються в кi- стково-волокнистих каналах пальцiв стопи (vaginae fibrosae digitorum pedis).

Кiстково-волокнисті канали пiдошвової поверхнi пальцiв утворенi фалангами, волокнами сполучної тканини, які як і на кисті, диференціюються на кільцеву (pars anularis vaginae fibrosae) і хрестоподiбну (pars cruformis vaginae fibrosae) частини волокнистої піхви.

Синовіальна пiхва великого пальця мiстить сухожилок мяза –згинача великого пальця i простягається вiд основи І плеснової кiстки до основи кінцевої фаланги великого пальця.

Синовіальні пiхви II-V пальців мiстять кожна по два сухожилки – сухожилок довгого м’яза – згинача пальцiв і сухожилок короткого м’яза – згинача пальцiв. Синовіальні піхви II-V пальцiв простягається вiд рiвня головок плеснових кiсток до основи кінцевої фаланги.

Короткі відомості про розвиток і будову внутрішніх органів

До опорно-рухового апарату входять кістки, суглоби, м’язи що разом із покривними тканинами (шкіра та Ії похідні) утворюють тіло людини (soma). Нутрощі (viscera) - це всі органи, що розташовані в порожнинах тіла: грудній, черевній, тазовій. До нутрощів належать органи травної, дихальної, сечової і статевих систем, а також залози внутрішньої секреції. Внутрішні органи беруть участь в обміні речовин, статеві органи виконують функцію розмноження. Оскільки ці процеси властиві й рослинам, нутрощі називають ще органами рослинного життя.

На відміну від м’язової системи, яка первинно розвивається з дорсальної мезодерми з боків від хорди й мозкової трубки, органи травлення і дихання на ранніх стадіях філота онтогенезу становлять єдину систему у вентральній частині зародка (первинну кишку), з якою тісно пов’язані великі травні залози, а також нижній відділ сечової та статевих систем.

Внутрішні органи складаються преважно з трубкоподібних (порожнистих) та паренхіматозних органів. До порожнистих органів відносять: стравохід, шлунок, товсту і тонку кишки, трахею, бронхи, сечовий та жовчний міхури, сечоводи та ін. До паренхіматозних органів належать: великі слинні залози, підшлункова залоза, печінка, легені, нирки - всі вони побудовані з паренхіми - функціональної тканини, яку утворюють не тільки спеціалізовані клітини, а також і сполучнотканинний каркас, або строма - м’який скелет органа (мал. 124).

Мал. 124. Травна система (схема). Загальний вигляд:

1. cavitas oris; 2. pharynx; 3. oesophagus; 4. gaster; 5. hepar; 6. pancreas; 7. duodenum; 8. jejunum; 9. ileum; 10. appendix vermiformis; 11. caecum; 12. colon ascendens; 13. colon transversum; 14. colon descendens; 15. colon sigmoideum; 16. rectum.

Стінки більшості порожнистих органів травної системи складаються з чотирьох оболонок: внутрішньої - слизової, підслизового прошарку, м’язової оболонки та зовнішньої - сполучнотканинної оболонки (адвентиції) або серозної оболонки (мал. 125 д).

Слизова оболонка (tunica mucosa) вистелає поверхню органів травлення, яка безпосередньо контактує з зовнішнім середовищем, обернена до середини органа. Слизова оболонка покрита епітелієм різного типу: багатошаровим лусковим (ротова порожнина, глотка, стравохід, кінцевий відділ прямої кишки); перехідним (сечові шляхи); одношаровим стовпчастим (шлунок, тонка кишка, товста кишка, трахея).

Клітини епітелію розташовані на тонкій власній пластинці (lamina propria mucosae), побудованій зі сполучної тканини, в якій є скупчення лімфоїдної тканини (лімфатичні вузлики), залози, кровоносні та лімфатичні капіляри і судини, нерви. Під власною пластинкою розташовуються міоцити непосмугованої м’язової тканини, що утворюють м’язову пластинку слизової оболонки (lamina muscularis mucusae). Слизова оболонка завжди покрита слизом, який захищає епітеліоцити і сприяє кращому контакту з їжею, що потрапляє на її поверхню.

Утих місцях, де слизова оболонка збирається

ускладки (стравохід, шлунок, тонка та товста кишки), під її м’язовою пластинкою розміщується

98

шар пухкої сполучної тканини, який називають підслизовим прошарком (tela submucosa). У ньому розгалужується велика кількість кровоносних і лімфатичних судин та нервів.

Мал. 125. Схема будови багатоклітинних екзокринних залоз (а, б, в, г) і брижової частини тонкої кишки (д):

а - проста трубчаста залоза; б - проста альвеолярна залоза; в - розгалужена трубчаста залоза; г - розгалужена альвеолярна залоза; д - брижова частина тонкої кишки: 1. tunica mucosa; 2. tunica muscularis, stratum circulare; 3. tunica muscularis (stratum longitudinale); 4. tunica serosa.

Під слизовим прошарком розміщується м’язова оболонка (tunica muscularis), що складається з внутрішнього - колового (stratum circulare) та зовнішнього - поздовжнього (stratum longitudinale) шарів - між якими є сполучнотканинний прошарок (мал. 125 д). М’язові шари мають різне функціональне значення. Коловий шар м’язів має спіральну спрямованість, у наслідок його скорочення зменшується діаметр стравоходу, шлунку, кишки тощо. Поздовжній шар м’язів йде вздовж трубчастих органів. У наслідок скорочення м’язових волокон цього шару діаметр трубчастих органів збільшується. Скорочення стінок і пересування вмісту порожнистих органів називають перистальтикою.

Ззовні від м’язової оболонки розташовується зовнішня оболонка (tunica adventitia), що складається з волокнистої тканини. Зовнішня оболонка таких органів, як глотка, стравохід, трахея, утворена пухкою сполучною тканиною, в якій проходять кровоносні й лімфатичні судини і нерви.

Більшість органів травної системи (черевна частина стравоходу, шлунок, тонка кишка) та інші органи черевної порожнини покриті серозною оболонкою, або очеревиною. У грудній порожнині серозна оболонка покриває легені і називається плеврою. Серце також покрите серозною оболонкою, яка утворює осердя.

Серозна оболонка складається з власної пластинки, на якій містяться клітини мезотелію. Вони продукують серозну рідину, що зволожує поверхню органів і полегшує тертя між ними. Зверніть увагу на те, що під серозною оболонкою є пухка сполучна тканина, яка дістала назву підсерозного прошарку (tela subserosa). Тут, як і в підслизовому прошарку, проходять кровоносні і лімфатичні судини та нерви.

Залози слизової оболонки залежно від кількості клітин, які їх утворюють, поділяють на одноклітинні та багатоклітинні. Вони виробляють слиз, що покриває та зволожує слизову оболонку, а також травні соки, які розщеплюють складні поживні речовини на більш прості.

Одноклітинні залози за формою бувають трубчасті та альвеолярні. Останні можуть мати вигляд трубочки або пухирця. Паренхіма складних залоз складається з часток (lobuli glandulares), між якими розташовані сполучнотканинні міжчасткові та міжчасточкові перегородки (septі interlobares et interlobulares; мал. 125 а, б, в, г).

Залози, які мають протоки, називають залозами зовнішньої секреції, або екзокринними залозами (crineo - виділяю), на відміну від них є залози, які не мають вивідних проток - це залози внутрішньої секреції, або ендокринні залози, продукти їх діяльності потрапляють у кровоносні або лімфатичні судини.

На особливу увагу з практичної точки зору заслуговує вивчення топографії нутрощів. До поняття топографії відносять три визначення: голотопія, скелетотопія та синтопія:

голотопія (holos - повний, topos - місце) - відношення органа до ділянки тіла або місце його розташування;

скелетотопія - відношення

органа до скелета;

синтопія - відношення органа до інших, сумісних органів.

Травна система (systema digestorium)

Ротова порожнина і її органи, ротові залози

Травна система складається з ротової порожнини, глотки, стравоходу, шлунка, тонкої та товстої кишок, печінки, підшлункової залози.

99

Мал. 126. Порожнина рота. Глотка. Сагітальний розтин голови та шиї:

1.labium superius;

2.labium inferius;

3.palatum durum;

4.palatum molle;

5.lingua;

6.pars nasalis pharyngis;

7.ostium pharyngeum tubae auditivae;

8.pars oralis pharyngis;

9.pars laryngea pharyngis;

10.larynx.

Мал. 127. Ротова порожнина. Зів.

1.arcus palatoglossus;

2.arcus palatopharyngeus;

3.tonsilla palatina;

4.uvula palatina;

5.dorsum linguae;

6.isthmus faucium.

Ротова порожнина (cavitas oris) є початком травної системи, розташована в нижній частині голови. Спереду вона обмежована губами, збоку (справа та зліва) - щоками, зверху піднебінням, знизу - надпід’язиковими м’язами. Ззаду через широкий отвір - зів порожнина рота сполучається з глоткою (мал. 126 – 128). У порожнині рота розташовані зуби, язик, в неї відкриваються протоки великих і малих слинних залоз. Порожнину рота поділяють на присінок рота та власне ротову порожнину (мал. 126). Присінок рота (vestibulum oris) має ротову щілину (rima oris), що розміщена горизонтально між верхньою й нижньою губами. Ззовні присінок обмежований щоками, з обох боків від ротової щілини губи зрощуються, переходять одна в одну й утворюють кут рота

(angulus oris). Зовнішня поверхня губ - це шкірна частина (pars cutanea), внутрішня - слизова оболонка (pars mucosa), між ними розташована проміжна частина (pars intermedia). Проміжна частина зовнішньо схожа на слизову оболонку з численними сосочками, з тонким шаром зроговiлого епiтелiю, сальними залозами, але без слизових залоз. На шкірі верхньої губи по середній лінії йде верхньогубний жолобок (philtrum), що закінчується горбком (tuberculum).

Мал. 128. Ротова порожнина. Глотка. Сагітальний розтин голови та шиї:

1.vestibulum oris;

2.cavitas oris propria;

3.arcus palatoglossus;

4.arcus palatopharyngeus;

5.tonsilla palatina;

6.ostium pharyngeum tubae auditivae;

7.tonsilla pharyngealis;

8.pars nasalis pharyngis;

9.pars oralis pharyngis;

10.pars laryngea pharyngis;

11.larynx;

12.palatum molle;

13.palatum durum;

14.m. genioglossus;

15.m. geniohyoideus.

У товщi губ мiститься коловий м’яз рота, а внутрiшня поверхня їх покрита слизовою оболонкою, яка продовжується на коміркові відростки верхньої та нижньої щелеп, щiльно зростається з їх окiстям й утворює ясна (gingivae). По середнiй лiнiї мiж губами та яснами слизова оболонка стовщується й утворює двi складки - вуздечку верхньої губи (frenulum labii superioris) та вуздечку нижньої губи (frenulum labii inferioris). Губи, зрощуючись збоків, обмежовують ротову щiлину, утворюючи спайку губ (comissura labiorum). Крiм губ присiнок рота спереду та з бокiв обмежований щоками (buccae), якi також складаються iз шкiри, м’язiв та слизової оболонки. Мiж шкiрою i щічним м’язом є скупчення жирової тканини - жирове тiло щоки (corpus adiposum buccae), яке особливо добре розвинене у немовлят. Вважають, що у дiтей грудного вiку жирове тiло щоки призводить до стовщення стiнки порожнини рота i тим самим зменшує атмосферний тиск на неї, що сприяє процесу ссання. На слизовiй оболонцi щоки в присiнку рота

100

навпроти верхнього другого великого кутнього зуба вiдкривається вивiдна протока привушної слинної залози.

Зуби (dentes) розташованi на межi присiнку рота та власне ротовою порожниною (мал. 129131). Структура зубів дещо iнша, ніж структура кісток, однак вони схожі за своїми хiмiчними та фiзичними властивостями. У дорослої людини є 32 зуби, якi називають постiйними (dentes permanentes), а у дiтей 20 молочних зубiв

(dentes decidui).

Мал. 129. Постійні зуби: а - верхні, б - нижні:

1.dentes incisivi;

2.dens caninus;

3.dentes premolares;

4.dentes molares;

5.dens serotinus (molaris tertius).

Мал. 130. Молочні зуби: а - верхні, б - нижні

1.dentes incisivi;

2.dens caninus;

3.dentes molares.

Вкожному зубi розрiзняють кiлька частин. Частина, яка виступає над яснами, називається

коронкою зуба (corona dentis), а частина, яка розмiщена в зубнiй комірці, - коренем зуба (radiх dentis). У клінічній практиці розрізняють анатомічну коронку зуба, вкриту емаллю і клінічну - частину зуба, що виступає над яснами. Дещо звужена частина зуба, розмiщена мiж коронкою та коренем зуба, називається шийкою зуба (cervix dentis). Коронка має кiлька поверхонь. Поверхню, обернену до зуба протилежної щелепи, називають змикальною поверхнею (facies occlusalis). Поверхня, що обернена до присiнка, називається присінковою поверхнею (facies vestibularis), до язика язиковою (facies

lingualis), а до поверхнi сусiднього зуба - контактною поверхнею (facies approximalis). Контактних поверхонь у кожному зубi є двi: ближча поверхня (facies mesialis), обернену до присереднього зуба, i дальша поверхня (facies distalis), обернену в напрямку до кутнiх зубiв. Коронки зубів утворюють зубні дуги: верхньощелепну (arcus dentalis maxillaris) і нижньощелепну (arcus dentalis mandibularis).

Вивчiть внутрiшню будову зуба. Основна речовина зуба - дентин (dentinum), він досить мiцний, на вiдмiну вiд кiстки не має клiтин, гаверсових каналiв, судин. На коронцi зуба, поверх дентину розмiщена найтвердiша тканина органiзму - емаль (enamelum). Вона побудована з довгих призм, осi яких спрямованi перпендикулярно до дентину. Слiд запам’ятати, що дентин розвивається з мезенхiми, емалевi призми - з епiтелiальних клiтин ектодерми. Зовнішній шар емалi захищає її вiд руйнiвної дiї хiмiчних речовин їжi. Дентин кореня та шийки зуба покритий цементом (cementum), що гiстологiчно нагадує кiстку. Корiнь зуба розмiщений у зубнiй комірці (alveolus dentalis) i щiльно зрощується з її окiстям. Шийка зуба покрита слизовою оболонкою ясен (мал. 131).

Мал. 131. Будова зуба (схема). Сагітальний розтин:

1.enamelum;

2.dentinum;

3.cavitas coronae, pulpa coronalis;

4.canalis radicis dentis;

5.cementum;

6.perіodontium;

7.os;

8.gingiva.

Усередині зуба розташована невелика зубна порожнина (cavitas dentis). Вона поділяється на коронкову порожнину (сavitas coronae) і канал кореня зуба (саnalis radicis dentis). Канали коренів зуба вiдкриваються на верхiвках коренiв (apex radicis dentis) маленькими отворами

верхівки кореня зуба (foramen apicis radicis

101

dentis). Порожнина зуба виповнена пульпою зуба (pulра dentis), до складу якої входять пухка сполучна тканина, кровоноснi судини, нерви, якi проходять через отвори i канали коренiв зуба.

За формою коронки, особливостями будови i виконуваною функцiєю всi зуби подiляються на рiзцi, iкла, малi кутнi зуби, великi кутнi зуби.

В практичнiй медицинi кiлькiсть зубiв прийнято зображувати зубною формулою: в чисельнику позначають верхнi, а в знаменнику - нижнi зуби. Напрямок розташування зубiв починають вiд серединної площини назовні: рiзцi, iкла, малi кутнi зуби, великi кутнi зуби.

Формула постiйних зубiв: (2,1,2,3); формула молочних зубiв: (2,1,2)

У чисельнику i знаменнику числа вiдображають кiлькість зубiв, послідовно, починаючи з рiзцiв, на кожній верхній щелепі, та половинi нижньої щелепи. Таким чином, у людини число постiйних зубiв однакове для верхньої i нижньої щелеп з кожного боку: 2 рiзцi, 1 iкло, 2 малих кутнiх i 3 великих кутнiх зуби. У формулi молочних зубiв кутні зуби не поділяються на великі та малі, молочних кутнiх зубiв з кожного боку на обох щелепах тiльки по два. У дорослої людини кожна зубна дуга містить по 16 зубів.

Особливостi будови окремих зубiв.

Рiзцi (dentes incisivi) розмiщенi по боках вiд серединної площини. Розрiзняють присередні та бічні рiзцi; коронка їх має долотоподiбну форму з опуклою губною та вгнутою язиковою поверхнями. Верхнi рiзцi дещо бiльшi за нижнi. Коренi рiзцiв довгi, конусоподiбної форми.

Iкла (dentes саnini) - найдовшi зуби, по два зверху та знизу, розмiщенi за рiзцями. Мають масивну коронку конусоподiбної форми та довгий корiнь.

Малi кутнi зуби (dentes premolares), яких по два на кожнiй верхній щелепi та на кожній половині нижньої (два правих та два лiвих), розмiщенi за iклами. На замикальній поверхнi зуби мають два конiчних горбки. Коренi нижнiх малих кутнiх зубiв простi, одиночнi, конiчної форми, а верхнi іноді розщепленi або подвiйнi, мають щiчну та язикову частини.

Великi кутнi зуби (dentes molares), яких по три на кожній половині зубної дуги, вони розмiщенi за малими кутнiми зубами.

На замикальній поверхнi коронки проходять пiд прямим кутом одна до одної двi борозни, що розділяють чотири вістря - два щiчних та два язикових. На коронцi першого зуба в бiльшостi випадкiв буває п’ять вістер. Великi кутнi зуби мають масивну, кубiчної форми коронку. Третi великі кутнi зуби (dens molaris tertius) називають ще зубами мудростi, вони прорiзуються в 16-30 рокiв, коронка їх менших розмiрiв і має чотири або три вістря. Верхнi великi кутнi зуби мають по три коренi (один язиковий та два присiнкових - передній і задній), а нижнi - по два - переднiй та заднiй. Коренi нижнього зуба мудростi значно коротшi, нерiдко зливаються в спільний конус.

Молочнi зуби загалом схожi на постiйнi, являючи собою зменшену їх копiю (див. мал. 141). Вони матово-білого з голубизною кольору (постiйнi - з жовтуватим вiдтiнком), емаль у них бiльше розвинена, завдяки чому шийка рiзко вiдокремлюється вiд коронки. Коренi зубiв розвиненi гiрше, ніж коронки. Коренi кутнiх зубiв сильно розходяться.

Особливу увагу необхiдно звернути на терміни gjzзубiв. Прорiзуються вони в постнатальний (пiсля народження) перiод у певний час та в певному порядку. У грудних дiтей поява молочних зубiв вiдображає загальнi процеси формування кiсток скелета i засвоєння мiнеральних речовин. Запiзнення термінів прорiзування молочних зубiв може бути показником розвитку рахiту.

Середні терміни прорiзування молочних зубiв

Назва зубів	Вік (місяці)
Присередні рiзцi	6 - 9
Бічні рiзцi	9 - 12
Перші кутнi зуби	12 - 15
Iкла	17 - 20
Другі кутнi зуби	21 - 24

Звичайно прорiзування молочних зубiв починається наприкінці першої та на початку другої половини першого року життя дитини. Спочатку прорiзуються присередні рiзцi (причому завжди всi нижнi зуби прорізуються ранiше ніж вiдповiдні верхнi), потiм прорізуються бічні рiзцi, перші кутнi зуби, iкла i, нарешті, другі кутнi зуби. Можуть траплятися вiдхилення від від середніх термінів: дитина може народитися з уже прорiзаними рiзцями, буває, що поява їх запiзнюється або порушується порядок їх появи.

Перiод із початку 3-го року життя дитини i до кiнця 6 - 8-го року (тобто з моменту появи останнього молочного зуба i до початку росту першого постiйного зуба) називають перiодом спокою, - в цi роки функцiонують молочнi зуби.

Середні терміни прорiзування постійних зубiв

Назва зубів	Вік (роки)
Першi великi кутнi	6	- 8
Присередні рiзцi		8
Бічні рiзцi		9
Малi кутнi	9 - 10
Iкла	11	- 13
Другi великi кутнi	13	- 15
Третi великi кутнi	16	- 30

Змикання верхньощелепної та нижньощелепної зубних дуг називають прикусом. Прикуси бувають нормальнi та патологiчнi. Hopмальний прикус характеризується тим, що зуби верхньої щелепи (рiзцi) заходять спереду на нижнi, останнi зуби (iкла, кутнi малi та великi) стикаються з вiдповiдними зубами нижньої щелепи, але розмiщенi збоку вiд них. Справа в тому, що коронки верхнiх рiзцiв ширшi вiд коронок нижнiх i покривають своїм рiзальним краєм не тiльки коронки рiзцiв, а

102

також i присередню половину коронок iкол. Трапляються рiзнi варiанти або аномалiї прикусу:

1)прямий прикус - верхнi рiзцi не прикривають спереду нижнiх, а сходяться з ними рiзальними краями;

2)верхній ряд зубiв виступає вперд через надмірний розвиток верхнiх щелеп;

3)верхній ряд зубiв розташовується позаду від нижнього ряду, що зумовлено надмiрним розвитком нижньої щелепи;

4)косий, або зигзагоподiбний прикус - верхнiй ряд зубiвзміщений вiдносно нижнього в правий чи лівий бік. Крiм того, бувають варiанти щодо кiлькостi зубiв, а також будови i кiлькостi коренiв.

За зубними дугами розташована власне порожнина рота (cavitas oris propria), яка заповнена язиком (мал. 126). Верхню стiнку власне порожнини рота утворює пiднебiння (palatum), яке подiляють на тверде пiднебiння

(palatum durum) та м’яке пiднебiння (palatum molle). З’ясуйте на препаратi, що тверде пiднебiння вiдокремлює ротову порожнину вiд носової порожнини. Кiсткову основу твердого пiднебiння становлять пiднебiннi вiдростки верхньої щелепи та горизонтальнi пластинки пiднебiнних кiсток. Слизова оболонка, що покриває тверде пiднебiння, cтовщена і щiльно зрощена з окiстям. У переднiй частинi твердого пiднебiння розмiщено кiлька поперечних пiднебiнних складок (plicae palatinae transversae), різцевий сосочок (papilla incisiva), а по серединi проходить піднебінне шво (raphe palati).

М’яке піднебіння є продовженням твердого пiднебiння i являє собою два шари слизової оболонки, між якими розташовані піднебінний апоневроз (aponeurosis palatina) та м’язи. М’яке пiднебiння відносять до зіва має три частини: пiднебiнну завiску (velum раlаtinum), пiднебiнний язичок (uvula palatina) та двi пари дужок. Піднебінна завiска пiд дією м’язiв пiдiймається, рухається назад до задньої стінки глотки i вiдокремлює в процесi ковтання їжi ротову частину глотки вiд її носової частини. Середня частина завiски має пiднебiнний язичок. Вiд завiски в обидвi боки та вниз вiдходять піднебінні дужки: передня - пiдне- бiнно-язикова (arcus palatoglossus), задня пi- днебiнно-глоткова (arcus palatopharyngeus). Пi- днебiнно-язиковi дужки обмежовують отвiр, який називають перешийком зiва (isthmus faucium). Мiж пiднебiнно-язиковою та пiднебiнно-глотковою дужками з обох боків від зiва розташована мигдаликова ямка (fossa tonsillaris), в якiй мiститься пiднебiнний мигдалик (tonsilla palatina) (мал. 127, 128).

М’язи м’якого піднебіння.

М’яз - пiдіймач піднебiнної завiски (musculus levator veli palatini) починається вiд нижньої кам’янистої частини скроневої кiстки попереду від зовнішнього сонного отвору та вiд хряща i перетинчастої частини слухової труби, спускається вниз та присередньо i прикрiплює-

ться до пiднебiнного апоневрозу. Функцiя: пiднiмає м’яке пiднебiння.

М’яз - натягувач пiднебiнної завiски (musculus tensor veli palatini) починається вiд хрящової та перетинчастої частин слухової труби та основи присередньої пластинки крилоподiбного вiдростка, човноподiбної ямки, остi клиноподiбної кiстки, огинає крилоподiбний гачок, повертає під прямим кутом присередньо i прикрiплюється до пiднебiнного апоневрозу. Функцiя: напружує м’яке пiднебiння, відкриває глотковий отвір слухової труби.

М’яз язичка (musculus uvulae) починається вiд задньої носової остi пiднебiнної кiстки i закiнчується в товщi кiнчика язичка. Функцiя: пiднiмає язичок i тягне його назад.

Пiднебiнно-язиковий м’яз (musculus palatoglossus) проходить у товщi пiднебiнноязикової дужки. Починається вiд краю кореня язика i прикрiплюється до пiднебiнного апоневрозу. Функцiя: тягне пiднебiнно-язиковi дужки вниз, звужуючи зiв.

Пiднебiнно-глотковий м’яз (musculus palatopharyngeus) розмiщується в товщi пiдне- бiнно-глоткової дужки. Починається вiд задньої стiнки готанної частини глотки i прикрiплюється до пiднебiнного апоневрозу. Функцiя: натягає пi- днебiнно-глотковi дужки, опускає пiднебiнну завiску вниз i тягне її назад так, що остання своїм вiльним краєм досягає задньої стiнки глотки. Вiдмежовує носову частину глотки вiд ротової частини.

В процесi ковтання м’язи-пiдiймачi, м’яз-натя- гувач пiднебiнної завiски і піднебінно-глотковий м’яз притискують піднебінну завіску до задньої i бiчної стiнок глотки і таким чином вiдокремлюють ротову частину глотки вiд її носової частини, щo запобігає потраплянню їжi в носову порожнину. М’язи м’якого піднебіння та зіва звужують зiв, і роздiляють їжу на невеликi порцiї. Акт ковтання має складний нервовий механiзм, центр його регуляцiї розташований у довгастому мозку.

Власне ротова порожнина виповнена язиком (lingua). Язик у людини виконує декiлька функцій:

-є важливим органом травної системи, сприяє обробленню їжi в порожнинi рота i перемiщенню її в глотку;

-виконує функцiю органу смаку, у слизовiй оболонцi язика є багато специфiчних нервових закінчень;

-однією з найважливіших його функцiй є членороздільна мова.

У язику виділяють двi частини: передню - тiло

язика (corpus linguae) з верхівкою (apeх linguae), i задню - корiнь язика (radix linguae). На тiлi язика є спинка, нижня поверхня та два краї. Спинка язика (dorsum linguae) опукла. Уздовж неї проходить серединна борозна язика

(sulcus medianus linguae), яка збігається зi сполучнотканинною перегородкою язика (septum linguae). Ця борозна закiнчується в заднiй частинi язика слiпим отвором язика (foramen cаecum linguae), вiд якого в обидва боки проходить ме-

103

жова борозна (sulcus terminalis). 3заду вiд межової борозни розташовується язиковий мигдалик (tonsilla lingualis), який за будовою та функцiєю схожий на пiднебiннi мигдалики (мал. 132, 133).

Мал. 132. Язик, нижня поверхня:

1.lingua;

2.glandula sublingualis;

3.plica sublingualis;

4.caruncula sublingualis;

5.dentes;

6.labium inferius.

Мал. 133. Язик, верхня поверхня:

1.apex linguae;

2.corpus linguae;

3.radix linguae;

4.tonsilla lingualis;

5.tonsilla palatina;

6.vallecula epiglottica;

7.papillae vallatae;

8.papillae fungiformes;

9.papillae foliatae;

10.foramen caecum linguae;

11.sulcus terminalis linguae.

Слизова оболонка спинки язика утворює численнi випини - язиковi сосочки (papillae linguales). За формою їх подiляють на ниткоподiбнi, грибоподiбнi, листоподiбнi та жолобуватi. Ниткоподiбнi сосочки (papillae filiformes) займають

усю поверхню спинки язика, виконують механiчну функцiю, перешкоджають прередчасному просуванню їжi, затримують їжу на поверхнi язика, а також мають чутливі рецептори, які реагують на температуру, дотик i бiль. Грибоподiбнi сосочки (papillae fungiformes) розмiщуються мiж ниткоподiбними, мають круглі верхiвки, за формою нагадують гриб. Листоподiбнi сосочки (papillae folliatae) розташованi по краях язика, мають вигляд вертикальних складок. Жолобуватi сосочки (papillae vallatae) найбiльшi за розмiром, формою нагадують грибоподiбнi, але кожен із них оточений жолобом. Їх буває 7 - 12, ці сосочки розташовуються перед межовою борозною та слiпим отвором. Усi сосочки, крiм ниткоподiбних, сприймають смаковi вiдчуття (солодке, солоне, гiрке, кисле тощо).

Нижня поверхня язика (facies inferior linguae)

прилягає до дна порожнини рота. Пo середнiй лiнiї дна слизова оболонка стовщується й утворює вуздечку язика (frenulum linguae), по боках вiд неї розташовані симетричнi торочкуватi складки (plicae fimbriatae). Звернiть увагу на слизову оболонку дна ротової порожнини, вона утворює двi пiд’язиковi складки (plicae sublinguales), якi закiнчуються пiд’язиковим м’ясцем (caruncula sublingualis). У товщi складок розташована парна пiд’язикова слинна залоза. На верхiвках пi- д’язикового сосочка вiдкриваються пiд’язикові та піднижньощелепні протоки слинних залоз.

М’язи язика (мал. 134, 135). Пiд слизовою оболонкою язика розмiщуються м’язи, які подiляюьт на двi групи: скелетні м’язи, якi починаються вiд кiсток i прикрiплюються до апоневрозу язика i власнi м’язи , що починаються i прикрiплюються в товщі язика. До скелетних м’язiвязика належать: підборідно-язиковий, під’язиково-язиковий і хрящо-язиковий.

Пiдборiдно-язиковий м’яз (m. genioglossus)

починається вiд пiдборiдної остi нижньої щелепи. Це найрозвиненiший серед скелетних м’язiв язика, його волокна розходяться вiялоподiбно, причому нижнi з них прикрiплюються до тiла пiд’- язикової кiстки, середнi - до кореня язика, верхнi загинаються вперед до верхiвки язика. Продовженням м’яза в товщi язика є власний вертикальний м’яз. Коли пiдборiдно-язиковий м’яз скорочується, язик рухається вперед і сплощується.

Пiд’язиково-язиковий м’яз (m. hyoglossus)

починається вiд великого рогу та тiла пiд’язикової кiстки а прикрiплюється з боку язика бiля його краю разом із волокнами шило-язикового м’яза і поперечного м’яза язика. Функцiя: тягне язик назад i вниз.

Шило-язиковий м’яз (m. styloglossus) починається вiд шилоподiбного вiдростка скроневої кiстки i вiялоподiбно розходиться по боках язика, перехрещуючись з волокнами під’язиковоязикового і піднебінно-язикового м’яза. Функцiя: тягне язик назад i вгору.

Хрящо-язиковий м’яз (m. chondroglossus)

починається вiд малого та великого рогів пiд’-

104

язикової кiстки i прикрiплюється до апоневрозу язика. Функцiя: тягне язик назад i вниз.

До власних м’язiв язика належать верхнiй та нижнiй поздовжнi, а також поперечний i вертикальний м’язи.

Мал. 134. М’язи язика. Вигляд збоку. Ліва половина нижньої щелепи видалена:

1.m. styloglossus;

2.m. genioglossus;

3.m. hyoglossus;

4.m. stylopharyngeus;

5.lingua.

Мал. 135. М’язи язика. Сагітальний розтин:

1.m. genioglossus;

2.m. geniohyoideus;

3.m. verticalis linguae;

4.m. longitudinalis superior;

5.m. longitudinalis inferior.

Верхнiй поздовжнiй м’яз (m. longitudinalis superior) починається вiд кореня язика, розмiщується пiд його апоневрозом уздовж перегородки язика i прикрiплюється до апоневрозу бiля верхівки язика. Функцiя: вкорочує та cтовщує язик. У разі однобічного скорочення вiдводить язик убiк.

Нижнiй поздовжнiй м’яз (m. longitudinalis inferior) починається мiж м’язами кореня язика, розмiщується бiля його нижньої поверхнi вздовж перегородки язика i прикрiплюється до апоневрозу бiля верхівки язика. Функцiя: вкорочує та стовщує язик. У разі однобічного скорочення вiдводить язик убiк.

Поперечний м’яз язика (m. transversus linguae) починається вiд його перегородки, розмi-

щується мiж верхнiм та нижнiм поздовжнiми м’язами i прикрiплюється до апоневрозу по краях язика. Функцiя: звужує та стовщує язик.

Вертикальний м’яз язика (m. verticalis linguae) починається на спинцi язика вiд його апоневрозу, розмiщується мiж волокнами iнших м’язiв язика, тiсно пов’язаний з волокнами пi- дборiдно-язикового м’яза, прикрiплюється до апоневрозу язика в ділянці йогоо нижньої поверхнi язика. Функцiя: подовжує язик, сплощує, утворює на його спинцi поздовжнiй жолоб.

Ротові залози (glandule oris) подiляють на великi i малi слинні залози. Малi слиннi залози (glandulae salivariae minores) розташовані слизовiй оболонцi або в пiдслизовому прошарку стiнок порожнини рота. Серед них є багато невеликих одиночних слизових і серозних залоз, якi залежно вiд розмiщення називають губними

(glandulae lаbiales), щічними (glandulae buccales), кутніми (glandulae molares), пiднебiнними (glandulae palatinae) та язиковими

(glandulae linguales). Найчисленніші серед них є губнi, пiднебiннi та передні язикові залози.

До групи великих слинних залоз (glandulae salivariae majores) вiдносять пiд’язикову, пiднижньощелепну та привушну залози. Усi цi залози парнi (мал. 136, 137).

Мал. 136. Ротові залози. сагітальний розтин голови (ліва половина голови, вигляд знутрі):

1.glandula submandibularis;

2.ductus submandibularis;

3.glandula sublingualis.

Пiд’язикова слинна залоза (glandula sublingualіs) розмiщується пiд слизовою оболонкою дна порожнини рота, на верхнiй поверхнi щелепно-пiд’язикового м’яза i складається з кiлькох часток. Залоза невелика за розмiром її маса становить близько 5 г, трубчасто-альвеоля- рна, за функцiєю слизова. Вiд часток вiдходять мiжчастковi протоки, що зливаються в декiлька (10-15) малих пiд’язикових проток (ductus sublinguales minores), якi частково самостiйно вiдкриваються вздовж пiд’язикової складки у власне порожнину рота або з’єднуються й утворюють велику пiд’язикову протоку (ductus sublingualis major), що вiдкривається самостi-

105

йно на пiд’язиковому сосочку (caruncula sublingualis).

Пiдщелепна слинна залоза (glandula submandibularis) бiльша вiд попередньої, маса її досягає 15 г, також трубчасто-альвеолярна; видiляє слизовий i серозний секрет. Залоза розмiщується бiля кута нижньої щелепи, в дiлянцi піднижньощелепного трикутника пiд щелепно-пiд’- язиковим м’язом. Її задня частина межує з привушною залозою, вiдокремлюється вiд неї фасцiєю. Протока пiдщелепної залози (ductus submandibularis) огинає заднiй край щелепнопi- д’язикового м’яза i вiдкривається на пiд’язиковому сосочку.

Мал. 137. Ротові залози (справа):

1.glandula parotidea;

2.ductus parotideus;

3.glandula parotidea accessoria;

4.glandula submandibularis;

5.m. masseter;

6.m. buccinator;

7.m. digastricus.

Привушна залоза (glandula parotidea) – є найбiльшою серед слинних залоз, маса її становить 20 - 30 г, побудована за альвеолярним типом, видiляє серозний секрет. Залоза розташована в привушній дiлянцi лиця, в занижньощелепнiй ямцi. Залоза покрита привушною фасцiєю, вiд якої в товщу залози вiдходять сполучнотканиннi перетинки. За формою залоза нагадує конус, основа якого обернена вперед i назовнi, а верхiвка заходить за гiлку нижньої щелепи. Частину залози, що розташована на поверхнi лиця, називають поверхневою (pars superficialis), а частину за гiлкою нижньої щелепи глибокою (pars profunda). Через залозу проходять загальна сонна артерiя, занижньощелепна вена, лицевий i вушно-скроневий нерви. У товщi та на поверхнi залози розташованi привушнi лімфатичні вузли. Iз залози виходить привушна протока (ductus parotideus), що лежить на 1 - 2 см нижче вiд виличної дуги i бiля переднього краю жувального м’яза загинається, пронизує щiчний м’яз i вiдкривається на слизовiй оболонцi щоки в присiнок рота проти верхнього другого великого кутнього зуба. Знайдiть цей отвiр на препаратi ротової порожнини на слизовiй оболонцi щоки.

Глотка. Мигдалики

Їжа з порожнини рота через зів потрапляє у глотку (pharynx). Крім того, з порожнини носа через хоани і глотку повітря проходить у гортань і навпаки. Глотка розташована в передній ділянці шиї. Починається вона від зовнішньої основи черепа, розміщена спереду від тіл шийних хребців, а на рівні VI шийного хребця переходить у стравохід. Глотка має верхню, задню, бічні (праву і ліву) та, частково, передню стінки. Верхню стінку глотки називають склепінням глотки (fоrnіх pharyngis). Вона щільно з’єднана із зовнішньою основою черепа за допомогою добре розвиненої глотково-основної фасції. Задня стінка глотки відокремлюється від шийних хребців передхребтовими м’язами шиї, передхребтовою пластинкою фасції шиї та пухкою сполучною й жировою тканинами. Спереду від глотки розташовані: порожнина носа, порожнина рота та гортань. Відшукайте на препараті отвори в передній стінці глотки, за допомогою яких вона з’єднується з названими вище порожнинами.

Порожнину глотки (cavitas pharyngis) поділяють на носову, ротову та гортанну частини.

Носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) - розташовується на рівні хоан між склепінням і піднебінною завіскою. Крім двох хоан, що ведуть у носову порожнину, на бічній стінці носової частини відкриваються парні глоткові отвори слухових труб (ostium pharyngeum tubae auditivae). Ці труби сполучають порожнину глотки з барабанною порожниною. Відшукайте на препараті ці отвори, які розмішуються приблизно на 0,5 - 1,0 см позаду від заднього кінця нижньої носової раковини.

Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) розташовується на рівні зіва і між піднебінною завіскою та коренем язика або входом у гортань (рівень IV шийного хребця). Саме позаду від кореня язика слизова оболонка продовжується на передню поверхню надгортанника, причому по середній лінії утворює добре розвинену серединну язиково-надгортанну складку (plica glossoepiglottica mediana), а з боків від неї менш розвинені парні бічні язиково-надгортанні складки (plicaе glossoepiglotticaе lateralеs). Між складками є також парні заглиблення надгортанні долинки (valleculae epiglotticae).

Розгляньте на препараті гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis). Вона є нижнім відділом глотки, розташована між рівнем входу в гортань та переходом глотки в стравохід (рівень нижнього краю VI шийного хребця). Гортанна частина глотки розмішена позаду від гортані і простягається до нижнього краю перснеподібного хряща. За допомогою отвору - входу до гортані (aditus larуngis), обмежованого надгортанником, черпакувато-надгортанними складками, черпакуватими хрящами та міжчерпакуватою складкою, глотка сполучається з гортанню. На бічній стінці гортанної частини глотки розміщені значні заглиблення - грушоподібні закутки (recessus piriformis), в яких можуть затримуватися, як і в долинках надгортанника, тверді частини їжі.

106

Будова стінки глотки. Внутрішня поверхня стінки глотки представлена слизовою оболонкою (tunica mucosa), яка є продовженням слизової оболонки порожнини носа та рота. Тому в носовій частині глотки слизова оболонка покрита псевдобагатошаровим плоским епітелієм.

Замість підслизового шару в носовій та ротовій частинах глотки розвинена волокниста оболонка, яка утворює м’який скелет глотки і має назву глотково-основної фасції (fascia pharyngobasilaris). В гортанній частині глотки замість цієї волокнистої пластинки розвинена пухкий підслизовий прошарок. Наявність щільної волокнистої оболонки глотки пов’язана з формуванням харчової грудки, яка не затримується в глотці, щоб не порушувати процес дихання. Глотка у зв’язку з цим має добре розвинену м’язову оболонку з посмугованих м’язів.

М’язи глотки за функцією поділяються на м’язи, що звужують глотку, і м’язи, що підіймають глотку (мал. 138, 139).

Мал. 138. М’язи глотки. Вигляд збоку (зліва):

1.m. constrictor pharyngis superior;

2.m. styloglossus;

3.m. stylopharyngeus;

4.m. constrictor pharyngis medius;

5.m. constrictor pharyngis inferior;

6.m. hyoglossus;

7.m. mylohyoideus;

8.venter anterior m. digastrici.

До м’язів, що підіймають глотку належать:

Шило-глотковий м’яз (m. stylopharyngeus).

Функція: піднімає глотку і розтягує її у бічному напрямку;

Трубно-глотковий м’яз (m. salpingopharyngeus), починається від нижньої поверхні хряща слухової труби біля глоткового отвору. М’язові пучки опускаються вниз, з’єднуються з піднебінно-глотковим м’язом і вплітаються в бічну стінку глотки.

Розгляньте на препараті три м’язи, що звужують глотку:

Верхній м’яз - звужувач глотки (m. constrictor pharyngis superior) починається від присередньої пластинки крилоподібного відростка, крило-нижньощелепного шва (raphe pterygоmandibularis) стовщення щічної фасції у вигляді волокнистої смужки, натягнутої між крилоподібним гачком крилоподібного відростка та нижньою щелепою, а також від підборідної лінії нижньої щелепи і поперечного м’яза язика.

Пучки м’яза йдуть дугоподібно назад та присередньо, з’єднуються з пучками протилежного м’яза й утворюють шво глотки. У верхньому м’язові - звужувачі глотки розрізняють такі частини: крило-глоткову, щічно-глоткову, щелепно-гло- ткову та язико-глоткову (pars pterygopharуngea, pars buccopharyngea, pars mylopharyngea, pars glossopharyngea). Функція: звужує порожнину глотки.

Мал. 139. М’язи глотки. Отвори глотки. Вигляд ззаду. Права половина задньої стінки глотки видалена:

1.m. constrictor pharyngis superior;

2.m. constrictor pharyngis medius;

3.m. constrictor pharyngis inferior;

4.m. stylopharyngeus;

5.m. stylohyoideus;

6.venter posterior m. digastrici;

7.choana;

8.isthmus faucium;

9.aditus laryngis.

Середній м’яз - звужувач глотки (m. constrictor pharyngis medius) починається від великого та малого рогів під’язикової кістки. Пучки м’яза йдуть угору і закінчуються у шві глотки, переплітаючись із волокнами протилежного м’яза. Функція: звужує середню частину порожнини глотки.

Нижній м'яз - звужувач глотки (m. constrictor pharyngis inferior) починається від

107

бічної поверхні щитоподібного та перснеподібного хрящів гортані. Верхні пучки м’яза розмішуються поверх нижньої частини середнього м’яза - звужувача глотки. Його поділяють на щито-гло- ткову та персне-глоткову частини (pars thуropharyngea et pars cricopharyngea). Волокна м’яза прикріплюються до шва глотки. Функція: звужує нижню частину порожнини глотки.

Зовнішня сполучнотканинна оболонка глотки (tunica adventitia) - це продовження щічно-гло- ткової фасції, що покриває ззовні м’язи глотки. Задня стінка глотки прилягає до передньої поверхні тіл шийних хребців, покритих групою глибоких м’язів шиї та передхребтовою пластинкою фасції шиї. Між задньою стінкою глотки та передхребтовою пластинкою розташований заглотковий простір (spatium retropharyngeum), виповнений пухкою сполучною тканиною та заглотковими лімфатичними вузлами. По боках від глотки проходять судинно-нервові пучки шиї (загальна сонна артерія, внутрішня яремна вена, між ними - блукаючий нерв).

Функції глотки. В її ротовій частині перехрещуються дихальний та травний шляхи. З порожнини носа повітря проходить через носову та ротову частини глотки до гортані. При цьому м’яке піднебіння опускається, а надгортанник піднімається, відкриваючи вхід у гортань. Коли їжа завдяки скороченню м’язів потрапляє в порожнину рота на корінь язика, м’яке піднебіння піднімається й притягується до задньої стінки глотки, повністю при цьому закриває знизу вхід до носової частини глотки. Харчова грудка проштовхується в глотку, а надгортанник одночасно закриває вхід до гортані. М’язи - звужувачі глотки почергово скорочуються й проштовхують їжу у стравохід.

Комплекс утворень лімфоїдної тканини - мигдаликів у вигляді кільця розташовано навколо зіва і відіграє важливу імунну і захисну роль запобігаючи розвиткові та поширенню інфекції у травний тракт та дихальні шляхи. Це кільце лімфоепітеліальних мигдаликів, яке називають лімфоїдним кільцем Пирогова - Вальдейєра. До його складу входять шість мигдаликів: піднебінний і трубний - парні, язиковий і глотковий - непарні.

Між піднебінними дужками з кожного боку в мигдаликовій ямці знаходиться піднебінний мигдалик (tonsilla palatina) (див. мал. 126, 127). Піднебінний мигдалик є скупченням лімфоїдної тканини, овальної форми, займає нижню частину мигдаликової ямки. У дорослих вертикальний розмір мигдалика дорівнює 20 - 25 мм, передньозадній розмір - 15 - 20 мм, товщина мигдалика - 12 - 15 мм. Ззаду від піднебінного мигдалика, на відстані 1 - 1,5 см розташована внутрішня сонна артерія, що слід враховувати під час оперативних утручань.

Трубний мигдалик (tonsilla tubaria), розташований в слизовій оболонці глотки навколо глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae), крім того, лімфої-

дна тканина проникає в початковий відділ слухової труби.

Язиковий мигдалик (tonsilla lingualis), розміщується в товщі слизової оболонки кореня язика, ззaду від межової борозни. Він має вигляд численних горбків, у яких розташовані лімфоїдні вузлики.

Глотковий мигдалик (tonsilla pharyngealis)

у дітей розвинений краще ніж у дорослих. Мигдалик розміщується на слизовій оболонці задньої стінки глотки у місці переходу її у верхню стінку глотки.

Стравохід (оesophagus) - циліндричної форми трубка, 25 - 30 см завдовжки та 2,5 - 3 см завширшки, яка починається на рівні VI шийного хребця і на рівні XI грудного хребця зліва переходить у шлунок (мал. 140). Виділяють три частини стравоходу: шийну (pars cervicalis), гру-

дну (pars thoracica), черевну (pars abdominalis). Шийна частина стравоходу простягається від рівня VI шийного хребця до І грудного хребця і розміщена позаду від трахеї та дещо відхилений вліво від неї, так що з цього боку шийна частина стравоходу доступна для хірургічного втручання.

Мал. 140. Стравохід, шлунок, дванадцятипала кишка. Вигляд спереду:

1.oesophagus;

2.trachea;

3.bronchus principalis dexter;

4.bronchus principalis sinister;

5.arcus aortae;

6.pars descendens aortae (pars thoracica aortae);

7.gaster;

8.duodenum;

9.diaphragma.

108

З кожного боку від стравоходу розташовуються поворотний гортанний нерв та загальна сонна артерія. Грудна частина стравоходу найдовша, йде через усю грудну порожнину від верхнього отвору грудної клітки до стравохідного отвору діафрагми.

Грудна частина стравоходу розташована у верхньому і задньому середостінні. У верхньому середостінні, як і в ділянці шиї, стравохід розташований позаду від трахеї. На рівні IV грудного хребця трахея поділяється на два бронхи, стравохід проходить позаду від лівого головного бронха, потім своєю передньою поверхнею прилягає до задньої поверхні дуги аорти, лягає в задньому середостінні біля правої стінки низхідної аорти. Таким чином, аорта розміщується зліва, а стравохід - справа. Нижче стравохід спірально огинає спереду низхідну аорту, і перед проходженням через діафрагму розміщується спереду та дещо зліва від аорти. На передній і задній поверхнях нижнього відділу грудної частини стравоходу розміщуються лівий та правий стовбури блукаючого нерва.

Черевна частина стравоходу найкоротша, довжина її у дорослого - 10 - 30 мм, прилягає до задньої поверхні лівої частки печінки. На рівні XI грудного хребця - зліва черевна частина стравоходу переходить у шлунок.

Будова стінки стравоходу - складається із зовнішньої (адвентиційної), м’язової та слизової оболонок.

Зовнішня сполучнотканнина оболонка (tunica adventitia) побудована з пухкої сполучної тканини і з’єднує стравохід із сусідніми органами і тканинами.

М’язова оболонка (tunica muscularis)

складається із зовнішнього (поздовжнього) та внутрішнього (колового) шарів. У верхній третині стравоходу м’язові шари представлені посмугованою м’язовою тканиною, в нижній третині - прошарками посмугованої та не посмугованої м’язової тканини.

Підслизовий прошарок представлений значною кількістю пухкої сполучної тканини. Це сприяє тому, що слизова оболонка легко збирається в поздовжні складки і на поперечному розрізі просвіт стравоходу має форму зірчастої щілини. У підслизовому прошарку розміщуються дрібні слизові стравохідні залози (glandulae esophageae) та одиночні лімфатичні вузлики.

Просвіт стравоходу має ряди звужень і розширень, що слід враховувати під час діагностики різних патологічних станів.

Анатомічні звуження, які зберігаються після смерті людини:

1)глоткове - у місці переходу глотки у стравохід, позаду від пластинки перснеподібного хряща (VI шийний хребець);

2)бронхове - на рівні роздвоєння трахеї, у місці перехрещення з лівим головним бронхом (IV грудний хребець);

3)діафрагмове - у місці проходження стравоходу через діафрагму.

Фізіологічні звуження, або функціональні, які є тільки у живої людини:

1)аортальне - в місці перехрещення стравоходу з грудною частиною аорти, на рівні VIІ - IX грудних хребців;

2)кардіальне - у місці переходу стравоходу в шлунок (XI грудний хребець). Розширення стравоходу не перешкоджають його функціональній діяльності.

Шлунок (gaster, ventriculus, stomachus)

найбільш розширений відділ травного каналу, розташований між стравоходом і дванадцятипалою кишкою. Форми, розміри та місткість шлунка значно коливаються в різниї людей. Це залежить від його функціонального стану, а також від віку та статі. Так, у скороченому стані, коли шлунок порожній, він має незначні розміри й формою подібний до кишки. Якщо шлунок наповнений їжею він набуває форми груші або рога, при цьому розширеною частиною обернений вліво й вгору. Середня місткість шлунка у дорослого - близько 3 л. У разі перенаповнення шлунка його об’єм збільшується до 4 л, а сам шлунок опускається до рівня пупка і навіть нижче (мал. 141).

Мал. 141. Шлунок. Вигляд спереду.

1.ostium cardiacum;

2.fundus (fornix) gastricus;

3.pars cardiaca;

4.corpus gastricum;

5.curvatura minor;

6.curvatura major;

7.pars pylorica;

8.pylorus;

9.duodenum.

Шлунок має передню та задню стінки (paries anterior et posterior). По краях шлунка одна його стінка переходить в іншу, утворюючи малу кривину шлунка (curvatura minor), обернену вгору й праворуч, та велику кривину шлунка (curvatura major), обернену вниз й ліворуч. Знайдіть на шлунку його частини. Вхідна частина - кардія (cardia), яка розміщена біля кінця стравоходу, отвір кардії називається кардіальним отвором (ostium cardiacum). Назва його походить від назви серця, яке розташоване над шлунком і відокремлюється від нього тільки діафрагмою. Опукла догори частина, яка прилягає до лівої половини діафрагми, називається дном шлунка

(fundus gastricus), склепіння шлунка (fornix

109

gastricus). Наймасивніша частина шлунка - його тіло (corpus gastricum), воно продовжується у воротарну частину шлунка (pars pylorica), в якої є найбільш звужена ділянка - воротар (pylorus). Таким чином, тіло шлунка розташоване між його кардіальною частиною та дном, з одного боку, та воротарною частиною - з іншого. Тіло шлунка і воротарна частина розділяються на його малій кривині кутовою вирізкою (incisura angularis). Широкий відділ воротарної частини, розташований ближче до тіла шлунка, називають воротарною печерою (antrum pyloricum), а трубкоподібну частину, що прилягає безпосередньо до воротаря - воротарним каналом (canalis pyloricus). Цей канал закінчується воротарним отвором (ostium piloricum).

Топографія шлунка.

Голотопія: шлунок розташований у верхньому відділі черевної порожнини під діафрагмою й печінкою. Три чверті шлунка розміщується в лівій підребровій ділянці (regio hypochondriаca sinistra), одна чверть шлунка - в надчеревній ділянці (epigastrium).

Скелетотопія: кардіальний отвір розташований на рівні XI грудного хребця зліва; воротарний отвір - на рівні правого краю XII грудного хребця. Дно шлунка розміщується там, де проектується верхівка серця - в п’ятому лівому міжребер’ї, на 1,5 см досередини від середньоключичної лінії. Мала кривина розташовується на рівні мечоподібного відростка груднини. Велика кривина може змінювати своє положення залежно від наповнення шлунка: у разі нормального наповнення шлунка вона розташована на рівні лінії, яка з’єднує передні кінці Х ребер, тобто на рівні другого поперекового хребця.

Синтопія: кардією, дном і частково передньою стінкою шлунок прилягає до діафрагми; до малої кривини, воротарної частини прилягає ліва частка печінки, зліва від дна шлунка розміщена селезінка. Частина передньої стінки шлунка прилягає до передньої черевної стінки. Позаду від шлунка розташована чепцева сумка, підшлункова залоза, верхній кнець лівої нирки з лівою наднирковою залозою, черевна частина аорти. Знизу і дещо ззаду розміщується поперечна ободова кишка.

Оскільки шлунок з усії боків покритий очеревиною (інтраперитонеально) переважна більшість його зв’язок утворена двома шарами нутрощевої очеревини, яка переходить із сусідніх органів. Розгляньте на препараті такі зв’язки:

1)печінково-шлункова зв’язка (lig. hepatogastricum), з’єднує ворота печінки і малу кривину шлунка;

2)шлунково-діафрагмова зв’язка (lig. gastricophrenicum) з’єднує діафрагму з малою кривиною в ділянці кардії, обидві зв’язки входять до складу малого чепця, вони є залишками вентральної брижі первинної кишки;

3)шлунково-селезінкова зв’язка (lig. gastrosplenicum);

4)шлунково-ободовокишкова зв’язка (lig. gastrocolicum), останні дві зв’язки входять до

складу великого чепця і є залишками дорсальної брижі первинної кишки.

Будова стінки шлунка (мал. 142, 143). Стінка складається з трьох оболонок: серозної, м’язової та слизової. Серозна оболонка (tunica serosa) - це нутрощева очеревина, яка покриває шлунок з усіх боків, за винятком вузьких смужок на малій та великій кривинах. У цих місцях шари очеревини з передньої та задньої стінок шлунка сходяться й утворюють перші чотири зв’язки шлунка. Між шарами очеревини розміщені судини та нерви, які йдуть до шлунка. Недостатньо розвинений підсерозний прошарок (tela subserosa), відділяє серозну оболонку від м’язової.

Мал. 142. М’язова оболонка шлунка:

a.зовнішній та середній м’язові шари:

1.stratum longitudinale;

2.stratum circulare;

б. середній та внутрішній м’язові шари; середній, коловий шар частково видалений:

1.stratum circulare;

2.fibrae obliquae;

3.musculus sphincter pylori.

М’язова оболонка (tunica muscularis) - найтовща серед оболонок шлунка. Утворена трьома шарами непосмугованих м’язових клітин.

Зовнішній, поздовжній шар м’язової оболонки (stratum longitudinale) є продовженням однойменного шару стравоходу, м’язові пучки розташовуються переважно вздовж малої й великої кривин шлунка. На передній і задній стінках шлунка цей шар представлений окремими пучками, краще розвиненими у воротарній частині.

Середній, коловий шар м’язової оболонки

(stratum circulare), розвинений сильніше, ніж попередній, є також продовженням однотипних клітин стравоходу, в ділянці воротаря утворює значне стовщення - воротарний м’яз - замикач (m. sphincter pyloricus), який є межею шлунка і дванадцятипалої кишки.

Внутрішній шар м’язової оболонки - косі волокна (fibrae obliquae), які йдуть по передній та задній стінках шлунка від його кардії до великої кривини, ніби підтримуючи її. Косі волокна розвинені добре лише на дні та тілі шлунка.

Підслизовий прошарок (tela submucosa)

досить товстий, завдяки ньому слизова оболонка збирається в складки. Слизова оболонка (tunica mucosa) має сіро-жовтий колір, покрита

110

одношаровим стовпчастим епітелієм, товщина її коливається від 1 до 2,5 мм, утворює численні шлункові складки (plicae gastricae), які йдуть у різних напрямках у різних відділах шлунка. Так, уздовж малої кривини розташовані поздовжні складки, в ділянці дна й тіла шлунка - поперечні, косі та поздовжні. На межі переходу шлунка у дванадцятипалу кишку розміщується кільцеподібна складка, яка під час скорочення воротарного м’яза - замикача повністю відокремлює порожнину шлунка від порожнини дванадцятипалої кишки. На препаратах слизової оболонки шлунка розгляньте невеликі, до 1 см підвищення, які називають шлунковими полями (areae gastricae). На поверхні слизової оболонки цих полів є шлункові ямочки (foveolae gastricae), в які відкриваються численні шлункові залози (glandulae gastriae), що виділяють шлунковий сік для хімічного оброблення їжі. На слизовій оболонці шлунка є ще ворсинчасті складки (plicae villosae).

У підслизовому прошарку шлунка розміщуються артеріальні, венозні та лімфатичні судини, нерви, а також лімфатичні вузлики.

Велике практичне значення шлунка не обмежене тільки його функцією, як органа травлення. Шлунок бере також участь у кровотворенні. З їжею в шлунок потрапляє фолієва кислота (вітамін В12), яка потрібна для синтезу РНК еритроцитів. Слизова оболонка шлунка в нормі виробляє гастромукопротеїн (фактор Кастла), який з’єднується з фолієвою кислотою і захищає її від розщеплення ферментами шлунка і тонкої кишки. Цей важливий для життя вітамін не перетравлюється, а всмоктується в кров і виконує кровотворну функцію.

Після тотальної чи субтотальної резекції шлунка може розвинутися так звана перніціозна, або згубна, анемія у осіб з хронічним атрофічним гастритом.

Мал. 143. Слизова оболонка шлунка. Передня стінка шлунка видалена:

1.oеsophagus;

2.ostium cardiacum;

3.plicae gastricae;

4.valva pylorica;

5.duodenum.

Рентгенанатомія шлунка. У живої людини залежно від тонусу м’язової оболонки й наповне-

ння шлунка змінюється його форма. Враховуючи рухову евакуаційну функцію шлунка, рентгенологи виділяють в ньому дві частини: травний мішок (saccus digestorius), до якого входять дно і тіло шлунка; вивідний канал (canalis egestorius) - воротарна частина. Анатомічною межею між цими частинами є кутова вирізка, про яку йшлося раніше.

У живої людини виділяють три основні форми шлунка, залежно від конституції тіла. У людей брахіморфного типу положення шлунка наближається до горизонтального, шлунок має форму рога (конуса). Людям мезоморфного типу властива форма шлунка у вигляді рибальського гачка. Тіло шлунка такого типу розташоване майже вертикально, воротарний відділ випинається вправо й вгору. У людей доліхоморфного типу шлунок має форму панчохи. Низхідний відділ опускається, воротарна частина являє собою евакуаторний канал, який круто загинається й підіймається вгору, розташовуючись по середній лінії тіла.

Такі форми шлунка це крайні типи, водночас існує багато проміжних варіантів, але всі вони визначаються тільки у вертикальному положенні тіла. У горизонтальному положенні, коли людина лежить на спині або на боку, форма шлунка змінюється. Вона залежить також від віку й статі людини.

Тонка кишка (intestinum tenue) починається від виходу зі шлунка і закінчується в місці впадання її в товсту кишку. Це найдовша частина травного каналу. Довжина тонкої кишки у мертвої людини, внаслідок втрати тонусу м’язової оболонки становить 5 - 7 м, у живої - 2,5 - 4,5 м. У чоловіків тонка кишка довша, ніж у жінок. Ширина кишки у верхніх відділах 4 - 6 см, а в нижніх - 2 - 3 см. Тонку кишку поділяють на три частини: дванадцятипалу кишку, порожню кишку та клубову. Клініцисти поділяють тонку кишку на безбрижову частину (дванадцятипала кишка) та брижову (порожня та клубова кишка).

Дванадцятипала кишка (duodenum) розташована в надчерев’ї, розміщена спереду й праворуч від поперекової частини діафрагми у вигляді підкови, яка огинає головку підшлункової залози. Більша частина кишки розміщена за очеревиною, тому її не видно в очеревинній порожнині. Дванадцятипала кишка має чотири частини: 1) верхню, 2) низхідну, 3) горизонтальну, 4) висхідну. Довжина кишки у дорослих - 25 - 30 см (мал. 144).

Верхня частина (pars superior) починається від воротаря на рівні XII грудного хребця ампулою (аmрullа), ця частина кишки покрита очеревиною з усіх боків, її можна роздивитися так само, як і воротар. Це найрухливіша частина дванадцятипалої кишки завдовжки її до 5 см. Позаду від верхньої частини дванадцятипалої кишки розташовуються ворітна печінкова вена, спільна жовчна протока, а зверху - квадратна частка печінки.

111

Низхідна частина дванадцятипалої кишки (pars descendens) починається від верхнього згину (flехurа duodeni superior) на рівні І поперекового хребця й опускається вздовж правого краю хребтового стовпа до рівня III поперекового хребця, де різко повертає вліво, утворюючи нижній згин дванадцятипалої кишки

(flexura duodeni inferior). Довжина цієї частини - до 10 см. Низхідна частина вкрита очеревиною тільки з одного боку - спереду, цей відділ кишки прилягає до правої нирки (нирка позаду від кишки), головки підшлункової залози, а спереду перехрещується брижею поперечної ободової кишки. Приблизно посередині довжини цієї частини, на слизовій оболонці задньо-присередньої стінки її є одиночна поздовжня складка дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), на нижньому кінці якої розташований великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni mаjor), де відкриваються загальна жовчна протока та протока підшлункової залози.

Мал. 144. Дванадцятипала кишка та підшлункова залоза (передня стінка кишки частково розсічена і відвернута):

1.pars superior duodeni;

2.pars descendens duodeni;

3.pars horizontalis (inferior) duodeni;

4.pars ascendens duodeni;

5.flexura duodenojejunalis;

6.papilla duodeni major;

7.plica longitudinalis duodeni;

8.caput pancreatis;

9.corpus pancreatis;

10.cauda pancreatis;

11.arteria et vena mesenterica superior;

12.flexura duodeni superior;

13.flexura duodeni inferior.

Горизонтальна частина (pars horizontalis)

дванадцятипалої кишки, вона починається від її нижнього згину, йде горизонтально вліво, на рівні III поперекового хребця перетинає нижню порожнисту вену і продовжується у висхідну частину.

Висхідна частина (pars asсendens) разом з горизонтальною частиною завдовжки до 15 см, розташована під головкою й тілом підшлункової залози, на рівні лівого краю II поперекового хребця закінчується різким дванадцятипало-порож- ньокишковим згином (flexura duodenojejunalis). Це місце переходу дванадцятипалої кишки в порожню кишку фіксоване до діафрагми м’язом -

підвішувачем дванадцятипалої кишки (m. suspensorius duodeni).

Позаду від висхідної частини розташовані черевна частина аорти, верхні брижові артерія та вена, що входять до складу кореня брижі тонкої кишки.

Зв’язки дванадцятипалої кишки.

Печінково-дванадцятипало- кишкова зв’язка (lig. hepatoduоdenale), складається з двох шарів очеревини, між якими розташовані: загальна жовчна протока, ворітна вена, печінкова артерія. Зв’язка проходить від воріт печінки до верхньої частини дванадцятипалої кишки. Зв’язка має велике практичне значення, хірурги називають її тріадою життя, оскільки ушкодження анатомічних утворень в цій ділянці може коштувати людині життя.

Підвішувальна зв’язка дванадцятипалої кишки (lig. suspensorium duodeni) входить до складу м’яза - підвішувача дванадцятипалої. Зв’язка фіксує дванадцяти- пало-порожньокишковий згин, закінчуючись на задній стінці живота, та підтримує знизу тіло підшлункової залози.

Стінка дванадцятипалої кишки складається з трьох оболонок.

1. Серозна оболонка (tunica serosа), яка покриває з усіх боків тільки початковий відділ кишки і дванадцятипало-порож- ньокишковий згин. В інших місцях очеревина прилягає до кишки тільки спереду.

2. У сереозній оболонці виділяють підсерозний прошарок (tela subserosa), на значній поверхні кишки він є зовнішньою оболонкою і являє собою пухку сполучну тканину, зрощену з сусідніми органами й тканинами.

3. М’язова оболонка (tunica muscularis) має поздовжній (зовнішній) та коловий (внутрішній) шари непосмугованих м’язових волокон.

4. Слизова оболонка (tunica mucosa) покрита одношаровим призматичним епітелієм і утворює колові та півколові складки (plicae cirсulares), характерні для всієї тонкої кишки, а також поздовжні складки, які виражені в ампулі дванадцятипалої кишки.

112

Мал. 156. Ворсинка тонкої кишки (схема):

1.кишечний епітелій;

2.артеріальна судина;

3.венозна судина;

4.центральний лімфатичний синус;

5.кровоносні капіляри.

Поверхня слизової оболонки має оксамитовий вигляд завдяки наявності пальцеподібних випинів слизової оболонки кишки. Ці випини, що називаються кишковими ворсинками (villi intestinales) завдовжки 0,2 - 1,2 мм, що значно збільшують всмоктувальну та видільну площу дванадцятипалої кишки. Основу ворсинки утворює сполучнотканинний шар слизової оболонки з включеннями непосмугованих м’язових волокон. У кожній ворсинці є центральна лімфатична судина (vas lymphaticum centrale), в яку потрапляють жири спожитої їжі, переходячи далі у лімфатичні судини. По обидва боки від центральної лімфатичної судини розміщені кровоносні капіляри, в які надходять білки та вуглеводи у вигляді амінокислот, глюкози, фруктози тощо. У центральну лімфатичну судину всмоктуються жири у вигляді жирних кислот.

До складу слизової оболонки належить підслизовий прошарок (tela submucosa). Він добре розвинений, в його товщі міститься велика кількість кінцевих відділів простих трубчастих кишкових залоз (glandulae intestinales), завдовжки 1 - 2 мм. Найбільшу щільність прості трубчасті залози мають на відстані 5 - 10 см від воротаря шлунка. Залози виділяють слизовий секрет. Тільки в дванадцятипалій кишці розвинені розгалужені, складні трубчасті залози (glandulae duodenales); в деяких місцях трапляються поодинокі лімфатичні фолікули;

У низхідній частині дванадцятипалої кишки на задньо-присередній стінці є поздовжня складка дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni). Нижня частина складки закінчується

великим сосочком дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major). Сосочок дванадцятипалої кишки має отвір, який входить до складу

печінково-підшлункової ампули (ampulla hepatopancreatica), в яку відкривається спільна жовчна протока (ductus сholedochus) та протока підшлункової залози (ductus pancreaticus). Дещо вище розташований малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor) - в цьому місці відкривається додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius).

Дванадцятипала кишка разом із підшлунковою залозою та печінкою посідає центральне місце у функції травлення. У порожнині дванадцятипалої кишки сік підшлункової залози розщеплює білки, жири та вуглеводи, а жовч сприяє перетравленню жиру та всмоктуванню жирних кислот. Крім того, жовч підвищує тонус кишок, посилює їхню перистальтику і бере участь у пристінковому травленні, активізує ферменти підшлункової залози.

Тісний анатомічний та функціональний зв’язок печінки і підшлункової залози через дванадцятипалу кишку сприяє тому, що захворювання одного з цих органів може поширитися на інші (особливо це стосується запальних процесів).

На рентгенограмах дванадцятипалої кишки початкова ії частина - ампула, або цибулина має вигляд трикутної тіні, оберненої основою до воротаря. Верхівка ампули відповідає рівню першої колової складки слизової оболонки. Рентгенографічна форма дванадцятипалої кишки в більшості випадків (60%) нагадує підкову, або кільце (25%), чи вертикально розташованої петлі (15%). Вам уже відомо що, слизова оболонка ампули кишки, як і воротарної частини шлунка, має поздовжні складки. Ці особливості будови по- в’язані з тим, що ампула в процесі ембріогенезу розвивається не із середньої, а з передньої кишки. Саме тому виразкова хвороба шлунка нерідко перебігає одночасно з виразковою хворобою ампули дванадцятипалої кишки.

Порожня та клубова кишки. Товста кишка

Початок порожньої кишки - дванадцятипалопорожньокишковий згин. Наявність брижі тонкої кишки зумовлює велику рухливість її петель. У правій клубовій ділянці тонка кишка впадає в товсту кишку. В цьому місці слизова оболонка тонкої кишки утворює клубовий сосочок (papilla ilealis) з отвором (ostium valvae ileocaecalis), який обмежений двома губами - клубовоободовокишковою (labrum ileocolicum) та клу- бово-сліпокишковою (labrum ileocaecale).

Петлі брижової частини тонкої кишки розташовані в середній частині живота і в підчерев’ї, при цьому петлі порожньої кишки розташовані зверху й зліва від середньої лінії живота - горизонтально, а петлі клубової кишки - вертикально, справа і знизу (мал. 146).

Мал. 146. Тонка кишка, брижова частина, порожня кишка (фрагмент), передня стінка кишки розсічена вздовж і відвернута:

1.tunica mucosa;

2.tela submucosa;

3.plicae circulares;

4.folliculi lymphatici solitarii;

5.tunica muscularis;

6.stratum circulare;

7.stratum longitudinale;

8.tunica serosa.

113

Брижова частина тонкої кишки прикрита спереду великим чепцем очеревини, зверху - поперечною ободовою кишкою, із боків обмежована висхідною ободовою та низхідною ободовою кишками. Униз петлі брижової частини тонкої кишки можуть опускатися до рівня малого таза. Приблизно в 2% випадків на клубовій кишці на відстані 0,5 - 1 м від її кінця розташовується дивертикул клубової кишки (diverticulum ilei), ембріональний залишок жовточної протоки. Відросток завдовжки 5 - 7 см, однакового діаметра з клубовою кишкою. Трапляються запалення цього відростка симптоматика якого схожа на симптоматику апендициту. Вони завжди потребують оперативного втручання.

Будова стінки брижової частини тонкої кишки. Вона утворена трьома оболонками.

Серозну оболонку (tunica serosa) становить очеревина, яка охоплює з усіх боків брижову частину тонкої кишки, залишаючи тільки вузьку смужку між двома шарами брижі, між якими до кишки підходять нерви, кровоносні та лімфатичні судини.

Під серозною оболонкою розміщений підсерозний прошарок (tela subserosa) - пухка сполучна тканина.

М’язова оболонка (tunica muscularis) представлена непосмугованими м’язами, які розміщені у два шари: поздовжній (зовнішній) і коловий (внутрішній). М’язові волокна колового шару мають неперервний спіральний напрямок. Скорочення м’язових волокон мають перистальтичний характер, причому колові волокна звужують просвіт кишки, поздовжні, скорочуючись, сприяють його розширенню.

Підслизовий прошарок (tеla submucosa) утворений добре вираженою пухкою сполучною тканиною, у зв’язку з чим слизова оболонка досить рухлива і має велику кількість складок.

Слизова оболонка (tunica mucosa) рожевого кольору, утворює колові складки (plicae circulares), загальна кількість яких досягає 650. Кожна складка займає половину або дві третини кола кишки, висота становить 0,5 - 0,8 см. Щільність розташування і висота складок у напрямку від порожньої кишки до клубової - зменшуються. Оксамитова поверхня слизової оболонки зумовлена кишковими ворсинками. Останні разом із коловими складками значно збільшують площу всмоктування поживних речовин. У щілинах між ворсинками відбувається розщеплення поживних речовин, або пристінкове травлення.

У слизовій оболонці так само як і в слизовій оболонці дванадцятипалої кишки, в порожній та клубовій кишках є густо розташовані кишкові залози (glandulae intestinales). На відміну від залоз дванадцятипалої кишки за будовою вони прості й нерозгалужені, розміщуються тільки в слизовій оболонці.

До інших особливостей слизової оболонки тонкої кишки належать лімфаттичні структури. На всьому протязі слизової оболонки у підлизову прошарку локалізуються численні поодинокі лімфатичні вузлики (noduli lymphatici solitarii),

загальна кількість їх у молодих людей досягає в середньому 5000 (мал. 147). У слизовій оболонці кінцевої частини клубової кишки розташовані більші скупчення лімфатичної тканини скупчені лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici aggregati), кількість яких коливається від 20 до 60. Розташовані вони на вільному краї кишки, протилежному до брижового краю, і виступають над поверхнею слизової оболонки. Скупчені лімфатичні вузлики овоїдної форми, завдовжки 0,2 - 1 і більше см. Ці важливі структурні утворення відносять до центральних органів імунної системи.

Мал. 147. Клубова кишка (фрагмент), cлизова оболонка:

1.folliculus lymphaticus aggregatus;

2.folliculi lymphatici solitarii;

3.plicae circulares.

Відмінності в будові порожньої та клубової кишок цілком залежать від інтенсивності процесу травлення. У початкових відділах брижової частини тонкої кишки, тобто в порожній кишці, цей процес відбувається швидше та інтенсивніше. Тому порожня кишка має ширший діаметр, стінка її товща, слизова оболонка має більше щільно розташованих складок, ворсинок, більше кровоносних судин на одиницю площі стінки кишки. Клубова кишка вужча, стінка її тонша, слизова оболонка має менші за розміром складки, ворсинок менше, кровопостачається гірше. Крім того в слизовій оболонці порожньої кишки розташовані поодинокі лімфатичні вузлики, а в клубовій кишці, окрім них ще й скупчені лімфатичні вузлики.

На рентгенограмах тонкої кишки, де вона виглядає як вузька стрічка завширшки 1 - 2 см, при пониженому тонусі стінки 2,5 - 4 см. Контури кишки нерівні, внаслідок колових складок, що виступають усередину кишки.

Товста кишка (intestinum crassum)

діаметром майже в два рази більша за тонку, а довжина її від клубового сосочка до відхідника - 1,5 - 2 м. Товста кишка поділяється на три основні частини: сліпу кишку, ободову кишку і пряму кишку (мал. 148).

Ободова кишка має чотири частини: висхідна ободова кишка, поперечна ободова кишка, низхідна ободова кишка, сигмоподібна ободова кишка.

114

Сліпа кишка (caecum) розташована в правій клубовій ділянці. Ободова кишка прочинається ободовою (colon ascendens), яка є продовженням сліпої кишки, спрямована вгору, до правого підребер’я, біля печінки утворює правий згин ободової кишки (flexura соlі dextra) і переходить у поперечну ободову кишку (colon transversum). Остання в лівій підребровій ділянці утворює лівий згин ободової кишки (flехurа соlі sinistra) і

продовжується в низхідну ободову кишку (colon descendens), яка на рівні лівого клубового гребеня переходить у сигмоподібну ободову кишку (colon sigmoideum). Кінцевим відділом товстої кишки є пряма кишка (rectum), яка розташована в малому тазі.

Мал. 148. Тонка та товста кишки:

1. duodenum; 2. flexura duodenojejunalis; 3. jejunum; 4. ileum; 5. appendix vermiformis; 6. caecum; 7. colon ascendens; 8. flexura coli dextra; 9. colon transversum (відрізана); 10. flexura coli sinistra; 11. colon descendens; 12. colon sigmoideum; 13. rectum.

Зверніть увагу на зовнішній вигляд товстої кишки (мал. 149). Вона відрізняється від тонкої кишки за трьома зовнішніми головними ознаками.

Мал. 149. Товста кишка, поперечна ободова кишка (фрагмент):

1.tenia mesocolica;

2.taenia omentalis;

3.taenia libera;

4.omentum majus;

5.mesocolon transversum;

6.haustrae coli;

7.appendices epiploici.

1.На зовнішній поверхні видно три поздовжні тяжі - стрічки ободової кишки (teniae соlі), утворені внаслідок концентрації в цих місцях поздовжнього м’язового шару. Кожна з

цих стрічок, завширки близько 1 см, має власну назву. Брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica) розташована в місці прикріплення брижі (поперечна ободова, сигмоподібна ободова кишки) або на лінії прикріплення кишки до задньої стінки черевної порожнини (висхідна та низхідна ободові кишки). Чепцева стрічка (taenia omentalis) розміщується на нижній поверхні поперечної ободової кишки в місці прикріплення до неї великого чепця. Вільна стрічка (taenia libera) розташована на передній (вільній) поверхні висхідної та низхідної ободових кишок.

2. Між стрічками товстої кишки є поперечні перетинки, внаслідок чого стінка кишки утворює мішкоподібні випини ободової кишки (haustraе соlі). Випини утворюються через невідповідність довжини стрічок і ділянок стінки кишки між стрічками: стрічки коротші, ніж довжина ободової кишки.

3. На стінці товстої кишки, особливо у повних людей, під серозною оболонкою є скупчення жирової клітковини у вигляді чепцевих привісок (appendices omentales).

Сліпа кишка (caecum) - частина кишки 6 - 8 см завдовжки і стільки ж у діаметрі, який лежить нижче від місця переходу тонкої кишки в товсту (мал. 161). Сліпа кишка розміщується в правій клубовій ділянці. Вона досить рухлива, оскільки покрита очеревиною з усіх боків, але не має брижі. Положення кишки залежить від її наповнення. Наповнена кишка сліпа кишка іноді опускається в порожнину малого таза, порожня прилягає до передньої черевної стінки або відтісняється петлями тонкої кишки в глиб черевної порожнини. На задньо-присередній поверхні знизу сходяться в одній точці всі три стрічки ободової кишки. У цьому місці від сліпої кишки відходить червоподібний відросток (appendix vermiformis) рудимент кишки, від 2 до 20 см завдовжки і діаметром 0,5 - 1 см. Розгляньте червоподібний відросток на препараті: він з усіх боків покритий очеревиною і має брижу (mesoappendix), у товщі якої проходять кровоносні та лімфатичні судини.

Мал. 150. Сліпа кишка з червоподібним відростком, передня стінка кишки видалена.

1. іleum;

115

2.papilla ilealis;

3.labium superius;

4.labium inferius;

5.frenulum valvae ileocaecalis;

6.ostium appendicis vermiformis;

7.appendix vermiformis;

8.caecum;

9.colon ascendens.

Положення червоподібного відростка непостійне, що ускладнює діагностику апендициту.

У більшості випадків місце розташування червоподібного відростка проектується на межі між бічною та середньою третинами лінії, що з’єднує праву і ліву верхні передні клубові ості (точка Ланца). Крім того, місце відходження відростка визначається точкою Мак-Бурнея, яка розміщується на середині лінії, проведеної між пупком та правою верхньою передньою клубовою остю.

Однак у 40-45% випадків червоподібний відросток виявляється у малому тазі, а у жінок він досягає правого яєчника та правої маткової труби (низхідне положення). Крім того, спостерігаєьбся висхідне положення (у 13% випадків), а також бічне положення (у 17-20%). До рідкісних випадків слід віднести розташування червоподібного відростка позаду від сліпої кишки (ретроцекальне положення), часом його виявляють у заочеревинному просторі (мал. 151).

Мал. 151. Положення червоподібного відростка (схема):

1.ileum;

2.caecum;

3.colon ascendens;

4.висхідне положення;

5.низхідне присереднє положення;

6.низхідне центральне положення;

7.appendix vermiformis, низхідне бічне положення;

8.ретроцекальне положення.

Перехід клубової кишки в сліпу здійснюється через отвір клубового сосочка, який являє собою горизонтально щілину, обмежовану зверху та знизу двома губами (див. вище). Спереду й ззаду ці губи сходяться і утворюють вуздечку клубового отвору (frenulum ostii ilealis). У товщі губ розташований покритий слизовою оболонкою коловий шар м’язів. Клубовий сосочок має вигляд лійки, яка обернена вузькою частиною до порожнини

сліпої кишки, вільно пропускає вміст тонкої кишки в товсту. Якщо тиск в сліпій кишці підвищується, губи клубового отвору стулюються, і доступ із товстої кишки в тонку стає неможливим. Нижче від клубового отвору на внутрішній поверхні сліпої кишки знайдіть отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis).

Висхідна ободова кишка (colon ascendens)

є безпосереднім продовженням сліпої кишки. Вона спрямован вгору, розмішується в правій бічній ділянці черевної порожнини. У правій підребровій ділянці, біля нутрощевої поверхні печінки, кишка утворює правий згин ободової кишки (flехurа соlі dextra), а потім переходить у поперечну ободову кишку. В середньому довжина висхідної ободової кишки у дорослих становить 15 - 20 см. Очеревиною висхідна ободова кишка покрита мезоперитонеально, тобто спереду і з боків.

Поперечна ободова кишка (colon transversum) - найдовша частина товстої кишки, в середньому завдожки близько 50 см. Почавшись від правого згину ободової кишки, вона йде до ділянки лівого підребер’я і тут, утворюючи лівий згин ободової кишки (flexura соlі sinistra), переходить у низхідну ободову кишку. Поперечна ободова кишка з усіх боків покрита очеревиною, має брижу і завдяки цьому дуже рухлива, брижа утворена чотирма шарами очеревини. Поперечна ободова кишка зверху прилягає до шлунка, а також до нижньої (вісцеральної) поверхні печінки, знизу - до петель брижової частини тонкої кишки, зверху й зліва - до селезінки, ззаду - до дванадцятипалої кишки і підшлункової залози. У людей брахіморфного типу соматичної статури поперечна ободова кишка розташована поперечно; у людей доліхоморфного типу конституції вона значно провисає донизу. Іноді середня точка поперечної ободової кишки розміщена нижче від пупка, а дуже рідко біля лобкового симфізу.

Низхідна ободова кишка (colon descendens), почавшись від лівого згину ободової кишки, йде вниз по задній стінці порожнини живота і на рівні лівого клубового гребеня переходить у сигмоподібну ободову кишку. Довжина низхідної ободової кишки у дорослих 12 - 15 см. Очеревина покриває низхідну ободову кишку спереду та з боків.

Останній відділ ободової кишки - сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) - розміщується в лівій клубовій ділянці, йде зверху вниз й ззовні до середини, на рівні верхнього краю III крижового хребця переходить у пряму кишку. Сигмоподібна ободова кишка покрита очеревиною з усіх боків, має довгу брижу, що зумовлює значну рухливість кишки. Довжина сигмоподібної ободової кишки у дорослої людини коливається від 20 до 60 см.

Будова стінки сліпої та ободової кишок. Вона представлена оболонками: серозною з підсерозним прошарком, м’язовою та слизовою з підслизовим шаром.

Серозна оболонка (tunica serosa) є лише на тих частинах товстої кишки, які покриті з усіх

116

боків очеревиною: на сліпій кишці, червоподібному відростку, поперечній ободовій, сигмоподібній ободовій кишках і на початковому відділ прямої кишки. На висхідній ободовій і низхідній ободовій кишках, а іноді і на сліпій кишці та на середній частині прямої кишки серозна оболонка є лише на бічній, передній та присередній поверхнях. Пригадайте, що на стінці ободової кишки є випини серозної оболонки із скупченням жирової клітковини - чепцеві привіски.

М’язова оболонка (tunica muscularis)

складається з двох шарів: поздовжнього та колового. М’язовіволокна поздовжнього шару згруповані в три стрічки: брижову, чепцеву та вільну (мал. 29). Брижова стрічка розміщується вздовж місця прикріплення брижі; вздовж місця прикріплення великого чепця розташована чепцева стрічка; вільна стрічка розташована між двома попередніми.

Слизова оболонка (tunica mucosa) покрита циліндричним епітелієм з великою кількістю келихоподібних клітин, які виділяють слиз. Ворсинок у кишці немає, і тому слизова оболонка гладенька та блискуча. Слизова оболонка утворює півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli), які розташовані в три ряди між стрічками. У слизовій оболонці багато простих трубчастих кишкових залоз і келихоподібних клітин. У ній та в підслизовому прошарку розташовані поодинокі лімфатичні вузлики, а в стінці червоподібного відростка скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка (noduli lymphatici aggregati appendicis vermiformis), що входять до складу імунної системи організму.

Рентгенологічне дослідження проводять після заповнення її контрастною масою, яка надходить із тонкої кишки, а також після окремого заповнення прямої кишки (клізма з контрастною масою). У живої людини відзначається більш низьке розташування поперечної ободової кишки, ніж на трупі. На рентгенограмах спостерігаються здуття ободової кишки, між якими є ділянки звуження з чітко вираженим підвищеним тонусом м’язів колового шару.

Пряма кишка (rectum) - кінцевий відділ товстої кишки (мал. 152, 153). Верхня межа прямої кишки проходить на рівні ІІ та ІІІ крижових хребців, а закінчується кишка в ділянці промежини відхідником. Довжина її у дорослих становить 14 - 20 см, діаметр коливається від 2,5 до 7,5 см.

Мал. 152. Пряма кишка, м’язова оболонка:

1.tunica muscularis (stratum longitudinale);

2.ampula recti;

3.musculus levator ani;

4.musculus sphincter ani externus.

Топографія прямої кишки у чоловіків та жінок різна. У чоловіків спереду від прямої кишки розміщений сечовий міхур, передміхурова залоза, ампули сім’явиносних проток та пухирчасті залози, а у жінок - піхва і матка. Задня стінка прямої кишки як у чоловіків, так і у жінок прилягає до тазової поверхні крижової кістки, а по боках заочеревинний відрізок кишки оточує шар добре вираженої жирової тканини.

Пряма кишка насправді не є прямою, а утворює два згини: крижовий (flехurа sacralis), обернений опуклістю назад, що відповідає кривині тазової поверхні крижової кістки та промежинний згин (flexura perinealis), обернений опуклістю наперед, що розміщується після проходження кишки спереду від куприка в ділянці промежини. Вигини прямої кишки у лобовій площині непостійні. Тазова частина прямої кишки, яка розміщена над тазовим дном, розширена і утворює ампулу прямої кишки (ampulla recti). В ампулі прямої кишки є непостійні поздовжні складки, які розгладжуються у разі наповнення кишки. Ампула прямої кишки безпосередньо продовжується у відхідниковий канал (canalis analis).

117

Мал. 153. Пряма кишка, оболонки, канал відхідника (фронтальний розріз):

1.tunica mucosa;

2.plica transversalis recti;

3.columnae anales;

4.sinus anales;

5.canalis analis;

6.plexus venosus rectalis internus;

7.tunica muscularis;

8.musculus sphincter ani internus;

9.musculus sphincter ani externus;

10.musculus levator ani;

11.tunica serosa.

Будова стінки прямої кишки. Серозна оболонка (tunica serosa) покриває пряму кишку з усіх боків тільки на протязі невеликого верхнього відрізка. Тут є брижа прямої кишки (mesorectum). Середній відділ, або ампула прямої кишки, оточена очеревиною спереду і з боків, а нижній відділ очеревиною не покритий. Інакше кажучи, верхня частина прямої кишки розташована інтраперитонеально, середня - мезоперитонеально, нижня - екстраперитонеально.

М’язова оболонка (tunica muscularis) представлена двома шарами м’язових волокон: поздовжнім, у вигляді суцільного рівномірного шару, та коловим, який розміщений по всій довжині кишки, а в ділянці вихідникового каналу він значно cтовщується й утворює внутрішній м’яз - замикач відхідника (m. sphincter ani internus). Цей м’яз належить до непосмугованих м’язів стінки прямої кишки. Крім того, є зовнішній м’яз-замикач вихідника (m. sphincter ani externus). Цей м’яз належить до посмугованих м’язів промежини.

Слизова оболонка (tunica mucosa) у верхньому відділі прямої кишки покрита одношаровим циліндричним епітелієм, не має ворсинок, але містить велику кількість келихоподібних клітин. Нижня частина слизової оболонки покрита багатошаровим плоским епітелієм. У підслизовому прошарку трапляються поодинокі лімфатичні вузлики. У верхньому відрізку прямої кишки, на стінці ампули розташовані три добре розвинені поперечні складки (plicae transversales recti).

Вони нагадують півмісяцеві складки сигмоподібної кишки, але розміщені гвинтоподібно, утворені слизовою оболонкою за участі м’язів колового шару. У відхідниковому каналі починаються поздовжні складки (їх 8 -10), які продовжуються вниз. Їх називають відхідниковими стовпами

(columnae anales). Заглиблення між відхідниковими стовпами називають відхідниковими пазухами (sinus anales), які в ділянці відхідника отвору формують кільцеподібне підвищення - гребінчасту лінію (linea pectinata). У неї переходять відхідникові стовпи, а в товщі підслизового прошарку і слизової оболонки залягає добре розвинене прямокишкове венозне сплетення. Саме в цьому місці відбувається перехід багатошарового плоского епітелію слизової оболонки в багатошаровий плоский шкірний епітелій.

Печінка і підшлункова залоза

Печінка (hepar) - найбільша залоза тіла людини, їі маса у дорослих дорівнює в середньому 1500 г, приблизно 1/50 від маси всього тіла. У новонародженого печінка займає більшу частину черевної порожнини і становить 1/20 від маси тіла.

Топографія печінки.

Голотопія: вона розташована в у верхній частині черевної порожнини: повністю виповняє праву підреброву ділянку, частково розміщена в надчерев’ї та в лівій підребровій ділянці.

Скелетотопія: справа верхня межа проходить від найвищої точки печінки, що розташована в четвертому міжребер’ї, по правій пригруднинній лінії; зліва верхня межа проходить від найвищої точки печінки, що розташована в п’ятому міжребер’ї по лівій пригруднинній лінії. Верхня межа по серединній лінії тіла перетинає основу мечоподібного відростка груднини. Нижня межа печінки починається справа від хребта, йде по краю правої ребрової дуги, виходить з-під неї на рівні зрощення хрящів IX та VIII ребер. Потім нижня межа печінки проходить у надчеревну ділянку по середині відстані між мечоподібним відростком і пупком, іде вгору наліво і на рівні зрощення хрящів VIII та VII лівих ребер заходить під ліву реброву дугу. У здорових дорослих людей нижній край печінки не пальпується на рівні ребрової дуги.

Синтопія: верхня, діафрагмова поверхня печінки випукла, вона прилягає до діафрагми. Нижня, нутрощева поверхня - нерівна, дещо вігнута і має втисненння, до яких прилягають правий згин ободової кишки, поперечна ободова кишка, жовчний міхур; позаду від них - права нирка з правою наднирковою залозою, ампула дванадцятипалої кишки, нижня порожниста вена; зліва - воротарна частина та тіло шлунка. Розгляньте топографію печінки з урахуванням голотопії, скелетотопії та синтопії.

Печінка темно-бурого кольору, м’якої консистенції (мал. 154). В печінці розрізняють дві поверхні: діафрагмову та нутрощеву. Обидві поверхні сходяться одна з одною спереду, ззаду, справа та зліва й утворюють гострий нижній край (margo inferior). Ззаду в місці переходу діафрагмової поверхні в нутрощеву розташоване так зване голе поле (area nuda), яке можна вважати задньою поверхнею печінки

118

Мал. 154. Печінка: a - діафрагмова поверхня; б— нутрощева поверхня:

1. lobus dexter;	12. vena cava inferior;
2. lobus sinister;	13. vv. hepaticae;
3. lig. coronarium;	14. porta hepatis;
4. lig. triangulare dextrum;	15. ductus choledochus;
5. lig. triangulare sinistrum;	16. vena porta;
6. lig. falciforme hepatis;	17. arteria hepatica propria;
7. lig. teres hepatis;	18. area nuda;
8. lobus quadratus;	19. impressio renalis;
9. lobus caudatus;	20. impressio colica;
10. vesica biliaris;	21. impressio duodenalis;
11. lig. venosum;	22. impressio esophagealis.

Діафрагмова поверхня печінки поділяється на дві частки - праву (більшу) та ліву (меншу) серпоподібною зв’язкою, що розміщена в стріловій площині. Права частка печінки (lobus hepatis dexter) розміщена під правим куполом діафрагми, а ліва частка (lobus hepatis sinister) - під лівим куполом. На діафрагмовій поверхні печінки є серцеве втиснення (impressio cardiaca), утворене внаслідок прилягання серця до діафрагми, а через неї - до печінки.

На нижній, нутрощевій поверхні печінки (facies visceralis) виділяють борозни - дві поздовжні та одну поперечну. Поздовжні борозни йдуть спереду назад, а поперечна борозна з’єднує середини поздовжніх. У цьому місці розташовані ворота печінки (porta hepatis). Борозни поділяють нутрощеву поверхню печінки на чотири частки: праву (lobus hepatis dexter), ліву

(lobus hepatis sinister), квадратну (lobus quadratus) та хвостату (lobus caudatus).

Передній відділ правої поздовжньої борозни має назву ямки жовчного міхура (fossa vesicae biliaris), в ній розміщений жовчний міхур. Задній відділ правої поздовжньої борозни утворює борозну порожнистої вени (sulcus venae cavae).

Передній відділ лівої поздовжньої борозни називають щілиною круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis), тут проходить кругла зв’язка печінки (lig. teres hepatis); задній відділ лівої по-

здовжньої борозни, в якому розміщена венозна зв’язка печінки (lig. venosum), називають щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi). Венозна зв’язка - це заросла венозна протока, вона функціонує в переіод розвитку плода, з’єднуюми пупкову вену з нижньою порожнистою веною, а після народження дитини виповнюється сполучною тканиною.

Праву і ліву поздовжні борозни з’єднує глибока поперечна борозна, яку називають воротами печінки. У ворота печінки входять: ворітна вена, власна печінкова артерія, віповідні нерви. Із воріт печінки виходять: загальна печінкова протока та лімфатичні судини. Усі ці судини й нерви розміщуються між двома шарами очеревини, які натягнуті між воротами печінки та дванадцятипалою кишкою, утворюючи печінково-дванадця- типало-кишкову зв’язку (lig. hepatoduodenale). Між воротами печінки і малою кривиною шлунка розташовується печінково-шлункова зв’язка (lig. hepatogastricum).

На нутрощевій поверхні правої частки печінки квадратна частка печінки розташована спереду від воріт печінки між щілиною круглої зв’язки і ямкою жовчного міхура, а хвостата частка - позаду від воріт печінки, між щілиною венозної зв’язки та борозною нижньої порожнистої вени. Від хвостатої частки відходять уперед два відростки. Перший з них - хвостатий відросток

(processus caudatus), розташований біля борозни нижньої порожнистої вени, другий - сосочкоподібний відросток (processus papillaris), спрямований також уперед до воріт печінки, але розташований поряд із щілиною венозної зв’язки.

До нутрощевої поверхні печінки прилягають органи, внаслідок чого на печінці утворюються втиснення. На лівій частці печінки є шлункове втиснення (impressio gastrica) - слід прилягання передньої стінки шлунка. На задній поверхні лівої частки помітна полога борозна - стравохідне втиснення (impressio esophageale). У ділянці воріт печінки на квадратній частці розташоване дванадцятипалокишкове втиснення (impressio duodenalis). Справа від нього на нутрощевій поверхні правої частки печінки є ниркове втиснення (impressio renalis), а позаду та зліва від нього - надниркове втиснення (impressio suprarenalis). На нутрощевій поверхні вздовж нижнього краю печінки розташоване втиснення від правого згину ободової кишки та від поперечної ободової кишки - ободовокишкове втиснення

(impressio colica).

Зв’язки печінки. Печінка майже повністю покрита очеревиною, за винятком невеликої задньої ділянки, де вона безпосередньо прилягає до діафрагми, тому слід вважати, що печінка розташована відносно очеревини інтраперитонеально. У ділянці преходу очеревини в голе поле утворюється вінцева зв’язка (lig. coronarium). Вона розташована у лобовій площині, складається з двох шарів очеревини, переднього та заднього, не зрощених між собою. Правий та лівий кінці вінцевої зв’язки розташо-

119

вуються у вигляді трикутників і утворюють праву та ліву трикутні зв’язки (lig. triangulare dextrum et sinistrum).

Серпоподібна зв’язка (lig. falciforme) розташована в стріловій площині, теж утворена двома шарами очеревини, з’єднує діафрагмову поверхню печінки з діафрагмою. Зв’язка, що йде від передньої черевної стінки до печінки, називається круглою зв’язкою печінки (lig. teres hepatis). Ця зв’язка розташована у вирізці круглої зв’язки і йде до воріт печінки.

Печінково-ниркова зв’язка (lig. hepatorenale) розташована на задній стінці черевної порожнини у вигляді одного шару очеревини, що йде від правої частки печінки до верхнього кінця правої нирки.

Внутрішня будова печінки. Печінка належить до складних паренхіматозних органів. Зовні паренхіму печінки покриває серозна оболонка, під якою розташована щільна волокниста оболонка (tunica fibrosa). Збоку від воріт печінки волокниста оболонка проникає в паренхіму органа, супроводжуючи кровоносні судини. У печінці виділяють дві частки, п’ять секторів та вісім сегментів. Такий поділ зумовлений розгалуженням судин печінки - ворітної вени та печінкової артерії. Виділяють кілька порядків судин печінки. Судини першого порядку (часткові) заходять у праву та ліву частки печінки. Межа між ними йде по лінії, яка з’єднує середину ямки жовчного міхура з борозною нижньої порожнистої вени. У лівій частці печінки розрізняють три сектори і чотири сегменти, у правій частці печінки - два сектори і чотири сегменти.

У паренхімі печінки судини першого порядку далі поділяються на гілки другого порядку (секторні), відповідно кожна права артерія і вена поділяються на дві гілки, а кожна ліва артерія і вена - на три гілки. Останні в свою чергу поділяються на судини третього порядку (сегментні), їх у кожній частці печінки по чотири. У зворотному порядку за такою ж схемою з печінки виходять ще три так звані трубчасті системи, які не поділяються, а з’єднуються, зливаючись у венозні печінкові судини, лімфатичні судини та жовчні протоки.

Сегментів печінки без урахування секторів є вісім. Межа між лівою і правою частками пролягає по середині органа так, що квадратна й хвостата частки входять до складу лівої половини печінки. Кожен з цих сегментів має власну назву: задній сегмент (сегмент І), лівий бічний задній сегмент (сегмент ІІ), лівий бічний передній сегмент (сегмент ІІІ), лівий присередній сегмент (сегмент IV), правий присередній передній сегмент (сегмент V), правий бічний предній сегмент (сегмент VI), правий бічний задній сегмент (сегмент VII), правий присередній задній сегмент (сегмент VIII).

Задній сегмент печінки включає тільки хвостату частку, його можна бачити на нутрощевій поверхні печінки. Лівий бічний задній сегмент займає також задню ділянку лівої частки печінки, розміщується зліва від попереднього сегмента (мал. 155, 156).

Мал. 155. Сегменти печінки. Нутрощева поверхня.

Segmentum posterius — SI.

Segmentum posterius laterale sinistrum — SII. Segmentum anterius laterale sinistrum — SIII. Segmentum mediale sinistrum — SIV.

Segmentum anterius mediale dextrum — SV. Segmentum anterius laterale dextrum — SVI. Segmentum posterius laterale dextrum — SVII.

Мал. 156. Сегменти печінки. Діафрагмова поверхня.

Segmentum posterius laterale sinistrum — SII. Segmentum anterius laterale sinistrum — SIII. Segmentum mediale sinistrum — SIV.

Segmentum anterius mediale dextrum — SV. Segmentum anterius laterale dextrum — SVI. Segmentum posterius laterale dextrum — SVII. Segmentum posterius mediale dextrum — SVIII.

Лівий бічний передній та лівий присередні сегменти займають передню ділянку лівої частки печінки. Правий присередній пердній сегмент розташований на на нутрощевій поверхні правої частки печінки спереду від лівого присерднього сегмента. Правий бічний предній сегмент займає передньо-бічну ділянку правої частки печінки поруч їз правим присереднім переднім сегментом.

Правий бічний задній та правий присередній задній сегменти розташовані в задній ділянці правої частки печінки, правий бічний задній сегмент - ззаду від правого бічного переднього сегмента, правий присередній задній сегмент ззаду від правого присереднього преднього сегмента.

За своєю гістологічною будовою печінка є складною розгалуженою трубчастою залозою. Речовина печінки складається з часточок печінки (lobulus hepatis), форма яких нагадує шестигранну призму, з діаметром поперечника 1 - 2,5 мм. Це утворення вважають структурно-функ- ціональною одиницею печінки. Часточок нараховують близько 5.000.000. На периферії кожної часточки розташовані міжчасточкові вени

120

(venae interlobulares), що належать до системи ворітної вени, та міжчасточкові артерії (arteriae interlobulares), а також міжчасточкові жовчовивідні проточки (ductuli biliferi interlobulares). Міжчасточкові жовчовивідні проточки, артерії й вени прилягають одна до одної й утворюють печінкову тріаду. Часточки побудовані із з’єднаних між собою печінкових клітин. Між часточками йдуть міжчасточкові вени із системи ворітної вени, вони вливаються в так звані синусоїдні капіляри. Синусоїдні капіляри розташовані між рядами печінкових клітин і спрямовані до до центру печінкової часточки. У ці ж синусоїдні капіляри вливаються і міжчасточкові артерії (із системи власної печінкової артерії).

У середині печінкової часточки розміщені артеріальні капіляри, які відходять від гілок власної печінкової артерії і впадають у синусоїдні капіляри печінки, віддаючи кисень і поживні речовини. Відтак кров стає венозною і вливається в центральну вену. В цю саму центральну вену надходть венозна кров, яка була принесена по ворітній вені і очищена від токсичних продуктів завдяки дезінтоксикаційній функції печінки. Кілька центральних вен зливаються між собою, утворюючи підчасточкові вени (vv. sublobulares). Ці вени, зливаючись, утворюють три-чотири печінкові вени (venae hepaticae), які виходять на задній поверхні печінки в борозні нижньої порожнистої вени і впадають у нижню порожнисту вену.

Таким чином у центральні вени збирається венозна кров від двох приточних трубчастих систем печінки - системи ворітної вени та системи власної печінкової артерії.

Клітини печінкової часточки виробляють жовч, що надходить у жовчовивідні внутрішньочасточкові проточки (ductuli biliferi intralobulares), які в початкових відділах біля центральної вени закриті. На периферії часточки ці проточки впадають жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares), в міжчасткові жовчні протоки, а потім у праву та ліву печінкові протоки

(ductus hepaticus dexter et sinister). Вийшовши з воріт печінки, права та ліва печінкові протоки зливаються і утворюють загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis).

З воріт печінки крім жовчних проток виходять лімфатичні судини. Вони доповнюють венозну систему, оскільки відводять від печінки продукти обміну речовин. У часточках печінкові лімфатичні капіляри відсутні. Глибокі печінкові лімфатичні капіляри починаються навколо часточок, у міжчасточковій сполучній тканині. Вони проходять разом із міжчасточковими капілярами артеріальних і венозних судин та з міжчасточковими жовчними проточками. Лімфатичні капіляри утворюють так звану п’яту трубчасту систему печінки. Крім глибоких лімфатичних судин, які виходять із воріт печінки, є ще поверхнева лімфатична сітка, що розташована в серозній і волокнистій оболонках печінки.

Глибокі і поверхневі лімфатичні судини з’єднуються між собою і виходять не тільки з воріт печінки, а й у місцях відходження від печінки зв’язок

малого чепця (вінцевої, трикутних, серпоподібної, круглої). Лімфатичні печінкові судини спочатку впадають у регіонарні лімфатичні вузли у воротах печінки, потім створюють анастомози із лімфатичними судинами жовчного міхура, досягаючи сусідніх лімфатичних вузлів - черевних, поперекових, шлункових, діафрагмових, пригруднинних та ін. Вивчення зв’язків лімфатичної системи має велике практичне значення, тому що по лімфатичних судинах переносяться ракові клітини.

Таким чином, у печінці розвинені п’ять так званих трубчастих систем:

система ворітної вени;

система власної печінкової

артерії;

система печінкових вен;

система лімфатичних судин

печінки;

система жовчних проток.

Жовчний міхур (vesica biliaris) має форму видовженого мішка, завдовжки - 8-12 см, завши-

ршки - 3-5 см, об’ємом - 40-70 см3. Розрізняють дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris), тіло жовчного міхура (corpus vesicae biliaris) та шийку жовчного міхура (collum vesicae biliaris; мал. 157).

Дно жовчного міхура - найбільш розширена заокруглена частина, спрямована вперед, до нижнього краю печінки, вона дещо висувається з- під цього краю. Тіло має циліндричну форму. Шийка - вузька частина міхура, яка поступово переходить у міхурову протоку (ductus cysticus). Міхурова протока йде вниз між шарами очеревини, що утворюють печінково-дванадцяти- пало-кишкову зв’язку і, злившись із загальною печінковою протокою, утворює спільну жовчну протоку (duсtus choledochus), яка відкривається на верхівці великого сосочка дванадцятипалої кишки.

Під час травлення жовч стікає з жовчного міхура по міхуровій протоці, а далі по спільній жовчній протоці у дванадцятипалу кишку. Знайдіть ці жовчні протоки на препараті. Знання топографії жовчних проток має велике практичне значення. Хірурги виділяють чотири відділи спільної жовчної протоки. Перший відділ розташований у товщі печінково-дванвдцятипалоки- шкової зв’язки над дванадцятипалою кишкою. Другий відділ проходить позаду від верхньої частини дванадцятипалої кишки. Третій відділ проходить через паренхіму головки підшлункової залози. Четвертий відділ розташований у межах присередньої стінки низхідної частини дванадцятипалої кишки в товщі поздовжньої складки дванадцятипалої кишки, відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки.

Після злиття спільної жовчної протоки з протокою підшлункової залози утворюється розширення - печінково-підшлункова ампула (ampulla hepatopancreatica), оточена м’язом - замикачем ампули (m. sphincter ampullae), який ще називають сфінктером Одді (мал. 157).

121

Мал. 157. Жовчний міхур, жовчні протоки на розрізі:

1.vesica biliaris;

2.fundus vesicae biliaris;

3.corpus vesicae biliaris;

4.collum vesicae biliaris;

5.ductus cysticus;

6.ductus hepaticus dexter;

7.ductus hepaticus sinister;

8.ductus hepaticus communis;

9.ductus choledochus;

10.ductus pancreaticus;

11.ampulla hepatopancreatica;

12.papilla duodeni major;

13.duodenum.

Стінки жовчного міхура складається з трьох оболонок - серозна оболонка (tunica serosa) покриває більшу частину жовчного міхура, вона переходить на нього з нижньої поверхні печінки. Відносно очеревини жовчний міхур займає мезоперитонеальне положення. Верхня поверхня міхура обернена до печінки і не має серозної оболонки. Підсерозний прошарок погано розвинений. М’язова оболонка (tunica muscularis) також мало виражена й представлена переважно коловим шаром непосмугованих м’язових волокон.

Слизова оболонка (tunica mucosa) має підслизовий прошарок, відповідно на дні й тілі жовчного міхура утворює дрібні складки, а в шийці міхура і в міхуровій протоці - спіральну складку (plica spiralis).

Жовчний міхур - це резервуар, в який надходить по загальній печінковій та міхуровій протоках жовч, яка виробляється печінкою. Вихід жовчі у дванадцятипалу кишку в цей час закритий завдяки скороченню м’яза - замикача спільної жовчної протоки (m. sphincter ductus choledochi).

Печінка, як залоза травної системи виконує екскреторну функцію - виробляє жовч. У жовчі нараховують 40 хімічних сполучень, синтезованих в печінці або захоплених із крові: холестерин, жовчні кислоти, білірубін тощо. Жовч - рідина зелено-бурого кольору, лужної реакції, гірка на смак. Перетворюючи жири на емульсію, жовч сприяє подальшому розщепленню їх під дією ліпази підшлункової залози. Крім того, жовч поси-

лює перистальтику кишок. У дорослого протягом

доби печінка виробляє 700 - 800 см3 жовчі. Печінці властива також бар’єрна функція: токсичні продукти білкового обміну, які приносяться до печінки кров’ю, нейтралізуються в ній. Крім того, ендотелій печінкових капілярів та зірчасті ретикулоендотеліальні клітини мають фагоцитарні властивості, завдяки яким знешкоджуються різніх шкідливі речовини, що всмоктуються в тонкій і товстій кишках. Печінка бере участь в усіх видах обміну речовин: водному, білковому, жировому, вуглеводному, мінеральному, в ній депонується ряд вітамінів А, D, К, С, РР, вона є депо заліза (15% всього заліза в організмі міститься в печінці), міді, цинку та інших металів. Печінка виконує також гормональну функцію, вона має зв’язок із нирками, наднирковими залозами (ренін-ангіо- тензин-альдостеронова система). В ембріональний період печінці властива функція кровотворення.

Підшлункова залоза (pancreas) - одна з найбільших залоз тіла людини, це друга (після печінки) за розмірами травна залоза. Довжина її 16 - 20 см, ширина 3 - 8 см, товщина 2 - 3 см, маса 70 - 80 г.

Топографія підшлункової залози.

Голотопія: залоза розміщена в надчерев’ї, заочеревинно. Вона займає ліву підреброву ділянку, надчеревну ділянку і заходить у праву підреброву ділянку. Скелетотопія: залоза розміщена поперечно відносно хребтового стовпа: головка - на рівні І, II поперекових хребців, тіло - на рівні І поперекового хребця, хвіст залози досягає воріт селезінки, що відповідає рівню XII грудного хребця. Таким чином, 1/3 підшлункової залози розташовується праворуч від серединної площини тіла людини, 2/3 - ліворуч. Синтопія: спереду від залози розташований шлунок, позаду від неї - тіла поперекових хребців, нижня порожниста вена, черевна частина аорти, автономне черевне сплетення, ліва нирка та ліва надниркова залоза. Праворуч від залози у вигляді підкови її головку огинає дванадцятипала кишка.

Очеревина покриває передньо-верхню і пере- дньо-нижню поверхні залози й утворює дві зв’язки: підшлунково-ободовокишкову (lig. pancreatocolicum), підшлунково-селезінкову (lig. pancreatісosplenicum). Ці зв’язки з’єднують підшлункову залозу з поперечно-ободовою кишкою та селезінкою.

Підшлункова залоза має тригранну форму, в ній розрізняють чотири частини: головку, шийку, тіло та хвіст (мал. 158). Головку підшлункової залози (caput pancreatis) огинає у вигляді підкови дванадцятипала кишка. Головка сплощена спереду назад. На межі її з тілом по нижньому краю розташована вирізка підшлункової залози (incisura pancreatis). Тут розташована шийка підшлункової залози (collum pancreatis). Тіло залози (corpus pancreatis) має три поверхні: передньо-верхню (facies anterosuperior), задню

(facies posterior) та передньо-нижню (facies anteroinferior). Хвіст підшлункової залози (cauda

122

pancreatis) - найбільш звужена її частина, закінчується біля воріт селезінки; позаду від хвоста розташовуються ліва надниркова залоза і верхній кінець лівої нирки.

Мал. 158. Підшлункова залоза, зовнішня будова з протоками:

1.caput pancreatis;

2.corpus pancreatis;

3.cauda pancreatis;

4.ductus pancreaticus;

5.ductus pancreaticus accessorius;

6.ductus choledochus;

7.ampulla hepatopancreatica.

Утовщі підшлункової залози, починаючи від хвоста, у напрямку до головки проходить підшлу-

нкова протока (ductus pancreaticus), в яку відкриваються протоки часточок залози. Часточки залози (їх видно на препараті залози) розмежовані прошарками пухкої волокнистої сполучної тканини. У цих міжчасточкових перегородках (septum interlobulare) розміщені судини, нерви та міжчасточкові вивідні протоки. Останні утворюються після злиття внутрішньочасточкових проток, кожна з яких починається від ацинуса

(acinus pаncreaticus) - структурно-функ- ціональної одиниці залози, де виробляються травні ферменти. Ацинус має форму зрізаного конуса, який обернений основою назовні, а верхівкою до центру. В центрі кожного ацинуса є отвір, в який виділяється секрет ацинозних клітин.

Підшлункова протока відкривається разом із спільною жовчною протокою на великому сосочку дванадцятипалої кишки, попередньо з’єднуючись з нею. У кінцевому відділі протока підшлункової залози має м’яз - замикач протоки підшлункової залози (m. sphincter ductus pancreatici). Конструктивний зв’язок загальної жовчної протоки і протоки підшлункової залози зумовлений розвитком обох цих залоз із первинної кишки. Іноді підшлункова залоза має додаткову підшлункову протоку (ductus pancreaticus accessorius), яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки на 12 см вище від великого сосочка дванадцятипалої кишки.

Таким чином, підшлункова залоза виділяє в просвіт дванадцятипалої кишки підшлунковий сік, який містить ферменти (трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу та ін.), що розщеплюють білки до амінокислот, жири - до жирних кислот та вуглеводи - до моносахаридів. Ця функція залози називається екзокринною.

Крім того, слід звернути увагу на те, що в підшлунковій залозі є особливі скупчення залозистих клітин підшлункові острівці (insulae pancreaticae), вкраплені між ацинусами залози. Ці острівці становлять ендокринну частинау підшлункової залози (pars endocrina pancreatis).

Очеревина. Черевна порожнина

Очеревина (peritoneum) - серозна оболонка, яка вистилає внутрішню поверхню черевної порожнини і органи, що в ній розташовані. Вона являє собою тонку прозору плівку, вільна поверхня якої гладенька, блискуча, зволожена серозною рідиною (serum - білок, сироватка).

Черевна порожнина (cavitas abdominis)

обмежована зверху діафрагмою, спереду та з боків - м’язами живота, ззаду - поперековими хребцями, квадратними м’язами попереку і клу- бово-поперековими м’язами. Вона продовжується в порожнину малого таза, яка знизу обмежована діафрагмою таза.

В черевній порожнині, включаючи порожнину малого таза, розташовані: шлунок, тонка й товста кишки, печінка, селезінка, підшлункова залоза, нирки, надниркові залози, сечоводи; в порожнині таза пряма кишка, сечові органи та внутрішні статеві органи. Крім того, на задній стінці черевної порожнини, спереду від поперекових хребців, розташовані черевна частина аорти, нижня порожниста вена, нервові сплетення, лімфатичні судини й вузли (мал. 159 - 161).

Черевну порожнину можна розглядати в цілому тільки після видалення внутрішніх органів. Внутрішня поверхня стінок черевної порожнини вистелена пристінковою фасцією живота (fascia abdominis parietalis), а на задній стінці ще й заочеревинною фасцією (fascia extraperitonealis). Частини пристінкової фасції живота мають назви, відповідні до тих ділянок та м’язів, що їх фасція покриває. Очеревина, яка вистилає стінки черевної порожнини, отримала назву пристінкової очеревини (peritoneum parietale). Простір між очеревиною та пристінковою фасцією живота на задній стінці черевної порожнини називається заочеревинним простором (spatium retroperitoneale). Він виповнений жировою клітковиною та органами. Очеревина, що покриває нутрощі, називається нутрощевою очеревиною (peritoneum viscerale). Загальна поверхня нутрощевої і пристінкової очеревини становить у середньому 2,5 м2.

123

Мал. 159. Очеревина (видалені шлунок, частково поперечна ободова кишка, порожня та клубова кишки):

1. hepar;			14. recessus duodenalis;
2. lobus caudatus hepatis;			15.	recessus	ileocaecalis
3. lig. hepatoduodenale;			superior;
4. splen;			16.	recessus	ileocaecalis
5. lig. gastrosplenicum;			inferior;
6. lig. phrenicosplenicum;			17. mesosigmoideum;
7.	lamina parietalis peritonei		18. recessus intersigmoideus;
(bursae omentalis);			19. colon sigmoideum;
8. lig. falciforme hepatis;			20. appendix vermiformis;
9. lig. teres hepatis;			21. caecum;
10. duodenum;			22. colon ascendens;
11. radix mesenterii;			23. colon transversum;
12. sinus mesentericus dexter;			24. colon descendens;
13.	sinus	mesentericus	25. rectum.

sinister;

Серозна оболонка розвивається в ранній ембріональний період із стінок первинної порожнини тіла (coelom), як похідне нутрощавої та пристінкової пластинок мезобласта. Розвинений із мезодерми клітковинний покрив - мезотелій, ззовні покриває первинну кишку, а також утворення, які з неї виникають, і водночас вистилає стінки порожнини тіла.

Первинна кишка спочатку підвішена на вентральній і дорсальній брижах, які являють собою перехідні складки первинного серозного покриву зі стінок порожнини тіла на кишку. Спочатку з обох боків кишки розміщені права і ліва черевні порожнини, розділені вентральною й дорсальною брижами. Потім у процесі розвитку в каудальній частині кишки вентральна брижа зникає, а водночас з утворенням діафрагми права і ліва серозні порожнини перетворюються на загальну очеревинну порожнину.

У верхній частині тулуба зародка виокремлюється осердна порожнина (cavitas pericardiaca) та дві плевральні порожнини (cavitas pleuralis).

Окрім черевної порожнини, існує обмежована замкнута очеревинна порожнина (cavitas peritonealis) - щілиноподібний простір між пристінковою та нутрощевою очеревиною. У жінок

очеревинна порожнина сполучається з зовнішнім середовищем через черевні отвори маткових труб, маткові труби, порожнину матки й піхву. В очеревинній порожнині міститься близько 20 - 50 см3 серозної рідини, яка продукується зовнішнім шаром очеревини - одношаровим плоским епітелієм. Ця рідина зволожує стінки очеревинної порожнини, що зменшує тертя між внутрішніми органами.

Мал. 160. Органи черевної порожнини, вигляд спереду:

1.hepar;

2.ventriculus (gaster);

3.omentum majus;

4.intestinum tenue.

Слід зауважити, що нутрощева очеревина неоднаково вкриває органи. Так, деякі органи вона покриває з усіх боків (інтраперитонеально), інші лише з трьох боків мезоперитонеально), а деякі лише з одного боку (екстраперитонеально).

Вивчіть органи, які покриті очеревино інтраперитонеально. Це шлунок, порожня кишка, клубова кишка, сліпа кишка з червоподібним відростком, поперечна ободова кишка, сигмоподібна ободова кишка, верхня частина прямої кишки, печінка, селезінка, матка, маткові труби. Візьміть до уваги, що частина передньої поверхні шийки матки, яка обернена до сечового міхура, а також невелика ділянка діафрагмової поверхні печінки очеревиною не покриті.

Мезоперитонеально покриті очеревиною такі органи: жовчний міхур, сечовий міхур, висхідна ободова кишка, низхідна ободова кишка та середня третина прямої кишки.

Такі органи, як дванадцятипала кишка (за вийнятком ампули), підшлункова залоза, нирки, сечоводи, надниркові залози, нижня третина прямої кишки, покриті очеревиною екстраперитонеально. Не покриваються очеревиною лише яєчники.

Очеревина, переходячи зі стінок черевної порожнини на орган або з органа на інший орган, утворює зв’язки, складки, чепці та брижі. Наприклад, брижа тонкої кишки (mesenterium) складається з двох шарів очеревини, завдяки цьому

124

порожня та клубова кишки покриті очеревиною інтраперитонеально.

Мал. 161. Органи черевної порожнини, вигляд спереду, великий сальник піднятий догори:

1.appendix vermiformis;

2.caecum;

3.colon ascendens;

4.flexura coli sinistra;

5.colon transversum;

6.flexura coli sinistra;

7.colon descendens;

8.jejunum;

9.ileum;

10.omentum majus.

Необхідно зауважити, що за очеревиною майже завжди залягає шар підочеревинної клітковини - підсерозний прошарок. Це жирова або пухка сполучна тканина. На передній черевній стінці є незначна її кількість; особливо добре сполучнотканинна клітковина розвинена навколо сечового міхура, в малому тазі, за очеревиною задньої черевної стінки, навколо нирок. Заочеревинна клітковина добре розвинена в брижах та чепцях очеревини. Підочеревинна клітковина майже відсутня на діафрагмі, печінці, селезінці, тонкій кишці.

Топографія очеревини. Черевну порожнину умовно можна поділити на три відділи: верхній, середній та нижній (мал. 162).

Верхній відділ обмежований зверху діафрагмою і знизу брижею поперечної ободової кишки. У ньому розташовані печінка, шлунок, селезінка, дванадцятипала кишка, підшлункова залоза.

У середньому відділі розташовані нирки з наднирковими залозами, черевні частинии сечоводів, петлі брижової частини тонкої кишки (порожня та клубова кишки).

Мал. 162. Очеревина (cерединний розріз чоловічого тулуба):

1.hepar;

2.ventriculus (gaster);

3.colon transversum;

4.intestinum tenue mesenteriale;

5.rectum;

6.vesica urinaria;

7.lig. hepatogastricum;

8.bursa omentalis;

9.omentum majus;

10.mesocolon transversum;

11.mesenterium;

12.pancreas.

У нижньому відділі, або в порожнині таза розташовані тазові частини сечоводів, сечовий міхур, пряма кишка, внутрішні статеві органи.

Щоб краще засвоїти топографічні утворення очеревини необхідно розпочинати їх втвчення з верхнього відділу черевної порожнини. Пристінкова очеревина з пердньої та задньої стінок черевної порожнини переходить на діафрагму, а від неї - на печінку, утворюючи такі зв’язки печінки: вінцеву зв’язку печінки,праву та ліву трикутні зв’язки, серпоподібну і круглу зв’язку печінки. Потрапляючи на поверхню печінки очеревина утворює серозну оболонку. Таким чином, печінка, за вийнятком голого поля, покрита нутрощевою очеревиною.

На задній стінці черевної порожнини пристінкова очеревина утворює печінково-ниркову зв’язку (lig. splenicocolicum), що з’єднує верхній кінець правої нирки з правою часткою печінки. В ділянці воріт печінки два шари очеревини утворюють зв’язки, що з’єднують печінку зі шлунком - печінково-шлункова зв’язка, з дванадцятипалою кишкою - печінково-дванадцятипалоки- шкова зв’язка, стравоходом - печінково-стравохі- дна зв’язка та з діафрагмою - печінкво-діа- фрагмова зв’язка. Усі ці зв’язки уторюють малий чепець (omentum minus). Між двома шарами очеревини, що утворюють вище названі зв’язки, є невелика кількість жирової клітковини, тут проходять судини і нерви.

Великий чепець (omentum majus). Шари очеревини малого чепця в ділянці малої кривини шлунка розходяться і покривають передню і задню стінки шлунка, а в ділянці великої кривини

125

вони знову сходяться, утворюючи два передні шари великого чепця, що вільно звисають в черевній порожнині (на відстані 20 - 25 см від великої кривини шлунка). Передні шари великого чепця загинаються вгору й утворюють два задніх шари великого чепця. Вони над поперечною ободовою кишкою досягають задньої стінки черевної порожнини на рівні ІІ поперекового хребця. Великий чепець має чотири шари очеревини, що звисають спереду від тонкої кишки. Між передніми і задніми шарами у період розвитку плода є щілиноподібний простір, який з’єднується з чепцевою сумкою (вона розташована за малим чепцем - див. далі). У дорослих щілиноподібний простір відсутній, він виповнений невеликою кількістю жирової клітковини.

Починаючи з рівня ІІ поперекового хребця (де задні шари великого чепця дійшли до задньої стінки черевної порожнини), шари очеревини розходяться у двох напрямках: один шар покриває задню черевну стінку разом із підшлунковою залозою та дванадцятипалою кишкою, другий - переходить на поперечну ободову кишку, покриваючи її з усіх боків, і знову повертає до задньої стінки черевної порожнини. Унаслідок злиття двох задніх шарів великого чепця і двох шарів очеревини поперечної ободової кишки формується брижа поперечної ободової кишки

(mesocolum transversum).

У верхньому відділі черевної порожнини є чепцева сумка (bursa omentalis). Вона розташована ззаду від шлунка та малого чепця і являє собою порожнину, ізольовану від очеревинної порожнини. Розгляньте на препараті чепцевий отвір (foramen omentale), який з’єднує чепцеву сумку з підпечінковим закутком (мал. 163).

Мал. 163. Горизонтальний розріз тулуба (схема):

1.hepar;

2.gaster (ventriculus);

3.pancreas;

4.ren dexter;

5.ren sinister;

6.splen;

7.bursa hepatica;

8.bursa pregastrica;

9.bursa omentalis;

10.foramen epiploicum;

11.lig. hepatoduodenale.

Отвір має чотири стінки, він невеликий за розмірами, діаметром 2 - 3 см. Зверху отвір обмежований хвостатою часткою печінки, знизу - верхньою частиною дванадцятипалої кишки, ззаду -

пристінковою очеревиною, що покриває нижню порожнисту вену, та печінково-нирковою зв’язкою. Передню стінку чепцевого отвору утворює печінково-дванадцятипалокишкова зв’язка.

Cтінки чепцевої сумки: верхню стінку утворює хвостата частка печінки, задню стінку - пристінкова очеревина, яка покриває нижню порожнисту вену, черевну аорту, підшлункову залозу, ліву нирку і ліву надниркову залозу. Пристінкова очеревина з підшлункової залози продовжується вниз і входить до складу брижі поперечної ободової кишки, яка разом із цією кишкою утворює нижню стінку чепцевої сумки. Передню стінку чепцевої сумки формують: малий чепець, задня стінка шлунка, шлунково-ободова зв’язка. Ліву стінку утворюють селезінка і шлунково-селе- зінкова тa діафрагмово-селезінкова зв’язки.

Частина чепцевої сумки, розташована безпосередньо біля чепцевого отвору, позаду від пе- чінково-дванадцятипалокишкової зв’язки, має назву присінка чепцевої сумки (vestibulum bursae omentalis). Чепцева сумка у вигляді обмежованої з усіх боків щілини має позаду від шлунка три закутки.

Верхній закуток (recessus superior) розташований між поперековою частиною діафрагми і хвостатою часткою печінки.

Ліворуч чепцева сумка має селезінковий закуток (recessus splenicus); стінками цього закутка є зв’язки; зверху й спереду - шлунковоселезінкова, а ззаду - діафрагмово-селезінкова.

Нижній закуток (recessus inferior) розташований між шлунково-ободовокишковою зв’язкою та брижею поперечної ободової кишки.

Очеревина у верхноьму відділі черевної порожнини під діафрагмою праворуч віл серпоподібної зв’язки печінки утворює піддіафрагмовий закуток (recessus subphrenicus). Під правою часткою печінки (під її нутрощевою поверхнею) є ще один закуток - підпечінковий (recessus subhepaticus). Обидва закутки справа сполучаються зі засліпокишковим закутком через приободовокишкові борозни (sulcі paracolicі), що розташовані між висхідною ободовою кишкою і бічною стінкою черевної порожнини.

Наявність таких зв’язків зумовлює поширення запальних процесів із верхнього відділу очеревинної порожнини в середній і, нерідко, в нижній (порожнина таза) відділи.

На задній стінці середнього відділу черевної порожнини пристінкова очеревина утворює брижу тонкої кишки (mesenterium). Корінь брижі тонкої кишки (radix mesenterii) завдожки 18 -22 см проходить зверху вниз і вправо від рівня ІІ поперекового хребця досягаючи рівня правого крижово-клубового суглоба. Розгляньте на препараті брижу тонкої кишки і простежте напрямок її кореня, який перетинає черевну частину аорти, нижню порожнисту вену, правий сечовід. Зверніть увагу на те, що брижа тонкої кишки утворена двома шарами очеревини, в ній проходять судини і нерви, містяться лімфатичні вузли і невелика кількість жирової клітковини.

126

Зліва від кореня брижі на задній стінці черевної порожнини знайдіть місце преходу дванадцятипалої кишки в порожню - дванадцяти- пало-порожньокишковий згин. У цій ділянці очеревина утворює дві невеликі ямки - верхній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis superior) і нижній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis inferior). Вони обмежовані: справа дванадцятипало-поро- жньокишковим згином, зліва - верхньою дванадцятипалокишковою складкою (plica duodenalis superior) і нижньою дванадцятипалокишковою складкою (plica duodenalis inferior). Верхня складка йде від верхівки дванадцятипало-порож- ньокишкового згину до задньої стінки черевної порожнини, а нижня - від нижнього краю цього згину до задньої стінки черевної порожнини. У товщі верхньої складки проходить верхня брижова вена.

Відшукайте в лівій клубовій ділянці сигмоподібну ободову кишку та її брижу (mesocolon sigmoideum). Відгорнувши сигмоподібну кишку вгору і вправо, знайдіть міжсигмоподібний закуток

(recessus intersigmoideus). Часом у закутку виявляють отвір.

У місці переходу клубової кишки в сліпу очеревина утворює дві клубовосліпокишкові складки - верхню та нижню (plicae superior et inferior ileocaecalis), які проходять від клубової кишки до присередньої поверхні сліпої кишки. Над кінцевим відділом клубової кишки розташований верхній клубово-сліпокишковий закуток

(recessus ileocaecalis superior), під кінцевим відділом клубової кишки - нижній клубово-слі- покишковий закуток (recessus ilеocaecalis inferior).

Тепер розглянньте ділянку розташування сліпої кишки. Переконайтеся в тому, що сліпа кишка розміщується в правій клубовій ділянці, з усіх боків покрита очеревиною. Задню поверхню сліпої кишки можна побачити, тільки, відтягнувши її вперед і вгору. При цьому добре видно сліпокишкові складки очеревини (plicae caecales), які йдуть від поверхні клубового м’яза до бічної поверхні сліпої кишки. Крім того, знизу й позаду від сліпої кишки розташований засліпокишковий закуток (recessus retrocaecalis). З боків від висхідної й низхідної ободових кишок є приободовокишкові борозни. До лівого згину ободової кишки від діафрагми тягнеться складка очеревини - діафрагмово-ободовокишкова зв’язка (lig. phrenicocolicum). Вона йде під нижнім краєм селезінки й обмежовує заглибину, що має назву селезінкового закутка (recessus splenicus).

Складки та ямки пристінкової очеревини на задній поверхні передньої стінки черевної стінки.

Тут пристінкова очеревина утворює п’ять пупкових складок: одну серединну, дві бічні та дві присередні.

Серединна пупкова складка (plica umbilicalis mediana) розташована по серединній лінії між верхівкою сечового міхура і пупком, в ній розмі-

щується волокнистий тяж - зарощена сечова протока.

З обох боків від цієї складки спускається від пупка вниз і в бік присередня пупкова складка

(plica umbilicalis mеdialis), в ній залягає другий тяж від зарощеної пупкової артерії плода.

Збоку від попередньої складки є в менш помітна, але важливіша в практичному сенсі бічна пупкова складка (plica umbilicalis lateralis). У товщі цієї складки розташовані нижні надчеревні артерія та вена. Між пупковими складками розташовані три парні ямки над пахвинною зв’язкою. Пригадайте, що ви їх уже вивчали раніше. Найближче до серединної лінії, збоку від серединної пупкової складки розміщується парна надміхурова ямка (fossa supravesicalis). Збоку від присередньої пупкової складки розмішується парна присередня пахвинна ямка (fossa inguinalis medialis), яка збігається з поверхневим пахвинним кільцем. Збоку від бічної пупкової складки розмішується бічна пахвинна ямка (fossa inguinalis lateralis), яка збігається з глибоким пахвинним кільцем.

Нижче від присередньої пахвинної ямки, під пахвинною розташовується стегнова ямка (fovea femoralis), що збігається із внутрішнім кільцем стегнового каналу.

Нижній відділ черевної порожнини локалізується в малому тазі, де очеревина утворює складки і закутки.

Нутрощева очеревина покриває сигмоподібну кишку і продовжується на пряму кишку.

У чоловіків очеревина з прямої кишки продовжується на пухирчасті залози, задню та верхню стінки сечового міхура (мал. 164). Між прямою кишкою і сечовим міхуром у чоловіків утворюється прямокишково-міхурова заглибина

(excavatio rectovesicalis), обмежована по боках прямокишково-міхуровими складками (plicae re-

сtovesicales).

Мал. 164. Серединний розріз чоловічого таза (схема):

1.rectum;

2.vesica urinaria;

3.prostata;

4.peritoneum;

5.excavatio rectovesicalis;

6.urethra masculina.

127

У жінок (мал. 165) очеревина з передньої поверхні середньої третини прямої кишки переходить на задню стінку верхньої частини піхви, а далі піднімається вгору, покриваючи дно та матки, за вийнятком країв, маткові труби і переходить на сечовий міхур. Порожній сечовий міхур у покритий очеревиною екстраперитонеально, наповнений - покривається мезоперитонеально.

Мал. 165. Серединний розріз жіночого таза (схема):

1.rectum;

2.uterus;

3.vagina;

4.vesica urinaria;

5.urethra feminina;

6.excavatio vesicouterina;

7.excavatio rectouterina;

8.peritoneum.

У малому тазі у жінок між маткою і прямою кишкою утворюється прямокишково-маткова заглибина (excavatio rectouterina). Вона обмежована з боків однойменними складками (plicae rectouterinae). Між маткою і сечовим міхуром розташована міхурово-маткова заглибина

(excavatio vesicouterina).

Для визначення функціонального значення очеревини в житті людини необхідно ознайомитися з її гістологічною будовою. Очеревина складається із шести шарів: 1) мезотелію; 2) власної пластинки; 3) поверхневого волокнистого калагенового шару; 4) поверхневої дифузної еластичної сітки; 5) глибокої поздовжньої еластичної сітки; 6) глибокого решітчастого колагеново-ела- стичного шару. Мезотелій очеревини представлений шаром плоских клітин. Власна перетинка в поверхневій частині гомогенна, в глибокій частині складається з ніжного сплетення сітчастих волокон. Інші чотири шари забезпечують щільність та міцність очеревини. Ці особливості слід враховувати під час проведення оперативних втручань на черевній порожнині..

Очеревина характеризується високою чутливістю, в ній зосереджена велика кількість нервових волокон, які утворюють поверхневе нервове сплетення під мезотелієм і глибоке - в ко- лагеново-еластичному шарі.

Під очеревиною розташована велика кількість кровоносних і лімфатичних судин. Клітинні елементи очеревини (малодиференційовані фібробласти, гістіоцити, лімфоцити, тканнині базофіли та ін.) зосереджені в основному в її

глибокому решітчастому колагеново-еластичному шарі, де вони розташовані по ходу судин.

Основні функції очеревини. Оскільки очеревина постійно продукує серозну рідину, ознайомтесь з механізмом її циркуляції в очеревинній порожнині. Серозна рідина постійно оновлюється завдяки процесам виділнення та всмоктування, які відбуваються одночасно. Раніше помилково вважали, що в будь-якій ділянці поверхні очеревини ці процеси одночасно. Однак насправді є три типи по-різному диференційованих ділянок очеревини: видільні, всмоктувальні і майже індиферентні стосовно порожнинної рідини.

До видільних ділянок очеревини належать брижа тонкої кишки, широкі зв’язки матки; до всмоктувальних ділянок пристінкова очеревина діафрагми, брижа сигмоподібної ободової кишки, а також заглибина малого таза: у чоловіків пря- мокишково-міхурова заглибина, у жінок - пря- мокишково-маткова заглибина. Протягом доби виробляється і всмоктується близько 60 л рідини.

У всмоктувальних ділянках очеревини є

відповідні щілини - так звані всмоктувальні люки, тобто отвори, які внаслідок скорочення діафрагми та рухів інших розширюються, рідина виводиться з очеревиннної порожнини і спрямовується в лімфатичні судини. В ділянці люків, очеревина перфорована мікроскопічними отворами, через які проходять різні завислі частинки і клітини (під час видиху - отвори розширюються). Особливістю діафрагмової очеревини є здатність не тільки енергійно всмоктувати рідину, а й розчинені в ній різні речовини, клітини і частинки. Усе всмоктується в лімфатичні судини, які починаються безпосередньо від люків. Неозброєним оком можна розглянути стовщені білуваті, або забарвлені лімфатичні судини.

Циркуляція серозної рідини має важливе фізіологічне значення, особливо за наявності патологічних процесів у черевній порожнині. Порушення такої циркуляції у хворих призводить до посилення процесів всмоктування різних отруйних речовин - продуктів життєдіяльності мікробів, що спричинюється до летальних наслідків. У всмоктувальних ділянках очеревини в підсерозному прошарку розміщені густа сітка лімфатичних капілярів і різні клітинні макрофаги, тоді як в ділянках, які виділяють серозну рідину, під очеревиною розташовані переважно кровоносні капіляри, що виробляють транссудат. Циркуляція рідини в черевній порожнині відбувається по колу за годинниковою стрілкою: від піддіафрагмової ділянки вліво по між низхідною ободовою кишкою і бічною стінкою очеревинної порожнини у заглибини малого таза, потім між висхідною ободовою кишкою і бічною стінкою очеревинної порожнини до діафрагми.

Бар’єрні функції очеревини. Функція очеревини характеризується наявністю двох типів бар’єрів - серозно-гематолімфатичного бар’єру волокнистого типу і сереозно-гематолімфатиного бар’єру клітинного типу.

Бар’єр волокнистого типу здійсює надійний заслін на шляху проникнення в кров та міжклітинну рідину екзо- й ендогенних факторів (таких як

128

мікроби, токсини, патогенні продукти розщепленя тощо). Це забезпечується шарами очеревини зі щільними волокнистими структурами та гістіоцитами очеревини.

Бар’єр клітинного типу затримує хворботворні агенти, запускаючи механізм клітинного імунітету. Цей процесс відбувається за усчасті реактивних лімфатичних клітин, що здатні до фагоцитозу, густої сітки лімфатичних капілярів кровоносних судин.

Підсумовуючи вивчене, необхідно зауважити значення анатомії і фізіології серозної оболонки для функціонування внутрішніх органів, передусім травної системи, який виконує функції складної хімічної лабораторії.

Розвиток травної системи людини

Процес еволюційного розвитку внутрішніх органів підтверджує спільність їх походження. У зародка на ранніх стадіях ембріонального розвитку утворюються зяброві дуги та щілини, з яких потім формуються інші органи.

На 3-ій тиждень ембріонального розвитку виникає первинна кишка, яка складається з двох шарів: внутрішнього - ентодерми і зовнішнього - мезодерми. У цей час передній та задній кінці зародка загинаються і починається поділ первинної кишки на три відділи: передній, середній та задній.

У4 - 5 тижневих ембріонів у ділянці голови та

ухвостовій частині тіла з’являються дві заглибини, які поступово поглиблюються, доходячи до сліпих кінців первинної кишки, а потім прориваються, утворюючи ротовий та клоачний отвори кишки. На наступних етапах розвитку клоака поділяється на відхідникову й сечово-статеву частини. На 2-му місяці розвитку у зародка з ротової порожнини розвивається передня частина ротової порожнини, а з переднього відділу передньої кишки - задня частина ротової порожнини, слинні залози, щитоподібна залоза, язик та глотка. Водночас утворюється стравохід, потім - шлунок і ампула дванадцятипалої кишки. На місці майбутнього шлунка утворюється значне розширення кишки. Трохи нижче і позаду від майбутнього шлунка із середньої кишки з’являються ви- пини-зачатки підшлункової залози та печінки. З тієї ж кишки розвивається тонка кишка і початковий відділ товстої кишки (сліпа кишка, висхідна і права половина поперечної ободової кишки, печінка та підшлункова залози). Із задньої кишки утворюється кінцевий відділ товстої кишки (ліва половина поперечної ободової кишки, низхідна ободова, сигмоподібна та пряма кишки).

Поряд зі швидким ростом нейрокраніальної частини голови зародка із початкового відділу передньої кишки швидко розвивається зябровий апарат, який становить основу майбутньої лицевої частини голови.

Зябровий апарат нараховує 5 пар зябрових кишень і зябрових дуг. Зяброві щілини у людей не утворюються. Зяброві кишені розташовуються між ділянками тканин, які отримали назву зябрових, або нутрощевих, дуг (мал. 166).

Найбільшою є перша зяброва дуга, яка називається нижньощелепною. З неї утворюється зачатки верхньої і нижньої щелеп, а також молоточок і коваделко слухових кісточок. Друга зяброва дуга носить назву під’язикової, з неї розвиваються малі роги під’язикової кістки і стремінце. Третя зяброва дуга бере участь у формуванні під’язикової кістки (тіла і великих рогів) та щитоподібного хряща. Найменша, четверта, зяброва дуга зростається з третьою.

Із зябрових кишень формуються різні органи. З першої пари зябрових кишень утворюються порожнини середнього вуха та слухові труби; друга пара зябрових кишень дає початок розвитку піднебінним мигдаликам; з третьої та четвертої пар зябрових кишень виникають зачатки прищитоподібних залоз та загрудинної залози. З передніх відділів перших трьох зябрових кишень формуються зачатки язика та щитоподібна залоза.

Мал. 166. Схема розташування вісцеральних і зябрових дуг та їх похідних:

1.перша нутрощева дуга (щелепна);

2.друга нутрощева дуга (під’язикова);

3.молоточок;

4.коваделко;

5.стремінце;

6.шилоподібний відросток;

7.шилопід’язикова зв’язка;

8.малий ріг під’язикової кістки;

9.тіло під’язикової кістки;

10.великий ріг під’язикової кістки;

11.щитоподібний хрящ;

І — ІV - номера зябрових дуг.

Розвиток порожнини рота починається з формування вузької щілини, обмежованої п’я- тьма відростками зябрових дуг (мал. 167). Верхній край ротової щілини утворений непарним лобовим відростком і розташованим збоку від нього парним верхньощелепним відростком. Нижній край ротової щілини обмежований двома нижньощелепними відростками, які, так само, як верхні відростки, є похідними першої зябрової дуги. Перераховані відростки не тільки обмежовують ротову порожнину, а й утворюють стінки ротової западини майбутніх порожнин рота і носа. Нижньощелепні відростки зростаються і формують

129

нижню щелепу, м’які частини обличчя, нижню губу. Іноді спостерігається відсутність зрощення нижньощелепних відростків. Це досить рідкісний дефект розвитку - серединне розщеплення нижньої щелепи.

Мал. 167. Голова зародка людини (вигляд спереду):

1.бічний носовий відросток;

2.середній носовий відросток;

3.верхньощелепний відросток;

4.нижньощелепний відросток;

5.лобний відросток;

6.зачаток ока.

Парні верхньощелепні відростки утворюють верхню щелепу, піднебіння і відповідні м’які частини обличчя. Верхньощелепні відростки зростаються між собою, а між ними по серединній лінії вклинюється серединний носовий відросток зародка. Цей відросток утворює носову перегородку і частину твердого піднебіння, де формується середня частина верхньої губи та її жолобок. Зрощуючись з верхньощелепними відростками, носовий відросток відокремлює ротову порожнину від носової. Однак верхньощелепні відростки можуть залишатися незрощеними після народження, тоді між ними зберігається щілина твердого піднебіння, або вовча паща (palatum fissum, seu lupinum). Можливі випадки, коли не зрощується верхня губа, яка стає схожою на губу зайця, звідки і назва цієї вади - заяча губа (labium leporinum). Оскільки місце зрощення названих відростків розташоване збоку від серединної лінії, щілина на верхній губі теж розташовується збоку і може бути однобічною або двобічною. Кінцеві складові ротової порожнини формуються частково з ектодерми ротової порожнини (емаль зубів та епітелій передньої частини ротової порожнини) і частково з ектодерми первинної кишки (епітелій язика та слинні залози).

Язик утворюється з парних та непарних зачатків на вентральній стінці глотки в ділянці першої і другої зябрових дуг. На межі між майбутньою передньою та задньою частинами язика епітелій втягується й утворюється щитоподібна залоза. Місце початку цього втягнення зберігається у дорослої людини у вигляді сліпого отвору, з якого розвивається перешийок щитоподібної залози. Іноді цей отвір не зарощується і зберігається у вигляді протоки (ductus thyroglossus), яка

з’єднує ротову порожнину із щитоподібною залозою.

Зуби в зародка людини розвиваються з ектодерми, що покриває краї верхньощелепного та нижньощелепного відростків. Спочатку утворюється ектодермальне стовщення по краю майбутнього коміркового відростка. Потім ця пластинка заглиблюється в мезенхіму коміркового відростка, де з неї формуються зуби. З мезенхіми утворюється тільки пульпа зубів.

Мал. 168. Схема розвитку шлунку, кишечника та очеревини (а, б, в, г – стадії розвитку):

1.Mesenterium ventrale.

2.Mesenterium dorsale.

3.Ventriculus.

4.Hepar.

5.Pancreas.

6.Splen.

7.Intestinum.

8.Intestinum tenue.

9.Intestinum crassum.

10.Duodenum

11.Ileum.

12.Intestinum crassum.

13.Appendix vermiformis.

14.Lig. falciforme hepatis.

15.Omentum minus.

16.Omentum majus.

17.Caecum.

18.Colon ascendens.

19.Colon transversum.

130

20.Colon descendens.

21.Colon sigmoideum.

22.Rectum.

23.Mesenterium.

24.Mesocolon transversum.

25.Mesocolon sigmoideum.

Слинні залози формуються з епітелію первинної ротової порожнини. Розростання епітелію бічних поверхонь порожнини рота дають початок малим щічним слинним залозам, верхньої стінки - піднебінним, в ділянці губ - губним.

Упродовж 8 - 9-го тижня утворюються протоки та кінцеві комірки привушних слинних залоз. Підщелепні слинні залози з’являються наприкінці 6- го тижня у вигляді клітинних тяжів з епітелію первинної ротової порожнини, потім поступово зміщуються у піднижньощелепну ямку.

Під’язикові слинні залози з’являються наприкінці 7-го тижня на дні порожнини рота.

Розвиток порожнини глотки відбувається на початку 2-го місяця. Головна частина передньої кишки диференціюється в глотку. При цьому зяброві кишені, як уже зазначалось, перетворюються на дефінітивну глотку. З передньої частини відділу первинної глотки формується гортань.

Розвиток стравоходу. Частина передньої кишки нижче від глотки звужується і, починаючи з 4- го тижня, перетворюється на стравохід. Спочатку стравохід короткий, потім він видовжується, а на місці переходу в шлунок звужується. У цій ділянці коловий шар м’язів стовщується. Крім того, формується ще два звуження: у початковій частині в місці переходу з глотки, а також в ділянці дуги аорти і роздвоєння трахеї. Таким чином, є три звуження стравоходу. Зверху в краніальному відділі на стравохід нашаровуються м’язи мезодермального походження, створюючи посмуговану м’язову тканину.

Розвиток шлунка. Наприкінці 4-го тижня розвитку нижче від стравоходу передня кишка починає розширюватись і на 6-ий тиждень визначається як добре розвинений резервуар, який за формою нагадує дефінітивний шлунок. У нього формується велика кривина на місці дорсальної частини та мала кривина в ділянці вентральної стінки. Одночасно з ростом відбувається поворот шлунка вправо таким чином, що його ліва поверхня стає передньою, а права - задньою. Дорсальна випукла частина, майбутня велика кривина, спрямована вниз та вліво, а ввігнута передня частина, майбутня мала кривина, спрямована вгору та вправо. Таке обертання шлунка призводить до скручення кінцевого відділу стравоходу вправо. Разом з обертанням шлунка змінюється положення дорсальної та вентральної бриж. Дорсальна брижа внаслідок обертання шлунка зі стрілового положення переходить у поперечне. Прискорений її ріст призводить до видовження вліво і вниз, поступового створення великого чепця (мал. 168 а, б).

Розвиток тонкої та товстої кишок відбувається наприкінці 1-го місяця ембріонального розвитку. Створюється кишкова, або шлункова, петля, яка верхівкою зрощена з пупковим кільцем і жовточною стеблинкою (мал. 168). Верхня частина пупкової петлі від шлунка до жовточної стеблинки носить назву верхньої ніжки петлі, а нижня частина - нижньої ніжки. З верхньої ніжки пупкової петлі утворюються дванадцятипала, порожня кишки і більша частина клубової кишки; а з нижньої ніжки - кінцевий відділ клубової кишки і вся товста кишка. У нижній ніжці наприкінці 5-го тижня розвитку стає помітним невелике розширення, яке є початком розвитку сліпої кишки.

Протягом 2-3 міс. внутрішньоутробного розвитку розвивається тонка кишка, яка здійснює обертання за годинниковою стрілкою на 180°. У наслідок такого обертання сліпа кишка зміщується в праве верхнє положення, а потім обертається вправо і вниз на 90°, тобто проти годинникової стрілки. Таким чином товста кишка створює правий і лівий згини.

Розвиток печінки і підшлункової залози відбувається на 4-ий тиждень розвитку. На вентральній поверхні ентодермального покриву середньої кишки виникає виріст - зачаток майбутньої печінки. З верхньої його частини розвивається печінка, з нижньої жовчний міхур. У процесі розвитку печінки вентральний відділ брижі перетворюється на серпоподібну зв’язку печінки, а задній - на малий чепець. Серпоподібна зв’язка фіксує печінку біля передньої стінки черевної порожнини та діафрагми, а малий чепець розташовується зверху і справа між печінкою, знизу і зліва між шлунком і дванадцятипалою кишкою.

Підшлункова залоза утворюється з двох ектодермальних згинів первинної кишки - дорсального та вентрального. З’єднавшись, вони утворюють зачаток підшлункової залози, який вростає між шарами дорсальної брижі. У наслідок обертання шлунка і росту печінки та редукції дорсальної частини брижі дванадцятипала кишка розташовується на задній стінці черевної порожнини разом з підшлунковою залозою. Ці органи покриваються очеревиною екстраперитонеально і втрачають рухомість. Кожен із зачатків має свою вивідну протоку: з протоки дорсального зачатка утворюється головна підшлунковозалозова протока, а з протоки вентрального зачатка - допоміжна протока.

Важливо знати варіанти та аномалії органів травлення. У зв’язку з порушенням ембріонального розвитку після народження дитини іноді спостерігають різного роду вади верхньої губи. Серед них досить часто трапляється щілина верхньої губи, розташована дещо збоку від верхньогубного жолобка, тобто на місці зрощення серединного і верхньощелепного відростків. Таку щілину верхньої губи називають заячою (мал. 169). При цьому щілина верхньої губи частково або повністю розділяє її на праву та ліву частини. Більш тяжкою є вада розвитку обличчя, коли щілина з верхньої губи продовжується на

131

крило носа і далі так, що крило носа відокремлюється глибокою щілиною від недорозвинутої в таких випадках спинки носа. Якщо незрощення верхньощелепного відростка з лобовим відростком продовжується на тверде піднебіння, то виникає більш або менш виражена щілина, так звана вовча паща. При цьому спостерігається розщеплення всього піднебіння, включаючи м’яке, з одного боку, або з обох боків лобного відростка (мал. 170).

Мал. 169. Схема вад розвитку верхньої губи:

а. одностороння щілина верхньої губи; б. двостороння щілина верхньої губи:

1, 3 — щілина між середнім носовим і верхньощелепним (2, 4) відростками.

Мал. 170. Схема вад розвитку твердого піднебіння:

а. правостороннє розщеплення верхньої губи і твердого піднебіння;

б. двостороннє розщеплення верхньої губи і твердого піднебіння:

1.губний жолобок;

2.міжщелепна ділянка;

3.дефектна піднебінна перетинка;

4.піднебінний відросток;

5.язичок.

Спостерігаються такі вади розвитку обличчя: відсутність обличчя (aprosopus), малий лицевий череп (mikrosopus), мала нижня щелепа (mikrognathia), відсутність губ (achelia), малі губи (mikrochelia), відсутність ротової щілини

(asthomia), щілини нижньої губи (fissura labii inferioris). Крім того, на бічних ділянках шиї зустрічаються нориці – унаслідок переривання зябрових кишень на поверхні шиї. Трапляються також випини дивертикули, кісти, нориці стравоходу, що утворюються із залишків ембріональних зябрових щілин.

У шлунку спостерігаються такі вади розвитку, як звуження різної форми і величини біля воротарної частини, подвоєння шлунка і навіть зрощення його стінок.

Серед варіантів вад розвитку тонкої і товстої кишок найчастіше зустрічаються видовження або скорочення кишок, звуження їх просвіту. Описані

випадки відсутності окремих кишок, тощо. У ділянці клубової кишки трапляється відкритий дивертикул, який з’єднується з отвором пупка. Частіше зустрічається дивертикул з отвором, відкритим у порожнину кишки.

Дуже рідко в процесі ембріогенезу стінка прямої кишки не проривається у відхідникову заглибину, таку ваду називають закритим відхідником (atresia ani). Ступінь закриття відхідника залежить від товщини відхідникової перетинки. В окремих випадках цю перетинку розсікають ще до народження дитини в утробі матері.

Дихальна система (systema respiratorium)

Носова порожнина. Гортань

До органів дихальної системи (systema respіratorium) належать: ніс, носова частина глотки, ротова частина глотки, гортань, трахея, бронхи, легені (мал. 171).

Мал. 171. Дихальна система:

1.cavum nas;

2.pars nasalis pharyngis;

3.pars oralis pharyngis;

4.larynx;

5.trachea;

6.bronchi principalis;

7.pulmo dexter;

8.pulmo sinister.

Уклінічній практиці серед органів дихальної системи виділяють верхні та нижні дихальні шляхи. До верхніх дихальних шляхів клініцисти відносять: носову порожнину, носову та ротову частини глотки, гортань, трахею, до нижніх - правий та лівий головні бронхи, їх розгалуження, бронхове та альвеолярне дерево.

Нiс (nasus) – подiляється на зовнiшнiй нiс

(nasus externus) та носову порожнину (cavitas nasi). На вологому препаратi голови вивчiть будову зовнiшнього носа (мал. 172). Вiн має: корiнь носа (radix nasi), спинку носа (dorsum nasi), кі-

132

нчик носа (apex nasi) та крила носа (alae nasi). Вони обмежовують з боків нiздрi (nares), які роздiленi мiж собою перетинчастою (рухомою) частиною перегородки носа (pars membranacea septi nasi).

Мал. 183. Зовнішній ніс:

1.radix nasi;

2.dorsum nasi;

3.apex nasi;

4.alae nasi;

5.nares;

6.pars mobilis septi nasi.

На черепi та на вологому препаратi голови розгляньте кiсткову і хрящову основу (скелет) зовнiшнього носа (мал. 173, 174). Кiстковий скелет утворюють носовi кiстки та лобовi вiдростки верхнiх щелеп.

На препаратах і малюнках розгляньте хрящi носа: великий криловий хрящ (cartilago alaris major), який має при середню нiжку (crus mediale) та бічну нiжку (crus laterale), малі крилові хрящі (cartilagines alares minores), додатковi носовi хрящi (cartilagines nasales accessoriae).

Мал. 173. Кістковий та хрящовий скелет зовнішнього носа:

1.cartilago alaris minor;

2.cartilago alaris major;

3.cartilago nasi lateralis;

4.cartilago septi nasi;

5.os nasale.

Носова порожнина (cavitas nasi) починається двома отворами – нiздрями, а закiнчується двома хоанами, що вiдкриваються в носову частину глотки (мал. 175).

Носова порожнина подiляється на двi частини носовою перегородкою. Носова перегородка (septum nasi) має перетинчасту частину (pars membranacea) та кiсткову частину (pars ossea). Окрiм того є хрящова частина носової перегородки (cartilago septi nasi). Перетинчаста та хрящова частини носової перегородки разом становлять її рухому частину.

Мал. 174. Ніздрі:

1.сartilago alaris major;

2.сrus mediale;

3.сrus laterale.

Хрящова частина носової перегородки з’єднується з кiстковою частиною за допомогою перпендикулярної пластинки решітчастої кiстки, лемеша, передньої носової ості. Мiж нижнiм краєм хрящової частини носової перегородки i переднiм краєм лемеша розмiщується справа та злiва лемешево-носовий хрящ (cartilago vomeronasalis), в якому є хід – так званий, леме- шево-носовий орган (organum vomeronasale).

Мал. 175. Перегородка порожнини носа:

1.lamina perpendicularis ossis ethmoidalis;

2.vomer;

3.cartilago septi nasi.

На сагiтальному розпилi голови та малюнках роздивiться вхід до носової порожнини, присiнок носа, обмежований ніздрями (мал. 176).

У носовій порожнині в ділянці крил носа роздивіться поріг носа (limen nasi). Ділянка між ніздрями та між порогом носа покрита шкірою, має сальні та потові залози. Позаду від порога носа на стінці носової порожнини розмiщенi верхня, середня та нижня носовi раковини (concha nasi superior, concha nasi media et concha nasi inferior). Пiд кожною з цих раковин роздивiться верхнiй, середнiй та нижнiй носовi ходи (meatus

133

nasi superior, meatus nasi medius et meatus nasi inferior).

Мал. 176. Бічна стінка носової порожнини (внутрішня поверхня):

1.concha nasalis superior;

2.concha nasalis media;

3.concha nasalis inferior;

4.meatus nasi superior;

5.meatus nasi medius;

6.meatus nasi inferior;

7.limen nasi;

8.vestibulum nasi;

9.sinus frontalis;

10.sinus sphenoidalis.

Сполучення носових ходiв (мал. 177):

верхнiй носовий хiд обмежований верхньою та середньою носовими раковинами, в нього вiдкриваються: отвір клиноподiбної пазухи, заднi та середнi решiтчастi комірки;

середнiй носовий хiд обмежований середньою та нижньою носовими раковинами, в нього вiдкриваються: верхньощелепна пазуха, лобова пазуха та переднi решiтчастi комірки;

нижнiй носовий хiд обмежований нижньою носовою раковиною та верхньою поверхнею твердого пiднебiння, в нього вiдкривається носо-сльозова протока.

Мал. 177. Бічна стінка носової порожнини (внутрішня поверхня, середня і нижня носові раковини видалені):

1. concha nasalis media;	6. sinus sphenoidalis;
2. concha nasalis inferior;	7. sinus frontalis;
3. meatus nasi medius;	8. зонд в apertura sinus
4. meatus nasi inferior;	frontalis;
5. apertura sinus sphenoidalis	9. hiatus maxillaris;
	10. canalis nasolacrimalis.

Справа та злiва вiд носової перегородки розташовується правий та лiвий спільні носові ходи

(meatus nasi communis). Вони обмежовані: при середньо-носовою перегородкою, збоку – присередні поверхнями усiх трьох носових раковин. У спільні носові ходи вiдкриваються дірчасті отвори дірчастої пластинки решітчастої кiстки.

Простiр, що розмiщений позаду вiд усiх трьох носових раковин i закiнчується хоанами має назву носо-глотковий хiд (meatus nasopharyngeus).

Позаду i зверху вiд верхньої носової раковини вiдшукайте на препаратi клино-решiтчастий закуток (recessus sphenoethmoidalis).

Слизова оболонка, що покриває стiнки носової порожнини у межах дихальної частини (pars respiratoria) покрита вiйчастим епітелієм. До складу дихальної частини носової порожнини відносять нижнiй носовий хiд, середній носовий хід та нижню носову раковину. Слизова оболонка має тут слизовi залози. У слизовiй оболонцi та в пiдслизовому прошарку вздовж країв середньої та нижньої носових раковин розташовані печеристе сплетення раковин (plexus venosum concharum).

Iнша дiлянка слизової оболонки стiнок носової порожнини має назву нюхової частини (pars olfactoria): це верхня частина перегородки носа, верхня носова раковина, слизова оболонка ділянки верхнього носового ходу, частково середня носова раковина. Тут у слизовiй оболонцi розвиненi нюховi нейросекреторнi клітини-рецептори нюхового аналiзатора.

Слизова оболонка носової порожнини має важливе функцiональне значення виділяє секрет слизових залоз, вiйки її епiтелiальних клiтин сприяють видаленню пилу, сторонніх часток; зволожує повiтря, що його вдихає людина. Добре розвиненi венознi сплетення сприяють зiгрiванню повітря. Пiд час вдиху повiтря через нiздрi спрямовується вгору, в нюхову частину, а звiдти – в носову частину глотки. Під час видиху повiтря проходить по нижньому носовому ходi.

Носове дихання сприяє нормальному кровообiгу головного мозку. У разі його порушення, зокрема, через розростання лімфоїдної тканини глоткового мигдалика (аденоїди) порушується нормальний кровообiг головного мозку, що негативно позначається на розумовому розвитку дитини i навiть на її зовнiшньому виглядi: рот вiдкритий, погляд затуманений, руховi реакцiї загальмованi.

Гортань (larynx) розташовується в передній дiлянцi шиї. Скелетотопiя: гортань розмiщена на рiвнi IV - VI шийних хребцiв. Синтопiя: спереду вiд гортанi розташовуються пiдпiд’язиковi м’язи (груднинно-пiд’язиковий, груднинно-щитоподі- бний, щито-пiд’язиковий) ззаду вiд гортанi - гортанна частина глотки, з бокiв - судинно-не- рвовий пучок шиї (загальна сонна артерiя, внутрiшня яремна вена, блукаючий нерв) та частки щитоподiбної залози, вгорi гортань пiдвiшена до пi-

134

д’язикової кістки, внизу вона продовжується в трахею.

Скелет гортанi утворюють хрящi. Вони подiляються на парнi та непарнi. Непарними хрящами гортанi є: щитоподiбний хрящ, надгортанник, перснеподiбний хрящ. До парних хрящiв гортанi належать: черпакуватий хрящ, ріжкуватий хрящ, клиноподiбний хрящ.

Щитоподiбний хрящ (cartilago thyroidea)

складається з двох (правої та лівої) пластинок

(lamina dextra et lamina sinistra; мал. 178). Вони з’єднуються мiж собою у чоловiкiв пiд кутом 90°, у жінок - 120°. Уздовж верхнього та нижнього країв хряща посерединi є двi вирiзки: верхня щитоподiбна вирiзка (incisura thyroidea superior) та нижня щитоподiбна вирiзка (incisura thyroidea inferior). Уздовж заднього краю хряща є спрямований вгору, бiльший за розмiром верхнiй рiг (cornu superius) та спрямований вниз, менший нижній ріг (cornu inferius). Останнiй має суглобову поверхню для з’єднання з перснеподiбним хрящем. На зовнiшнiй поверхнi пластинки хряща проходить коса лiнiя (linea obliqua), що є мiсцем прикрiплення груднинно-щитоподiбного м’яза та початку щито-пiд’язикового м’яза i нижнього м’яза - звужувача глотки.

Перснеподiбний хрящ (cartilago cricoidea)

має дугу (arcus cartilaginis cricoideae) i розмiщену позаду від неї пластинку перснеподiбного хряща (lamina cartilaginis cricoideae). На верхньому краї пластинки є двi черпакуватi суглобовi поверхнi (facies articularis arytenoidea). Внизу є ще двi суглобовi поверхнi, це парна щитоподiбна суглобова поверхня (facies articularis thyroidea).

Надгортанник (epiglottis) має в нижнiй частинi надгортанне стебло (petiolus epiglottidis), передня, язикова, поверхня випукла; задня, гортанна, - увігнута. Надгортанник закриває та вiдкриває вхiд до гортані (мал. 191).

Мал. 178. Щитоподібний хрящ:

а. вигляд з правого боку:	б. вигляд спереду:
1. cornu superius;	1. cornu superius;
2. lamina dextra;	2. lamina dextra;
3. linea obliqua;	3. lamina sinistra;
4. incisura thyroidea superior;	4. incisura thyroidea superior;
5. incisura thyroidea inferior;	5. incisura thyroidea inferior;
6. cornu inferius;	6. linea obliqua;
	7. cornu inferius;

Мал. 179. Перснеподібний хрящ:

а.вигляд зверху і спереду:

1.arcus cartilaginis cricoideae;

2.lamina cartilaginis cricoideae;

3.facies articularis arytenoidea;

б.вигляд з лівого боку:

1.arcus cartilaginis cricoidea;

2.lamina cartilaginis cricoidea;

3.facies articularis arytenoidea;

4.facies articularis thyroidea;

в.вигляд ззаду:

1.lamina cartilaginis;

2.facies articularis arythenoidea;

3.facies articularis thyroidea.

Мал. 180. Надгортанник:

1. petiolus epiglottidis.

Парнi хрящi: черпакуватий (cartilago arytenoidea), ріжкуватий (cartilago corniculata) та клиноподiбний (cartilago cuneiformis; мал. 181).

Мал. 181. Черпакуватий хрящ (правий).

А.передньо-латеральна поверхня:

1.processus vocalis;

2.processus muscularis;

3.basis cartilaginis arytenoidea;

4.crista arcuata;

5.colliculus;

6.fovea oblonga;

7.fovea triangularis;

8.cartilago corniculata;

Б.задня поверхня:

1.processus vocalis;

2.processus muscularis;

3.facies posterior;

4.cartilago corniculata.

Черпакуватий (cartilago arytenoidea) за формою схожий на тригранну пiрамiду, має основу (basis cartilaginis arytenoideae), спрямовану вниз, i верхiвку (apex cartilaginis arytenoideae). Черпакуватий хрящ має три поверхнi: передньобічну поверхню (facies anterolateralis), присередню поверхню (facies medialis), задню поверхню (facies posterior). На

135

передньобічній поверхнi виражений дугоподiбний гребiнь (crista arcuata), що розмежовує довгасту ямку (fovea oblonga) внизу та трикутну ямку (fovea triangularis) вгорі. Від основи хряща вiдходять два вiдростки: переднiй - голосовий вiдросток (processus vocalis) та спрямований назад i вбік м’язовий вiдросток (processus muscularis).

Над верхiвкою черпакуватого хряща розмiщений ріжкуватий хрящ (cartilago corniculata), а спереду вiд нього, в товщi черпакувато-над- гортанної складки розташований клиноподiбний

хрящ (cartilago cuneiformis).

Надгортанник, ріжкуваті, клиноподiбні хрящi та голосовий вiдросток черпакуватого хряща - це хрящi еластичнi, а решта хрящiв - гiалiновi.

З’єднання хрящів гортані - зв’язки та суглоби (мал. 182).

Мал. 182. З’єднання гортані:

1.membrana thyrohyoidea;

2.lig. thyrohyoideum laterale;

3.lig. thyrohyoideum medianum;

4.lig. hyoepiglotticum;

5.lig. thyroepiglotticum;

6.lig. vestibulare;

7.lig. vocale;

8.lig. cricothyroideum;

9.lig. cricotracheale;

10.articulatio cricoarutenoidea;

11.synchondrosis arycorniculata;

12.ventriculus laryngis.

Перснеподiбний хрящ з’єднується з черпакуватими хрящами та щитоподiбним хрящем, утворюючи два парних суглоби. Персне-

черпакуватий суглоб (articulatio cricoarytenoidea) утворений суглобовою поверхнею на основi черпакуватого хряща та черпакуватою суглобовою поверхнею на пластинцi перснеподiбного хряща. Це одноосьовий обертовий суглоб. У ньому відбувається обертання черпакуватого хряща навколо його поздовжньої (вертикальної) осi. Унаслідок обертання назовнi голосовi вiдростки черпакуватих хрящiв розходяться в боки. Унаслідок обертання до середини голосовi вiдростки черпакуватих хрящiв сходяться, наближаються один до одного.

Персне-щитоподiбний суглоб (articulatio cricothyroidea) утворений щитоподiбною суглобовою поверхнею перснеподiбного хряща та суглобовою поверхнею нижнього рога щитоподiбного хряща. Правий та лiвий суглоби разом утворюють комбiнований суглоб. В обох суглобах одночасно вiдбувається нахил щитоподiбного хряща вперед навколо горизонтальної вісi, що проходить через правий та лiвий суглоби. Уразі нахиляння щитоподiбного хряща вперед вiдстань мiж голосовим вiдростком черпакуватого хряща та кутом щитоподiбного хряща збiльшується.

Зв’язки гортанi. Верхнiй край щитоподiбного хряща з’єднується з пiд’язиковою кiсткою за допомогою щито-пiд’язикової перетинки

(membrana thyrohyoidea). У середнiй її частинi видiляють серединну щито-пiд’язикову зв’язку

(lig. thyrohyoideum medianum). Уздовж бічних країв цiєї перетинки видiляють праву та лiву бічні щито-пiд’язикові зв’язки (lig. thyrohyoideum laterale).

Мiж дугою перснеподiбного хряща i нижнiм краєм щитоподiбного хряща добре розвинена персне-щитоподiбна зв’язка (lig. cricothyroideum).

Мiж нижнiм краєм перснеподiбного хряща i першим кiльцем трахеї виражена персне-трахе- альна зв’язка (lig. cricotracheale).

Надгортанник з’єднується зв’язками: з язиком - середньою та двома бічними язиково-над- гортанними (ligg. glossoepiglotticum media et lateralia); з пiд’язиковою кiсткою - пiд’язиковонадгортанною зв’язкою (lig. hyoepiglotticum); з кутом щитоподiбного хряща – щито-надгортан- ною зв’язкою (lig. thyroepiglotticum).

Присiнкова зв’язка (lig. vestibulare) розмiщена вище, нiж голосова. Вона парна, права та лiва. Присiнкова зв’язка натягнена мiж верхньою частиною кута щитоподiбного хряща та черпакуватим хрящем над його голосовим відростком. Мiж правою та лiвою присiнковими зв’язками є присiнкова щiлина (rima vestibuli).

Голосова зв’язка (lig. voсale) натягнута мiж нижньою частиною кута щитоподiбного хряща i голосовим вiдростком черпакуватого хряща.

Мiж покритими слизовою оболонкою правою та лiвою голосовими зв’язками утворюється голосова щiлина (rima glottidis).

М’язи гортані подiляються на зовнiшнi та внутрiшнi, а також на м’язи, що розширюють голосову щiлину, та ті, що її звужують.

До зовнiшнiх м’язiв належить парний перснещитоподiбний м’яз (m. cricothyroideus) (мал. 183). Вiн починається вiд дуги перснеподiбного хряща i прикрiплюється до нижнього краю щитоподiбного хряща та до капсули персне-щи- топодiбного суглоба. Функцiя: нахиляє щитоподiбний хрящ вниз та вперед, при цьому збiльшується вiдстань мiж черпакуватим та щитоподiбним хрящами, через що голосовi зв’язки натягуються, а голосова щiлина звужується.

Внутрiшнi м’язи гортанi подiляють на м’язи, що розширюють голосову щiлину, та м’язи, що її звужують.

136

На заднiй поверхнi препарату м’язiв гортанi роздивiться та вивчiть м’яз, який розширює голосову щiлину. Це парний заднiй персне-черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus posterior) (мал. 184). Вiн починається вiд пластинки перснеподiбного хряща i прикрiплюється до м’язового вiдростка черпакуватого хряща. Функцiя: тягне м’язовий вiдросток назад i присередньо, при цьому голосовi вiдростки рухаються назовні разом з ними розходяться і голосовi зв’язки, внаслiдок чого голосова щiлина розширяється.

Мал. 183. М’язи та з’єднання гортані. Вигляд з правого боку:

1.membrana thyrohyoidea;

2.lig. thyrohyoideum medianum;

3.lig. thyrohyoideum laterale;

4.m. cricothyroideus;

5.articulatio cricothyroidea;

6.m. cricoarytenoideus posterior;

7.lig. cricotracheale.

Мал. 184. М’язи та з’єднання гортані. Вигляд ззаду:

1.epiglottis;

2.pliсa aryepiglottica;

3.tuberculum cuneiforme;

4.tuberculum corniculatum;

5.plica interarytenoidea;

6.m. aryepiglotticus;

7.m. arytenoideus transversus;

8.m. cricoarytenoideus posterior;

9.aditus laryngis;

10.lig. tyrohyoideum laterale;

11.membrana thyrohyoidea.

До внутрiшнiх м’язів гортанi, що звужують голосову щiлину (мал. 185), належить парний бі-

чний персне-черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus lateralis). Для того, щоб його побачити, потрібно використати препарат з видаленою пластинкою щитоподібного хряща. Бічний персне-черпакуватий м’яз починається від дуги перснеподібного хряща, прикрiплюється до м’язового відростка черпакуватого хряща. Функція: тягне м’язовий вiдросток вперед i присередньо, внаслiдок чого черпакуватий хрящ обертається до середини, обидва голосовi вiдростки та обидвi голосовi зв’язки зближаються, голосова щiлина звужується.

Мал. 185. М’язи та з’єднання гортані. Права пластинка щитоподібного хряща видалена. Вигляд з правого боку:

1.m. thyroepiglotticus;

2.m. aryepiglotticus;

3.m. thyroarytenoideus;

4.m. cricoarytenoideus lateralis;

5.m. cricoarytenoideus posterior;

6.lig. thyrohyoideum medianum;

8.lig. hyoepiglotticum;

9.membrana thyrohyoidea;

10.lig. thyrohyoideum laterale;

11.aditus laryngis.

Вище над попереднiм м’язом вiдшукайте парний щито-черпакуватий м’яз (m. thyroarytenoideus). Вiн iде вiд кута щитоподiбного хряща до черпакуватого хряща над голосовим вiдростком. Функцiя: зближає щитоподiбний та черпакуватий хрящi мiж собою, внаслiдок чого натяг голосових зв’язок ослаблюється, при цьому голосова щiлина звужується.

Звернiть особливу увагу на парний голосовий м’яз (m. vocalis). Вiн розмiщується на бічнiй поверхнi голосової зв’язки, зрощуючись з нею. Починається вiд нижньої частини кута щитоподiбного хряща, прикрiплюється до голосового вiдростка черпакуватого хряща. Функцiя: звужує голосову щілину; дiє окремими пучками на голосову зв’язку, приводячи її в коливання.

Поперечний черпакуватий м’яз (m. arytenoideus transversus), непарний, починається i прикрiплюється на заднiй поверхнi черпакуватих хрящiв. Функцiя: зближає черпакуватi хрящi, їх голосовi вiдростки, а отже, i голосовi зв’язки, голосова щiлина звужується.

137

Косий черпакуватий м’яз (m. arytenoideus obliquus) парний, починається вiд м’язового вiдростка одного черпакуватого хряща i прикрiплюється до верхiвки протилежного черпакуватого хряща. Функцiя: зближає черпакуватi хрящi, їх голосовi вiдростки, а отже, i голосовi зв’язки, голосова щілина звужується.

Розгляньте на препаратi i вивчiть м’яз, який під час скорочення дiє на надгортанник, закриваючи або вiдкриваючи вхiд до гортані. Це парний черпакувато-надгортанний м’яз (m. aryepiglotticus). Вiн починається вiд верхiвки черпакуватого хряща, проходить у черпакуватонадгортаннiй складцi i прикрiплюється до надгортанника. Функцiя: тягне надгортанник назад, закриваючи вхiд до гортані.

Щито-надгортанний м’яз (m. thyroepiglotticus) парний, починається вiд внутрiшньої поверхнi кута щитоподібного хряща i прикріплюється до надгортанника. Функцiя: тягне надгортанник уперед, вiдкриває вхiд до гортані.

Порожнина гортані. Вхiд до гортані (aditus laryngis) (мал. 186) обмежований спереду надгортанником, ззаду - черпакуватими хрящами з ріжкуватими хрящами на їх верхiвках, мiжчерпакуватою складкою (plica interarytenoidea), з бокiв - правою та лiвою черпакувато-надгортан- ною складкою (plica aryepiglottica). У черпакуватонадгортаннiй складцi видiляють два горбки: ріжкуватий горбок (tuberculum corniculatum), утворений ріжкуватим хрящем, та клиноподiбний горбок (tuberculum cuneiforme), утворений клиноподiбним хрящем.

Мал. 186. Порожнина гортані. Глризонтальний розтин. Вигляд зверху:

1.lig. vocale;

2.rima glottidis (pars intermembranacea);

3.rima glottidis (pars intercartilaginea);

4.m. vocalis;

5.lig. vestibulare;

6.cartilago thyroidea;

7.cartilago cricoidea.

Частини порожнини гортані (cavitas laryngis) (мал. 187). У ній розрізняють присiнок гортані, голосник i пiдголосникову порожнину.

Присiнок гортанi (vestibulum laryngis) простягається вiд входу до гортані до присiнкової складки (plica vestibularis).

Голосник (glottis), або промiжна порожнина гортані, обмежений присiнковими складками вгорi та голосовими складками внизу. Мiж при-

стінковою та голосовою складками розташовується шлуночок гортанi (ventriculus laryngis). Шлуночкiв у гортанi два - лiвий та правий.

У товщі присiнкової складки мiж шарами слизової оболонки розмiщена присінкова зв’язка. У товщі голосової складки (plica vocalis) - голосова зв’язка (lig. vocale) та голосовий м’яз (m. vocalis), що розмiщується на бічній поверхнi голосової зв’язки.

Мал. 187. Порожнина гортані. Сагітальний розтин. Ліва половина гортані. Вигляд зcередини:

1.epiglottis;

2.plica aryepiglottica;

3.tuberculum cuneiforme;

4.tuberculum corniculatum;

5.cartilago cricoidea;

6.cartilago thyroidea;

7.lig. thyroepiglotticum;

8.lig. vestibulare;

9.lig. vocale;

10.ventriculus laryngis.

Присiнкова щiлина (мал. 188) обмежована правою та лiвою присiнковими складками. Голосова щiлина обмежована правою та лiвою голосовими складками. Вона має три частини: передню – міжперетинкову частину (pars intermembranacea), середню - мiжхрящову (pars intercartilaginea) та задню – між черпакувату

(pars interarytenoidea) (мал. 188, 189). Мiжперетинкова частина голосової щiлини

обмежована правою та лiвою голосовими зв’язками. Вона виконує функцію голосоутворення.

Мiжхрящова частина голосової щілини обмежована присередніми поверхнями голосових вiдросткiв та основою черпакуватих хрящiв. Ця частина виконує переважно дихальну функцiю. Міжчерпакувата частина має однойменну складку.

Слизова оболонка гортанi покрита багаторядним вiйчастим епiтелiєм, за винятком голосових складок та задньої поверхнi надгортанника, де епiтелiй багатошаровий плоский. У слизовiй оболонцi та пiд нею значно розвинута еластична сполучна тканина. Слизова оболонка багата на слизовi залози, особливо на заднiй поверхнi надгортанника, в присiнковій складцi та в межах шлуночкiв гортанi. Трапляються поодинокi лiмфатичнi фолікули.

138

Мал. 188. Голосова щілина. Горизонтальний розтин гортані. Вигляд зверху:

1.epiglottis;

2.plica interarytenoidea;

3.tuberculum corniculatum;

4.tuberculum cuneiforme;

5.plica aryepiglottica;

6.plica vestibularis;

7.plica vocalis;

8.rima glottidis.

Мал. 189. Щілина присінка:

1.vestibulum laryngis;

2.plica vestibularis;

3.ventriculus laryngis;

4.plica vocalis;

5.rima glottidis;

6.cavitas infraglottica;

7.cartilago cricoidea;

8.cartilago thyroidea;

9.rima vestibularis.

Пiд слизовою оболонкою гортанi розташовується волокнисто-еластична перетинка гортані

(membrana fibroelastica laryngis), що вiдсутня лише в ділянці шлуночкiв гортанi. Волокнистоеластична перетинка подiляється на двi частини: верхню чотирикутну перетинку (membrana quadrangularis; мал. 201), (займає дiлянку вище від шлуночка гортані, нижнiй край чотирикутної перетинки утворює присiнкову зв’язку) та нижню частину волокнисто-еластичної перетинки, що називається еластичним конусом (conus elasticus). Вiн розмiщений нижче від шлуночка гортані; верхнiй край еластичного конуса утворює голосову зв’язку.

Мал. 190. З’єднання гортані, права фібро-ела- стична мембрана. Вигляд ззовні. Права пластинка щитоподібного хряща видалена:

1.membrana thyrohyoidea;

2.lig. thyroideum laterale; 3, 4. plica aryepiglottica;

5.lig. thyrohyoideum medianum;

6.cartilago arytenoidea;

7.membrana quadrangularis;

8.lig. vestibulare;

9.lig. vocale;

10.conus elasticus;

11.lig. cricothyroideum;

12.cartilago cricoidea.

Трахея. Легенi

Трахея (trachea) має дві частини – шийну та грудну.

Голотопiя трахеї: трахея розташовується в передній дiлянцi шиї та в груднiй порожнинi, у верхньому середостiннi. Вiдповiдно до цього розрiзняють двi частини трахеї: шийна частина (pars cervicalis) та грудна частина (pars thoracica).

Скелетотопiя: верхня межа - VI шийний хребець, нижня межа - IV грудний хребець, на рiвнi IV грудного хребця трахея роздвоюється на два головних бронхи, - правий та лiвий (bifurcatio tracheae).

Синтопiя: у дiлянцi шиї спереду вiд трахеї мiстяться підпiд’язиковi м’язи (груднинно-пiд’- язиковий м’яз та груднинно-щитоподiбний м’яз). Безпосередньо до трахеї спереду на рiвнi другого - четвертого трахейних хрящів прилягає перешийок щитоподібної залози. З бокiв вiд трахеї розмiщенi частки щитоподібної залози. Позаду від трахеї проходить стравохiд, а в борознi мiж трахеєю та стравоходом - поворотний гортанний нерв (n. laryngeus recurrens). Праворуч i лiворуч вiд трахеї вiдшукайте на препаратi судинно-не- рвовий пучок шиї (загальну сонну артерiю, внутрiшню яремну вену та блукаючий нерв).

У груднiй порожнинi трахея займає положення мiж правою та лівою середньо стінними частина пристінкової плеври i належить до органiв верхнього середостiння. Спереду вiд грудної частини трахеї розмiщенi: плечо-головний стовбур, лiва загальна сонна артерiя, лiва плечо-головна вена, жирова клiтковина, загруднинна залоза, дуга аорти над роздвоєнням трахеї. Задня стiнка трахеї прилягає до стравоходу. У клiтковинi навколо трахеї розмiщенi лiмфатичнi вузли, особливо багато їх бiля роздвоєння трахеї.

139

Будова трахеї (мал. 191) - вона складається з 16-20 хрящових гiалiнових пiвкiлець трахейних хрящів (cartilagines tracheales). Вони займають двi третини кола стiнки трахеї. У заднiй стiнцi трахеї хрящiв немає, там утворюється перетинчаста стiнка (paries membranaceus), що має циркулярнi та поздовжнi м’язовi волокна.

Мал. 191. Трахея, головні та часткові і сегментарні бронхи. Передня стінка трахеї частково видалена:

1.lig. cricothyroideum medianum.

2.lig. cricotracheale.

3.lig. annulare.

4.tunica mucosa tracheae.

5.bifurcatio tracheae.

6.bronchus principalis sinister.

7.bronchus principales dexter.

8.bronchus lobaris superior pulmonis sinistri.

9.bronchus lobaris inferior pulmonis sinistri.

10.bronchi segmentales pulmonis sinistri.

11.bronchus lobaris superior pulmonis dextri.

12.bronchus lobaris medius pulmonis dextri.

13.bronchus lobaris inferior pulmonis dextri.

14.bronchi segmentales lobi medii pulmonis dextri.

15.bronchi segmentales lobi inferioris pulmonis dextri.

16.bronchi segmentales lobi superioris pulmonis dextri.

17.cartilago tracheae.

Хрящi трахеї з’єднуються мiж собою кiльцевими зв’язками (ligg. anularia). Перший хрящ трахеї з’єднується з перснеподiбним хрящем за допомогою персне-трахейної зв’язки (lig. cricotracheale).

Внутрiшнiй шар стiнки трахеї утворюють слизова оболонка та пiдслизовий прошарок. Слизова оболонка покрита вiйчастим багаторядним епiтелiєм, має слизовi залози, лiмфатичнi вузлики. У пiдслизовому прошарку, особливо в межах перетинчастої стiнки та кiльцевих зв’язок, роз-

виненi трахейнi залози. Зовнi стiнка трахеї вкрита сполучнотканинною оболонкою (tunica adventitia).

Головнi бронхи або бронхи першого порядку, Їх є два: правий головний бронх (bronchus principalis dexter) та лiвий головний бронх (bronchus principalis sinister). Ці бронхи вiдходять вiд роздвоєння трахеї на рiвнi IV грудного хребця. У порожнині трахеї, в місці її поділу на головні бронхи, є виступ, який називають кілем трахеї (carina tracheae).

Правий головний бронх коротший i ширший, нiж лiвий. Вiн розташований бiльш вертикально і є нiби продовженням трахеї. Довжина його - близько 3 см, в ньому є 6-8 хрящових пiвкiлець. Над правим бронхом у вигляді дуги проходить непарна вена. Вiн вступає у ворота правої легенi.

Лiвий головний бронх завдовжки 4-5 см, вiн має 9-12 хрящових пiвкiлець, дiаметр його менший, нiж правого головного бронха. Над лiвим головним бронхом розташована дуга аорти. Лiвий головний бронх вступає у ворота лівої легенi.

Як правий, так i лiвий головнi бронхи мають задню перетинчасту стiнку. Зсередини цю стiнку вистеляє слизова оболонка, зовнi покриває сполучнотканинна оболонка.

Легеня (pulmo) – парний орган. Кожну легеню покриває нутрощева плевра – серозна оболонка грудної порожнини.

Легенi мають поверхнi, краї, частки та щiлини, що їх розділяють (мал. 192, 193). Кожна легеня має верхiвку (apex pulmonis) та основу (basis pulmonis), три поверхнi i три краї. Поверхнi легенi: реброва (facies costalis), вона прилягає до ребер i має випуклу форму, на ній виділяють хребтову частину (pars vertebralis), середостінну поверхню (facies mediastinalis), на ній є серцеве втиснення (impressio cardiaca) та діафрагмову поверхню (facies diafragmatica), що прилягає до верхньої поверхнi дiафрагми. Мiж частками легенi є мiжчасткова поверхня (facies interlobaris).

Краї легені - переднiй (загострений) край

(margo anterior) та нижнiй край (margo inferior).

Переднiй край розмежовує реброву і середостінну поверхнi. Нижнiй край вiддiляє дiафрагмову поверхню вiд ребрової та середостінної поверхонь.

На передньому краї лівої легенi вiдшукайте серцеву вирiзку (incisura cardiaca), обмежовану знизу язичком лівої легенi (lingula pulmonis sinistri).

Синтопiя легень. Реброва поверхня легенi прилягає до внутрiшньої поверхнi ребер та м’язiв, що розмiщенi мiж ребрами, зокрема, внутрішні між реброві та підреброві м’язи. Діафрагмова поверхня межує з верхньою поверхнею дiафрагми. До медiальної поверхнi обох легень прилягає серце, тому тут утворюється серцеве втиснення. На лiвiй легенi серцеве втиснення виявлене бiльше, нiж на правiй.

140

Мал. 192. Права легеня:

а. facies costalis:	б. facies medialis:
1. apex pulmonis;	1. pars mediastinalis;
2. lobus superior;	2. pars vertebralis;
3. lobus medius;	3. lobus superior;
4. lobus inferior;	4. lobus medius;
5. fissura obliqua;	5. lobus inferior;
6. fissura horizontalis;	6. fissura obliqua;
7. facies diaphragmatica;	7. fissura horizontalis;
8. margo inferior;	8. hilus pulmonis;
9. margo anterior.	9. bronchus principalis dexter;
	10. a. pulmonalis;
	11. vv. pulmonalis;
	12. margo anterior;
	13. margo inferior;
	14. facies diaphragmatica;
	15. apex pulmonis;
	16. impressio cardiaca.

Мал. 193. Ліва легеня:

а. facies costalis:	б. facies medialis;
1. lobus superior;	1. lobus superior;
2. lobus inferior;	2. lobus inferior;
3. fissura obliqua;	3. fissura obliqua;
4. facies diaphragmatica;	4. pars mediastinalis;
5. margo anterior;	5. pars vertebralis;
6. margo inferior;	6. facies diaphragmatica;
7. incisura cardiaca;	7. margo anterior;
8. lingula pulmonis sinistri;	8. margo inferior;
9. apex pulmonis;	9. hilus pulmonis;
	10. a. pulmonalis;
	11. bronchus principalis
	sinister;
	12. vv. pulmonales;
	13. incisura cardiaca;
	14. lingula pulmonis sinistri;
	15. apex pulmonis;
	16. impressio cardiaca;
	17. sulcus aorticus;
	18. sulcus a. subclaviae.

На середостіннiй поверхнi правої легенi є двi борозни - слiд прилягання стравоходу та

непарної вени. На середостіннiй поверхнi лівої легенi є борозна - слiд прилягання грудної частини аорти та дуги аорти. На обох легенях у верхнiй частинi середостінної поверхнi розташована борозна пiдключичної артерії, а спереду вiд неї на правiй легенi виражена борозна верхньої порожнистої вени.

На середостінний поверхні є ворота легенi (hilum pulmonis). Воротами легенi називається мiсце, в межах якого в легеню входять: головний бронх, легенева артерiя (гiлка легеневого стовбура), симпатичнi та парасимпатичнi нерви, а виходять двi легеневi вени і лiмфатичнi судини.

Ці утворення становлять корінь легені (radix pulmonis).

Топографія воріт легені є різною для правої та лівої легені. Права легеня (зверху вниз): головний бронх, легенева артерія, дві легеневі вени.

Ліва легеня (зверху вниз): легенева артерія, головний бронх, дві легеневі вени.

Права легеня складається з трьох часток: верхньої (lobus superior), середньої (lobus medius) і нижньої (lobus inferior), а ліва – з двох часток: верхньої (lobus superior) і нижньої

(lobus inferior).

Частки легені відділяються одна від одної щілинами. В обох легенях є коса щілина (fissura obliqua). У правій легені, окрім того, є горизонтальна щілина (fissura horizontalis), яка відділяє її верхню частку від середньої.

Права легеня коротша і ширша, а ліва – довша і вужча. Права легеня за місткістю відноситься до лівої, як 11:10.

Питома вага легені, яка не дихала, 1,045 - 1,056, тобто вона тяжча, ніж вода. Це використовується в судово-медичній практиці: під час судово-медичного розтину трупа новонародженої дитини шматочки її легені занурюють у воду. Якщо дитина народилася мертвою і не дихала, шматочок легені не виринає на поверхню води, а лишається на дні. Якщо дитина народилася живою і дихала, а смерть настала пізніше, то шматочок легені, наповнений повітрям, плаває на поверхні води.

Бронхо-легеневі сегменти (segmenta bronchopulmonalia). Бронхо-легеневим сегментом називається частина легені, яка вентилюється бронхом третього порядку або сегментним бронхом. Бронх третього порядку вентилює бронхо-легеневий сегмент легені та супроводжується відповідними артерією та веною. У кожній легені є по 10 сегментних бронхів (мал. 205, 206).

Головний бронх поділяється на часткові бронхи – три справа, два зліва. Часткові бронхи ще називають бронхами другого порядку. У правій легені від правого головного бронха відходять: правий верхній частковий бронх

(bronchus lobaris superior dexter) - до верхньої частки легені, правий середній частковий бронх

(bronchus lobaris medius dexter) – до середньої частки легені, правий нижній частковий бронх

(bronchus lobaris inferior dexter) – до нижньої частки легені.

141

У лівій легені від лівого головного бронха відходять: лівий верхній частковий бронх (bronchus lobaris superior sinister) - до верхньої частки легені, лівий нижній частковий бронх (bronchus lobaris inferior sinister) - до нижньої частки легені.

Від часткових бронхів правої та лівої легені відходять бронхи третього порядку, тобто сегментні бронхи.

Сегменти мають цифрові позначення. У правій та лівій легенях виділяють по 10 бронхолегеневих сегментів.

Бронхо-легеневі сегменти правої легені:

верхня частка (lobus superior):

1.верхівковий сегмент, (segmentum apicale, [SI]);

2.задній сегмент, (segmentum posterius,

[SII]);

3.передній сегмент, (segmentum anterius, [SIII]);

середня частка (lobus medius):

4.бічний сегмент, (segmentum laterale, [SIV]);

5.присередній сегмент, (segmentum mediale, [SV]);

нижня частка (lobus inferior):

6.верхній сегмент, (segmentum superius, [SVI]);

7.присередній основний (серцевий) сегмент, (segmentum basale mediale, [SVII]);

8.передній основний сегмент, (segmentum basale anterius, [SVIII]);

9.бічний основний сегмент, (segmentum basale laterale, [SIX]);

10.задній основний сегмент, (segmentum basale posterius, [Sx]).

Бронхо-легеневі сегменти лівої легені:

верхня частка (lobus superior):

1-2. верхівково-задній сегмент, (segmentum apicoposterius, [SI+II]);

3.передній сегмент, (segmentum anterius, [SIII]);

4.верхній язичковий сегмент, (segmentum lingulare superius, [SIV]);

5.нижній язичковий сегмент, (segmentum lingulare inferius, [SV]);

нижня частка (lobus inferior):

6.верхній сегмент, (segmentum superius, [SVI]);

7.присередній (серцевий) основний сегмент, (segmentum basale mediale (cardiale), [SVII]);

8.передній основний сегмент, (segmentum basale anterius, [SVIII]);

9.бічний основний сегмент, (segmentum basale laterale, [SIX]);

10.задній основний сегмент, (segmentum basale posterius, [SX]).

Мал. 194. Бронхолегеневі сегменти правої ле-

гені: 1. верхівковий сегмент — СI; 2. задній сегмент — СII;

3. передній сегмент — СIII;

4. бічний сегмент — СIV;

5. присередній сегмент — СV;

6. верхівковий (верхній) сегмент — СVI;

7. присередній (серцевий) сегмент — СVII;

8. передній основний сегмент — СVIII;

9. бічний основний сегмент — СIX;

10. задній основний сегмент — СX;

Мал. 195. Бронхолегеневі сегменти лівої ле-

гені: 1—2. верхівково-задній сегмент — СI—II; 3. передній сегмент — СIII;

4. верхній язичковий сегмент — СIV;

5. нижній язичковий сегмент — СV;

6. верхній сегмент — СVI.

7. присередній основний сегмент — СVII;

8. передній основний сегмент — СVIII;

9. бічний основний сегмент — СIX.

10. задній основний сегмент — СX.

Сегменти легені складаються з часточок легені (lobuli pulmonales). Це невеликі (0,5-1 см в основі), частинки легені у формі пірамід, відділені одна від одної сполучнотканинними перетинками. Кожна часточка легені вентилюється часточковим бронхом (bronchus lobularis).

Поділ бронхів у легенях. Правий головний бронх поділяється на верхній, середній та нижній часткові бронхи. Від верхнього часткового бронха відходять верхівковий, задній та передній сегментні бронхи. Від середнього часткового бронха відходять бічний та присередній сегментні бронхи. Від нижнього часткового бронха відходять верхній, присередній основний, передній основний, бічний основний, задній основний сегментні бронхи.

Лівий головний бронх поділяється на верхній та нижній часткові бронхи. Від верхнього часткового бронха відходять верхівково-задній, передній, верхній язичковий та нижній язичковий

142

сегментні бронхи. Від нижнього часткового бронха відходять: верхівковий, присередній основний, передній основний, бічний основний та задній основний сегментні бронхи.

Кожний сегментний бронх поділяється на два бронхи (діхотомічно), далі кожен із них поділяється на бронхові гілки сегментів (rr. bronchiales segmentorum). Таких гілок близько 9-10 порядків. Бронх, що має в діаметрі 1 мм і входить в часточку легені (lobulus pulmonis), називається часточковим бронхом (bronchus lobularis). Розгляньте на схемах, як далі поділяється часточковий бронх. Від нього відходять 18-20 кінцевих бронхіол (bronchioli terminales). Кожна кінцева бронхіола поділяється ще на дві дихальні бронхіоли (bronchioli respiratorii) (мал. 196). Від кожної дихальної бронхіоли відходять від 2 до 9 коміркових ходів (ductuli alveolares). Вони закінчуються комірковими мішечками (sacculi alveolares). Стінки цих мішечків складаються з легеневих комірок (alveoli pulmonis). Зверніть увагу на те, що дихальні бронхіоли та коміркові ходи є I, II та III порядків.

Особливістю кінцевих бронхіол є те, що в їх стінках відсутні хрящі і залози. Слизова оболонка кінцевих бронхіол покрита дворядним (або й однорядним) циліндричним війчастим епітелієм. В обох легенях кінцевих бронхіол близько 20 000. У гістології існують такі поняття, як бронхове дерево та коміркове дерево.

Бронхове дерево – це розгалуження бронхів, починаючи від головного бронха і закінчуючи кінцевими бронхіолами. Функціональне значення бронхового дерева - проведення повітря, що вдихується та видихається, тобто транспорт повітря.

Коміркове дерево – це розгалуження бронхів, починаючи від дихальних бронхіол і закінчуючи комірками (тобто дихальні бронхіоли трьох порядків, коміркові ходи трьох порядків, коміркові мішечки та комірки). Коміркове дерево виконує функцію газообміну.

Усвідомте, що структурно-функціональною одиницею легенів є легеневий ацинус (acinus pulmonalis), який за формою нагадує гроно винограду. Це система розгалужень бронхіол, коміркових мішечків та комірок, які належать до однієї кінцевої бронхіоли або до двох дихальних бронхіол. Кількість легеневих ацинусів в одній легені досягає 15 000, кількість комірок дорівнює 300-350 млн. Площа поверхні всіх комірок

становить 80 м2.

Легеневі комірки вистеляє зсередини дихальний епітелій, клітини якого мають плоску форму. Вони фіксовані на сіткоподібній сполучнотканинній основі, багатій на еластичні волокна, що обплітають комірки. Уразі руйнування паренхіми легенів (туберкульозний процес, абсцес легені) еластичні волокна виявляються в мокротинні.

Мал. 196. Ацинус:

1.bronchiolus terminalis;

2.bronchiolus respiratorius І порядка;

3.bronchiolus respiratorius ІІ порядка;

4.bronchiolus respiratorius ІІІ порядка;

5.ductulus alveolaris І порядка;

6.ductulus alveolaris ІІ порядка;

7.ductulus alveolaris ІІІ порядка;

8.sacculi alveolares.

Стінку легеневої комірки обплітає густа сітка кровоносних капілярів. Плоскі клітини, що є стінкою цих капілярів (ендотелій), безпосередньо прилягають до основної перетинки плоскої клітини дихального епітелію стінки комірки. Таким чином, газообмін відбувається через дві клітини, що прилягають одна до одної, клітина дихального епітелію стінки комірки та ендотелій стінки капіляра.

Скелет головних бронхів утворюють хрящові півкільця. Біля воріт легені між цими півкільцями виникають хрящові зв’язки, таким чином кільцева структура змінюється на дірчасту. В сегментних бронхах немає хрящових півкілець, а виражені окремі хрящові пластинки, тоді як в кінцевих бронхіолах хрящ зовсім відсутній. У стінці дихальних бронхіол залишаються тільки епітелій та окремі м’язові пучки. У дихальних бронхіолах зберігається війчастий епітелій. В комірках і коміркових ходах міститься дихальний, епітелій, клітини якого мають плоску форму.

Зсередини хрящі бронхів покриті непосмугованими м’язовими волокнами. У тому місці, де бронх поділяється на гілки, розвинені колові м’язові волокна, що під час свого скорочення звужують або повністю закривають вхід до бронхів. У скелеті трахеї та бронхів чергуються рухомі та нерухомі елементи, що і забезпечує їх рухомість. Слизова оболонка бронхів покрита війчастим епітелієм.

Головна функція легенів – дихальна, тобто здійснення газообміну: збагачення крові киснем і виведення з крові вуглекислого газу. Крім того, з крові виводяться легкі летючі речовини (ацетон, етанол, ефір, закис азоту, метилмеркаптан та інші). Легені виконують функцію депо крові, в них

143

міститься 8-10% об’єму всієї циркулюючої крові. У спокійному стані в газообміні з повітрям бере участь не більше, ніж 60 мл крові.

До кожної легені притікає венозна кров з правого шлуночка серця по легеневій артерії, а від неї – до капілярної сітки легеневого ацинуса по правій та лівій легеневій артерії. Парціальний тиск вуглекислотного газу у венозній крові, принесеній до легені по легеневій артерії, вищий, ніж у повітрі, яке під час вдиху надійшло до комірки, тому вуглекислий газ переходить з венозної крові у просвіт комірки і виводиться з організму з видихуваним повітрям.

Парціальний тиск кисню в повітрі вищий, ніж у венозній крові, принесеній в легеню, а в комірці кисень з повітря переходить в капіляри - кров стає артеріальною. Капіляри формують посткапіляри, венули, вени. Від кожної легені двома легеневими венами артеріальна кров надходить

уліве передсердя.

Улегенях відбуваються інтенсивні енергетичні процеси, завдяки яким засвоюється 4% кисню та багато жирних кислот. Легені беруть активну участь в імунних реакціях, в них відбувається синтез значної кількості антитіл. Легені багаті на клітини, яким властиві фагоцитарні якості.

Тканинні базофіли виробляють важливі фізіологічні речовини: гепарин, гістамін, серотонін.

Легені беруть участь у водно-сольовому обміні, в регуляції хлорного балансу та підтримці кислотно-основного стану організму людини.

Плевра. Середостіння

Плевра (pleura) - серозна оболонка, що утворює в грудній клітці два окремих, ізольованих серозних мішки, в кожному з яких розміщується окремо права та ліва легеня (мал. 197).

Плевра поділяється на нутрощеву плевру

(pleura visceralis) та пристінкову плевру (pleura parietalis). Щілиноподібний простір між ними називається плевральною порожниною (cavitas pleuralis). У грудній клітці є дві порожнини плеври права та ліва. Кожна плевральна порожнина - це замкнений, ізольований простір.

Нутрощева плевра покриває легеню зовні, пристінкова плевра - покриває внутрішню поверхню стінок грудної клітки. Залежно від того, що покриває пристінкова плевра, вона поділяється на реброву плевру (pars costalis), діафрагмову плевру (pars diaphragmatica) та середостінну плевру (pars mediastinalis).

Реброва плевра покриває внутрішню поверхню ребер та внутрішніх міжребрових і підребрових м’язів. Безпосередньо реброва плевра прилягає до пристінкової фасції (fascia parientalis). Спереду і ззаду реброва плевра переходить у середостінну плевру, внизу в діафрагмову плевру.

Діафрагмова плевра покриває верхню поверхню діафрагми і переходить у реброву та середостінну плевру.

Мал. 197. Фронтальний розтин грудної клітки. Плевра (схема):

1.pleura visceralis (dextra et sinistra);

2.pleura costalis (dextra et sinistra);

3.pleura diaphragmatica (dextra et sinistra);

4.pleura mediastinalis (dextra et sinistra);

5.recessus costodiaphragmaticus (dexter et sinister);

6.cupula pleurae (dextra et sinistra);

7.cavitas pleuralis (dextrum et sinistrum);

8.trachea;

9.bronchus principalis dexter;

10.bronchus principalis sinister.

Середостінна плевра розташована в стріловій площині і покриває органи середостіння. Вона йде від груднини спереду до бічної поверхні хребта сзаду: Середостінна плевра прилягає до осердя, між ними є пухка сполучна тканина, в якій проходять діафрагмовий нерв, осердно-діа- фрагмова артерія у супроводі двох осерднодіа- фрагмових вен.

Середостінна плевра спереду (позаду від груднини) та ззаду (збоку від хребта) переходить у реброву плевру, а внизу – в діафрагмову плевру. Над верхівкою легені середостінна плевра переходить у реброву, разом вони утворюють купол плеври (cupula pleurae).

Розгляньте на вологому препараті і вивчіть, з чим межує купол плеври. З бічного боку до купола плеври прилягають драбинчасті м’язи, позаду є головка I ребра та довгий м’яз шиї, вкритий передхребтовою фасцією шиї, до якої фіксується купол плеври. Спереду і присередньо від купола плеври проходять підключична артерія та підключична вена, а зверху від купола - плечове сплетення.

На вологому препараті грудної клітки з видаленою передньою стінкою знайдіть закутки плеври (recessus pleurales). Вони являють собою закутки плевральної порожнини, обмежовані суміжними частинами пристінкової плеври.

Закутки плеври:

∙ реброво-діафрагмовий закуток (recessus costodiaphragmaticus) - найглибший закуток, він обмежований ребровою і діафрагмовою плеврами, який по середній

144

пахвовій лінії він має глибину 9 см; він ніколи повністю не заповнюється легенею, навіть після найглибшого вдиху (мал. 197, 198);

∙реброво-середостінні закутки, передній та задній (recessus costomediastinalis anterior et posterior) обмежовані ребровою та середостінною плеврами; ці закутки є тільки з лівого боку, розташовані вертикально (передній - уздовж груднини, задній - збоку і вздовж хребта; мал. 199);

∙діафрагмо-середостінний закуток (recessus phrenicomediastinalis) обмежований діафрагмовою та середостінною плеврами, має стріловий напрямок, іде від груднини спереду до хребта сзаду.

Мал. 198. Фронтальний розтин правої половини грудної та черевної порожнини:

1.pleura costalis;

2.pleura visceralis (pulmonalis);

3.diaphragma;

4.pulmo dexter;

5.pleura diaphragmatica;

6.recessus costodiaphragmaticus;

7.hepar;

8.ren dexter;

9.glandula suprarenalis dextra;

10.fascia renalis (lamina prerenalis);

11.fascia renalis (lamina retrorenalis).

Уплевральній порожнині в нормі є незначна кількість серозної рідини, що зволожує поверхні нутрощевої та пристінкової плеври, зменшуючи тертя під час вдиху та видиху. Уразі патології плеври рідини в плевральну порожнину виділяється більше ніж в нормі. З лікувальною метою надлишок рідини з плевральної порожнини, видаляють за допомогою плевральної пункції.

Перехід нутрощевої плеври в пристінкову відбувається на корені легені. Шари плеври йдуть від воріт легені по передній (один шар) та по задній (інший шар) поверхні кореня легені. Дійшовши до середостіння, вони переходять у середостінну плевру. При цьому передній шар іде вперед, до груднини, а задній - назад, до хребта, тобто середостінна плевра проходить по бічній

поверхні органів середостіння, розміщуючись у стріловій площині.

Нижче від кореня легені передня та задня шари плеври переходять з кореня легені вниз, з’єднуються й утворюють легеневу зв’язку (lig. pulmonale), яка доходить до діафрагми і продовжується як діафрагмова плевра. Легенева зв’язка розміщується в лобовій площині між середостінною поверхнею легені та середостінною частиною пристінкової плеври.

Нутрощева плевра покрита мезотелієм, вона дуже багата на кровоносні та лімфатичні судини, виконує функцію виділення серозної рідини.

У пристінковій плеврі лімфатичні судини переважають над кровоносними. Щілини між клітинами мезотелію пристінкової серозної оболонки мають назву “всмоктувальні люки”. Таким чином, пристінкова плевра виконує функцію резорбції.

Запас серозної рідини в плевральній порожнині безперервно поповнюється із нутрощевої плеври шляхом просочування через її мезотелій із капілярів, розміщених у підсерозному прошарку. Оновлення серозної рідини із плевральної порожнини відбувається через її мезотелій, далі вона надходить у підсерозні лімфатичні судини. Аналогічні механізми утворення і відтоку серозної рідини є в очеревинній порожнині (див. тему: “Очеревина”) та мають зачення у профілактиці запальних процесів очеревини і плеври.

Мал. 199. Горизонтальний розтин грудної клітки. Вигляд зверху. Серце та легені видалені:

1.pericardium;

2.centrum tendinum (pars sinistra);

3.centrum tendinum (pars dextra);

4.recessus costomediastinalis dexter;

5.recessus costomediastinalis sinister;

6.pleura diaphragmatica;

7.recessus costodiaphragmaticus dexter et sinister;

8.pleura mediastinalis;

9.recessus phrenicomediastinalis sinister;

10.v. cava inferior;

11.oesophagus;

12.pars thoracica aortae.

Скелетотопія легень та плеври.

Межі легенів. Межі відносно скелета (скелетотопія) правої легені: верхівка легені виступає у великій надключичній ямці на 2-3 см вище від ключиці та на 3-4 см вище від I ребра. Від верхі-

145

вки легені йде передня межа легені. Вона проходить по правому краю груднини до VI ребра. Нижня межа проходить по пригруднинній лінії (l. parasternalis), VI ребро; по середньоключичній лінії

(l. medioclavicularis), VI ребро; по передній пахвовій лінії (l. axillaris anterior), VII ребро; по середній пахвовій лінії (l. axillaris media), VIII ребро; по задній пахвовій лінії (l. axillaris posterior), IX ребро; по лопатковій лінії (l. scapularis), X ребро. Далі межа проходить на рівні поперечного відростка XI грудного хребця. Тут починається задня межа, що проходить від XI грудного хребця вздовж хребта вгору по прихребтовій лінії (l. paravertebralis) до верхівки легені.

Межі лівої легені. Верхівка лівої легені виступає на 2-3 см вище від ключиці та на 3-4 см вище від I ребра. Передня межа йде вздовж лівого краю груднини до IV ребра. Звідси вона відхиляється вліво (серцева вирізка), проходить через хрящ V ребра і доходить до місця зрощення хрящової та кісткової частин VI ребра.

Нижня межа проходить на одне ребро нижче, ніж нижня межа правої легені. Задня межа йде вздовж хребта до верхівки легені.

Скелетотопія пристінкової плеври.

Купол правої плеври виступає на 2-3 см вище від ключиці та на 3-4 см вище від I ребра. Передня межа проходить в проекції груднинно-ключи- чно-соскоподібного трикутника позаду від капсули правого груднинно-ключичного суглоба. Далі вона спускається позаду від груднини, проходячи між середньою та лівою третинами груднини до VI ребра.

Звідси починається нижня межа правої плеври: по пригру динній лінії, VII ребро; по средньоключичній лінії VII ребро; по передній пахвовій лінії VIII ребро; по середній пахвовій лінії IX ребро; по задній пахвовій лінії X ребро; по лопатковій лінії XI ребро. Далі межа проходить до рівня поперечного відростка XII грудного хребця. Тут починається задня межа, що йде вгору, вздовж хребта до купола плеври.

Купол лівої плеври виступає на 2-3 см вище від ключиці та на 3-4 см вище від I ребра. Передня межа проходить в проекції грудинно-ключи- чно-соскоподібного трикутника, позаду від капсули лівого груднинно-ключичного суглоба, спускається вздовж лівого краю груднини (дещо заходить на її задню поверхню) до IV ребра. Звідси відхиляється вліво, перетинає хрящ V ребра навпіл, доходить до хряща VI ребра.

Нижня межа лівої плеври відрізняється від нижньої межі правої плеври тим, що проходить на одно ребро нижче.

Передні межі лівої та правої плеври розходяться, утворюючи позаду від ручки груднини верхнє міжплевральне поле (area interpleurica superior). Тут розміщується тимус.

Нижче від IV ребра передні межі правої та лівої плеври також розходяться, обмежовуючи нижнє міжплевральне поле (area interpleurica inferior). Завдяки цьому осердя, що покриває

серце, прилягає у цьому полі безпосередньо до передньої грудної стінки. Тому в четвертому – п’ятому міжребер’ях зліва від груднини, біля її лівого краю, проводять пункцію осердя.

Середостіння (mediastinum) являє собою комплекс органів, що розміщуються між правою та лівою плевральними порожнинами (мал. 200).

Мал. 200. Середостіння. Передня грудна стінка видалена.

1.v. cava superior;

2.v. brachiocephalica dextra;

3.v. brachiocephalica sinistra;

4.v. jugularis interna dextra;

5.v. subclavia dextra;

6.v. jugularis interna sinistra;

7.v. subclavia sinistra;

8.arcus aortae;

9.truncus brachiocephalicus;

10.a. subclavia dextra;

11.a. carotis communis dextra;

12.a. carotis communis sinistra;

13.a. subclavia sinistra;

14.truncus pulmonalis;

15.vv. pulmonales sinistrae;

16.vv. pulmonales dextrae;

17.bronchus principalis dexter;

18.bronchus principalis sinister;

19.oesophagus;

20.pulmo dexter;

21.pulmo sinister;

22.diaphragma;

23.pars thoracica;

24.plexus oesophageus anterior (n. vagus sinister);

25.v. cava inferior;

26.pericardium.

Спереду від середостіння розташовується груднина, позаду - грудна частина хребта, знизу - верхня поверхня діафрагми, з боків – середостінна частина пристінкової плеври (права та ліва). Вгорі через верхній отвір грудної клітки середостіння сполучається з позаглотковим простором шиї.

Умовна горизонтальна площина, що йде від з’єднання ручки груднини з її тілом (спереду) до міжхребцевого диска між III та IV грудними хребцями, поділяє середостіння на верхнє та нижнє.

146

Нижнє середостіння поділяється на переднє, середнє та заднє.

До органів верхнього середостіння відносяться: стравохід, правий та лівий блукаючі нерви, правий та лівий діафрагмові нерви, грудна лімфатична протока, правий та лівий поворотні гортанні нерви, дуга аорти, плечо-головний стовбур, ліва загальна сонна артерія, ліва підключична артерія, права та ліва плечо-головні вени, загрудинна залоза, трахея, велика група лімфатичних вузлів.

Нижнє середостіння поділяється на переднє, середнє та заднє. Середнє середостіння утворене серцем з осердям та двома діафрагмовими нервами. Спереду від серця розташоване переднє середостіння - між осердям і внутрішньою поверхнею груднини та хрящів ребер. Позаду від серця між ним і хребтовим стовпом (тіла хребців), а також головками і шийками ребер розташоване заднє середостіння.

На внутрішній поверхні передньої грудної стінки відшукайте на препараті органи переднього середостіння: внутрішню грудну артерію внутрішні грудні вени, пригруднинні лімфатичні вузли, сполучнотканинну клітковину та нижню частину тимуса (у дітей).

Органи середнього середостіння: серце, осердя, диафрагмові нерви, осердно-діа- фрагмову артерію та осердно-діафрагмові вени. До середнього середостіння також належать великі судини основи серця: легеневий стовбур, висхідна частина аорта, чотири легеневі вени, верхня порожниста вена, лімфатичні вузли.

До органів заднього середостіння належать: стравохід, блукаючі нерви, грудна лімфатична протока, грудна частина аорти, непарна вена, півнепарна вена, великий та малий черевні нерви, задні середостінні лімфатичні вузли, нижня порожниста вена.

Сечова система (systema urinarium)

Нирки. Сечовід. Сечовий міхур

До сечових органів належать нирки, сечоводи і сечовий міхур (мал. 201).

Нирка (ren) – парний орган, що має квасолеподібну форму.

Голотопія нирок: нирки розташовані в черевній порожнині, заочеревинно, в проекції поперекової ділянки.

Скелетотопія: права нирка розміщується на рівні XII грудного, III поперекового хребців, ліва - на рівні XI грудного II поперекового хребців. XII ребро умовно відсікає від правої нирки верхню третину її, а ліву нирку ділить навпіл. Права нирка розташована вище від клубового гребеня в середньому на 3 см, ліва - на 5 см.

На вологому препараті черевної порожнини розгляньте, з якими органами межують права та ліва нирки.

Синтопія правої нирки: до її передньої поверхні прилягає печінка та правий згин ободової кишки, до присереднього краю нирки - низхідна частина дванадцятипалої кишки. На верхньому кі-

нці правої нирки розташовується права надниркова залоза.

Мал. 201. Сечові органи. Черевна порожнина, передня стінка черевної порожнини виглядалена (схема):

1.ren dexter;

2.glandula suprarenalis dextra;

3.ren sinister;

4.glandula suprarenalis sinistra;

5.ureter sinister;

6.ureter dexter;

7.v. renalis dextra;

8.v. renalis sinistra;

9.a. renalis dextra;

10.v. cava inferior;

11.pars abdominalis aortae;

12.hepar;

13.lien;

14.a. et v. ovarica;

15.a. iliaca communis dextra;

16.a. iliaca externa dextra;

17.a. iliaca communis sinistra;

18.vesica urinaria;

19.colon transversum (частково видалена);

20.colon ascendens;

21.caecum;

22.appendix vermiformis;

23.colon descendens;

24.colon sigmoideum;

25.rectum;

26.m. quadratus lumborum;

27.m. psoas major.

Синтопія лівої нирки: передня поверхня нирки межує зі шлунком, з підшлунковою залозою, з петлями порожньої кишки. Збоку ліва нирка прилягає до селезінки та лівого згину ободової кишки.

Позаду від обох нирок формується так зване ниркове ложе, утворене поперековою частиною діафрагми, поперечним м’язом живота, великим поперековим м’язом та квадратним м’язом попереку.

Оболонки та фасції нирки (мал. 202). Зовні нирки вкриті нирковою фасцією (fasсia renalis). Ниркова фасція має два шари: переднирковий та

147

позанирковий. Біля верхнього кінця та бічного краю нирки обидва ці шари зростаються між собою. Поза нирковий шар покриває задню поверхню нирки і, дійшовши до її присереднього краю, губиться в клітковині, не переходячи на протилежний бік. Перед нирковий шар покриває передню поверхню однієї нирки і переходить на передню поверхню другої нирки. Переднирковий та позанирковий шари, йдуть униз і спускаються в таз і там губляться в сполучнотканинній клітковині.

Під нирковою фасцією розташована жирова капсула (capsula adiposa). Вона добре розвинена, особливо позаду від нирки. Під жировою капсулою безпосередньо на паренхімі розміщується волокниста капсула (capsula fibrosa). Вона дуже легко відділяється від нирки, якщо немає запального процесу. Від внутрішньої поверхні ниркової фасції до зовнішньої поверхні волокнистої капсули нирки через товщу жирової капсули проходять сполучнотканинні перегородки, які беруть участь в утримуванні нирки. Якщо жирова капсула зменшується, перегородки обвисають, відбувається опущення нирок.

Мал. 202. Горизонтальний розтин живота на рівні 2-го поперекового хребця. Вигляд зверху:

1.ren dexter et sinister;

2.caput pancreatis;

3.a. et v. mesenterica superior;

4.pars abdominalis aortae;

5.v. cava inferior;

6.fascia renalis (передниркова пластинка);

7.fascia renalis (позадуниркова пластинка);

8.fascia abdominis parietalis seu endoabdominalis;

9.pars descendens duodeni;

10.flexura duodenojejunalis;

11.colon descendens;

12.mesenterium;

13.hepar.

Кожна нирка має верхній кінець (extremitas superior), нижній кінець (extremitas interior), бі- чний край (margo lateralis), присередній край

(margo medialis), передню поверхню (facies anterior), задню поверхню (facies posterior). Зверніть увагу на те, що передня поверхня випукла, а задня - сплощена. Бічний край опуклий, присередній - увігнутий. Верхній кінець нирки закруглений і ширший, ніж нижній кінець.

Посередині медіального краю нирка має ниркові ворота (hilum renalis). У воротах нирки визначте на препараті утворення, які входять в нирку або виходять з неї. Входить у нирку ниркова

артерія, виходять з неї ниркова вена, сечовід та лімфатичні судини (мал. 203).

Внутрішня будова нирки (мал. 204). По периферії нирки розвинена кіркова речовина нирки (cortex renalis), а в центрі - мозкова речовина нирки (medulla renalis).

Мал. 203. Проекція ниркових сегментів на поверхні нирки:

a.передня поверхня правої нирки:

1.capsula fibrosa;

2.seg. superius;

3.seg. anterius superius;

4.seg. anterius inferius;

5.seg. Inferius;

6.a. renalis;

7.v. renalis;

8.ureter;

б.задня поверхня правої нирки:

1.seg. superius;

2.seg. posterius;

3.seg. inferius.

Мозкова речовина складається з окремих ділянок конічної форми, що мають назву ниркових пірамід (pyramides renales). Кожна ниркова піраміда своєю основою обернена до кіркової речовини, а верхівкою - до воріт. Верхівки двох-трьох пірамід з’єднуються в один нирковий сосочок (papilla renalis). В одній нирці нараховується близько 15 сосочків. На поверхні сосочка є маленькі сосочкові отвори (foramina papillaria), через які сеча виділяється в малі ниркові чашечки. Ці отвори на сосочкові утворюють дірчасте поле (area cribrosa). Між пірамідами мозкової речовини нирки проходять прошарки кіркової речовини, вони мають назву ниркових стовпів (columnae renales).

Мал. 204. Фронтальний розтин правої нирки:

1. extremitas superior;

7. calyx renalis minor;

148

2. extremitas inferior;	8. calyx renalis major;
3. margo lateralis;	9. pelvis renalis;
4. hilum renale;	10. columnae renales;
5. cortex renalis;	11. ureter.
6. pyramides renales;

Кіркова речовина нирки, яка прилягає до її мозкової речовини, отримала назву лабіринту кіркової речовини (labyrinthus corticis).

Смужки мозкової речовини нирки, які заходять у товщу кіркової речовини, називаються мозковими променями (radii medullares).

Усередині нирки є невелика порожнина, яка переходить у ниркові ворота. Це ниркова пазуха (sinus renalis). Стінки ниркової пазухи утворені сосочками пірамід та нирковими стовпами кіркової речовини. Ниркова пазуха заповнена малими і великими нирковими чашечками

(calyces renales minores et majores), нирковою мискою (pelvis renalis), а також гілками ниркової артерії, притоками ниркової вени, нервами, лімфатичними судинами, жировою клітковиною.

Число ниркових сосочків варіює від 5 до 15, частіше їх буває 7-8. Кілька сосочків (2-3) можуть зливатись і утворювати складні сосочки. Окремий сосочок завжди обернений до порожнини малої ниркової чашечки. Стінка малої ниркової чашечки приростає до основи ниркового сосочка по колу. В одну малу ниркову чашечку відкриваються 2-3 сосочки. Малих ниркових чашечок в одній нирці 7-8. Велика ниркова чашечка утворюється шляхом з’єднанням кількох (2-3) малих ниркових чашечок. Великих ниркових чашечок частіше буває дві - верхня та нижня, - іноді три. Унаслідок злиття великих ниркових чашечок утворюється ниркова миска. Вона має лійкоподібну форму, продовжується в сечовід. Малі ниркові чашечки, великі ниркові чашечки, ниркова миска та сечовід становлять сечові шляхи нирки.

Варіанти розвитку та утворення ниркової миски: розрізняють ембріональну, фетальну та зрілу форми утворення ниркової миски. Коли малі чашечки безпосередньо впадають в ниркову миску, ембріональна форма, великі ниркові чашечки при цьому відсутні. Фетальна форма характеризується тим, що малі ниркові чашечки і великі ниркові чашечки впадають у сечовід, ниркова миска відсутня. При зрілій формі малі ниркові чашечки зливаються й утворюють великі ниркові чашечки, які також зливаються й утворюють ниркову миску, що переходить у сечовід.

На рентгенограмах форми ниркових чашечок та ниркової миски можуть мати одну з трьох форм: ампулярну, деревоподібну, змішану.

Ви вже знаєте, що стінка малої ниркової чашечки приростає до основи сосочка піраміди над верхівкою сосочка. У стінці малої ниркової чашечки в межах входу в неї розвинені непосмуговані м’язові волокна, проходять артеріальні, венозні і лімфатичні судини, а також нерви. Названі утворення запобігають поверненню сечі з ниркових чашечок у сечові канальці.

Сегментна будова нирки.

Нирка має 5 сегментів: верхній (І) сегмент (segmentum superius), верхній передній (ІІ) се-

гмент (segmentum anterius superius), нижній передній (ІІІ) сегмент (segmentum anterius inferius), нижній (IV) сегмент (segmentum inferius), задній (V) сегмент (segmentum posterius).

Ниркова артерія (мал. 205, 206) входить у ворота нирки і поділяється на передню та задню гілки, які проходять спереду та ззаду від ниркової миски. Передня гілка віддає чотири сегментні артерії, задня гілка входить у задній сегмент нирки.

Від сегментних артерій відходять міжчасткові артерії (aa. interlobares), які проходять у ниркових стовпах між суміжними нирковими пірамідами.

Мал. 205. Артерії нирки. Фронтальний розтин правої нирки:

1.arteria renalis;

2.a. segmentis superioris;

3.a. segmentis anterioris superioris;

4.a. segmentis anterioris inferioris;

5.a. segmentis posterioris;

6.a. segmentis inferioris;

7.ramus pelvici renalis;

8.rr. ureterici;

9.r. capsularis;

10.a. suprarenalis inferior;

11.a. interlobaris;

12.a. arcuata;

13.a. interlobularis.

Від міжчасткових артерій відходять дугоподібні артерії (aa. arcuatae), які проходять уздовж основ ниркових пірамід між мозковою та кірковою речовиною нирки. Від останніх у товщу ниркової кори й мозкової речовини відходять численні артерії. У межах кори – це променеві кіркові артерії (aa.corticales radiatae). Від променевих кіркових артерій відходять приносні клубочкові артеріоли - приносна судина (arteriola glomerularis afferens). Вона розгалужується на кровоносні капіляри, розташовані в капсулі нефрона. Їх продовженням є виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens). Діаметр виносної артеріоли менший, ніж приносної. У капілярній сітці в капсулі нефрона тече артеріальна кров. Вона надходить по приносній судині і відтікає по виносній судині.

149

Призначення капілярів капсули нефрона полягає в тому, що кров тут очищається від продуктів обміну, так званих “шлаків”, за рахунок утворення первинної сечі. Ця сеча збирається в просвіті капсули, що має форму чаші з подвійними стінками.

Мал. 206. Артеріальні та венозні судини нирки (схема):

1.a. corticalis viata seu a. Interlobaris;

2.a. arcuata;

3.a. corticalis radiata seu a. Interlobularis;

4.arteriola glomerularis afferens;

5.glomerulus;

6.arteriola glomerularis efferens;

7.rete capilare;

8.rr. capsulares;

9.venula;

10.v. arcuata;

11.v. corticalis radiata seu v. Interlobaris;

12.arteriola recta;

13.arteriola recta, що відходить від a. arcuata;

14.venula recta;

15.venulae stellatae;

16.vv. corticales radiate seu v. interlobularis;

17.arteriola recta, що відходить від a. interlobaris.

Таким чином, виносна судина відводить від судинного клубочка артеріальну кров, очищену від токсичних продуктів обміну. Вона розгалужується на капілярну сітку, яка виконує функцію живлення ниркової паренхіми.

У поверхневих шарах кіркової ниркової речовини формуються зірчасті венули (vv. stellatae). Це початкові вени кіркової речовини. Далі вени повторюють хід артерій. Ниркова вена (v. renalis) формується в нирковій пазусі, виходить з воріт нирки і впадає в нижню порожнисту вену.

Структурно-функціональною одиницею нирки є нефрон (nephron) (мал. 207, 208). Спочатку розглянемо будову сечового канальця нефрона. Він починається від капсули клубочка (capsula glomeruli), що охоплює судинний клубочок і переходить у проксимальну частину канальця нефрона (pars proximalis tubuli nephroni), переходить далі. Ця частина поділяється на згорнуту і пряму частину. Від них відходить петля нефрона (ansa nephroni). Ця петля має низхідну та висхідну частини (pars

descendens, et pars ascendens). Продовженням петлі нефрона є дистальна частина канальця нефрона (pars distalis tubuli nephroni), яка теж поділяється на згорнуту і пряму частини. Від дистальної частини канальця нефрона починається збиральна ниркова трубочка (tubulus renalis colligens). Збиральні трубочки, зливаються по 2- 3, утворюючи сосочкову протоку (ductus papillaris), яка відкривається в дірчастому полі ниркового сосочка.

Серед нефронів, що розташовані в кірковій речовині нирки, розрізняють так звані

юкстамедулярні нефрони (nephronum juxtamedulare). Ниркові тільця цих нефронів розташовані на межі між кірковою та мозковою речовиною нирки. Капілярні клубочки юкстамодулярних нефронів більші, ніж звичайні. Їх приносна артеріола має такий самий діаметр, як і виносна артеріола. Виносні артеріоли розгалужуються на прямі артерії, які переходять у прямі венули. Ці венули впадають у дугоподібні вени, утворюючи прямі артеріоло-венулярні анастомози. Прямі судини являють собою потенціальний обхідний шлях для прямого проходження крові з артеріальної системи нирки у венозну систему через юкстамедулярні клубочки. У нормі 80 % крові йде через звичайні кіркові клубочки, а 20% - через юкстамедулярні.

Мал. 207. Схема будови нефрона, сечового канальця, співвідношення нефрона з артеріями:

1.glomerulus;

2.tubulus contortus proximalis;

3.tubulus rectus proximalis;

4.ansa nephrica;

5.tubulus rectus distalis;

6.tubulus contortus distalis;

7.tubulus renalis coligens;

8.tubulus renalis arcuatus;

9.tubulus coligens rectus;

10.ductus papillaris;

11.foramen papillare;

12.a. interlobaris;

13.a. arcuata;

14.a. interlobularis;

15.glomerulus corpusculi renalis;

16.arteriola glomerularis afferens;

17.arteriola glomerularis efferens;

18.capsula glomeruli;

19.medulla renalis (pyramis);

20.cortex renis.

150

Юкстагломерулярний комплекс нирок. Біля клубочка, тобто там, де в клубочок входить приносна артеріола і виходить виносна артеріола, розміщуються клітини, сукупність яких отримала назву юкстагломерулярного комплексу. Клітини цього комплексу продукують гормон ренін, який бере участь у регулюванні артеріального тиску.

Мал. 208. Ниркове тільце (схема):

1.arteriola glomerularis afferens;

2.arteriola glomerularis efferens;

3.rete capillare glomerulare (glomerulus corpusculi renalis);

4.capsula glomeruli;

5.pars interna;

6.pars externa;

7.lumen capsulae;

8.pars proximalis tubuli nephroni.

Функції нирки полягають у забезпеченні сталості внутрішнього середовища організму, тобто гомеостазу. Це, виведення чужорідних речовин та продуктів обміну, регуляція концентрації натрію (натрійуретична функція), об’єму позаклітинної рідини, сталості концентрації іонів у крові, а також регуляція кислотно-основного стану організму.

Сечовід (ureter), розміщений у заочеревинному просторі черевної порожнини, порожнині таза (див. мал. 209). Кожен сечовід починається від ниркової миски і закінчується в сечовому міхурі. Сечовід має три частини: черевну (pars abdominalis), тазову (pars pelviсa) та внутрішньостінкову (pars intramuralis) (міститься в стінці сечового міхура).

Сінтопія сечовода неоднакова справа та зліва. Тому спочатку вивчіть синтопію правого сечовода. Відшукайте сечовід у воротах нирки. Правий сечовід розташований на поверхні великого поперекового м’яза, позаду від низхідної частини дванадцятипалої кишки, яєчкової (у чоловіків) чи яєчникової (у жінок) артерії та вени, брижі тонкої кишки. Входячи в порожнину таза, правий сечовід іде на рівні межової лінії спереду від правої загальної клубової артерії та правої загальної клубової вени. У тазі він іде спереду від правих внутрішньої клубової артерії та внутрішньої клубової вени.

Синтопія лівого сечоводу. Вийшовши з воріт лівої нирки, де він розташований знизу і ззаду від ниркових артерії та вени, лівий сечовід іде позаду від дванадцятипало-порожньокишкового згину, яєчкової (у чоловіків) чи яєчникової (у жінок) артерії та вени, кореня брижі сигмоподібної ки-

шки; на рівні межової лінії таза він йде спереду від лівих зовнішньої клубової артерії та зовнішньої клубової вени, потім спереду від лівих внутрішньої клубової артерії та внутрішньої клубової вени.

Упорожнині таза у жінок сечовід проходить позаду від яєчника, потім він огинає збоку шийку матки, залягаючи тут між двома шарами широкої зв’язки матки. Далі він розміщується між передньою стінкою піхви і сечовим міхуром. Отже, біля матки сечовід іде позаду від маткової артерії.

Учоловіків сечовід проходить зовні від сім’я- виносної протоки, потім іде позаду від неї і нижче від верхнього кінця пухирчастої залози входить у сечовий міхур.

Сечовід має три звуження: на початку - в місці виходу із ниркової миски; у місці переходу черевної частини сечоводу в тазову (на рівні межової лінії таза); і в місці входу сечоводу в сечовий міхур.

Стінка сечоводу має три шари. Внутрішній шар - слизова оболонка (tunica mucosa), вона покрита перехідним епітелієм. Слизова оболонка утворює поздовжні складки, тому на поперечному зрізі просвіт сечоводу має форму зірочки. Середній шар - м’язова оболонка (tunica muscularis). Це непосмуговані м’язові волокна. Верхня частина сечоводу має поздовжні та колові м’язові волокна, а в нижній частині є вже три м’язових шари: два повздовжні (внутрішній і зовнішній) та середній (коловий). Третім шаром стінки сечоводу є зовнішня оболонка (tunica adventitia) - пухка сполучна тканина.

Довжина сечоводу близько 30 см, діаметр – 7- 8 мм, у вузьких місцях – 3-4 мм. У разі опущення нирки сечовід може загинатися, складатися петлями, що унеможливлює виділення сечі.

Сечовий міхур (vesica urinaria) – це порожнистий орган, в який відкриваються два (правий та лівий) сечоводи і в якому починається сечівник (мал. 209). На препараті вивчіть синтопію сечового міхура у чоловіків та жінок.

Мал. 209. Сечовий міхур, передміхурова залоза. Фронтальний розтин, вигляд сзаду:

1.vesica urinaria, apex vesicae;

2.corpus vesicae;

3.plicae vesicae mucosae;

4.trigonum vesicae;

151

5.plica interureterica;

6.ostium ureteris;

7.ostium uretrae internum;

8.prostata;

9.pars prostatica, ostia dictuli prostatici;

10.ostium ductus ejaculatorius;

11.utriculus prostaticus;

12.uvula vesicae.

Ужінок сечовий міхур розміщений глибше, ніж

учоловіків, тому він навіть у стані наповнення залишається у малому тазі. Передня стінка сечового міхура прилягає до задньої поверхні лобкового симфізу, між міхуром і симфізом міститься венозне сплетення. Знизу від сечового міхура розташований глибокий поперечний м’яз промежини. До верхньої поверхні сечового міхура прилягає передня стінка матки. Задня стінка сечового міхура прилягає до передньої поверхні шийки матки та до передньої стінки піхви, причому з шийкою матки зв’язок відбувається за рахунок пухкої сполучної тканини, тоді як із піхвою – за рахунок волокнистої тканини.

Синтопія сечового міхура у чоловіків. Передня поверхня сечового міхура межує з задньою поверхнею лобкового симфізу. Знизу до міхура прилягає передміхурова залоза, з якою міхур зв’язаний м’язовими волокнами. До дна сечового міхура ззаду прилягають ампули сім’явиносних проток, а з боків від них – пухирчасті залози. Задня стінка сечового міхура межує з передньою стінкою ампули прямої кишки. У чоловіків до верхньої поверхні сечового міхура прилягають петлі тонкої кишки.

Сечовий міхур має звужений, обернений догори і вперед кінець, що називається верхівкою

міхура (apex vesicae). Вниз і назад спрямоване дно міхура (fundus vesicae). Між верхівкою і дном міститься тіло міхура (corpus vesicae). Дно сечового міхура, звужуючись уперед і донизу, переходить у шийку міхура (cervix vesicae).

Стінка сечового міхура складається із слизової оболонки (tunica mucosa), підслизового прошарку (tela submucosa), м’язової оболонки (tunica muscularis) і розташованої зовні серозної оболонки (tunica serosa) та підсерозного прошарку (tela subserosa). Там, де серозна оболонка відсутня, стінку сечового міхура покриває сполучнотканинна оболонка. Завдяки великій кількості пухкої клітковини в підслизовому прошарку слизова оболонка утворює численні складки, коли сечовий міхур не наповнений. Слизова оболонка покрита перехідним епітелієм. У ній є слизові залози (glandulae vesicales) та лімфатичні вузлики.

На дні міхура є ділянка трикутної форми, на якій відсутні складки слизової оболонки. Це трикутник міхура (trigonum vesicae). Відсутність складок слизової оболонки в цьому трикутнику пояснюється відсутністю тут підслизового прошарку. Тому слизова оболонка зрощена щільно з м’язовою оболонкою. В основі трикутника міхура розміщені праве та ліве вічка сечоводу (ostium ureteris). Між ними проходить міжсечовідна складка слизової оболонки (plica interureterica).

Складочка слизової оболонки над отвором сечоводу виконує роль заслонки.

У верхівці трикутника міхура покажіть третій отвір. Він веде в сечівник і називається внутрішнім вічком сечівника (ostium urethrae internum). Навколо цього отвору колові непосмуговані м’язові волокна стінки сечового міхура утворюють м’яз – замикач сечового міхура (m. sphincter vesicae). М’язова оболонка має три шари непосмугованих м’язових волокон: зовнішній і внутрішній поздовжні та середній коловий. Усі ці м’язові волокна разом отримали назву м’яза – випорожнювача міхура (m. detrusor vesicae).

Серозна оболонка, тобто нутрощева, покриває сечовий міхур залежно від його наповнення. Порожній сечовий міхур покривається екстраперитонеально, а наповнений –мезопери- тонеально. Значно наповнений сечовий міхур піднімається вгору і розташовується вище від лобкового симфізу. Коли сечовий міхур піднімається вгору, його передня стінка безпосередньо прилягає до поперечної фасції живота на передній стінці черевної порожнини. Унаслідок цього очеревина покриває задню стінку сечового міхура. У клініці це положення використовують для пункції сечового міхура, а також для операції: розсікають передню черевну стінку, передню стінку сечового міхура, не торкаючись очеревини.

Очеревина з сечового міхура переходить у чоловіків по дну таза на передню стінку прямої кишки. При цьому утворюється прямокишково-міху- рова заглибина.

У жінок очеревина з сечового міхура переходить на передню стінку матки, при цьому утворюється міхурово-маткова заглибина.

Товщина стінки сечового міхура в скороченому стані 15 мм. Коли ж він розтягнений, стінка стоншується до 2-3 мм. Місткість сечового міхура у дорослих в середньому становить 350-500 мл.

Від верхівки сечового міхура до пупка йде волокнистий тяж - серединна пупкова зв’язка. Вона являє собою зарощену сечову протоку. Нижня частина сечового міхура фіксована до стінок таза за рахунок лобково-міхурового м’яза (m. pubovesicalis). У чоловіків, крім того, є ще пря- мокишково-міхуровий м’яз (m. rectovesicalis). Фіксують сечовий міхур також передміхурова залоза у чоловіків, глибокий поперечний м’яз промежини у жінок, кінцеві відділи сечоводів, передміхурова частина сечівника.

Сеча, що утворюється в нирках, надходить у малі ниркові чашечки, з них - у великі ниркові чашечки, а звідти - в ниркову миску, а далі в сечовід. У сечовий міхур сеча потрапляє по сечоводах внаслідок перистальтичних скорочень їх м’язової оболонки та активно виводться у сечовий міхур де й накопичується. Через певні проміжки часу внаслідок переповнення міхура подразнюються чутливі рецептори, що є в стінці сечового міхура. Після цього розслабляються внутрішній м’яз – замикач сечівника, одночасно з цим скорочується м’яз – випорожнювач міхура.

152

Сеча не повертається назад у сечоводи, оскільки сечоводи входять у стінку сечового міхура косо, від так, чим вищий тиск сечі в міхурі, тим щільніше закриваються отвори сечоводів складкою слизової оболонки. Отвори сечоводів відкриваються 2-3 рази за 1 хв. Сприяють сечовипусканню також скорочення м’язів живота.

Чоловіча статева система (systema genitale masculinum).

До складу чоловічої статевої системи входять внутрішні та зовнішні чоловічі статеві органи.

До внутрішніх чоловічих статевих органів належать: яєчко, над’яєчко, сім’явиносна протока, сім’яний канатик, пухирчаста залоза, передміхурова залоза, цибулинно-сечівникова залозa.

До зовнішніх чоловічих статевих органів належать: статевий член, чоловічий сечівник, калитка (мал. 210, 211).

товщина – 2-3 см. На верхньому кінці яєчка, ближче до його заднього краю, міститься привісок яєчка (appendix testis), який є залишком парамезонефральної протоки.

Яєчко зовні покрито білковою оболонкою (tunica albuginea). Уздовж заднього краю яєчка від білкової оболонки всередину яєчка відходить щільний прошарок сполучної тканини, що має назву середостіння яєчка (mediastinum testis). Від середостіння до білкової оболонки яєчка йдуть перегородочки яєчка (septula testis). Вони поділяють усе яєчко на часточки яєчка (lobuli testis). Їх нараховується 250-300. У паренхімі яєчка є звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti), в кожній часточці їх є 2-3. Вони зливаються й утворюють прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti), які йдуть до середостіння яєчка і там впадають у сітку яєчка (rete testis). Із сітки яєчка починаються 12-15 виносних проточків яєчка (ductuli efferentes testis). Усі вони виходять із яєчка і входять у головку над’яєчка (мал. 223).

Мал. 210. Чоловічі статеві органи, сечовий міхур, сечівник. 1. Scrotum. 2. Testis. 3. Lig. epididymidis superius. 4. Lig. epididymidis inferius. 5. Caput epididymidis. 6. Corpus epididymidis. 7. Cauda epididymidis. 8. Ductus deferens.

9. Ampula ductus deferentis. 10. Glandula vesiculosa. 11. Ductus excretorius. 12. Ductus ejaculatorius. 13. Pars prostatica urethrae. 14. Prostata. 15. Vesica urinaria. 16. Pars membranacea urethrae. 17. Glandula bulbourethralis. 18. Ductus glandulae bulbourethralis. 19. Bulbus penis. 20. Pars spongiosa urethrae. 21. Fossa navicularis yrethrae. 22. Ostium urethrae externum. 23. Glans penis. 24. Corpus cavernosum penis. 25. Corpus spongiosum penis.

Внутрішні чоловічі статеві органи

Чоловіча статева парна залоза - яєчко (testis) розташоване в калитці. Воно має верхній кінець

(extremitas superior), нижній кінець (extremitas inferior), бічну поверхню (facies lateralis), присередню поверхню (facies medialis), передній край (margo anterior) та задній край (margo posterior). Передній край яєчка вигнутий назовні і спрямований вперед і дещо вбік. Задній край зв’язаний з над’яєчком і спрямований назад та присередньо. Бічна поверхня яєчка випукла, присередня – сплощена. Вісь яєчка проходить вертикально з нахилом уперед і вбік. Розміри яєчка: довжина – 4-4,5 см, ширина - 2,5-3,5 см,

Мал. 211. Чоловічі статеві органи. Сагітальний розтин таза. Права половина.

1. Vesica urinaria. 2. Ostium urethrae internum. 3. Prostata. 4. Pars prostatica urethrae. 5. Ductus ejaculatorius. 6. Ostium ureteris. 7. Bulbus penis. 8. Pars spongiosa urethrae. 9. Fossa navicularis. 10. Ostium urethrae externum. 11. Preputium penis. 12. Rectum. 13. Glandula bulbourethralis. 14. Excavatio retrovesicalis. 15. Scrotum. 16. Anus. 17. Lig. fundiforme penis. 18. Corpus cavernosum penis. 19. Corpus spongiosum penis.

Над’яєчко (epididymis) має головку (caput epididymidis), тіло (corpus epididymidis) та хвіст (cauda epididymidis). На тілі та хвості яєчка помітні відхильні проточки (ductuli aberrantes), що є рудиментами мезонефральної протоки.

Білкова оболонка яєчка переходить у білкову оболонку над’яєчка, що розташовується вздовж заднього краю яєчка. Головка над’яєчка прилягає до верхнього кінця яєчка, а хвіст розміщений внизу, біля нижнього кінця яєчка. Між яєчком та над’- яєчком спереду розташована пазуха над’яєчка

(sinus epididymis).

153

Мал. 212. Будова яєчка та придатка яєчка (схема).

1. Extremitas superior. 2. Extremitas inferior. 3. Tunica albuginea testis. 4. Tubuli seminiferi contorti. 5. Tubuli seminiferi recti. 6. Rete testis. 7. Ductuli efferentes testis. 8. Lobuli epididymidis. 9. Ductus epididymidis. 10. Ductus deferens.

Внутрішня будова над’яєчка. Воно складається з окремих часточок (lobuli epididymidis), їх є 12-15. Ці часточки мають конічну форму, тому їх ще називають конусами над’яєчка (coni epididymidis). Вершини часточок спрямовані в бік середостіння яєчка. Кожен з виносних проточків (ductuli efferentes) яєчка, увійшовши в головку над’яєчка, звивається й утворює часточку над’яєчка. Найвище розташована перша часточка видовжується, проходить уздовж усього над’я- єчка, отримуючи назву протоки над’яєчка (ductus epididymidis). У протоку над’яєчка впадають проточки усіх часточок над’яєчка.

Сім’явиносна протока (ductus deferens)

починається від хвоста над’яєчка і є продовженням протоки над’яєчка. Спочатку в калитці вона йде позаду від над’яєчка, піднімаючись від нижнього до верхнього кінця яєчка. Потім сім’я- виносна протока в складі сім’яного канатика доходить до зовнішнього кільця пахвинного каналу, входить у канал. Вийшовши з пахвинного каналу через його внутрішній отвір, сім’явиносна протока входить у порожнину таза. Вона огинає з боку нижню надчеревну артерію, перехрещує зовнішню клубову артерію, спускається по бічній стінці малого таза вниз і назад. Далі в пресередньому напрямку сім’явиносна протока проходить спереду від сечоводу по задній поверхні сечового міхура, розташовуючись між ним та прямою кишкою, досягає дна сечового міхура. Цей відділ сім’явиносної протоки розширюється, утворюючи ампулу сім’явиносної протоки

(ampulla ductus deferentis). Ампула має довжину 3-4 см, ширину – 7-10 мм. Над передміхуровою залозою ампула звужується і на рівні верхнього краю передміхурової залози зливається з вивідною протокою пухирчастої залози, утворюючи сім’явипорскувальну протоку (ductus ejaculatorius), яка відкривається в передміхурову частину сечівника.

У сім’явиносній протоці виділяють такі частини: калиткову (pars scrotalis), канатикову (pars

funicularis), пахвинну (pars inguinalis), тазову

(pars pelvica). Довжина сім’явиносної протоки 50 см, поперечник - 3 мм, просвіт становить 1/6 поперечника.

Стінка сім’явиносної протоки має три оболонки: слизову (tunica mucosa), м’язову (tunica muscularis), зовнішню (tunica adventitia).

Слизова оболонка утворює 35 поздовжніх складок, в ампулах має дивертикули. М’язова оболонка складається із зовнішнього та внутрішнього поздовжніх і середнього колового шарів. М’язи непосмуговані. Зовнішня оболонка утворена сполучною тканиною.

Сім’яний канатик (funiculus spermaticus) –

це комплекс органів (сім’явиносна протока, судини, нерви, м’язи, оболонки), які йдуть до яєчка та над’яєчка або відходять від них. Інакше кажучи, це комплекс органів, на яких підвішене яєчко з над’яєчком.

Сім’яний канатик починається від верхнього кінця яєчка і закінчується біля внутрішнього кільця пахвинного каналу. До складу сім’яного канатика входять: сім’явиносна протока, артерія сім’я- виносної протоки, вена сім’явиносної протоки, яєчкова артерія, яєчкова вена, яка починається у вигляді гроноподібного венозного сплетення; автономне симпатичне сплетення сім’явиносної протоки, лімфатичні судини; залишок піхвового відростка (vestigium processus vaginalis), що є рудиментом піхвового відростка (processus vaginalis) очеревини; м’яз – підіймач яєчка (m. cremaster); фасція м’яза – підіймача яєчка (fascia cremasterica); внутрішня сім’яна фасція

(fascia spermatica interna). М’яз – підіймач яєчка, його фасція та внутрішня сім’яна фасція розглядаються як оболонки сім’яного канатика.

Пухирчасті залози (glandula vesiculosa) є

дві - права і ліва. Розташовуються вони позаду від сечового міхура, збоку від ампули сім’я- виносної протоки, вище від передміхурової залози, спереду від прямої кишки (мал. 98). Кожна залоза звужена до низу і переходить у вивідну протоку (ductus excretorius). Довжина пухирчастої залози 5 см, ширина - 2 см, товщина - 1 см. Зовні залози покриті зовнішньою оболонкою (tunica adventitia) з м’язовими волокнами. Слизова оболонка (tunica mucosa) утворює поздовжні складки.

Пухирчаста залоза має у розтягнутому стані вид трубочки, завдовжки 10-12 см, завтовшки 0,6- 0,7 см. Очеревина покриває тільки верхівки залоз. Пухирчасті залози виробляють секрет, що становить рідку складову частину сперми.

Передміхурова залоза (prostata) розташовується в малому тазі (мал. 224). Спереду від неї розміщується задня поверхня лобкового та венозне сплетення, ззаду - пряма кишка, зверху - сечовий міхур, знизу – поперечний глибокий м’яз промежини.

У передміхуровій залозі розрізняють основу

(basis prostatae), верхівку (apex prostatae),

154

праву частку (lobus prostatae dexter), ліву частку

(lobus prostatae sinister).

Своєю основою передміхурова залоза зростається з сечовим міхуром. Вище від основи передміхурової залози розташовані пухирчасті залози, а ближче до них - ампули сім’явиносних проток (правої та лівої). Верхівка передміхурової залози обернена донизу і прилягає до поперечного глибокого м’яза промежини.

Мал. 213. Передміхурова залоза, сім’яні міхурці, ампула сі- м’явиносної протоки (вигляд спереду, передня стінка передміхурової залози, сім’яних міхурців та ампули сім’явиносної протоки частково виглядалені).

1. Ampula ductus deferentis. 2. Ductus deferens. 3. Glandula vesiculosa. 4. Ductus excretorius. 5. Ductus ejaculatirius.

6. Pars prostatica urethrae. 7. Colliculus seminalis. 8. Utriculus prostaticus.

9. Prostata. 10. Pars membranacea urethrae.

Залоза має передню поверхню (facies anterior), обернену до лобкового симфізу, та задню поверхню (facies posterior), обернену до прямої кишки. Виділяють також нижньобічну поверхню (facies inferiorcteralis), обернену до венозного сплетення та до м’яза-підіймача відхідника.

У товщі залози проходять сечівник та дві (права та ліва) сім’явипорскувальні протоки. Частина залози, що розташовується позаду від сечівника, між правою та лівою сім’явипорскувальними протоками, називається середньою часткою (lobus medius), або перешийком передміхурової залози (isthmus prostatae). Ця частина в старечому віці може гіпертрофуватися, в наслідок чого стискається сечівник і ускладнюється сечовипускання, аж до повного припинення його.

Особливістю передміхурової залози є те, що вона складається з трьох видів тканин: сполучної, залозистого епітелію і непосмугованих м’язових волокон. Її залозиста паренхіма (parenchyma) являє собою окремі простатичні залозки (glandulae prostaticae). Їх нараховують 30-40. Це альвеолярно-трубчасті залози. Протоки двох таких простатичних залозок зливаються, утворюючи одну спільну проточку – передміхурової залози (ductuli prostatici). Таким чином 1520 проточків передміхурової залози відкриваю-

ться в передміхурову частину сечівника (pars prostatica urethrae). Непосмуговані м’язові волокна розміщуються між окремими залозками і в сукупності отримують назву м’язової речовини

(substantia muscularis). Унаслідок скорочення м’язових волокон передміхурової залози виділяється секрет залози.

Зовні передміхурова залоза покрита капсулою (capsula prostatica). Верхівка залози фіксується до глибокого поперечного м’яза промежини. Крім того, залозу фіксують парні (права та ліва) лоб- ково-передміхурові м’язи (mm. puboprostatica), що йдуть у стріловій площині від окістя лобкового симфізу до залози.

Анатомічні утворення передміхурової частини сечівника - сечівниковий гребінь (crista urethralis), на якому розташований сім’яний горбок (colliculus seminalis). У центрі сім’яного горбка є заглибинка - передміхуровий мішечок

(utriculus prostaticus) – гомолог піхви у жінок. Сам сім’яний горбок являє собою печеристу тканину, в якій є м’язові волокна. Слизова оболонка в межах стінок предміхурового мішечка вистелена одношаровим призматичним епітелієм. По боках на сім’яному горбку відкриваються сі- м’явипорскувальні протоки. На задній стінці передміхурової частини сечівника біля сім’яного горбка, а також і на ньому відкриваються проточки передміхурової залози.

Цибулинно-сечівникова залоза (glandula bulbourethralis) – парний орган (права та ліва) розміром з горошину, округлої форми, поверхня горбиста (мал. 225). Розміщена залоза в товщі глибокого поперечного м’яза промежини, позаду від проміжної частини чоловічого сечівника. Відстань між залозами - 5-6 мм. Це складна комі- рково-трубчата залоза. Протока цибулинно-сечі- вникової залози (ductus gl. bulbourethralis), завдовжки 3-4 см, відкривається в губчасту частину сечівника (bulbus urethrae). Вічко проток залози щілиноподібні, розташовані близько одне від одного.

155

Мал. 214. Чоловічі статеві органи, сечівник. Фронтальний розріз.

1.Vesica urinaria.

2.Trigonum vesicae.

3.Ostium ureteris.

4.Plica interureterica.

5.Ostium urethrae internum.

6.Prostata.

7.Pars prostatica urethrae.

8.Glandula bulbourethralis.

9.Pars membranacea urethrae.

10.Ostium ductus glandulae bulbourethralis.

11.Pars spongiosa urethrae.

12.Fossa navicularis.

13.Ostium urethrae externum.

14.Glans penis.

15.Corpora cavernosa penis.

16.Crura penis.

17.Bulbus penis.

18.Corpus spongiosum penis.

19.Corona glandis.

20.Musculi regionis urogenitalis.

Зовнішні чоловічі статеві органи

До зовнішніх чоловічих статевих органів належать: статевий член, чоловічий сечівник, калитка (див.мал. 221, 225).

Калитка (scrotum), являє собою мішкоподібне випинання передньої стінки черевної порожнини, в якій розміщуються яєчка. Шари калитки та оболонки яєчка відповідають шарам м’яких тканин передньої стінки живота (мал. 226).

1. Шкіра калитки відрізняється від шкіри передньої стінки живота тим, що не має під- шкірно-жирової клітковини, вона тонка, еластична, покрита волосками, має сальні та потові залози, може збиратися в дрібні складочки. У ній багато еластичних волокон, тому шкіра калитки може розтягуватися. Калитка поділена швом калитки (raphe scroti) на дві половини.

2. М’ясиста оболонка (tunica dartos), відповідає підшкірній жировій клітковині пере-

дньої стінки живота. Ця оболонка має в своєму складі непосмуговані м’язові волокна, під час скорочення яких шкіра калитки збирається в складочки. По середній лінії калитки м’ясиста оболонка утворює перегородку калитки (septum scroti).

Наступні шари тканин є оболонками яєчка.

3.Зовнішня сім’яна фасція (fascia spermatica externa) - аналог обгортальної фасції живота.

4.Фасція м’яза - підіймача яєчка

(fascia cremasterica) утворена поверхневою обгортальною фасцією живота.

5.М’яз – підіймач яєчка (m. cremaster)

утворюється волокнами, які відщепилися від внутрішнього косого та поперечного м’язів живота. Він утворений окремими м’язовими волокнами, між якими є проміжки. Ці волокна виходять із поверхневого пахвинного кільця й охоплюють яєчко у вигляді петель. М’яз складається із посмугованих волокон, але скорочується довільно.

6.Внутрішня сім’яна фасція (fascia

spermatica interna), утворена за рахунок поперечної фасції живота. Ця фасція покриває яєчко, над’яєчко та сім’яний канатик.

7. Піхвова оболонка яєчка (tunica vaginalis testis) утворена очеревиною. Вона поділяється на дві пластинки: пристінкову

(lamina parietalis) та нутрощеву (lamina visceralis). Пристінкова пластинка вистилає зсередини внутрішню сім’яну фасцію. Нутрощева пластинка покриває зовні яєчко та над’яєчко, вона позбавлена підсерозного прошарку, чим відрізняється від решти серозних оболонок. Нутрощева пластинка складається тільки з одного шару плоского мезотелію, який безпосередньо покриває білкову оболонку яєчка з усіх боків, окрім заднього краю, де до нього прилягає над’я- єчко. У місці переходу нутрощевої пластинки з яєчка на над’яєчко утворюється пазуха над’яєчка (sinus epididymidis). Угорі і внизу вона обмежована двома серозними зв’язками: верхня зв’язка над’яєчка (lig. epididymidis superius)

з’єднує яєчко з головкою над’яєчка; нижня зв’язка над’яєчка (lig. epididymidis inferius) з’єднує яєчко з над’яєчком у місці переходу його тіла у хвіст. Нутрощева пластинка переходить у пристінкову пластинку піхвової оболонки вздовж заднього краю яєчка. Між пристінковою та нутрощевою пластинками утворюється замкнена серозна порожнина з невеликою кількістю серозної рідини. У випадках, коли рідини продукується багато, виникає водянка яєчка, що потребує хірургічного лікування.

156

Мал. 215. Оболонки правого яєчка. Вигляд з боку.

1.Testis.

2.Epididymis.

3.Cutis.

4.Tunica dartos.

5.Fascia spermatica externa.

6.M. cremaster et fascia cremasterica.

7.Fascia spermatica interna.

8.Lamina parietalis (tunica vaginalis).

9.Lamina visceralis (tunica vaginalis).

Статевий член (penis) має корінь (radix penis), якій фіксується на лобкових кістках. Спереду від кореня є тіло (corpus penis), яке закінчується спереду головкою статевого члена (glans penis). На головці статевого члена є щілина - зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum). Зовнішнє вічко обмежоване з боків правою та лівою губами.

Статевий член складається з двох (правого та лівого) печеристих тіл (corpora cavernosa penis), які зрослися між собою (див. мал. 225). Їх верхньопередня поверхня називається спинкою статевого члена (dorsum penis). До нижньозадньої поверхні цих парних печеристих тіл статевого члена прилягає третє тіло, яке називають губчастим тілом статевого члена (corpus spongiosum penis). У ньому проходить сечівник. Поверхня парних печеристих тіл, до якої знизу прилягає непарне губчасте тіло, називається сечівниковою поверхнею (facies urethralis).

Будова парних печеристих тіл. На задньому кінці кожного печеристого тіла є ніжка статевого члена (crus penis). Правою та лівою ніжками обидва печеристі тіла приростають до окістя нижніх гілок лобкової та сідничої кісток. Кожна ніжка печеристого тіла звідси йде вперед і присередньо, зростаючись знизу від лобкового симфізу з таким самим печеристим тілом протилежного боку. Передні кінці кожного печеристого тіла загострені. Одне від одного печеристі тіла відділяє відросток білкової оболонки – перегородка статевого члена (septum penis).

В губчастому тілі статевого члена проходить губчаста частина сечівника. Задній кінець губчастого тіла розширений, утворює цибулину статевого члена (bulbus penis), розташовану в товщі м’язів промежини. На передньому кінці печеристого тіла розміщена головка статевого чле-

на, вільний край її називається вінцем головки (corona glandis). У ввігнутість головки статевого члена входять передні загострені кінці парних печеристих тіл. Кожне з печеристих тіл та губчасте тіло покриті білковою оболонкою (tunica albuginea corporum cavernosum et tunica albuginea corporis spongiosi). У печеристих тілах є перекладки печеристих тіл (trabeculae corporum cavernosorum), що відділяють одну від одної печери печеристих тіл (cavernae corporum cavernosorum). У губчастому тілі також є перекладки і печери губчастого тіла

(trabeculae corporis spongiosi et cavernae corporis spongiosi).

Усі три тіла (два печеристих і губчасте) покриті фасцією статевого члена (fascia penis). Зовні від фасції, під шкірою розміщений шар пухкої сполучної тканини без підшкірної жирової клітковини. Завдяки цьому шкіра статевого члена рухома, розтяжна. У ділянці головки статевого члена зовсім немає підшкірної жирової клітковини. У місці переходу на головку шкіра утворює два шари, які закривають всю головку, - це передня шкірочка статевого члена (preputium penis). У передній частині її є отвір.

Шкіра на головці статевого члена тонка, волога, ніжна, вона не має слизових залоз, тому її не можна розглядати як слизову оболонку.

Передня шкірочка статевого члена прикріплюється до шийки головки, з’єднується по середній лінії з вирізкою головки статевого члена за допомогою вуздечки передньої шкірочки (frenulum preputii). Між головкою статевого члена та внутрішнім шаром передньої шкірочки утворюється щілиноподібний простір, в якому міститься смегма – секрет залоз передньої шкірочки. Характерно, що шкіра головки, шийки та внутрішнього шару передньої шкірочки не має сальних і потових залоз, тоді як на решті шкіри статевого члена вони є.

Фіксуючий апарат статевого члена. До нього належить підвішувальна зв’язка статевого члена

(lig. suspensorium penis) та подібна зв’язка статевого члена (lig. fungiforte penis). Пращеподібна зв’язка – це волокна поверхневої обгортальної фасції живота, які у вигляді петель охоплюють корі статевого члена. Підвішувальна зв’язка починається від поверхневої обгортальної фасції в ділянці білої лінії живота над лобковим симфізом, вплітається в фасцію статевого члена і закінчується в білковій оболонці тильної поверхні парних печеристих тіл статевого члена.

Чоловічий сечівник (urethra masculina)

починається внутрішнім вічком сечівника (ostium urethrae internum) на дні сечового міхура і закінчується зовнішнім вічком сечівника (ostium urethrae externum) на головці статевого члена. Чоловічий сечівник поділяється на чотири частини: внутрішньостінкову (pars intramuralis), передміхурову (pars prostatica), перетинчасту

(pars membranacea) і губчасту (pars spongiosa). Сечівник має розширення та звуження. Розширення є в передміхуровій частині і в ділянці

157

цибулини статевого члена (bulbus penis). Окрім того, в ділянці головки статевого члена є човноподібна ямка (fossa navicularis urethrae). Звуження є в перетинчастій частині та в ділянці зовнішнього вічка сечівника. Діаметр сечівника 5-7мм (при введенні в нього медичних інструментів може розтягуватися до 10мм), довжина – 16-22см.

Частини сечівника.

Внутрішньостінкова частина починається від внутрішнього вічка сечівника і закінчується в ділянці виходу із сечового міхура. Передміхурова частина сечівника - це найбільш захищена зовні частина сечівника, оскільки вона розташована в товщі передміхурової залози. На препараті розрізу передньої частини передміхурової залози і передньої стінки сечівника, розгляньте і вивчіть утворення, що розміщені на задній стінці сечівника. Це, насамперед, сечівниковий гребінь (crista urethralis). У середній частині його розташований підвищений сім’яний горбок (colliculus seminalis), у центрі якого є передміхуровий мішечок (utriculus prostaticus). На бічній поверхні сі- м’яного горбка справа та зліва відкриваються відповідно права та ліва сім’явипорскувальна протоки. На задній стінці сечівника відкриваються численні (15-20) проточки передміхурової залози.

Перетинчаста частина розміщена в товщі поперечного глибокого м’яза промежини. Вона оточена зовнішнім мя’зом - замикачем сечівника

(m. sphincter urethrae externus).

Губчаста частина сечівника проходить у товщі губчастого тіла статевого члена. Починається вона в межах цибулини статевого члена. Діаметр сечівника на межі перетинчастої та губчастої частин дорівнює 4 мм, в ділянці передміхурової частини - 11 мм, діаметр зовнішнього вічка сечівника -6 мм.

На слизовій оболонці сечівника відкриваються протоки численних сечівникових залоз

(glandulae urethrales). Переважно у верхній стінці сечівника перед цибулиною є сечівникові затоки (lacunae urethrales).

Під слизовою оболонкою сечівника розташовується шар непосмугованих м’язових волокон, які складаються з двох шарів: внутрішнього (поздовжнього, зовнішнього) та колового.

Жіноча статева система (systema genitale femininum)

Жіноча статева система поділяється на внутрішні жіночі статеві органи та зовнішні жіночі статеві органи (мал. 227).

Внутрішні жіночі статеві органи

До внутрішніх жіночих статевих органів належать: яєчник, матка, маткова труба, піхва (мал. 228, 229).

Яєчник (ovarium) - це парний орган, що розташовується в малому тазі позаду від широкої

маткової зв’язки. Він утримується на брижі яєчника (mesovarium), що є частиною широкої маткової зв’язки. Яєчник бічною поверхнею прилягає до стінки таза, до яєчникової ямки (fossa ovarica), що розташована в місці поділу загальної клубової артерії на зовнішню і внутрішню клубові артерії. Дном ямки є внутрішній затульний м’яз, покритий затульною фасцією та пристінковою очеревиною. Яєчник має трубний кінець (extremitas tubaria), обернений до торочок маткової труби, та матковий кінець (extremitas uterina) дві вільні поверхні - присередню (facies mеdialis) і бічну (facies lateralis)

та два краї - брижовий (margo mesovaricus) і вільний (margo liber). У брижовий край яєчника входять яєчникова артерія (гілка черевної аорти), нерви (симпатичні та парасимпатичні), а виходять яєчникові вени та лімфатичні судини.

Мал. 216. Жіночі статеві органи. Сагітальний розтин таза. Вигляд справа.

1. Tuba uterina. 2. Ovarium. 3. Corpus uteri. 4. Lig. teres uteri. 5. Cervix uteri (portio supravaginalis cervicis). 6. Cervix uteri (portio vaginalis cervicis). 7. Excavatio rectouterina. 8. Rectum. 9.

Peritoneum parietale. 10. Vesica urinaria. 11. Urethra feminina. 12. Vagina. 13. Ostium vaginae. 14. Anus. 15. Clitoris. 16. Ostium urethrae externum.

17. Labium minus pudendi. 18. Labium majus pudendi.

Яєчник розміщений в очеревинній порожнині, але зовні очеревиною не покритий. Він має білкову оболонку (tunica albuginea), покриту одним шаром кубічного епітелію. Строма яєчника (stroma ovarii) утворена сполучною тканиною, в ній багато еластичних волокон. Під білковою оболонкою яєчника розташовується його кора (cortex ovarii). У центрі яєчника залягає мозкова речовина (medulla ovarii).

Кора яєчника – це речовина, в якій розміщені яєчникові фолікули. У новонародженої дівчинки є близько 300 тис. первинних яєчникових фолікулів (folliculi ovarici). У подальшому переважна їх більшість атрофується, перетворюючись на зарослі фолікули (folliculi ovarici atretici). Кілька сотень первинних яєчникових фолікулів залишається і протягом статевого віку жінки дозрівають. Фолікул, в якому є дозріла жіноча статева клітина

158

- яйцеклітина, називається пухирчастим яєчниковим фолікулом (folliculi ovarici vesiculosi). Коли пухирчастий фолікул дозрів, він переміщується до білкової оболонки яєчника, оболонка стоншується і, врешті-решт, розривається разом з оболонкою пухирчастого фолікула. З нього витікає рідина, разом з якою яйцеклітина потрапляє в очеревинну порожнину.

На місці фолікула, який лопнув, розвивається жовте тіло (corpus luteum). Розрізняють справжнє жовте тіло (corpus luteum verum) та несправжнє жовте тіло (corpus luteum spurium). Справжнє жовте тіло розвивається у вагітних жінок, несправжнє жовте тіло - за відсутності вагітності. Поступово на місці несправжнього жовтого тіла формується білясте тіло (corpus albicans). Справжнє жовте тіло функціонує протягом усього періоду вагітності як залоза внутрішньої секреції.

На препараті таза знайдіть зв’язки яєчника. Власна зв’язка яєчника (lig. ovarii proprium) з’єднує його матковий кінець з рогом матки (cornu uteri). Ця зв’язка являє собою волокнисту тканину з непосмугованими м’язовими волокнами, має форму шнура (діаметр 3-5 мм), розміщеного між двома шарами широкої маткової зв’язки.

Друга зв’язка - це підвішувальна зв’язка яєчника (lig. suspensorium ovarii). Вона є складкою очеревини, відходить від бічної стінки таза (на рівні входу в малий таз) і прикріплюється до трубного кінця яєчника. Частина широкої маткової зв’язки, до якої прирощений яєчник, називається брижею яєчника (mesovarium). У брижі яєчника, між її шарами проходять судини та нерви яєчника.

піхвову частину (portio vaginalis cervicis). Піхвова частина (див. мал. 229) закінчується вічком матки (ostium uteri). Вічко матки обмежоване передньою губою (labium anterius) та задньою губою (labium posterius). У жінок, що не народжували вічко округлої форми, а у тих, що народжували має вигляд щілини. Задня губа тонша і більше виступає в просвіт піхви.

Порожнина матки (cavitas uteri) має трикутну форму. У порожнину матки відкриваються правий та лівий маткові вічка маткової труби (ostium uterinum tubae uterinae), вони розташовані в межах правого та лівого кутів порожнини матки. На межі переходу тіла матки в її шийку визначте перешийок матки (isthmus uteri). Тут починається канал шийки матки (canalis cervicis uteri), який сполучає порожнину матки з порожниною піхви. У місці початку каналу шийки матки розрізняють два внутрішніх вічка матки - анатомічне та гістологічне (ostium anatomicum et hystologicum uteri internum).

Стінка матки має такі шари: зовнішній шар, - серозна оболонка утворена очеревиною (tunica serosa); середній шар - м’язова оболонка, утворена непосмугованою м’язовою тканиною (tunica muscularis); внутрішній шар - слизова оболонка (tunica mucosa).

Серозна оболонка це нутрощева очеревина, що покриває матку і надпіхвову частину її шийки з усіх боків, тобто матка покрита інтраперитонеально. Переходячи з передньої стінки матки на задню стінку сечового міхура, очеревина утворює міхурово-маткову заглибину. Слід зауважити, що частина передньої поверхні шийки матки очеревиною не покрита, тому іноді матку відносять до органів, що покриті очеревиною мезоперитонеально.

Мал. 217. Внутрішні жіночі статеві органи. Вигляд ззаду. 1. Fundus uteri. 2. Corpus uteri. 3. Cervix uteri (portio supravaginalis). 4. Isthmus tubae uterinae. 5. Ampulla tubae uterinae. 6. Infundibulum tubae uterinae. 7. Fimbriae tubae uterinae. 8. Ostium abdominale tubae uterinae. 9. Lig. suspensorium ovarii.

10. Lig. ovarii proprium. 11. Mesosalpynx. 12. Mesoovarium. 13. Mesometrium. 14. Ureter. 15. Ovarium. 16. Fimbria ovarica.

Матка (uterus) розміщена в порожнині малого таза між сечовим міхуром спереду та прямою кишкою сзаду: Це порожнистий м’язовий орган грушоподібної форми, здавлений спереду назад. У матці розрізняють дно (fundus uteri), тіло

(corpus uteri) та шийку (cervix uteri), два бокових краї (margo lateralis). Шийка матки зрощена зі стінками піхви, частина шийки матки розташовується в піхві, тому в ній виділяють надпіхвову частину (portio supravaginalis cervicis) та

Мал. 218. Внутрішні жіночі статеві органи. Фронтальний розтин. Вигляд ззаду.

1. Fundus uteri. 2. Corpus uteri. 3. Cervix uteri (portio supravaginalis). 4. Cervix uteri (portio vaginalis). 5. Ostium uterinum tubae uterinae. 6. Cavitas uteri. 7. Isthmus uteri. 8. Canalis cervicis uteri. 9. Ostium uteri. 10. Vagina. 11. Fornix vaginae. 12. Pars uterina tubae uterinae. 13. Isthmus tubae uterinae. 14. Ampulla tubae uterinae.

15. Infundibulum tubae uterinae. 16. Fimbriae tubae. 17. Ostium abdominale tubae uterinae. 18. Ovarium. 19. Lig. ovarii proprium. 20. Lig. suspensorium ovarii. 21. Ductuli epoophori transversi. 22. Ductus epoophori longitudinalis. 23. Corpus

159

luteum. 24. Appendix vesiculosa. 25. Folliculus ovarici vesiculosus.

Умісці переходу із задньої стінки матки очеревина покриває задню стінку піхви (у межах заднього склепіння піхви) і передню стінку прямої кишки, утворюючи прямо кишково-маткову заглибину.

Ум’язовій оболонці матки є тонкий сполучнотканинний каркас. Розміщені в цьому каркасі непосмуговані м’язові волокна переплетені в різних напрямках. М’язова оболонка має багато кровоносних судин, великих вен. Її поділяють на зовнішній, середній та внутрішній м’язові шари. У період вагітності м’язова оболонка стовщується, довжина м’язових волокон збільшується в 10 разів, товщина - в 4 рази (товщина стінки матки наприкінці вагітності 0,5-1см). Після пологів відбувається зворотний, інволютивний, процес.

Слизова оболонка має товщину 1-1,5 мм в порожнині тіла матки, 2-3 мм в каналі її шийки. На передній та задній стінках каналу шийки матки

утворюються пальмоподібні складки (plicae palmatae). Слизова оболонка матки покрита призматичним війчастим епітелієм. Війки епітелію спрямовують пересування рідини в напрямку до отвору матки. Епітелій слизової оболонки каналу шийки матки має багато клітин, які виділяють слиз. Крім того, зустрічаються і слизові залоз.

Маткові залози (glandulae uterinae) за своєю будовою належать до простих трубчастих залоз і мають вигляд роздвоєних трубочок. Біля вічка матки війчастий призматичний епітелій, що покриває слизову оболонку матки, замінюється на багатошаровий плоский епітелій.

Зв’язки матки.

Широка маткова зв’язка (lig. latum uteri)

(права та ліва), починається від краю матки i закінчується на бічній стінці таза. Зв’язка має два шари очеревини: її передній шар перейшов з передньої стінки матки, а задній - із задньої стінки матки вздовж її краю. Верхній край широкої маткової зв’язки вільний, вздовж нього розміщена маткова труба. Нижній її край доходить до дна таза, де передній шар переходить в очеревину, що утворює міхурові-маткову заглибину, а задній - в очеревину, що утворює прямо кишковоматкову заглибину.

Частина широкої маткової зв’язки (див. мал. 228), на якій утримується маткова труба, називається брижею маткової труби (mesosalpinx). На задній поверхні широкої маткової зв’язки розміщений яєчник, до переднього краю якого прирощується брижа яєчника (mesovarium), що є другою брижею в складі широкої маткової зв’язки. Решта цієї зв’язки називається брижею матки (mesometrium). Між шарами широкої маткової зв’язки збоку та спереду від шийки матки розміщена сполучнотканинна приматкова клітковина (parametrium), яка є видозміненим підсерозним прошарком. Приматкова клітковина переходить у клітковину, яка оточує сечовий міхур, пряму кишку, піхву.

Позаду від широкої маткової зв’язки проходять сечовід і маткова артерія. Це необхідно

враховувати під час операції видалення матки, щоб випадково не перерізати сечовід замість маткової артерії.

Кругла маткова зв’язка (lig. teres uteri) - це сукупність волокнистих та непосмугованих м’язових волокон. Вона починається від рога матки нижче i спереду від маткової труби, йде між двома шарами широкої маткової зв’язки, по стінці малого таза, під очеревиною, що її покриває, і через внутрішнє кільце входить у пахвинний канал, виходить з нього через зовнішнє кільце.

У межах зовнішнього отвору пахвинного каналу зв’язка поділяється віялоподiбно на окремі пучки, зміцнюючи зовнішнє кільце пахвинного каналу. Тому, у жінок пахвинні грижі виникають рідше, ніж у чоловіків. Закінчується зв’язка, вплiтаючись своїми волокнами в шкіру лобка і великих соромітних губ.

Кардинальна зв’язка матки (lig. cardinale)

розташована в лобовій площині, має сполучнотканинні та непосмуговані м’язові волокна, починається від країв шийки матки, йде по дну таза між двома шарами широкої маткової зв’язки, вздовж її нижнього краю i закінчується на стінці таза. Ця зв’язка парна, нижнім краєм зрощується з фасцією промежини.

Прямокишково-матковi (ligg. rectouterina) зв’язки проходять у стріловій площині. Вони починаються від тазової поверхні крижової кістки і куприка, розташовані збоку від прямої кишки, їх волокна входять в стінку прямої кишки, доходять до бічної поверхні шийки матки i прикріплюється до неї.

Матка фіксується парним (правим та лівим) прямокишково-матковим м’язом (m. rectouterinus). Він починається на задній поверхні шийки матки, проходить збоку від прямої кишки (обмінюючись з нею м’язовими волокнами), прикріплюється до окістя тазової поверхні крижової кістки в межах II-III крижових хребців. М’яз складається з непосмугованих волокон, разом із прямо кишково-матковою зв’язкою він розміщується в товщі прямо кишково-маткових складок

(plica rectouterina) очеревини.

Нормальне положення матки.

Положення, що характеризується нахилом тіла матки вперед відносно шийки матки, коли вісь тіла матки та вісь шийки матки утворюють кут, відкритий вперед, називається антефлексією матки. Положення, що характеризуються нахилом матки вперед відносно осі таза, коли вісь матки і вісь таза утворюють кут, відкритий вперед, називається антеверзією.

Маткова труба (tuba uterina) розміщена в малому тазі, вздовж верхнього краю широкої маткової зв’язки, очеревиною покрита інтраперитонеально.

Маткова труба має такі частини: маткову частина (pars uterina); перешийок маткової труби (isthmus tubaе uterina); ампулу маткової труби

(ampulla tubae uterinae); лійку маткової труби (infundibulum tubae uterinae). Лійка маткової труби закінчується торочками маткової труби

160

(fimbriae tubae). Одна торочка найдовша і має назву яєчникової торочки (fimbria ovarica). У лійці маткової труби відкривається черевне вічко маткової труби (ostium abdominale tubae uterinae), діаметром 2 мм. У порожнині матки в куті між її дном та тілом відкривається маткове вічко маткової труби (ostium uterinum tubae uterinae). Діаметр цього вічка - 1,5 мм. Обидва вічкам маткових труб відкриваються в основі «трикутника» порожнини матки.

Шари стінки маткової труби: серозна оболонка (tunica serosa), підсерозний прошарок (tela subserosa), м’язова оболонка (tunica muscularis), слизова оболонка (tunica mucosa). Слизова оболонка утворює трубні складки (plicae tubariae), вона покрита одношаровим призматичним війчастим епітелієм. Залоз у стінці маткової труби немає. Однак частина епітеліальних клітин виділяє секрет для зволоження її слизової оболонки.

М’язова оболонка маткової труби - це непосмугованi м’язові волокна, розташовані в два шари: внутрішній - коловий (stratum circulare) та зовнішній - поздовжній (stratum longitudinale).

Пересування яйцеклітини по матковій трубі від яєчника в матку відбувається завдяки хвилеподібному скороченню м’язової оболонки (від лійки труби до матки) i коливанню війок епітелію слизової оболонки маткової труби. Час просування яйцеклітини по матковій трубі – 3 доби - 10 діб. Якщо яйцеклітина запліднена в матковій трубі, вона проникає в порожнину матки і фіксується до її стінки (імплантується) - розвивається маткова вагітність.

Піхва (vagina) починається від шийки матки (див. мал. 227) i закінчується отвором піхви (ostium vaginae), який відкривається в присiнок піхви (vestibulum vaginae). Піхва має передню та задню стінки. Передня стінка (parіеs anterior) прилягає до дна сечового міхура і зрощена з сечівником. Задня стінка (parіеs posterior) – у верхній частині покрита очеревиною, а в нижній прилягає до передньої стінки прямої кишки. У піхві розташована піхвова частина шийки матки

(portio vaginalis cervicis). Між шийкою матки (її піхвовою частиною) та стінками піхви утворюється склепіння піхви (fornix vaginae). Воно має передню, задню та дві бічні частини. Передня частина (pars anterior) обмежована передньою стінкою шийки матки та передньою стінкою піхви. Задня частина (pars posterior), глибша, ніж передня, обмежована задньою стінкою піхви та задньою стінкою шийки матки. Бічні частини (partes laterales) обмежовані бічною поверхнею шийки матки та бічними частинами стінок піхви.

Спереду від піхви розташований сечовий міхур. Нижче від сечового міхура до піхви прилягає задня стінка сечівника. Стінку сечівника з передньою стінкою піхви тісно з’єднує сполучна волокниста тканина, завтовшки 1 см. Тут за певних умов можуть виникати сечівникові-пiхвовi нориці. У випадках ускладненої патології можуть також виникати прямокишково-пiхвовi нориці. До піхви в межах передньої та бічної частин склепіння при-

лягає сечовід. Він з’єднаний зі стінками піхви сполучнотканинною клітковиною. Навколо піхви розміщується добре розвинене венозне сплетення.

Вивчіть будову стінки піхви. Вона має слизову оболонку (tunica mucosa), м’язову оболонку

(tunica muscularis) і зовнiшню оболонку (tunica adventitia). У зовнішній, оболонці є значна кількість еластичних волокон, в неї вплітаються волокна м’язів промежини. М’язова оболонка зрощена із зовнішньою та слизовою оболонками. М’язову оболонку утворюють переважно поздовжні непосмугованi м’язові волокна. До слизової оболонки прилягають колові м’язові волокна. Колові волокна найбільше розвинені навколо отвору піхви. М’язові волокна піхви щільно переплетені з волокнами м’язів промежини. Слизова оболонка піхви покрита багатошаровим плоским епітелієм. Підслизового прошарку немає. Слизова оболонка стінки піхви має багато поперечних піхвових зморшок (rugae vaginales). По середній лінії передньої та задньої стінок піхви поперечні зморшки потовщуються, підвищуються i разом утворюють передній та задній стовпи зморшок (columna rugarum vaginae anterior et posterior). У нижній частині переднього стовпа зморшок утворюється сечівниковий кіль піхви

(carina urethralis vaginae). У цьому місці до зовнішньої поверхні стінки піхви прилягяє сечівник. У межах переднього та заднього стовпів зморшок піхви розвинені підслизове венозне сплетення та непосмугованi м’язові волокна. Це зумовлює значну щільність стовпів зморшок піхви. Слизова оболонка піхви залоз не має. Подекуди в ній зустрічаються поодинокі лімфатичні вузлики. В основі слизової оболонки розвинені еластичні волокна.

Зовнішні жіночі статеві органи

До зовнішніх жіночих статевих органів (ogana genitalia feminina externa) відносять – жіночу соромітну ділянку (pudendum femininum). До соромітної ділянки належать: лобкове підвищення, великі соромітні губи, малі соромітні губи, присінок піхви, дівоча пліва, цибулина присінка, великі присінкові залози, малі присінкові залози, клітор, жіночий сечівник (мал. 230).

Мал. 219. Зовнішні жіночі статеві органи.

161

1. Mons pubis. 2. Labium majus pudendi. 3. Labium minus pudendi. 4. Hymen. 5. Ostium vaginae. 6. Ostium ductus glandulae vestibularis major. 7. Ostium urethrae externum. 8. Clitoris. 9. Preputium clitoridis. 10. Comissura labiorum anterior. 11. Comissura labiorum posterior. 12. Fossa vestibuli vaginae. 13. Frenulum clitoridis. 14. Anus.

Великі соромітні губи (labia pudendi majora) - парні складки шкіри, які обмежовують соромітну щілину (rima pudendi). Спереду та ззаду від соромітної щілини права і ліва великі соромітні губи з’єднуються між собою передньою спайкою губ (comissura labiorum anterior) та задньою спайкою губ (comissura labiorum posterior). Шкіра великих соромітних губ зовні покрита волоссям, має потові та сальні залозки, пігментована. На присередній поверхні великих соромітних губ волосся немає. Товщу великої соромітної губи утворює підшкірна жирова клітковина, в якій проходять еластичні волокна та венозні сплетення. У шкірі передньої частини великої соромітної губи закінчуються волокна круглої маткової зв’язки.

Малі соромітні губи (labia pudendi minora) -

це складки шкіри, що мають бічну і присередню поверхні. Бічна поверхня прилягає до присередньої поверхні великої соромітної губи, тоді як пресередні поверхні обох малих соромітних губ обмежовують присінок піхви.

Задні кінці малих соромітних губ з’єднуються між собою вуздечкою соромітних губ (frenulum labiorum pudendi), яка обмежовує ззаду ямку присінка піхви (fossa vestibuli vaginae).

Передній кінець малої соромітної губи розділяється на дві ніжки: бічну та присередню. Бічна ніжка (права та ліва) малої соромітної губи йде збоку від клітора і охоплює його спереду, при цьому обидві бічні ніжки з’єднуються між собою, утворюючи передню шкірочку клітора (preputium clitoridis). Присередня ніжка малої соромітної губи, розміщуючись позаду від клітора, зростається з ним. З’єднуючись між собою, права та ліва присередні малих соромітних губ утворюють вуздечку клітора (frenulum clitoridis).

У малих соромітних губах відсутня підшкірна жирова клітковина, в її шкірі немає потових залоз, але є сальні залози. Основу малих соромітних губ утворює сполучна тканина з великою кількістю еластичних волокон та непосмугованих м’язових волокон, а також венозні сплетення.

Присінок піхви (vestibulum vaginae) - ділянка, що обмежована присередніми поверхнями малих соромітних губ. Спереду від присінка піхви розміщений клітор, а позаду від нього ямка присінка піхви.

У присінок піхви відкриваються: зовнішній отвір сечівника (ostium urethrae externum), що розміщений між клітором (спереду) та отвором піхви (ззаду); вивідні протоки великих пристінкових залоз; отвори яких розташовані на при середній поверхні малих соромітних губ, а також вивідні протоки малих присінкових залоз (glandulae vestibulares minores). Отвір піхви прикритий ді-

вочою перетинкою (hymen) чи її залишками. Це тонка сполучнотканинна плівка, яка розміщена на межі між піхвою та її присінком. У дівочій перетинці є один або декілька отворів, різних за формою та розмірами. Дівоча перетинка являє собою два шари слизової оболонки - один шар обернений до піхви, другий - до присінка піхви. Слизова оболонка покрита багатошаровим плоским епітелієм.

Отвір дівочої перетинки найчастіше круглий, кільцеподібний. Рідше спостерігається півмісяцева форма отвору. Іноді зустрічається губоподібна дівоча пліва, яка має вигляд двох складок, що обмежовують щілиноподібний отвір. Рідко спостерігається природжена вада розвитку дівочої перетинки повне її зарощення. У таких випадках отвір у дівочій перетинці роблять оперативним шляхом.

Велика пристінкова залоза (glandula vestibularis major) - парна комірково-трубчаста залоза завбільшки з горошину. Вона розташована в товщі глибокого поперечного м’яза промежини, в межах основи великої соромітної губи. Довжина вивідної протоки залози 1,5 см. Вивідна протока великої пристінкової залози відкривається в присінок піхви, отвір протоки розміщується на присередній поверхні малої соромітної губи, на межі між задньою та середньою її третинами.

Цибулина присінка (bulbus vestibuli) - є печеристе утворення, що складається з парних (правої та лівої) часток, з’єднаних між собою проміжною частиною, що залягає між клітором і зовнішнім вічком сечівника.

Права та ліва частки цибулини присінка розташовані збоку від отвору піхви. Венозне сплетення, що утворює цибулину присінка, переплітається зі сполучнотканинними та непосмугованими м’язовими волокнами, утворюючи печеристі розширення.

Лобкове підвищення (mons pubis) - це ділянка підшкірної жирової клітковини над лобковим симфізом, покрита волоссям.

Клітор (clitoris) є гомологом печеристих тіл чоловічого статевого члена. Він складається з двох печеристих тіл (corpora cavernosa). Кожне з них має ніжку клітора (crus clitoridis), яка приростає до окістя нижньої гілки лобкової кістки. Ніжка клітора має довжину 4 см. Права та ліва ніжки зближуються і, з’єднавшись, утворюють тіло клітора (corpus clitoridis), яке закінчується головкою клітора (glans clitoridis). Печеристі тіла клітора утворені печеристою тканиною, зовні вони покриті білковою оболонкою (tunica albuginea). Головка клітора печеристої тканини не має. Вона побудована із щільних пучків волокон, між якими проходить велика кількість кровоносних судин.

Жіночий сечівник (urethra feminina) починається на дні сечового міхура внутрішнім вічком сечівника (ostium urethrae internum) і закінчує-

162

ться зовнішнім вічком сечівника (ostium urethrae externum), яке розташоване приблизно на 2 см нижче і позаду від клітора в присінку піхви. Позаду від сечівника розташована піхва, стінки їх зрощені між собою. Сечівник проходить позаду і знизу від лобкового симфізу, пронизує глибокий поперечний м’яз промежини. Діаметр сечівника 0,8-1,2 см, довжина 2,5-3,5 см. Між задньою поверхнею лобкового симфізу та передньою стінкою сечівника розміщене венозне сплетення. Стінка сечівника має два шари - слизову оболонку (tunica mucosa) та м’язову оболонку (tunica muscularis). На слизовій оболонці має поздовжні складки. На задній стінці є найбільш виражена складка – сечівників гребінь (crista urethralis). Епітелій слизової оболонки вистилає сечівникові заторки (lacunae urethrales). У слизовій оболонці є розгалужені сечівникові залози (glandulae urethrales), багато еластичних волокон. Навколо сечівника є знаходиться добре розвинене венозне сплетення, подібне до печеристої тканини. М’язова оболонка утворена непосмугованими м’язовими волокнами. Є два шари м’язової оболонки: внутрішній – поздовжній та зовнішній - коловий, що зв’язаний з м’язовим шаром сечового міхура в ділянці його трикутника. Зовні від м’язової оболонки стінки сечівника розміщується зовнішній м’яз-замикач сечівника (m. sphincter urethrae externus). Він складається з посмугованих м’язових волокон, скорочується довільно. Цей м’яз охоплює верхню третину сечівника, а в межах нижніх двох третин оточує сечівник і піхву.

Навколо внутрішнього вічка сечівника розташований внутрішній м’яз-замикач сечівника (m. sphincter urethrae internum). Він складається з не посмугованих м’язових волокон і його скорочення регулюються автономною нервовою системою.

Промежина (perineum)

Є два поняття промежини. Перше, вужче (гінекологічне), визначає м’які тканини (шкіра, м’язи, фасції), що розміщені між переднім краєм відхідника і задньою спайкою великих соромітних губ у жінок та задньою стінкою калитки у чоловіків. Друге, ширше (анатомічне), поняття визначає промежину як комплекс м’яких тканин, що

формують тазове дно і закривають нижній отвір таза, що обмежений: спереду - нижнім краєм симфізу, ззаду - верхівкою куприка, з боків - нижніми гілками лобкових i сідничних кісток та сідничними горбами (мал. 131, 132). Промежина має форму ромба. У чоловіків через промежину проходять сечівник і пряма кишка, а у жінок – ще й піхва. Промежину пронизують судини і нерви зовнішніх статевих органів.

Умовна лінія, що з’єднує між собою обидва сідничні горби, поділяє промежину на сечовостатеву і відхідникову ділянки. По серединній лінії промежини проходить швом промежини (raphe perinei), яке у чоловіків продовжується у шов

калитки. У сечово-статевій ділянці промежини розміщені зовнішні статеві органи, сечівник, відповідні м’язи, а у відхідниковій – кінцевий відрізок прямої кишки, фасції та м’язи, тазова діафрагма, відхідник, а з боків від прямої кишки, - права і ліва сіднично-відхідникові ямки (fossaе ischioanalеs), заповнені жировим тілом (corpus adiposum fossae ischiorectales).

Мал. 220. Чоловіча промежина. Вигляд знизу.

1. M. bulbospongiosus. 2. M. ischiocavernosus. 3. M. transversus perinei profundus.

4. Corpus perineale, seu centrum perinei. 5. M. transversus perinei superficialis.

6. M. sphincter ani externus. 7. Anus. 8. M. levator ani. 9. M. gluteus maximus. 10. Lig. anococcygeum. 11. Tuber ischiadicum.

Мал. 221. Жіноча промежина. Вигляд знизу.

1. M. ischiocavernosus. 2. M. transversus perinei profundus. 3. M. transversus perinei superficialis. 4. M. bulbospongiosus. 5. Corpus perineale, seu centrum perinei. 6. Ostium vaginae. 7.

Ostium urethrae externum. 8. Glans clitoridis. 9. M. sphincter ani externus. 10. M. levator ani. 11. Lig. anococcygeum. 12. Anus. 13. Tuber ischiadicum. 14. M. gluteus maximus.

М’язи сечово-статевої ділянки промежини поділяються на поверхневі та глибокі.

А.Поверхневі:

1.поверхневий поперечний м’яз промежини (m. transversus perinei superficialis) парний, починається від нижньої гілки сідничої кістки, закінчується в промежинному тілі (corpus perineale), яке він зміцнює;

2.цибулинно-губчастий м’яз (m.

bulbospongiosus) парний, починається від промежинного тіла, переходить у два пло-

163

ских сухожилки, що охоплюють з боків пече-			кон м’яза проходять збоку від прямої кишки,
ристі тіла статевого члена, закінчується на їx			обходять її ззаду, утворюючи з протилежним
тильній поверхні у фасції статевого члена.			м’язом петлю. У чоловіків м’яз проходить
М’яз покриває нижню поверхню цибулини			повз передміхурову залозу, з’єднуючись з
статевого члена i задню частину губчастого			нею м’язовими волокнами. М’яз прикріплює-
тіла. Функція: стискає цибулину статевого			ться до верхівки та бічних країв куприка, до
члена, губчасте тіло, при цьому сечівник зву-			відхідниково-куприкової зв’язки. Функція: під-
жується i стає коротшим; м’яз виштовхує з			німає дно таза і відхідникову частину прямої
сечівника сечу та сперму.			кишки, притискає задню стінку прямої кишки
3. сіднично-печеристий	м’яз	(m.	до її передньої стінки.
ischiocavernosus) парний, починається від			2. лобково-куприковий	м’яз	(m.
нижньої гілки сідничної кістки, прикріплює-			coccygeus) рудиментарний. Починається від
ться до білкової оболонки печеристого тіла			сідничої ості та крижово-остьової зв’язки,
статевого члена (клітора), сухожилкові воло-			прикріплюється до краю куприка i верхівки
кна обох м’язів перехрещуються, утворюючи			крижової кістки. Функція: зміцнює тазову діа-
петлю. Функція: притискає корінь статевого			фрагму.
члена до сідничої кістки, бере участь в ерек-
ції, стискає вени статевого члена (клітора),			Фасції промежини.
сприяючи кровонаповненню печеристих тіл.			До них належать: фасція промежини, нижня і
У жінок цей м’яз рудиментарний.			верхня фасція тазової діафрагми.
Б. Глибокі м’язи сечостатевої ділянки:			Фасція промежини (fascia perinei) розташо-
			вується глибше від підшкірної жирової клітковини

1.глибокий поперечний м’яз проме- промежини, має вигляд тонкого прошарку. У чо-

	жини (m. transversus perinei profundus)					ловіків фасція продовжується в м’ясисту оболо-
	починається від нижніх гілок лобкової та сі-					нку калитки та у фасцію статевого члена. Фасція
	дничої кіcток, своїм сухожилком вплітається					промежини покриває поверхневий поперечний
	в проміжне тіло. Функція: зміцнює сечово-					м’яз промежини. У відхідниковій ділянці фасція
	статеву ділянку, стискає цибулино-сечівни-					виділяє підшкірну жирову клітковину від жирового
	кові залози, що розташовані в його товщі.					тіла сіднично-відхідникової ямки.
	2.	зовнішній м’яз-замикач		сечівника		Нижня фасція тазової діафрагми (fascia
	(m. sphincter urethraeexternus) - це колові					inferior diaphragmatis pelvis). Розгляд її почніть
	м’язові волокна, що оточують перетинчасту					з вихідникової ділянки, де вона є продовженням
	частину чоловічого сечівника. Волокна м’яза					фасції, що покриває великий сідничний м’яз.
	з’єднані з передміхуровою залозою. М’яз					Продовжуючись вперед від нижнього краю вели-
	складається з посмугованих волокон, унаслі-					кого сідничного м’яза, нижня фасція тазової діа-
	док його розслаблення відбувається виділе-					фрагми переходить на нижню поверхню м’яза-пі-
	ння сечі (або сперми).					діймача ви хідника. Дійшовши до поверхневого
						поперечного м’яза промежини, фасція поділяє-
	М’язи тазової відхідникової промежини, також					ться на три шари - поверхневий, середній та
	поділяються на поверхневі та глибокі.					глибокий. Поверхневий шар покриває поверх-
	А. Поверхневі м’язи					невий поперечний м’яз промежини, сідничо-пече-
	1. зовнішній м’яз – замикач відхідни-					ристий та цибулинно-печеристий м’язи. Середній
	ка (m. sphincter ani externus). Цей м’яз у					шар покриває нижню поверхню глибокого
	вигляді кільця оточує відхідник і прилеглу ча-					поперечного м’яза промежини і зовнішнього
	стину прямої кишки. Biн має три частини: під-					м’яза-замикача сечівника. Глибокий шар покри-
	шкірну (pars subcutanea) (волокна якої					ває верхню поверхню глибокого поперечного
	оточують пряму кишку з боків, вплітаються в					м’яза промежини і зовнішнього м’яза-замикача
	шкіру спереду i ззаду від відхідника); поверх-					сечівника.
	неву (pars superfidalis), що починається від					Поверхневий та середній шар нижньої фасції
	відхідниково-куприкової		зв’язки		(lig.	тазової діафрагми зростаються з нижніми гілками
						лобкових кісток та з гілками сідничних кісток, між
	anococcygeum) і верхівки куприка, обходить
						ними розташовані печеристі тіла статевого члена
	пряму кишку з боків i закінчується в проме-
						(ніжки клітора).
	жинному тілі; глибоку (pars profunda) найпо-
						Окрім того середній та глибокий шари у місці
	тужнішу – що у вигляді кільця оточує пряму
						з’єднання з нижніми гілками лобкових кісток
	кишку. М’яз переважно перебуває в скороче-
						з’єднуються ще й між собою, утворюючи перети-
	ному стані, має посмуговані, м’язові волокна,
						нку промежини. У щілині між нижньою лобковою
	що розслаблюються під час акту дефекації.
						зв’язкою i перетинкою промежини проходять
	Б. Глибокі м’язи					спинкові артерія і вена статевого члена (клітора).
						Верхня фасція тазової діафрагми (fascia
	1.	м’яз-підіймач відхідника (m. levator
						superior diaphragmatis pelvis) у ділянці тазової
	ani) парний (правий та лівий), закриває вихід
						діафрагми покриває верхню поверхню м’яза-пі-
	із малого таза. М’яз починається від нижньої
						діймача відхідника. Дійшовши до рівня заднього
	гілки	лобкової кістки, затульної		фасції	і та-
						краю глибокого поперечного м’яза промежини,
	зової поверхні сідничної кістки. Пучки воло-

164

фасція з’єднується з глибоким шаром нижньої фасції діафрагми таза.

Сідничо-відхідникова ямка (fossa ischioanalis) обмежована:

з боків - внутрішній затульний м’яз, покритий затульною фасцією, i присередня поверхня сідничого горба;

медіально - нижньою поверхнею м’яза-пі- діймача відхідника і зовнішнім м’язом-замикачем відхідника;

ззаду - задніми пучками м’яза-підіймача відхідника i сідничо-куприковим м’язом;

спереду – поверхневим та глибоким поперечним м’язами промежини.

З обох боків від прямої кишки в сідничо-відхі- дниковій ямці розміщується жирове тіло сідничовідхідникової ямки (corpus adiposum fossae ischiorectalis). Тут можуть розвиватися запальні процеси та нагноєння жирової клітковини.

Особливості м’язів зовнішніх статевих органів жіночої промежини.

Цибулинно-губчастий м’яз проходить справа та зліва від піхви. Він починається від промежинного тіла, вкриває з боку велику присінкову залозу, цибулину присінка і вплітається в печеристе тіло клітора. Функція: стискує вени, що відводять кров з цибулини присінка, сприяючи наповненню її кров’ю; звужує отвір піхви; стискує великі залози присінка, сприяючи виділенню з них секрету.

Сідничо-печеристий м’яз прикріплюється до білкової оболонки печеристих тіл клітора на його спинці. Функція: стискує вени і печеристі тіла клітора, сприяючи просуванню крові до головки клітора i перешкоджає відтіканню її у вени.

Зовнішній м’яз - замикач сечівника у жінок охоплює не тільки сечівник, а й піхву. Пучки м’яза обходять з боків сечівник та піхву i спереду від сечівника перехрещуються з волокнами протилежного м’яза, закінчуючись у сполучній тканині між сечівником і перетинкою промежини. Позаду від піхви волокна м’яза закінчуються в промежинному тілі. Функція: стискає сечівник i отвір піхви.

Особливістю м’яза - підіймача відхідника у

жінок є те, що м’яз проходить повз піхву та сечовий мixyp, вплітається м’язовими й еластичними волокнами в їx стінки. Завдяки скороченню притягає задню стінку піхви до передньої, звужуючи отвір піхви, піднімає дно таза та відхідникову частину прямої кишки.

Волокна глибокого поперечного м’яза промежини у жінок з’єднуються зі стінкою піхви, в його товщі розташовані великі залози присінка. Функція: скорочуючись, він стискає великі залози присінка, сприяючи виділенню з них секрету.

Залози внутрішньої секреції (glandulae endocrinae)

Регуляція функцій організму людини здійснюється крім нервової системи гормонами ендокринних залоз. В той же час ендокринна, або гу-

моральна (хімічна) регуляція підпорядкована нервовій системі. Обидві системи функціонально найтіснішим чином між собою взаємодіють і становлять єдину нейрогуморальну регуляцію організму. Крім того, залози внутрішньої секреції знаходяться в дуже складних взаємовідносинах між собою, так що порушення роботи однієї з них відображається на діяльності інших. Хімічна регуляція діє протягом тривалого часу, стимулюючи або пригнічуючи процеси обміну речовин і в самій нервовій системі.

Залози внутрішньої секреції за їх ембріональним розвитком поділяються на такі групи:

1.ектодермальні залози:

а) гіпофіз і шишкоподібна залоза, що розвиваються з епітелію ротової бухти та проміжного мозку;

б) мозкова речовина надниркових залоз, що розвиваються з нервової трубки;

2.мезодермальні залози:

а) кіркова речовина надниркових залоз; б) ендокринна частина яєчка або яєчника;

в) ендокринна частина передміхурової залози, що розвиваються з епітелію вторинної порожнини тіла;

3.ентодермальні залози:

а) бранхіогенна група, що розвивається з епітелію ротової бухти, зябрових кишень (щитоподібна залоза; прищитоподібні залози, загруднинна залоза);

б) ендокринна частина підшлункової залози (острівці підшлункової залози, що розвиваються з епітелію кишкової трубки).

За функціональною взаємозалежністю залози внутрішньої секреції поділяються на такі групи:

1. Група аденогіпофіза:

а) щитоподібна залоза; б) кора надниркових залоз (пучкова та сі-

тчаста зони); в) яєчко чи яєчник.

Основна роль у цій групі залоз належить аденогіпофізу, його гормонам (аденокортикотропному, соматотропному, тіреотропному і гонадотропному), які регулюють діяльність названих залоз.

2.Група периферійних ендокринних залоз, функція яких не залежить від гормонів аденогіпофіза:

а) прищитоподібні залози; б) кора надниркових залоз (клубочкова

зона); в) острівці підшлункових залоз.

Ці залози умовно називають саморегулівними, наприклад, гормон острівців підшлункової залози інсулін знижує рівень глюкози в крові, а підвищений рівень останньої стимулює секрецію інсуліну.

3.Група ендокринних залоз нервового

походження:

а) великі та малі нейросекреторні клітини з відростками, що утворені ядрами гіпоталамуса;

165

б) нейроендокринні клітини, які не мають відростків (хроматофінні клітини мозкової частини надниркових залоз та парагангліїв);

в) парафолікулярні клітини, або клітини щитоподібної залози;

г) аргірофільні та ентерохромафінні клітини в стінках шлунка, тонкої та товстої кишок.

Нейросекреторні клітини поєднують нервову та ендокринну функцію (характеристику нейросектеторної діяльності клітин гіпоталамуса викладено в темі “Проміжний мозок”). Вони сприймають нервові імпульси і виробляють у відповідь нейросекрет, який потрапляє в кров або по відросткам нервових клітин транспортується до інших клітин. Так, клітини гіпоталамуса продукують нейросекрет, який по відростках нервових клітин надходить у гіпофіз і підсилює або гальмує його функцію.

4.Група ендокринних залоз нейроглі-

ального походження:

а) шишкоподібна залоза; б) нейрогемальні залози (нейрогіпофіз та

серединне підвищення гіпоталамуса). Секрет, що виробляється клітинами ши-

шкоподібного тіла, гальмує виділення гонадотропних гормонів аденогіпофіза і, таким чином, пригнічує діяльність статевих залоз. Клітини задньої частки гіпофіза не продукують гормонів, а забезпечують накопичення і виділення в кров вазопресину та окситоцину, що продукуються клітинами гіпоталамуса.

Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) - непарний орган масою 20-50 г; у віці після 55-60 років об’єм та маса залози зменшується.

Залоза розташована в передній ділянці шиї на рівні гортані та верхнього відділу трахеї; складається з двох часток - правої частки (lobus dexter) та лівої частки (lobus sinister), з’єднаних вузьким перешийком щитоподібної залози (istmus glandulae thyroidei), який розташований на рівні II-III хрящів трахеї (мал. 233). Якщо перешийок відсутній, частки залози роз’єднані. Верхні краї правої та лівої часток щитоподібної залози розташовані нижче від верхнього краю відповідної пластинки щитоподібного хряща гортані. Нижні краї обох часток досягають рівня V-VI хрящів трахеї. Задня поверхня кожної частки залози прилягає до гортанного відділу глотки, початкового відділу стравоходу, а також межує з передньою поверхнею загальної сонної артерії. У 30% випадків зустрічається пірамідна частка (lobus pyramidalis), яка верхівкою іноді досягає тіла під’язикової кістки.

Мал. 222. Щитоподібна залоза. А - вигляд спереду, Б - вигляд ззаду. 1. Lobus dexter. 2. Lobus sinister. 3. Isthmus glandulae thyroideae. 4. Lobus pyramidalis. 5. Glandula parathyroidea superior. 6. Glandula parathyroidea inferior.

Щитоподібна залоза покрита сполучнотканинною оболонкою - волокнистою капсулою (capsula fibrosa), яка зрощена з гортанню та трахеєю. У зв’язку з цим під час акту ковтання відбувається зміщення щитоподібної залози. У товщу залози від капсули відходять сполучнотканинні перетинки, які поділяють її тканину на часточки (lobuli). Ці часточки вистелені зсередини епітеліальними фолікулярними клітинами кубічної форми.

Структурно-функціональною одиницею щитоподібної залози є фолікул - утворення кубічної форми, виповнене густою речовиною (колоїдом). Остання містить гормон щитоподібної залози тироксин, до складу якого входять білки й амінокислоти, що адсорбують йод. Активна форма гормону - тироксин, або Т4 - тетрайодтиронін. Зменшення його кількості в крові збільшує вихід тиреотропного гормону гіпофіза (ТТГ), який в свою чергу стимулює функцію щитоподібної залози, тобто підвищує синтез тироксину за механізмом від’ємного зворотного зв’язку. Головний ефект дії тироксину полягає в підвищенні споживання кисню більшістю органів і тканин людини. У разі збільшення споживання організмом кисню і виділення тепла в ньому відбувається посилений розпад білків і жирів. Якщо рівень гормонів щитоподібної залози підвищується (гіпертиреоз), розвивається дифузний токсичний зоб (базедова хвороба). Гіпертиреоз супроводжується підвищенням секреції гормонів залози, симптомами якого є нервозність, тремтіння рук, тахікардія, пітливість, втома, втрата маси тіла, екзофтальм, збільшення розмірів щитоподібної залози. Синтез гормонів при цьому збільшується

в3-10 разів.

Уразі зниження функції щитоподібної залози зменшується споживання кисню та знижується швидкість обмінних процесів, розвивається гіпотиреоз. Якщо гіпофункція щитоподібної залози набуває стійкого характеру, у дітей розвивається кретинізм; у дорослих мікседема (набряки шкіри), знижується основний обмін.

Прищитоподібні залози парні (дві верхні та дві нижні). Верхня прищитоподібна залоза

(glandula parathyroidea superior) і нижня прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea

166

inferior) належать до числа життєво необхідних органів (див. мал. 233 б). Розміри кожної залози такі: довжина 4-8 мм, ширина 3-4 мм, товщина 2- 3 мм. Загальна маса залоз становить у середньому близько 1 г. У дітей залоза блідо-рожевого кольору, у дорослих – жовто-коричневого. Залози мають власні волокнисті капсули, добре кровопостачаються. Прищитоподібні залози виділяють паратгормон (ПтГ), що регулює рівень кальцію в крові та м’яких тканинах. Низький вміст кальцію в крові посилює викид ПтГ в кровоносне русло. ПтГ активує остеокласти, які руйнують кісткову речовину, сприяючи її резорбції, при цьому у кровоносне русло надходить вільний кальцій. Органічна речовина кісток розпадається і разом з кальцієм виводиться через нирки. Підвищена кількість кальцію в крові може спричинятися до утворення каменів у сечових шляхах.

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) - парний ендокринний орган, розміщений над верхнім кінцем нирки в заочеревинному просторі (мал. 234). Розрізняють три поверхні залози: передню (facies anterior), задню (facies posterior) і ниркову (facies renalis). Маса залози 12-13 г, довжина 5 см, ширина 3 см, висота 1 см. На передній поверхні розміщені ворота (hіlum), через які із залози виходить центральна вена (v.centralis). Зовні надниркові залози покриті сполучнотканинною оболонкою, до якої прилягає кіркова речовина (cortex). Вона складається з трьох зон: клубочкової (zona glomerulosa), за нею розміщена найширша пучкова зона (zona fasciculusa), а на межі з мозковою речовиною надниркової залози (medulla) - сітчаста зона (zona reticularis). Ширина цих зон у товщі кіркової речовини співвідноситься, відповідно, 1:9:3.

Мал. 223. Права і ліва нирки з наднирковими залозами. 1. Ren dexter. 2. Ren sinister. 3. Glandula suprarenalis dextra. 4. Glandula suprarenalis sinistra.

Великі клітини ендокриноцити пучкової зони розміщаються рядами (“пучками”). Ендокриноцити синтезують глюкокортикостероїдні гормони (кортизон, гідрокортизон, кортикостерон), які регулюють обмін вуглеводів, білків, ліпідів, стиму-

люють енергетичний обмін, а також пригнічують запальні процеси в організмі.

Ендокриноцити сітчастої зони синтезують статеві гормони, більшою мірою чоловічі стероїди, подібні до тестостерону яєчок, меншою мірою - жіночі статеві гормони естрогени і прогестерон.

Кора надниркових залоз виробляє кортикостероїди, які поділяються на три групи: а) мінералокортикостероїди (альдостерон) – їх продукує клубочкова зона; б) глюкокортикостероїди, до яких крім кортизону, гідрокортизону, кортикостерону, належать ще два гормони – II-де- гідрокортикостерон і II-дезоксикортикостерон, які виробляються в пучковій зоні; в) статеві гормони (андроген, естроген, прогестерон), які виробляються в сітчастій зоні.

Мозкова речовина надниркової залози, що розташована в її центрі, побудована з великих клітин округлої або полігональної форми, які виробляють адреналін і норадреналін. Ці гормони називають катехоламінами, вони мобілізують захисні сили організму. Завдяки підвищенню рівня гормонів у крові розщеплюється глікоген, зменшується його запаси в м’язах та печінці.

Кіркова і мозкова речовини надниркової залози мають різне походження. Кіркова речовина розвивається з мезодерми (целомічного епітелію) між коренем дорсальної брижі первинної кишки і сечово-статевою складкою. Мезодермальні клітини розташовуються між двома первинними утвореннями нирок і називаються інтерреналовою тканиною. Вони дають початок кірковій речовині, іноді з неї утворюються додаткові надниркові залози (glandulae suprarenalis accessoriae).

Мозкова речовина надниркових залоз має спільне з нервовою системою походження. Вона розвивається з ембріональних нервових клітин симпатобластів, які формуються із закладок вузлів симпатичного стовбура, і відокремлюються від нього, перетворюючись на хромафінобласти, а останні - на хромафінні клітини мозкової речовини.

Хромафінобласти мігрують з вузлів симпатичного стовбура й утворюють поза хромафінні тільця - розташовані вздовж черевної частини аорти - парні аортальні параганглії (paragangla aortica), у товщі вузлів симпатичного стовбура - симпатичні параганглії (paragangliа sympathicа).

Вивчить функцію надниркових залоз, яка тісно пов’язана з ендокринною функцією нирок. Відомі дві основні гормональні системи нирок - ренінангіотензивна система, що тісно пов’язана з функцією надниркових залоз, печінки, легень, та система простагландинового комплексу.

У нирці виробляється і виділяється в кров гормон ренін. Він синтезується в спеціальній групі епітеліальних клітин, названих юкстагломерулярними. Ці клітини вистеляють приносну артеріолу і розташовані між нею та частиною дистального канальця (мал. 235). Різні чинники (зокрема, зниження ниркового перфузійного тиску, посилення активності симпатичного відділу автономної нервової системи, зменшення загального об’єму позаклітинної рідини в організмі, зміна електролі-

167

тного складу рідини в дистальному канальці, до яких чутливі юкстагломерулярні клітини, стимулюють вихід реніну.

Ренін діє на глобулін плазми крові, що синтезується в печінці та утворює ангіотензин-І. Під впливом особливого ферменту, який знайдено в легенях та нирці, ангіотензин-I розщеплюється, утворюючи ангіотензин-II. Біологічно активний ангіотензин-II є судинозвужувальним агентом. Таким чином, ренінангіотензивна система бере участь у виникненні та розвитку гіпертонічної хвороби.

ливості. На шкірі у відкритих місцях з’являється відкладення пігменту меланіну, шкіра набуває бронзового кольору.

Острівці підшлункової залози (insulaе pancreaticі) відокремлені від екзокринної частини підшлункової залози тонкими сполучнотканинними прошарками (мал. 236). Острівців більше у хвості і менше в головці підшлункової залози. Величина острівців коливається від 0,1 до 0,3 мм і становить 1-3,6% маси всієї залози. Загальна кількість острівців у залозі від 200 тис. до 2 млн. Вони складаються з ендокринних клітин інсулоцитів, які розвиваються з ентодерми середнього відділу первинної кишки. Між клітинами локалізовані гемокапіляри фенестрованого типу, оточені перикапілярними просторами. Гормони потрапляють в пери капілярний простір, а з них через стінку капіляра у кров.

Мал. 224. Схема юкстагломерулярного апарату нирки.

1.Клубочок.

2.Інтерстицій.

3.Еферентна артеріола.

4.Аферентна артеріола.

5.Юкстагломерулярні клітини.

6.Macula densa.

7.Нерви.

Другим основним ендокринним комплексом у нирці є простагландинова гормоноподібна система, яка крім нирок впливає на серцево-судин- ну систему і нормалізує її діяльність.

Наднирникові залози продукують дві групи гормонів: гормони кори надниркових залоз і гормони мозкової речовини.

Ендокриноцити клубочкової зони кори надниркових залоз виділяють мінералокортикостероїдний гормон альдостерон, який регулює обмін натрію, беручи участь у підтриманні загального гомеостазу й водно-сольового обміну. Разом з реніном, альдостерон бере участь у розвитку тяжкої хвороби артеріальної гіпертонії. Підвищений вміст у крові альдостерону і реніну призводить до виникнення артеріальної гіпертензії. Крім того, альдостерон має здатність посилювати перебіг запальних процесів.

У разі порушення функції кори надниркових залоз (атрофія, ушкодження) розвивається аддісонова хвороба - первинна недостатність надниркових залоз, для якої характерно зниження синтезу альдостерону і кортизону. Дефіцит цих гормонів і, передусім (альдостерону) призводить до зниження іонів натрію в крові і тканинах (гіпонатріємія) та підвищення рівня іонів калію (гіперкаліємія).

Зменшення кількості натрію супроводжується втратою тканинної рідини і зневодненням. Падіння рівня кортизону призводить до слабкості, сон-

Мал. 225. Схема гістологічної будови острівця підшлункової залози.

1.— клітини.

2.— клітини.

3.— клітини.

4.Кровоносний капіляр.

Ендокринна частина статевих залоз - це у чоловіків і яєчник у жінок, які крім статевих клітин, виробляють і виділяють у кров статеві гормони, що впливають на формування вторинних статевих ознак.

Ендокринна функція яєчок здійснюється інтерстиціальними ендокриноцитами, розташованими в пухкій сполучній тканині між звивистими сім’яними трубочками, поряд з кровоносними та лімфатичними капілярами. Інтерстиціальні ендокриноцити яєчка виділяють чоловічій статевий гормон тестостерон.

Дія тестостерону зумовлює розвиток вторинних статевих ознак: огрубіння голосу, оволосіння в пахвових та пахвинній ділянках, ріст волосся на обличчі, збільшення розмірів зовнішніх статевих органів. Під його впливом змінюється соматична статура: плечі стають широкими, розвивається м’язова система.

Якщо яєчка з певних причин не опустилися в калитку, тобто залишились у черевній порожнині, де температура вища, ніж у калитці, у чоловіка може бути безпліддя.

Стан, зумовлений порушенням функції інтерстиціальних ендокриноцитів, або відсутність

168

яєчок унаслідок природжених вад чи кастрації, називається євнухоїдизмом. Для осіб, які страждають на євнухоїдизм, характерні такі особливості будови тіла: вузькі плечі, погано розвинені м’язи, жіночі риси зовнішності, невеликі розміри статевих органів, високий голос, відсутність оволосіння на лобку, жіночий тип розташування підшкірної жирової клітковини.

У яєчнику синтезуються статеві гормони естроген і прогестерон. Естроген, або фолікулін, продукується зернистим шаром дозріваючих фолікулів, а також клітинами інтерстицію яєчника. Ріст фолікулів і активізація інтерстиціальних клітин відбувається під впливом фолікулостимувального гормону гіпофіза. На овуляцію й утворення жовтого тіла впливає лютеїнізуючий гормон, якому властива ендокринна функція - клітини його виробляють гормон прогестерон, останній підготовлює слизову оболонку матки до сприйняття заплідненої яйцеклітини, а також затримує розвиток фолікулів.

Менструація та овуляція належать до циклічних процесів жіночого організму. Під час постменструальної фази фолікули ростуть в яєчнику, дозрівають і виробляють естрогени, а після овуляції з фолікула, який лопнув, утворюється жовте тіло, що секретує прогестерон - це гормон, який сприяє збереженню цілісності слизової оболонки матки і збільшенню його товщини. З цього моменту починається передменструальна фаза, або фаза жовтого тіла. Вона триває до кінця 28-го дня. Потім цикл повторюється.

Слід зауважити, що естрогени виробляються яйцеклітиною і відіграють важливу роль у менструальному циклі, сприяючи розвитку матки та грудних залоз. У наслідок дії естрогенів у пубертатний період розвиваються вторинні статеві ознаки.

Гіпофіз (hypophysis) розташований в гіпофізній ямці турецького сідла клиноподібної кістки і відокремлений від загальної порожнини черепа твердою оболоною головного мозку у вигляді діафрагми сідла. Через отвір цієї діафрагми гіпофіз з’єднаний лійкою з сірим горбом гіпоталамуса проміжного мозку. Розміри гіпофіза у дорослої людини такі: вертикальний - 0,5-1 см; поперечний - 1-1,7 см; передньозадній - 0,5-1,6 см. Гіпофіз має форму квасолі, його маса у чоловіків 0,5 г, у жінок 0,6 г. Зовні гіпофіз покритий капсулою. Отвір діафрагми сідла над гіпофізом менший, ніж розміри порожнини гіпофізної ямки, у зв’язку з чим під час видалення із порожнини черепа півкуль головного мозку ніжка лійки гіпофіза відривається і він залишається в гіпофізній ямці турецького сідла.

Гіпофіз поділяється на дві частки - передню

(lobus anterior) і задню (lobus posterior).

Передня частка називається аденогіпофізом (на його долю припадає 70-80% від загальної маси залози). Клітини аденогіпофіза синтезують та виділяють у кров тропні гормони, функція яких полягає у регуляції діяльності ряду периферійних ланок ендокринної системи, тобто гіпофізозалежних органів; а також впливає на лакто-

цити грудної залози, меланоцити, сперматогонії яєчка тощо.

Задня частка має назву нейрогіпофіза, у ній накопичуються та виділяються в кров синтезовані нейросекреторними клітинами переднього гіпоталамуса гормони окситоцин та вазопресин.

Зверніть увагу на механізм дії гормонів аденогіпофіза:

тиреотропний

гормон

(ТТГ) стимулює ріст і дозрівання клітин щитоподібної залози, сприяє синтезу і вивільненню гормонів;

адренокортикотропний гормон (АКТГ) стимулює ріст і дозрівання клітин кіркового шару надниркових залоз, синтез і вивільнення кортикостероїдів;

фолікулостимулювальний гормон (ФСГ) стимулює ріст і розвиток фолікулів яєчника з наступним виходом з них естрогенів, а також ріст яєчок і сперматогенез;

лютеїнізувальний гормон (ЛГ) спонукає до періодичного виходу яйцеклітини з яєчника (овуляції), а також наступного розвитку жовтого тіла, що секретує прогестерон; крім того ЛГ сприяє росту і розвитку інтерстиціальних клітин яєчка, які виробляють андрогени;

соматотропний гормон (СТГ), сприяє росту і розвитку кісток та інших тканин у ранньому віці;

меланостимулювальний гормон (МСГ) стимулює накопичення меланіну в шкірі;

пролактин - головна його функція полягає в ініціації та підтриманні лактації.

Для фізичного розвитку людини важливе значення має соматотропний гормон (СТГ). У разі його недостатності в дитячому віці виникає карликовість (нанізм). У таких людей спостерігається зниження рівня й інших гормонів, а часом - затримка статевого розвитку. Якщо ж секреція СТГ у дітей підвищена виникає гігантизм. Зріст таких людей досягає 2,5 м за рахунок збільшення довгих трубчастих кісток кінцівок.

Гіперсекреція СТГ в похилому віці призводить до акромегалії, тобто до збільшення: носа, вушних раковин, губ, підборіддя, м’яких тканин обличчя та пальців кінцівок.

Задня частка гіпофіза, або нейрогіпофіз

утворена розширеннями аксонів нейросекреторних клітин надзорового та пришлуночкового ядер гіпоталамуса, які продукують гормони вазопресин та окситоцин.

Гормон вазопресин виявляє судинозвужувальну та антидіуретичну дію, за що й отримав назву антидіуретичного гормону (АДГ). Ще раз зверніть увагу на функцію задньої частки гіпофіза, тобто нейрогіпофіза, який виробляє антидіуретичний гормон (АДГ), або вазопресин та окситоцин. АДГ впливає на дистальну частину канальця нефрона та збиральні канальці нирок, посилюючи реабсорбцію води і знижуючи діурез. Це важливо для організму тварин, які живуть у

169

пустелях. На секрецію АДГ впливає кількість води у крові і тканинах.

У разі патологічного зниження секреції вазопресину виникає нецукровий діабет, для якого характерно збільшення діурезу і вживання великої кількості води. Зверніть увагу на те, які патологічні стани виникають, якщо порушується функція аденогіпофіза.

Порушення виділення ФСГ та ЛТГ є причиною затримки статевого розвитку, а також порушень жирового обміну і передчасного статевого дозрівання.

Гіперплазія базофільних клітин передньої частки гіпофіза призводить до вироблення надлишку АКТГ, що в свою чергу спричинює гіперплазію кори надниркових залоз і гіперпродукцію альдостерону. Це призводить до непропорційного відкладення жиру у верхній частині тіла: обличчя стає круглим, місяцевоподібним, ціанотичним, у ділянці спини горб, шкіра тіла має розтяги у вигляді білих смуг; хворі слабкі, страждають на цукровий діабет, шкіра суха, статеві функції знижені, психіка порушена. Таку патологію називають первинним альдостеронізмом, або хворобою Іценка-Куши- нга.

Окситоцин стимулює скоротливу функцію м’язової оболонки матки, утворення молока у грудній залозі під час лактації, а також впливає на підвищення тонусу непосмугованих м’язів травного тракту.

Шишкоподібна залоза (glandula pinealis)

належить до проміжного мозку і розташована в поздовжній борозні між верхніми горбками пластинки покрівлі середнього мозку. Тіло шишкоподібної залози має овоїдну, або конічну форму. Маса шишкоподібної залози у дорослої людини становить близько 0,2 г, довжина, в середньому, 1,2 см, ширина 0,8 см, товщина 0,5 см. Зовнішня поверхня залози покрита волокнистою капсулою (capsula fibrosa), від якої в її товщу відокремлюються перетинки, що ділять залозу на часточки (lobuli). Кожна часточка шишкоподібної залози складається з двох видів клітин - нейросекреторних пінеалоцитів і гліоцитів. Пінеалоцити синтезують близько 40 регулівних пептидів, а також біологічноактивні аміни - серотонін і мелатонін. Останній має здатність пригнічувати секрецію гонадоліберину гіпоталамуса, сповільнюючи статеве дозрівання. Максимального розвитку шишкоподібна залоза досягає на 7- ому році життя, після чого починається її вікова інволюція.

Центральним нейросекреторним органом, який поєднує нервову і гуморальну регуляцію, є гіпоталамус (hypothalamus). Гіпоталамус займає близько від 5% маси мозку. Через гіпоталамус центральна нервова система здійснює контроль над регуляцією функцій внутрішніх органів. Прийнято вважати, що гіпоталамус - це сукупність вищих центрів функцій внутрішніх органів. Гіпоталамус складається із скупчень нервових клітин, які утворюють близько 30 пар ядер, що

розміщені в основі головного мозку, навколо III шлуночка. Розрізняють дзьобове, дорсальне проміжне, бічне та заднє гіпоталамічне поля.

У дзьобовому гіпоталамічному полі (аreа hypothalamica rostralis) є такі основні пари ядер: над зорове (nucleus supraopticus) та пришлуночкове (nucleus paraventricularis). Клітини цих ядер виробляють гормони вазопресин та окситоцин, які по аксонах нейросекреторних клітин опускаються в задню частку гіпофіза, звідки виводяться у кровообіг аксовазальнами синапсами (мал. 237).

До середнього або проміжного гіпоталамуса

(regio hypothalamica intermedia) відносять передньомедіальне та дорсоприсереднє підталамічні ядра (nuclei hypothalamici ventromedialis et dorsomedialis); дорзальне підталамічне ядро

(nucleus hypothalamicus dorsalis); лійкове ядро (nucleus infundibularis); сірогорбове ядро (nucleus tuberalis).

Нейрогормони, які виробляються клітинами ядер гіпоталамуса носять загальну назву гормонрегулівних факторів. Вони становлять систему переключення впливу нервової системи на ендокринну. Серед цих факторів виділяють ліберини і статини. Перші стимулюють фізіологічні процеси, другі – пригнічують їх. Досліджено сім ліберинів і три статини.

Ядра гіпоталамуса досить тісно пов’язані аферентними й еферентними шляхами з гіпофізом, вони здійснюють регулівний вплив на нервові автономні та ендокринні функції організму.

Нейросекрет ядер гіпоталамуса здатний впливати на функцію залозистих клітин гіпофіза, посилюючи або пригнічуючи секрецію деяких його гормонів, які регулюють діяльність окремих залоз внутрішньої секреції. Відбувається подвійна або сходинкова регуляція ендокринних залоз.

Підсумовуючи дію гормонів, необхідно засвоїти, що виділення кожного тропного гормону гіпофіза регулюється одним із гормон-регулівних факторів гіпоталамуса. Винятком є ФСГ та ЛГ, виділення яких не регулюються факторами гіпоталамуса.

Крім того, вироблення гіпофізом пролактину, а також сомато- і меланотропного гормонів відбувається під дією двох пар гормон-регулівних факторів: пролактоліберіну та пролактостатину; соматоліберину та соматостатину; меланоліберину та меланостатину.

Регуляція всіх інших гормонів та нейросекреції гіпоталамуса відбувається за механізмом зворотного зв’язку.

Гормони, що циркулюють у крові, можуть діяти на гіпофіз або на гіпоталамус за так званим від’є- мним зворотним зв’язком. Підвищений рівень таких гормонів у кровоносному руслі приводить до зниження рівня в крові гормон-регулівних факторів і тропних гормонів гіпофіза і, навпаки, низький рівень у крові гормонів посилює вивільнення тропних гормонів.

Існують нервові зв’язки між гіпоталамусом і нейрогіпофізом, однак вони відсутні між гіпотала-

170

мусом та аденогіпофізом. Це пов’язано з тим, що гормони гіпоталамуса надходять в аденогіпофіз по портальних судинах (венулах), які розташовані в ніжці лійки. У разі порушення цього шляху доставка гормон-регулівних факторів з гіпоталамуса у гіпофіз припиняється.

Кровопостачання гіпоталамо-гіпофізної ділянки здійснюється гілками внутрішньої сонної артерії (верхньою та нижньою гіпофізними артеріями), а також гілками артеріального кола великого мозку. Верхні гіпофізні артерії кровопостачають аденогіпофіз, а нижні нейрогіпофіз, вступаючи у контакт з аксонами ядер гіпоталамуса. Верхні гіпофізні артерії входять у середній гіпоталамус, де розгалужуються, утворюючи капілярну сітку (первинне капілярне сплетення); в останнє всмоктуються гормон-регулівний фактор гіпоталамуса. Після контакту з терміналями аксонів великих нейросекреторних клітин ядер гіпоталамуса, ці капіляри збираються в портальні вени, які опускаються вздовж лійки гіпофіза і входять у паренхіму аденогіпофіза. Тут вони знову розділяються, утворюючи сітку синусоїдних венозних капілярів (вторинне капілярне сплетення).

Таким чином, кров потрапляє до аденогіпофіза, попередньо пройшовши через проміжне поле гіпоталамуса, де вона збагачується на гіпоталамічні аденогіпофізотропні гормони. Відтік крові, насиченої аденогіпофізними гормонами із численних капілярів вторинного капілярного сплетення, здійснюється по системі вен, що впадають у венозні пазухи твердої мозкової оболони (печеристі та міжпечеристі), а далі в загальний кровотік. Таким чином, ворітна система гіпоталамуса є морфофункціональним компонентом складного механізму нейрогуморального контролю тропних функцій аденогіпофіза.

Функції гіпоталамуса. Центральна нервова система рефлекторно здійснює контроль над автономним відділом нервової системи, який регулює діяльність внутрішніх органів через гіпоталамус; завдяки сигналам від контрольних систем гіпоталамуса, які надходять в центральні передвузлові автономні відділи провідних шляхів головного та спинного мозку. Також гіпоталамус регулює функції життєзабезпечення: обмін речовин і травлення, температуру тіла, водно-сольовий балансу, тиск і об’єм крові, сон, емоційну і статеву сфери:

регуляція температури тіла здійснюється через рецептори шкіри, травної

ідихальної систем, що призводить до стимуляції центрів гіпоталамуса, які посилюють обмін речовин;

водно-сольовий баланс регулюється осморецепторами, гіпоталамусом за рахунок контролю тиску крові за участю гіпофіза, нирок і над надниркових залоз;

центр насичення та голоду розташований у вентральному ядрі гіпоталамуса, імпульси надходять від механорецепторів травного шляху і глюкозорецепторів судин;

тиск і об’єм крові регулюється гіпоталамусом через хемо- і барорецептори рефлексогенних зон аорти та порожнистих і яремних вен;

у гіпоталамусі розташовані центри емоційної і статевої сфер; при подразненні вентромедіальних ядер у тварин виникає агресивна поведінка лють, немотивовані реакції;

у підталамічній ділянці, на думку І.П. Павлова, розташований центр сну, проте, сучасними дослідженнями доведено, що сон є особливим станом клітин кори великого мозку, а зорові імпульси збуджують центри гіпоталамуса і сприяють пробудженню людини від сну;

гіпоталамус забезпечує постійність внутрішнього середовища організму, тобто постійність осмотичного, гідростатичного і температурного станів.

Мал. 226. Схема впливу гіпоталамогіпофізарної системи на органи.

1. Супраоптичне ядро гіпоталамуса. 2. Паравентрикулярне ядро гіпоталамуса. 3. Відростки нервових клітин ядер гіпоталамуса. 4. 5. 6. Аденогіпофіз. 7. Нейрогіпофіз. 8. 9. Метафізи кісток. 10. Кора наднирника. 11. Інтерстицій яєчка. 12.

171

Сперматогенний епітелій яєчка. 13. Стадії дозрівання яйцеклітини в яєчнику. 14. Жовте тіло яєчника. 15. Матка. 16. Щитоподібна залоза. 17. Молочна залоза. 18. Нирка.

172