Чорногорська культура

Загальне економічне відставання Чорногорії, мізерність природних ресурсів та інші негаразди не сприяли її куль­турному розвиткові.

Найяскравішою постаттю чорногорської культури є мит­рополит Петро II Негош (1813-1851). Він був надзвичайно талановитим, постійно дбав про самоосвіту й самовдоскона­лення, вивчав мови, спілкувався з видатними сучасниками. В Цетине він заснував друкарню. У 1845 р. побачила світ філо­софська поема Негоша "Промінь мікрокосмосу". Вершиною його творчості вважається поема "Гірський вінець" (1847). У цьому епічному творі, перекладеному багатьма мовами, поет розвивав ідеї свободи та незалежності, братерства слов'ян­ських народів, закликав до боротьби за відновлення колиш­ньої слави та величі чорногорської держави.

Здійснювалися певні заходи для подолання неписьменно­сті серед населення. У 1833 р. відкрилася перша початкова школа. За князів Данила та Ніколи Петровича в Цетине по­чали діяти гімназія та спеціальний навчальний заклад для дівчат.

Процеси модернізації впливали на зміну зовнішнього вигляду столиці Чорногорії — Цетине, де почали будувати двоповерхо­ві європейські будинки. Містечко Бар на Адріатичному узбе­режжі перетворилося на літню резиденцію королівської ро­дини. Там спорудили палац. Однак майже не зазнали змін ані побут, ані зовнішнє вбрання більшості чорногорців.

Чорногорська культура розвивалася в контексті й під впли­вом сербської культури. Серби та чорногорці, хоч би де вони жили, розмовляли спільною й зрозумілою для всіх мовою, їх об'єднували не тільки схожість національних завдань, а й загальні зусилля в розвитку освіти, мистецтва, науки. Діяльність та­ких визначних діячів культури, як Д. Обрадович, В. Караджич, Петро Негош та інших, мала велике значення як для сербів, так і для чорногорців.

Рекомендована література

Аншаков Ю. П. Становление Черногорского государства и Россия (1798—1856 гг.). Моск­ва, 1998.

Достян И. С. Укрепление государственности Сербии и Черногории и возникновение первой внешнеполитической программн // На путях к Югославии: за и против. Моск­ва, 1997. С. 59-81

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

Іванович У. Исторja Црне Горе. Подгорица, 1998.

Погодим Н. Л. Славянский мир. Политическое и зкономическое положение славянских народов перед войной 1914 г. Москва, 1915.

Павлюченко О. В. Україна в російсько-югославських суспільних зв'язках. Друга по­ловина XIX — поч. XX ст. Київ, 1992.

Лекція 33

БОСНІЯ ТА ГЕРЦОГОВИНА В XVI-XIX ст.

• Боснія та Герцеговина у складі Османської імперії

• Боснія та Герцеговина після Берлінського конгресу

БОСНІЯ ТА ГЕРЦОГОВИНА У СКЛАДІ ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Протягом ХVІ-ХVІІІ ст. політичний та соціально-економічний розвиток Боснії та Герцеговини уповільнюється. Тривалий час форми господарювання та управління, а також система суспільно-політичних відносин залишалися не­змінними порівняно з тим станом, що склався у другій поло­вині XV ст. внаслідок перетворення краю на одну з європей­ських провінцій Османської імперії.

Перехід Боснії під турецьку зверхність мав свої особливості, найважливіша з яких — його швидкість і практично цілковита відсутність опору боснійців. Дослідники схильні пов’язувати це з традиційною популярністю в жителів краю богомильства. На їхню думку, це було основною причиною небажання боснійців і герцеговинців брати участь у боротьбі християнського світу з мусульманським.

Цим же, як вважає більшість учених, пояснюється й той факт, що відразу після приходу турків чимало боснійських феодалів прийняли іслам, зберігши за собою внаслідок цього феодальні права, власність і привілеї.

Ця обставина справила величезний вплив на дальший роз­виток подій, визначивши специфіку боснійської ситуації по­рівняно зі станом справ на інших балканських землях. У Бос­нії та Герцеговині вищі стани населення відокремилися від більшості простого люду, котрий залишився вірним православ'ю, й перетворилися на відданого провідника турецької політики. При цьому було збережено феодальну організацію економічного та суспільно-політичного життя, що існувала до появи османів.

Поступово боснійські "беги" та "аги", зважаючи на відда­леність краю від імперського центру, домоглися високого сту­пеня самостійності, що, крім іншого, призвело до посилення експлуатації населення, яке мусило віддавати панові значно більшу частину виробленого продукту, аніж в інших частинах Оттоманської Порти (третину замість десятини).

Процес ісламізації згодом охопив й інші верстви населення Боснії та Герцеговини. Основною рушійною силою цього про­цесу було прагнення якнайкраще пристосуватися до нових умов життя; мотиви здебільшого мали суто побутовий харак­тер.

Боснія та Герцеговина, таким чином, від XVI ст. перетво­рилися не тільки на міжцивілізаційне прикордоння та об'єкт політичних інтересів кількох європейських держав (Австрія, Італія, Росія), а й на територію, всередині якої сформувалося оригінальне й неповторне поєднання етнічного та релігійно­го принципів.

З погляду адміністративного управління Боснія також ма­ла певну специфіку: містами та окремими районами краю ке­рували "капітани", влада яких передавалася у спадок, протя­гом тривалого періоду залишаючись у представників одних і тих самих родів. У місті Травник містилася резиденція вели­кого візира, котрий вважався верховним правителем провін­ції й головним провідником волі султана. У місті Сараєво розташовувався турецький гарнізон.

В міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира ставала все менш і менш вагомою. На­прикінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати від­криту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.

•У 1831 р. спалахнуло повстання боснійських феодалів проти султана. Повстанці, очолювані капітаном Хусейном, здобули кілька перемог і розширили зону своїх дій на значну частину території краю. Незабаром, щоправда, османи придушили це повстання, однак сепаратистські виступи боснійських феода­лів відтоді вже не припинялися.

Останньою вдалою спробою здолати сепаратизм стала ка­ральна експедиція османів під проводом Омер-паші Латаса в 1851р., внаслідок якої значну частину боснійських бегів стра­тили, авторитет же султанської влади значно зріс. Здобувши воєнну перемогу, турки запровадили в Боснії дещо видозмі­нений режим управління, головне завдання якого полягало в посиленні ролі центру й обмеженні прав і свобод місцевих феодалів. На ключові адміністративні посади, зокрема, поча­ли призначати не корінних боснійців, а етнічних турків, біль­шість з яких приїздила зі Стамбула та інших частин Османсь­кої імперії.

Протягом другої половини 50-х і особливо активно в 60— 70-ті роки XIX ст. ситуація в Боснії та Герцеговині загострю­ється. Суперечності соціального та економічного характеру доповнювало й посилювало зростання сепаратистських наст­роїв серед місцевих можновладців.

В умовах украй несприятливого для Османської імперії між­народного становища та постійного тиску на неї провідних єв­ропейських держав вона була практично позбавлена можливос­ті взяти ситуацію в Боснії під контроль, унаслідок чого в червні 1875р. вибухнуло повстання в Герцеговині. В серпні того ж року воно перекинулося на територію Боснії.

Повстання мало передусім антитурецький характер, а та­кож виразну соціальну спрямованість. Важливою складовою повстання було протистояння християнства і ісламу: не ви­падково у Боснії повстанців очолили католицькі священики; закономірно й те, що значну підтримку повсталим надавав австрійський уряд.

Герцеговинське повстання стало визначною подією євро­пейської історії. Воно тривало й протягом 1876 р., приверну­вши до себе увагу майже всіх європейських країн. Спочатку Сербія і Чорногорія, а згодом (у квітні 1877 р.) і Росія вступи­ли у війну проти Туреччини.

Згідно зі Сан-Стефанським мирним договором Боснія та Гер­цеговина мали дістати самоврядний статус, а губернатором провінції мав призначатися тільки представник християнського світу, що фактично означало продовження руху в напрямі осла­блення зв'язків провінції з центральною владою в Стамбулі. Проте до практичної реалізації цього плану справа не дійшла, що пояснюється передусім впливом на ситуацію в Боснії та нав­коло неї міжнародного чинника, а також різноспрямованістю й суперечливістю цього впливу: в той час остаточно викрис­талізовується й оформлюється різниця в поглядах на розв'я­зання "східного питання" між Західною Європою і Росією. Провідну роль у житті Боснії та Герцеговини стала відігравати

Австро-Угорщина. Інші західноєвропейські держави визнали її претензії на роль визволительки балканських слов'ян з-під османської зверхності.

БОСНІЯ ТА ГЕРЦОГОВИНА ПІСЛЯ БЕРЛІНСЬКОГО КОНГРЕСУ

На Берлінському конгресі (1878) Австро-Угорщина дістала право ввести на територію Боснії та Герцеговини свої війська з метою відновлення порядку й встановлення нової системи управлін­ня. Відень у цьому активно підтримува­ли Німеччина та Великобританія, які не були заінтересовані в посиленні позицій Росії в регіоні. Вони наперед погоджува­лися на те, що австрійці в перспективі продовжать свою екс­пансію далі на південний схід — у напрямі Косово, Метохії, Старої Сербії та Македонії.

Австро-Угорщина таким чином перетворювалася на головну силу в розв 'язанні "східного питання ", а Боснія та Герцеговина — на вамсливий плацдарм у просуванні австрійців углиб європей­ських провінцій Туреччини. Доля Боснії на певний час опини­лася в зоні інтересів Відня й потрапила у пряму залежність від протистояння Австро-Угорщини, з одного боку — з Пор­тою, а з іншого — з Росією. Ще одним наслідком посилення позицій Австро-Угорщини на Балканах стало виведення Бо­снії та Герцеговини за рамки планів Белграда, спрямованих на об'єднання сербських історичних теренів у складі однієї держави.

17 липня 1878 р. австрійські війська перетнули кордон Ос­манської імперії і вступили на територію Боснії та Герцегови­ни, зустрівши при цьому відчайдушний опір як місцевих му­сульман, так і православного населення краю, яке вбачало в австрійцях ще небезпечнішого іноземного загарбника, ніж турки.

Католицьке населення Боснії та Герцеговини, навпаки, ві­тало прихід нової влади. На відміну від інших районів краю, де для придушення опору довелося підтягувати великі резер­вні підрозділи, Герцеговину, де католики становили більшість населення, без жодних ускладнень зайняв не дуже численний загін австрійської армії на чолі з генералом Йовановичем.

Австро-Угорщина не приховувала своїх намірів щодо Бос­нії та Герцеговини. Вже у 1879 р. рейхсрат висловився за ос­таточне приєднання тимчасово окупованих територій, незва­жаючи навіть на те, що Порта формально зберігала свій суве­ренітет над Боснією, а рішення щодо зміни статусу провінції могли прийняти тільки великі держави, які підписували Бер­лінський договір.

Після тимчасової окупації Боснії австрійськими війська­ми на території краю було запроваджено режим особливого управління; верховним правителем став спеціальний імпера­торський намісник, у руках якого зосереджувалася як війсь­кова, так і цивільна влада.

У 1882 р. цивільне управління було відокремлене від вій­ськового, а на посаду намісника призначено барона В. Калая, з ім'ям якого пов'язують активізацію кампанії, спрямо­ваної на втілення в життя проекту створення так званих "австро-угорських" Балкан. У межах цього проекту передбачалося формування окремої "боснійської нації" та культивування духу "боснійства" як політичної та національної ідеології; дальше зближення місцевих мусульман і католиків й, водночас, по­глиблення суперечностей між мусульманами та православни­ми; навернення мусульман у католицизм; колонізація Боснії німцями та представниками інших католицьких народів тощо.

Наступним кроком у цьому напрямі стала анексія Боснії та Герцеговини, здійснена Австро-Угорщиною в 1908р. всупе­реч міжнародним правилам і нормам, що регламентували ста­тус цієї турецької провінції. Світ і Європа прискорено руха­лися до Першої світової війни, суперечності між великими державами накопичувалися й загострювалися, Балканський півострів у цілому й Боснія зокрема посідали в системі цих суперечностей важливе місце. Анексія фактично започатку­вала практичну підготовку до майбутньої війни. При цьому внутрішньополітична ситуація в самій Боснії стала вкрай ви­бухонебезпечною.

Загальна ситуація в провінції залишалася дуже напруже­ною. Соціально-економічні проблеми, пов'язані з низьким рівнем життя, безробіттям та іншими проблемами, зумовле­ними недостатнім економічним потенціалом краю, посилю­вались і загострювались унаслідок дії національних та релі­гійних чинників, що сприяли взаємній ізоляції різних груп місцевої людності, загостренню стосунків між ними.

У Боснії та Герцеговині дедалі більшу підтримку дістають політичні партії та організації, які закликають до боротьби проти австрійської окупації. Особливе місце серед них посі­дала "Молода Боснія", революційно-націоналістична група мо­лоді, яка перебувала під впливом соціалістичних ідей. З її лав вийшов Гаврило Принцип, котрий здійснив замах на австрій­ського ерцгерцога Фердинанда влітку 1914 р.

Події Першої світової війни докорінно змінили основний напрям історичного розвитку Боснії та Герцеговини — про­вінція ввійшла до складу новоствореного Королівства сербів, хорватів, словенців (1918), що значною мірою змінило всі ос­новні чинники та обставини внутрішнього життя.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Австро-Венгрия. Опыт многонационально - государства. Москва, 1995.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

История южннх и западньїх славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Хрестоматия по истории южннх и западньїх славян: В 3 т. Минск, 1987. Т. 2.

Босна и Херцеговина од средньег века до новиjег времена. Београд. 1995.

Лекція 35