3.Культи та божества в праслов’янському пантеоні
Із намаганнями первісних людей «задобрити» сили природи, щоб вони не завдавали шкоди, з´являються культи.
Культ вогню. Вогонь, як відомо, необхідне для життя явище. В уяві давніх предків він представлявся як сила, зіслана з неба «громовими стрілами», що може бути і корисною для людей (для приготування їжі, зігрівання та освітлення житла, відлякування диких звірів), і шкідливою (пожежі домів та посівів). Тому до вогню було особливе ставлення як до небесної сили; родинне та домашнє вогнище охоронялись, пізніше хатня піч зайняла особливе місце у людському житті. З метою захистити себе від руйнівної сили вогню, люди здійснювали різні обряди та ритуали біля вогнища, йому приносились різні жертви з їжі та плодів поля. Люди молились до овина — домашнього вогнища та печі, йому приносили жертви, часто у вигляді півня, оскільки вважалось, що він має зв´язок з полум´ям. Господиня ставила у піч (яка була своєрідним домашнім жертівником) зерно та воду після випікання хліба. Вважалось, що вогонь має очисну силу, тому хати обкурювали, робили певні дії з вогнем над хворими.
значенням, яке мала вода для давніх племен, особливо у період трипільської культури, коли праслов´янські племена почали займатися землеробством. Вода, яка теж уявлялась небесною силою, оскільки сходила на землю у вигляді дощу, могла не лише помагати людям (у вирощуванні урожаю, приготуванні їжі), а й шкодити (напр., під час повені, розливу рік, занадто частих чи затяжних дощів). Вода теж наділялась магічною та очисною силою (особливо так звана непочата вода).
Тому існувало особливе ставлення до всіх водоймищ: річок, озер, ставів, джерел, потоків, колодязів — біля них здійснювались різні обряди та ритуали, приносились певні жертви, щоб вода не завдавала людям лиха.
Культ грози пов´язувався з поклонінням вогню (грім, громові стріли, блискавка) та води (дощ). Гроза як поєднання цих двох стихій уявлялась гнівом природи проти людей, а також покаранням, оскільки блискавка могла вбити людину чи підпалити житло, ліс. Тому в системі народних вірувань було багато обрядів, що мали на меті захистити від «гніву неба», існували певні обереги від грому та блискавки.
Культ землі теж виник у час переходу давніх племен від мисливства до землеробства. Земля уявлялась одухотвореним живим організмом, її називали мати-земля, земля-годувальниця. Оскільки від того, наскільки добрим був урожай, часто залежало життя давніх предків, то скалалася система ритуалів, щоб задобрити землю. її не можна було надаремно копати, оскверняти. Із особливим ставленням праслов´ян до землі пов´язана традиція ховати померлих у землю. Земля з рідного поля чи поселення вважалась своєрідним оберегом для людей, що вирушали у далеку дорогу, тобто у світ «чужих». Тому жменю «рідної землі» кидали на могилу померлих у далекій стороні
З культами землі та сонця тісно пов´язувався культ зерна та хліба. Вважалось, що зерно та хліб вбирають в себе сонячну енергію та силу землі. Тому ритуальний хліб випікався обов´язково круглої форми (за подібністю до сонця) і відігравав важливу роль у ритуально-магічній системі.
Культ дерев, тварин та рослин мав тісний зв´язок з уже схарактеризованими культами та віруваннями. Вважалось, що у старих Деревах (особливо у дубі) живе дух лісу. Тому біля них здійснювались певні обряди та поклоніння. Тварини (особливо кінь, цап, вовк, лисиця; земноводні — гадюки, жаби тощо) обожнювались як тотемні предки та перевтілені душі померлих; рослини — як ті, що мають особливу силу проти хвороб, вроків, магічну дію тощо. Особливого значення надавалось тим явищам природи, які, за віруваннями, мали зв´язок із потойбічним світом і могли передавати людям «таємні знання» із потойбіччя. Такими, зокрема, були вовк, що в міфології усіх індоєвропейських народів утілював смертоносне начало, вороний кінь, ворон; з культом орача був пов´язаний культ орла, який уявлявся як такий, що навчив людей сіяти пшеницю та ін. Пізніше об´єкти цього культу включались у систему національної символіки. З ушануванням тварин пов´язане виникнення в системі фольклору зооморфних образів тобто подібних до тварин, зі звіриною подобою, зовнішністю.
Культ змія поєднує елементи культів вогню, землі, води та тварин. Його сутність полягає у поєднанні всіх природних стихій та частин організмів різних тварин. Про давність вшанування великого змія чи дракона свідчать археологічні знахідки посуду з зображенням цих істот. Оскільки переважна більшість з них знайдена на місцях поховань, то є підстави вважати, що у прадавніх предків образ змія асоціювався зі смертю чи мав безпосередній до неї стосунок.
Культ небесних світил у давніх слов´ян, як і в багатьох інших народів, займав одне з найважливіших місць у системі поглядів, і виявлявся у поклонінні сонцеві, місяцю, зорям, а також сузір´ям, через які проходило сонце упродовж року. Із цим культом були пов´язані віруваня про роль і вплив небесних світил на життя людей та зміни природи, що відбувались під впливом змін у розташуванні сонця, фаз місяця, зоряних плеяд (таких як зміна пір року, збільшення чи зменшення дня і ночі). Як не дивно, але спочатку перше місце у цій групі відводилось місяцю (лунарний культ, тобто вшанування місяця). Вважалось, що саме він керує небесними водами, дощами та росами, колообігом води, а відтак — впливає на врожай. Тому його вшановували спеціальними жертовними стравами — пирогами та варениками у вигляді неповного місяця. Знойко зазначає, що слово «пиріг» — з доіндоєвропейської мови і означає «хліб місяця». Пироги та вареники з начинкою дарів поля виготовлялись на знак поклоніння місяцю і були обов´язковою стравою свят з нагоди першої фази місяця.
Пізніше головна роль перейшла від місяця до сонця (солярний культ, тобто поклоніння сонцеві), яке відігравало не менш важливу роль у сільськогосподарській роботі. Сонце теж вшановувалося спеціальною жертовною їжею — круглими печеними бабками (білими хлібцями).
Зоря (астральний культ, тобто вшанування зірок, сузір´їв та небесних світил, згодом — загальна назва культу вшанування небесних світил) вважалась божеством, що передавала людям різні повідомлення, зокрема у міфах сповіщала про народження богів і по т0к творення всесвіту. Особливого значення набувало поклоніння су3ір´ям та скупченню зір — Молочному Шляхові.
Астральний цикл тісно пов´язаний з іншими циклами, зокрема небо уявлялося як річка між живими і мертвими.
З часом астральний цикл, що відповідав річному циклові, ліг в основу календарної обрядовості та свят, пов´язаних з нею. Образи небесних тіл стали частиною поетики багатьох жанрів усної словесності.
Культ предметів виник на основі анімістичних вірувань та фетишизму. Предметом поклоніння було яйце — як символ зародження та виникнення життя та смерті. Тому яйцю у народній творчості відводиться особливе місце. На багатьох територіях був звичай насипати могили овальної форми у вигляді яйця та посипати їх піском чи квітами жовтого кольору. Пізніше цей образ знаходимо і серед обрядів, і в національному епосі. Іншими культовими предметами були окремі види каміння і речі, зроблені з них, амулети з різноманітних матеріалів — наприклад, зображення рівнораменного хреста, вписаного в коло чи із закрученими кінцями як знак сонця (ці елементи збереглися до наших днів при розписі писанок, в інших національних орнаментах, у різьбярстві, вишивці, малюнках по кераміці).
Важлива роль відводилась елементам тіла людей та тварин-тотемів. Шкіра при цьому вважалася знаком безсмертя, особливим було ставлення до волосся, нігтів, зубів тощо. Тваринними предметами поклоніння були ріг, що вважався символом сили і достатку; кістки тварин, черепи, зуби, пір´я, кігті птахів тощо, а також прикраси та культові предмети, зроблені з них.
З культами землі та орача були пов´язані культи землеробських знарядь, особливо плуга, з астральним культом — поклоніння ритуальному посуду (про що свідчить його форма та орнамент). Особливості форми та розміщення посуду знайденого при захованнях, дають підстави кваліфікувати його як «Посуд-Сонце», «Посуд-Місяць», «Посуд-Небо», «Посуд-Земля», «Посуд-Всесвіт». З часом вказані та інші предмети (дзеркала — як ототожнення з водою і такі, що відображають потойбіччя — свічки, шнурівки, ножі, сокири тощо) стали невід´ємною частиною ритуально-магічних дій та народної обрядовості.
З культом дерев пов´язувався культ музики та музичних інструментів (оскільки вони виготовлялися з деревини, музика вважались голосом духів дерев, духа лісу). Праслов´яни вірили, що вони видобувають музику так, як видобувається вогонь, а рівномірні ритмічні звуки та рухи, що їх супроводжують, відтворюють рух все світу, космічний порядок. Ці уявлення стали підставою виникнення культу руху та танцю.
Усі ці культи співіснували одночасно. Їхнє зародження було пов´язане з набуттям певних знань про навколишній світ. Важко зараз з упевненістю стверджувати, наскільки довгим був цей період в історії розвитку до- та праслов´янської культури. Це був перший етап її становлення, як і перший крок та передумови виникнення усної народної словесності. У плані формування фольклорних жанрів цей етап можна окреслити узагальнюючим поняттям — ритуальна магія. Саме в такому розумінні постають усі жанри народної словесності, що побутували у той час. Вони поєднують в собі елементи давнього світогляду з віруваннями у магічну дію слова та силу природних явищ.
Згодом усі давні уявлення та вірування лягли в основу праслов´янської міфології, становлення якої стало наступним етапом у розвитку українського фольклору.
Характерною особливістю міфології того періоду є пантеїзм, тобто релігійно-філософське вчення, за яким Бог ототожнюється з навколишньою природою, та політеїзм, що полягає у поклонінні багатьом богам водночас.
Дослідженням праукраїнської теогонії як сукупності міфів про походження та родовід богів займалися ще у минулому столітті М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня та його послідовники — прихильники міфологічної школи у фольклористиці.
Усі божества давньослов´янського пантеону з´явились на тлі існуючих культів і були пов´язані з ними. Релігію давніх племен називаємо язичництвом чи поганством, яке в усіх своїх проявах протиставляється християнському вченню.
Першими божествами, про які існують окремі згадки, були Біло-бог та Чорнобог, що уособлювали світлу та темну сили.
Найдавнішим божеством, яке давні племена уявляли творцем світу, вважався Род, що поєднував у собі всю родину: померлих предків, живих нащадків та майбутні, ще не народжені покоління. Жіночим божеством, подібним до Рода, була Берегиня, що втілювалась в образі матері всього живого, і була пов´язана з періодом матріархату. Жіночі божества Рожаниці (чи Звізди), які асоціювались із народженням і мали зв´язок із зірками (звідси — міф про те, що кожна людина має свою зірку, яка падає в час її смерті) також стосувалися Роду.
Символом Рода було зображення родового дерева, яке малювалось на дверях кожної сім´ї, і на якому відзначались всі народжені члени родини: дівчата — квіткою, хлопці — листком. Коли хтось із родини вмирав, на дереві ставився хрестик. Пізніше Род перетворився у хатнього Домовика, а Рожаниці втілились у образи богинь Лади та Делі, які у період матріархату були уособленням родючості.
Із розвитком народної свідомості форма первісної релігії змінилась на генотеїзм — віру в існування багатьох богів з одним верховним богом на чолі.
Місце верховного бога займав Сварог — бог неба, небесного світла, зодіаку. Він уявлявся втіленням світла, чим співвідносився з відповідним культом. Зображень Сварога не знайдено, але вважається, що його знаком були рівнораменні хрести у вигляді свастики-сварги, які ще й досі можна побачити на писанках, кераміці. Небесним знаком цього божества був Плуг (сузір´я Оріона), який ритуально вшановувався у новорічних обходах будівель. Його образ перегукувався з давньоруським богом Ором (орачем, звідси назви племен — орії або арії; його символом був орел-орач) та жіночим втіленням родючої сили Орантою (ім´я теж етимологічно споріднене з оріями та антами). Сварог теж вважався богом ковальства (як вияв небесного вогню) та шлюбу, що, окрім золотого плуга, викував золоту обручку, яка широко фігурує у колядках, щедрівках, веснянках, казках і т. д.
Дажбог (Даждьбог) — вважався сином Сварога й уявлявся божеством сонця та земного достатку, що символізувався врожаєм жита та пшениці. Тому його ім´я було поширене у хліборобських обрядах, а його символом був останній сніп як втілення духу поля. Навесні зерно з нього висівали, «відпускаючи дух Дажбога на волю».
Окрім того, у праслов´янській міфології існувало багато божеств, пов´язаних із сонячним колообігом, які уособлювали сонце в різних знаках зодіака.
До речі, у праслов´ян кожен знак (а їх було 13) мав свою назву. Відповідно: Овен — Брамена (Арес, Варан, Скоп); Телець — Любава (Бик, Тур, Волос, Волосожар, Стожари); Близнюки — Легена (Рожаниці); Рак — Мокрава; Лев — Орлена; Діва — Дана (Крилата діва); Терези — Лада (Волопас, Дівка воду несе); Скорпіон — У гада (Ведмідь); Змієносець (упущений в сучасній системі) — Вишена (Змія); Стрілець — Зорена (Стрибог, Перун); Козерог — Студена (Коза, Пан, Хрест); Водолій — Янгела (Мокош, Мокоша, Водник); Риба — Рибала (Цвітана, Рибалка).
Одним з найбільших язичницьких божеств був Сімаргл, який уособлював сонце у сімох знаках зодіаку, в період, коли ведуться городньо-польові роботи. Він зображався у вигляді чорного крилатого пса, що охороняє посіви.
Хоре — сонце в сузір´ї Риб — уявлявся воїном-змієборцем (ідол Хорса зображувався у вигляді чоловіка, що стояв на вбитому змієві. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, медяників, калачів); Ярило (від яр — сильний, дужий, ярий, гнівний) — сонце в сузір´ї Овена (бог весняного рівнодення), вважаючись богом кохання та пристрасті, розквіту природи, поставав як молодий юнак на білому коні.Він особливо вшановувався, оскільки час весняного рівнодення знаменував початок нового року, а відтак — початок праці на полі та весняно-літніх язичницьких оргій. Його знаком була пшениця — символ насіння, яку називали «яра пшениця». Подібним до Ярила був бог Купало (Купайло), який діяв улітку, і теж вважався покровителем тілесної любові.
Волос (Велес) або Тур в уяві давніх племен поставав як божество сонця в сузір´ї Тельця (інша назва Волосожар, тобто «небо Волоса») і вважався грізним богом худоби. Його походження сягає давніх часів, очевидно ще до трипільської культури, коли основним заняттям людей на цій території було не землеробство, а скотарство. Велес був богом золота і достатку. Є певні вказівки щодо його зв´язку з культом предків: в литовській мові ще й досі залишилися слова «velis» — покійник, «vele» — душі померлих. Це дає підстави вважати, що первісно Велес був духом предків, який опікувався домашньою худобою. Іншою гіпотезою є пояснення його імені Волос від «волох», «волохатий» та пов´язане з ним повір´я, що його родовід походить від волохатого ведмедя, який впливав на полювання та мисливську удачу. Тому мисливці задобрювали його принесенням жертов. Згодом він набув в уяві предків людської подоби як божество ремесла, торгівлі, багатства. До його ідола приводили худобу перед першим вигоном на пасовиська.
Символом Велеса був волохатий кожух, вивернутий навиворіт, що залишився частково як елемент обрядовості у новорічних звичаях, які донесли до нас відгомін «волових свят». Учасників цих карнавалів іноді називали волхвами, «бо вони подібні до Волоса своїми волохатими кожухами». Пізніше у слов´янській демонології цей бог ідентифікувався з Вієм — богом підземного царства мертвих.
Хоча Велес чи Тур тривалий час вважався грізним владикою інших богів, був період, коли він поступався своєю силою іншому божеству — Перунові. Перун, який співвідносився із сузір´ям Стрільця, був володарем вогню блискавок і грому (чим співвідносився із культом світла), богом війни та охоронцем військової дружи ни. Його уявляли струнким срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Ідол Перуна мав людську подобу: тулуб виготовлявся з дерева, ноги — із заліза, голова — зі срібла, вуса — із золота. В Густинському літописі фіксується, що в руках у цього ідола був коштовний камінь — рубін чи карбункул, біля нього завжди палало дубове вогнище, так званий «живий вогонь»; якщо він згасав, то його охоронці карались на смерть. Перунові приносили жертви, для яких вбивали вепра, бика або червоного півня. Вважалось, що він має своїх слуг — намісників, яких називали Вернигора і Верни-дуб (пізніше вони, як і багато інших елементів язичницької міфології, з´являються у казковому епосі). Символами Перуна вважали дуб, калину, цвіт папороті (існувало повір´я, що папороть цвіте в час грози на свято Купала); його предметами були сокира та стріла. Люди вірили, що дерево, в яке «вдарив Перун», не можна використовувати для будівництва, але з нього можна виготовляти музичні інструменти.
Іншим поганським божеством, пов´язаним з музикою, був Стрибог, який у «Слові о полку Ігоревім» згадується як родоначальник всіх вітрів. Він теж співвідносився із сузір´ям Стрільця, його атрибутами — луком та стрілами, планетою Сатурн, і вважався грізним богом жорстокої битви і кровопролиття. Г. Лозко зазначає, що саме від імені цього божества походить слово «страта» (можливо, в жертву для Стрибога страчувались люди). Незважаючи на жорстокість цього божища, люди уявляли його не тільки призвідцем негоди, а й покровителем музики, — можливо, через асоціацію між вітром та дуттям при грі на музичних інструментах — сопілці, дудці, ріжку. Тому іншими його назвами були Посвистан чи Позвіздач. Через вражаючу подібність до Перуна дехто з дослідників вважає його тим богом, який на різних слов´янських територіях мав різні імена. Як і Перун, Стрибог уявлявся покровителем війська. П. Куліш, говорячи про молитву князівської дружини, зауважував: «своєму богові Посвистачу моляться, щоб він годину (погоду) дав та моря не турбував».
Коляда, що вважався богом зимового сонцестояння (в сузір´ї Водолія), мав вигляд новонародженого немовляти на голові матері Лади або яблука в її руці.
У давніх слов´ян існувало ще одне божество, пов´язане з сонячним колообігом — Світовид (Святовид) — сонце осіннього рівнодення (знак Терезів), яке уявлялося старцем із чотирма обличчями під однією шапкою, повернутими у різні сторони світу. У 1848 р. в річці Збруч біля с Личківці на Тернопільщині знайдено ідол Світовида, названий Збруцьким ідолом, на чотирьох сторонах якого були зображення інших Давніх богів та людей. Біля нього археологами були розкопані місця людських жертвоприношень, здійснених, вочевидь, для Світовида.